Зменшення викидів, тис. т/рік

Рис. 4.9. Поведінка джерел викидів за період 1992–1997 рр. в Україні по відношенню до податку (грн/кг) на викиди в атмосферне повітря

Отже, нами отримана крива (L), яка є графіком функції Точка М є точкою перетину кривої (L). Вона спроек­тується на координатну вісь у точку Т, яка буде функцією

Через точку М проведена дотична RRI під кутом a. Геомет­рична похідна при даному значенні аргументу х дорівнює тангенсу кута нахилу цієї дотичної, тобто .

(4.27)

Проведемо перетинаючу ММІ. Якщо цю пряму продовжити до дотичної RRI, то пряма ММІ, яка перетинає криву L, перетне цю криву у точці МІ. Точка МІ буде спроектована в точку М0. Пряма М0МІ покаже величину викиду в атмосферне повітря.

Дотичну до кривої доцільно проводити під кутом у інтервалі між 35–55°. На нашому графіку цей кут сягає 45°.

Величина відповідна точці Т, що отримана на вісі У, мала б бути запропонована як величина податку за минулі 1992–1998 роки, яка компенсувала б збиток природному середовищу за наміченої стратегії. Криву (L) необхідно кожний раз (щорічно чи в якийсь більший термін) переглядати.

Отже, цей графік дає можливість встановлювати податок на викиди від 200 до 500 грн за одну тонну викиду забруднюючих речовин залежно від кривизни кривої (L).

Зазначимо, що платежі за ресурси, які за захистом не є податками, а тільки мають певні ознаки податкових платежів, складають незначну питому вагу – на рівні 1 % [89]. Також незнач­ною є частка місцевих податків і зборів – до 2 %.

Зростання компенсаційних доходів зумовлено збільшенням відрахувань на шляхові роботи.

Безумовно, податок за забруднення довкілля буде входити до ставки комбінованого податку. Ставка комбінованого податку має дорівнюватися 25 %, а не 30 %, від добавленої вартості. Це обумовлено тим, що саме з 25 %-вої межі спостерігається зу-пинка підприємств, відхід економіки в «тінь», зменшення при­росту грошових коштів, що припадає на кожний процент при­росту ставки податку. А з моменту досягнення Лафферових 30 % починається вже зменшення і абсолютної величини всієї загальної суми податкового надходження в бюджет. Отож, ставку 25 % необхідно прийняти як максимально допустиму, щоб попередити негативні явища (до речі, в державах з най­більш ефективними податками сукупна податкова ставка коли­вається саме в межах 20–25 %).

У спеціальній літературі часто ототожнюють економічні санкції за екологічну шкоду з екологічними податками, незва­жаючи на те, що ці інструменти екополітики виконують різні функції. Екологічний податок, на нашу думку, має виконувати стимулюючу і планово-облікову функції, а економічні санкції – стимулюючу, стримуючу і функцію економічного покарання.

Економічні санкції за екологічну шкоду доцільно застосувати у випадках порушення вимог екологічних стандартів. Вони мають передбачати повне відшкодування завданої екологічної шкоди і, крім того, бути інструментом економічного покарання за незадовільне використання навколишнього середовища і природних ресурсів. При цьому необхідно мати на увазі, що суворе економічне покарання за екологічну шкоду є стримую­чим чинником розвитку економіки, оскільки підприємницька діяльність у цьому випадку стає ризикованою і малоприваб­ливою. У зв’язку з цим більшість фахівців з проблем екологічної політики вважають за доцільне не застосування інструментів економічного покарання, а створення мотивацій до розвитку економіки на основі технологій, які передбачають раціональне використання навколишнього середовища і природних ресурсів.

