Поняття, види криз та ознаки кризових явищ на підприємстві
Криза в системі менеджменту підприємства характеризується раптовістю і несподіваністю подій, високим рівнем загрози життєвим інтересом підприємства, недостатністю часу для прийняття відповідних заходів.
Кризові явища в діяльності підприємства є моментом різкого загострення суперечностей, які виникають у процесі взаємодії окремих елементів мікроекономічної системи між собою та із зовнішнім оточенням. На рівні підприємства такі суперечності виникають між :
1) кількісними та якісними характеристиками продукції(товарів, послуг) та відповідними характеристиками ринкового попиту
2) можливою та необхідною виробничою потужністю підприємства
3) необхідним обсягом ресурсів, що споживає підприємство та можливістю їх залучення, цінами пропозиції та попиту на них;
4) ринковою вартістю продукції та обсягом витрат, які виникають у процесі виробництва та мають бути компенсовані за рахунок отриманого доходу;
5) фактичними та плановим розподілом прибутку підприємства на виробничий та соціальний розвиток.
Накопичення суперечностей призводить до порушення рівноваги економічної системи та погіршення її загального стану, тобто виникає ситуація, за якої зміна діючих на систему зовнішніх, внутрішніх та вихідних параметрів взаємно не компенсується, а їхня сума не дорівнює нулю. Як наслідок, спочатку погіршується, а потім поступово втрачається життєздатність підприємства, можливість повернення до рівноважного стану, виникає дефіцит ресурсів або можливостей підприємства для подальшого розвитку. Якщо підприємство ігнорує окремі невеликі кризові явища, або їх признаки виникає ефект накопичення, це може призвести до кризового стану підприємства як мікроекономічної системи.
Криза діяльності мікроекономічної системи, як і на макрорівні, не виникає спонтанно (раптово), вона має свої причини, та зовнішні прояви (ознаки). Причина появи кризових явищ у діяльності суб’єктів господарювання, як і на макрорівні, прихована в самому ринковому господарстві, викликана постійною зміною ринкових орієнтацій споживачів, невизначеністю економічної поведінки контрагентів підприємства, необхідністю постійного коригування основних елементів та функціональних підсистем самого підприємства з метою забезпечення адекватності вхідним та вихідним параметрам розвитку системи в цілому. Суттєвим фактором є непсриятлитвий вплив зовнішнього оточення.
Можливість системних та локальних криз пояснюється флуктуативністю обсягів діяльності підприємства в умовах ринкової невизначеності, асинхронністю появи та визрівання окремих внутрішніх суперечностей системи. У будь – який період свого існування стан економічної системи може розглядатися як суперкомпозиція циклів розвитку її окремих внутрішніх компонентів, оскільки окремі функціональні інваріанти системи знаходяться на різних етапах циклу та розвиваються в різних напрямах.
Однак ця загальна економічна передумова зовсім не є фатальною для кожного підприємства. Кризовий стан системи є, по – перше, значним тривалим порушенням рівноваги, а по – друге, проявом нездатності системи до використання механізмів внутрішньої саморегуляції. Якщо внутрішні сили саморегуляції достатньо дужі, дії керівного суб’єкта ефективні та своєчасні, мікроекономічна система протягом достатньо тривалого періоду розвивається без прояву ознак кризи, за зростаючою траєкторією економічної динаміки.
Первинним зовнішнім проявом виникнення кризи є формування стійкої тенденції руху поточних витрат у бік збільшення, обсягу та норми прибутку – у бік зменшення. Природним наслідком такого стану є порушення необхідного співвідношення між генеруванням підприємницького доходу та вартістю залучених ресурсів, між грошовими надходженнями та грошовими витратами між власним та позиковим капіталом. Подальше поглиблення кризи характеризується катастрофічним (істотним) погіршенням усіх показників її стану, що призводить до поступової втрати власного капіталу, та виникнення дефіциту фінансових ресурсів для розрахунку по зобов’язаннях.
Кризові явища, що виникають у процесі функціонування підприємства, залежно від того, з якими елементами процесами суперечностями мікроекономічної системи пов’язано виникнення кризи, який характер та глибина пристосування економічної системи до настання кризи, відрізняються змістом та зовнішнім проявом. Якщо кризові явища охоплюють усі життєдайні елементи системи, її основні функціональні інваріанти та «параметри життєздатності підприємства», то стан такої економічної системи визначається як системна криза. Існують різновиди прояву кризових явищ але в основному вони спричинені локальними сегментами прояву кризових явищ.