Екологічний податок доцільно брати в розмірі екологічної шкоди, що завдається навколишньому середовищу і природним ресурсам, у межах, визначених вимогами екологічних стандар­тів. Екологічні податки, на думку економіста зі Львова І. М. Си­някевича, слід включати до собівартості продукції (в кальку­ляційну статтю «Екологічні витрати»); теоретичне обґрунту­вання цього здійснено в працях Ю. Ю. Туниці ще в 1977 р. [227]. У зв’язку з цим екологічні стандарти мають передбачати лише такі граничні обмеження щодо використання навколиш­нього середовища і природних ресурсів, а також щодо техноло­гічних процесів і параметрів продукції, перевищення яких зав­дають економічної, екологічної та соціальної шкоди, розміри яких перевищують приріст чистої теперішньої вартості грошо­вих потоків від виробництва продукції. Тобто екологічні стан­дарти, крім свого прямого призначення, мають бути інструмен­тами екополітики, за допомогою яких розмежовують екологічні податки та економічні санкції за нераціональне природоко­ристування.

На думку другого економіста О. Веклич (Економіка України. – № 9. – 1998. – С. 69), доцільно змінити порядок стягнення екологічного податку, а саме: а) нараховувати суму податку не з собівартості екологічно деструктивної продукції (тобто не вклю­чаючи її до ціни і не перекладаючи на споживача), а з прибутку товаровиробника і в такий спосіб економічно стимулювати до екологічно конструктивних змін у технології виробництва, а відтак – і до скорочення забруднення навколишнього середо­вища; б) закласти в основу розрахунків екологічного податку принцип залежності від середніх граничних витрат товарови­робників на зменшення забруднення; в) запровадити коефіцієн­ти коригування суми екологічного податку залежно від зрос­тання або зниження концентрації токсичних речовин в оподат­ковуваній продукції, тобто встановити прогресивне або регре­сивне екологічне оподаткування. Завдяки запропонованим захо­дам можна очікувати підвищення ефективності цього інстру­мента як стимулятора обмеження виробництва і споживання безпосередньо екологічно небезпечної або ресурсомісткої продукції.

На нашу ж думку, в зв’язку з економічними труднощами в Україні і незадовільним станом соціального забезпечення насе­лення, ще довгий час не можна буде говорити про перенесення екологічного податку на собівартість продукції, щоб не перекла­дати підвищення вартості продукції на плечі знедоленого народу. Отже, доцільно нараховувати суму податку не з собі­вартості екологічно деструктивної продукції, а з прибутку товаровиробника, як це вже було зазначено вище.

Кредитування заходів з охорони навколишнього природ­ного середовища. Послідовне посилення вимог екологічного законодавства змушує підприємства виконувати природоохо­ронні заходи за рахунок власних коштів та кредитів банку. В зв’язку з цим на рівні підприємства необхідна акумуляція кош­тів природоохоронного призначення. Накопичення коштів підприємства для здійснення власної природоохоронної діяль­ності та фінансування природоохоронних заходів пропонується шляхом створення екологічного фонду підприємства.

Призначенням екологічного фонду підприємства є формуван­ня єдиного джерела коштів на підприємстві для забезпечення фінансування всієї сукупності витрат, пов’язаних із природо­охоронною діяльністю підприємства. Забезпечення підпри­ємства коштами для проведення природоохоронної діяльності – це одна з найсуттєвіших функцій екологічного фонду підпри­ємства. Наявна й інша, не менш важлива причина необхідності накопичення коштів на рівні підприємств. Оскільки платежі за понадлімітне забруднення навколишнього середовища відрахо­вуються з прибутку підприємства, що залишається в його розпо­рядженні, їх можна розглядати як прямі збитки підприємства. Виходячи з цього, пропонується розглядати платежі за забруд­нення понад ліміт не як штрафні санкції, а як джерело інвести­цій природоохоронного призначення (див. табл. 4.4). На підпри­ємстві ці платежі залишаються як інвестиційний податковий кредит [238].

Під інвестиційним податковим кредитом розуміється сума коштів, що відповідає податковим платежам за забруднення навколишнього середовища, у розмірі залишених на підпри­ємстві з метою проведення власної природоохоронної діяль­ності. Обсяг цих коштів визначається за формулою [238]:

(4.28)

де Ппнл – платежі за понадлімітне забруднення навколишнього середовища;

К – відсоток платежів за понадлімітне забруднення навко­лишнього середовища, що залишається на підприємстві у вигляді інвестиційного податкового кредиту. Виходячи з вимог чинного природоохоронного законодавства, К пропо­нується в межах 70 %.

Умовою погашення інвестиційного податкового кредиту є виконання кредитної угоди. Разом із тим використання такого механізму відіграє і стимулюючу роль, оскільки реалізується принцип плати за кредит.

Основою для надання інвестиційного податкового кредиту є кредитна угода природокористувача з податковим органом, узгоджена з фінансовими органами, а також план природо­охоронних заходів, погоджений і затверджений управлінням охорони навколишнього природного середовища і територіаль­ними органами самоврядування.

За нинішніх важких і нестабільних економічних умов поси­люється значення позабюджетних екологічних фондів як досить надійного джерела нагромадження і використання коштів на природоохоронні потреби саме на підприємствах завдяки запро­вадження елементів кредитування. Останні, крім своїх основних функцій, виконують ще роль засобу проти можливого знеці­нення досі немобільних коштів фондів охорони природи. З цією метою пропонується фінансовий механізм функціонування поза­бюджетних фондів у їх видатковій статті (Економіка України. – 1998. – № 9. – С. 71).

Таблиця 4.4

Зміна прибутку в результаті використання
інвестиційного податкового кредиту, тис. грн [238]

Показник Спосіб розрахунку 1 варіант 2 варіант
Виторг   110 000 110 000
Витрати на виробництво   74 100 74 100
у т. ч. платежі за забруднення навколишнього середовища у межах ліміту  
Платежі за понадлімітне забруднення навколишнього середовища   9 100 9 100
Інвестиційний податковий кредит 70 % – 6 370
Усього витрат Ряд. (2+4) 74 100 80 470
Балансовий прибуток Ряд. (1–5) 35 900 29 530
Податок на прибуток Ряд. 6 (30 %) 10 770 8 859
Прибуток у розпорядженні підприємства після сплати податків Ряд. (6–7) 25 130 20 671
Платежі з прибутку (платежі за понадлімітне забруднення) Ряд. (3–4) 9 100 2 730
Чистий прибуток підприємства Ряд. (8–9) 16 030 17 941
Приріст прибутку Гр. [(4:3) – – 1] · 100 – 11,9 %
Сума приросту прибутку Гр. (4–3) – 1 911
Термін окупності інвестиційного податкового кредиту (роки) Ряд. (4:12) – 3,3
Прямі збитки Ряд. (9:13) 118 300 35 490

Страхування заходів охорони навколишнього природного середовища на підприємствах. На підприємствах України цим питанням ще не займаються. На цей період є поки що спроби обґрунтування цього питання в юридичній літературі [54].

Отже, однією з основних екологічних функцій нашої держави є реалізація права громадян на безпечне для їх життя та здоров’я довкілля (екологічну безпеку) і на відшкодування шкоди, запо­діяної порушенням цього права, що передбачено, зокрема, ст. 50 Конституції України та ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» (Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 41. – Ст. 546).

Екологічне страхування є одним з основних способів реалі­зації зазначеного права. Його треба розглядати в сукупності з іншими елементами економічного механізму забезпечення охо­рони довкілля, закріпленого у Законі «Про охорону навколиш­нього природного середовища». Виходячи зі змісту статей 41 і 49 цього Закону, можна зробити висновок, що екологічне стра­хування – це одне з джерел фінансування заходів, спрямованих на охорону довкілля. Однак та обставина, що дане страхування виконує природоохоронну, превентивну та інвестиційну функ­ції, дозволяє вбачати у ньому важливий елемент економічного стимулювання природоохоронної діяльності і раціонального природокористування.

У Законі «Про охорону навколишнього природного середо­вища» (ст. 49) немає визначення поняття екологічного страху­вання. Там міститься лише вказівка на те, що в Україні здійс­нюються добровільне і обов’язкове державне та інші види страхування громадян, їх майна, майна і доходів підприємств, установ і організацій на випадок шкоди, заподіяної внаслідок забруднення довкілля і погіршення якості природних ресурсів.