Локальні сегменти прояву кризових явищ:
· криза збуту, викликана невідповідністю обсягу і структури вироблюваної продукції до обсягу і структури попиту покупців;
· криза діяльності, пов’язана зі скороченням або захопленням конкурентами стратегічної зони господарювання.
· фінансова криза, що виявляє себе в неможливості одержання необхідних фінансових ресурсів.
· криза менеджменту, пов’язана з невідповідністю стилю, форм і засобів керування підприємством його існуючому статусу, стратегічним цілям господарювання, якості персоналу тощо.
· криза організації, невідповідність між організаційно – правовою формою господарювання, формою власності і інш.; і обсягом діяльності підприємства, характеристиками його ресурсного потенціалу .
· криза платоспроможності, що визначається як невідповідальність між грошовими доходами і видатками підприємства.
Криза може виникати виходячи з особливостей наступних джерел кризи:
1. Політичні фактори – зміна курсу внутрішньої політики держави може призвести до протиріччя між інтересами держави, підприємства та його власників і викликати кризові явища.
2. Природні фактори – ступінь впливу природніх факторів на створення критичної ситуації різний у підприємствах різних галузей. Найчастіше кризи через природні явища виникають у таких галузях: сільське господарство, транспорт, туризм.
3. Екологічні фактори.
4. Виробничо-технічні фактори кризи – аварії у системі виробництва, опалювання, електропостачання, через недодержання правил пожежної безпеки.
5. Соціально-психологічні джерела – джерелами кризи можуть бути випадкові помилки і прорахунки працівників, навмисна зміна дійсних фактів, наявність конфліктної ситуації у колективі, недостатня кваліфікація працівників, порушення ними своїх повноважень та інше.
Виділяють наступні причини виникнення криз:
1. Недостатній рівень знань про можливості передбачення кризи.
2. Недостатній рівень знань про взаємодію між підрозділами в системі управління.
3. випадкові відхилення, помилки, прорахунки.
Види криз:
1. Стратегічні кризи (криза занепаду) – радикальне порушення нормальної виробничої і збутової діяльності на основі існуючого технологічного потенціалу.
2. Криза зростання – це криза як зрив у досягненні окремих конкретних цілей функціонування підприємства.
3. Криза ліквідації або банкрутства – повна втрата здібностей до виживання.
Розгортання кризи є результатом спільної й водночас негативної дії обох факторів, частка пливу яких може бути різною. Для України та країн СНД, зовнішні фактори є більш вагомими, якщо не переважними. Значущість впливу окремих внутрішніх та зовнішніх факторів у часі не є константою, вона суттєво змінюється залежно від стадії життєвого циклу конкурентної переваги, на якій знаходиться певне підприємство. На кожному етапі загальноприйнятої періодизації життєвого циклу конкурентної переваги діє індивідуальна система внутрішніх та зовнішніх факторів, кожен має дестабілізуючу силу.
Фактори кризи діють не ізольовано, а системно, що посилює негативні наслідки дії окремо взятого фактора. За наявності достатнього рівня надійності усього економічного механізму підприємство протистоїть поглибленню кризи. Однак комбінація причин, взаємно посилюючи їхній вплив на ситуацію, а також ефект «доміно», що виникає, підривають життєздатність підприємства і призводять до катастрофічних наслідків. Дія кожного кризового фактора обумовлює певні причинно–наслідкові зв’язки, вивчення та формалізація процесу розгортання кризи.
При вивченні даного питання лекції студенту слід звернути увагу на те, що сутність ситуації банкрутства передбачає судове визнання неспроможності підприємства розрахуватися по своїх боргових зобов’язаннях протягом певного терміну. Оскільки наявних у нього активів для розрахунку з усіма кредиторами, як правило, недостатньо, інститут банкрутства є державним механізмом вирішення питання про подальшу долю підприємства: призупинення господарської та примусовий продаж майна підприємства боржника для розрахунку по його зобов’язаннях або надання можливостей та державної підтримки процесу його фінансового оздоровлення (санації).