Порядок здійснення екологічного страхування має визнача­тись відповідним законодавством України. Однак його поки що немає. Є лише окремі положення про необхідність здійснення екологічного страхування (страхування екологічного ризику, відповідальності за шкоду, заподіяну забрудненням навколиш­нього природного середовища, від ризику радіаційного впливу), що містяться у ряді законів (ст. 50 Закону України «Про при­родно-заповідний фонд України» – Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 34. – ст. 502; ст. 9 Закону України «Про пестициди і агрохімікати» – Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 14. – Ст. 91; статті 14 і 38 Закону України «Про відходи» – Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 36–37. – Ст. 242; статті 15 і 17 Закону України «Про вико­ристання ядерної енергії та радіаційну безпеку» – Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 12. – Ст. 81).

Закон України «Про страхування» (Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 18. – Ст. 78) визначає страхування як вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (стра­хових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій).

Екологічне страхування має багато спільного з традиційним страхуванням за такими характерними елементами останнього, як мета і функції, об’єкти, страхові ризики і страхові випадки, суб’єкти страхування, порядок встановлення розміру шкоди, що підлягає відшкодуванню, і водночас багато в чому відрізняється від нього.

Екологічне страхування ґрунтується на теорії імовірності, яка надає можливість уявити і досить точно передбачити наступ тих або інших несприятливих подій [264].

Метою класичного (традиційного) страхування є захист май­нових інтересів страхувальників від настання наперед визначе­них страхових випадків. Зі змісту ж ст. 49 Закону «про охорону навколишнього природного середовища» випливає, що метою екологічного страхування є захист майнових інтересів громадян та юридичних осіб від шкоди, що настає у разі забруднення навколишнього природного середовища і погіршення якості природних ресурсів. А це зводить екологічне страхування лише до різновиду особистого і майнового страхування у його традиційному розумінні.

Відповідно до ст. 4 Закону «Про страхування» майнові інте­реси становлять об’єкт страхування. Об’єктом екологічного страхування є екологічні інтереси, які потребують страхового захисту. За своєю суттю ці інтереси являють собою природні та соціально обумовлені потреби осіб в галузі використання при­родних ресурсів, охорони навколишнього природного середови­ща і забезпечення екологічної безпеки, які випливають із змісту норм екологічного законодавства і поки що не забезпечені системою юридичних засобів захисту.

Суть екологічного страхування полягає в акумулюванні коштів у спеціально створюваних страхових фондах, управління якими здійснюють спеціалізовані страхові компанії або інші спеціальні юридичні особи (екологічні фонди) на їх перероз­поділі між учасниками страхового процесу з метою компенсації завданих збитків у разі настання страхових випадків (виплата страхових відшкодувань або страхових сум, інвестування частки страхових платежів у страхувальника, превентивні та інші заходи).

Отже, за основними ознаками (мета, функція, об’єкт, стра­ховий ризик, страховий випадок, шкода, яка підлягає відшкоду­ванню, коло страхувальників тощо) еколого-страхові правові відносини мають свої особливості, що дозволяє виокремити їх у самостійну групу суспільних відносин, які утворюють правовий інститут у складі екологічного права як галузі. Основне призначення цього інституту полягає в тому, щоб у межах певного виду суспільних відносин забезпечувати цілісне право­ве регулювання.

Приділяючи важливу увагу питанням здійснення екологіч­ного страхування як елемента економічного механізму забезпе­чення охорони навколишнього середовища, необхідно вирішити питання щодо правових форм вираження (закріплення) суспіль­них відносин у цій сфері. Відсутність правового механізму здійснення екологічного страхування стримує створення дійово­го додаткового джерела фінансування природоохоронних захо­дів і додаткових гарантів відшкодування громадянам та юридичним особам збитків, завданих забрудненням довкілля.

Правовим регулюванням повинні бути охоплені найважли­віші елементи екологічного страхування. Найбільш сприятли­вою формою такого регулювання на державному рівні може стати закон України про екологічне страхування.

[Вгору] [Вниз]

4.4. Екологічний податок в Україні [171]

Відповідно статті 240 Податкового Кодексу України, платни­ками податку є суб’єкти господарювання, юридичні особи, що не провадять господарську (підприємницьку) діяльність, бюд­жетні, громадські та інші підприємства, установи і організації, постійні представництва нерезидентів, включаючи тих, які виконують агентські (представницькі) функції стосовно таких нерезидентів або їх засновників,під час провадження діяльності яких на території України і в межах її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони здійснюються: вики­ди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами забруднення; скиди забруднюючих речовин безпосе­редньо у водні об’єкти; розміщення відходів у спеціально відве­дених для цього місцях чи на об’єктах, крім розміщення окре­мих видів відходів як вторинної сировини; утворення радіоак­тивних відходів (включаючи вже накопичені); тимчасове зберігання радіоактивних відходівїх виробниками понад уста­новлений особливими умовами ліцензії строк.

Платниками податку є суб’єкти господарювання, юридичні особи, що не провадять господарську (підприємницьку) діяль­ність бюджетні, громадські та інші підприємства, установи і організації, постійні представництва нерезидентів, включаючи тих, які виконують агентські (представницькі) функції стосовно таких нерезидентів або їх засновників, а також громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють ви­киди забруднюючих речовин в атмосферу пересувними джере­лами забруднення у разі використання ними палива.

Не є платниками податку за утворення радіоактивних відхо­дів (включаючи вже накопичені) суб’єкти діяльності у сфері використання ядерної енергії, які: до останнього календарного дня (включно) звітного кварталу, у якому придбано джерело іонізуючого випромінювання, уклали договір щодо повернення відпрацьованого закритого джерела іонізуючого випроміню­вання до підприємства-виробника або до підприємства-поста­чальника такого джерела; здійснюють поводження з радіоак­тивними відходами, що утворилися внаслідок Чорно­бильської катастрофи, в частині діяльності, пов’язаної з такими відходами. Не є платниками податку, що справляється за тимчасове збері­гання радіоактивних відходів їх виробниками понад установ­лений особливими умовами ліцензії строк спеціалізовані суб’єк­ти господарювання, основною діяльністю яких є довгострокове зберігання та захоронення радіоактивних відходів. Також не є платниками податку за розміщення відходів у спеціально від­ведених для цього місцях чи на об’єктах суб’єкти господа­рювання, які мають ліцензію на збирання і заготівлю відходів як вторинної сировини, провадять статутну діяльність із збирання і заготівлі таких відходів, що розміщуються на власних тери­торіях (об’єктах), та надають послуги у цій сфері.

Зазначеним Кодексом передбачено визначення податкових агентів.

Податок, що справляється за викиди в атмосферне повітря забруднюючих речовин пересувними джерелами забруднення у разі використання палива, утримується і сплачується до бюд­жету податковими агентами під час реалізації такого палива. До податкових агентів належать суб’єкти господарювання, які: здійснюють оптову торгівлю паливом; здійснюють роздрібну торгівлю паливом (крім тих, які реалізують паливо, придбане у суб’єктів господарювання), зазначених у статті 241 Податкового Кодексу України.

Об’єктом та базою оподаткування є: обсяги та види забруд­нюючих речовин, які викидаються в атмосферне повітря стаціо­нарними джерелами; обсяги та види забруднюючих речовин, які скидаються безпосередньо у водні об’єкти; обсяги та класи відходів, що розміщуються у спеціально відведених для цього місцях чи на об’єктах протягом звітного кварталу, крім обсягів та видів (класів) окремих відходів як вторинної сировини, що розміщуються на власних територіях (об’єктах) суб’єктів госпо­дарювання, які мають ліцензію на збирання і заготівлю окремих видів відходів як вторинної сировини і провадять статутну діяльність із збирання і заготівлі таких відходів; обсяги та види палива, реалізованого податковими агентами; обсяги та катего­рія радіоактивних відходів, що утворюються внаслідок діяль­ності суб’єктів господарювання та/або тимчасово зберігаються їх виробниками понад установлений особливими умовами лі­цензії строк; обсяги електричної енергії, виробленої експлуа­туючими організаціями ядерних установок (атомних електро­станцій).

Відповідно до статті 243 Податкового Кодексу визначено наступні ставки податків:

Таблиця 4.5