Процес примусового розрахунку по боргах підприємства – банкрута має обов’язково відбуватися під контролем органів правосуддя, на підставі спільного і одночасного розгляду всіх позовів та вимог. А вирішення питання про надання можливостей санації підприємства та встановлення певного мораторію на задоволення вимог кредиторів також потребує державного регулювання, оскільки пов’язано з фінансовим та майновим становищем багатьох суб’єктів господарювання, впливає на стан економіки країни в цілому, зумовлює її підприємницький та інвестиційний клімат. Законодавче визначення зафіксовано в Законі «Про банкрутство» ( нова редакція Закон «Про відновлення платоспроможності або визнання підприємства банкрутом» та «Господарському кодексі». під банкрутством розуміється пов’язана з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридично особи – суб’єкта підприємницької діяльності задовольнити у встановлений для цього термін подані до нього збоку кредиторів вимоги і виконати зобов’язання перед бюджетом.
Інститут банкрутства являє собою юридичний засіб розв’язування економічної проблеми, пов’язаної з неспроможністю підприємства розрахуватися по своїх зовнішніх зобов’язаннях та продовжувати фінансування бізнесу. Фінансова неспроможність підприємства може бути зумовлена різноманітними причинами і факторами, мати різні прояви та наслідки. Найбільш характерними наслідками завжди є економічні наслідки:
· банкрутство з наступною ліквідацією підприємства (припиненням бізнесу);
· банкрутство як засіб поновлення (омолоджування) бізнесу.
Найчастіше, вживаючи поняття «банкрут», мається на увазі, що після повного або часткового задоволення претензій кредиторів підприємство ліквідується і покидає ринок. Однак у світовій практиці досить часто фірми проходять через банкрутство для ліквідації «тягаря» минулих помилок та невдач. Якщо підприємство – банкрут повністю розрахувалося по визнаних судом претензіях і позовах, воно визнається «вільним від боргів». Тобто ніхто вже не може подати до нього майнові претензії, що стосуються угод і дій «добанкрутного» періоду. Без ліквідації підприємство починає нове життя, «з чистої сторінки».
Становлення та розвиток інституту банкрутства в ринковій економіці визначається цілями та завданнями, які повинна вирішувати ця інституція.
Основними цілями інституту банкрутства є:
1. Стимулювання розвитку бізнесу (підприємництва) і зростання ефективності економіки.
2. контролювання господарських відносин між окремими суб’єктами ринку забезпечення рівності прав, обов’язків відповідальності.
3. Очищення ринку від недієздатних учасників.
4. Справедливий розподіл грошових коштів, отриманих від продажу майна банкрута, між його кредиторами.
5. Створення умов для відродження бізнесу випадку доцільності і бажання власників підприємства.
Інститут банкрутства має основне завдання надавати підприємству – банкруту шанс на виживання. Це забезпечується проведенням спеціальних реорганізаційних процедур, що можуть припускати фінансову допомогу, управлінське і консалтингове сприяння, тимчасову відстрочку у виконанні зобов’язань та інш.
Його основні функції, а саме:
1) Механізм припинення непродуктивного використання активів підприємств, що виявилися неспроможними вести свій власний бізнес, остаточного сплачення боргу кредиторам та зупинення відповідальності по боргах.
2) Механізмом реабілітації підприємств, які, хоча й опинилися на межі банкрутства, проте мають резерви для подальшої роботи як самостійності компанії і можуть уникнути ліквідації, а також мають потенціал для оздоровлення бізнесу.
Перша функція забезпечується механізмом ліквідації підприємства він повинен вирішувати наступні задачі:
· бути механізмом впорядкованого та цивілізованого виходу підприємства з ринку;
· припиняти використання активів, корисний термін використання яких скінчився, або корисність яких є нульовою чи від’ємною;
· забезпечувати передачу життєздатних активів новим власникам та менеджерам, які можуть забезпечити їх більш продуктивне використання;
· вивчати причини неплатоспроможності з метою захисту кредиторів і зацікавлених сторін від недобросовісних дій боржника, які можуть призвести до зменшення вартості його активів;
· забезпечувати швидку та ефективну акумуляцію та продаж активів боржника;
· бути кінцевою стадією заявлення та стягнень боргів.
Друга функція пов’язана з механізмом реорганізації:
· доцільність застосування, тобто визначення можливості продовження життєдіяльності;
· різноманітні форми та інструменти проведення реорганізаційних процедур, можливість їх вибору з урахуванням специфічних особливостей підприємства – банкрута;
· захист підприємства, що є ініціатором або проводить реорганізаційні процедури від пріоритетних та забезпечених кредиторів;
· можливість матеріальної, фінансової чи консалтингової допомоги підприємству в період реорганізації, рівність його прав та можливостей порівняно з іншими суб’єктами ринку;
· достатній час для досягнення результату від проведення реорганізаційних процедур.
За суттю розробка законодавства про банкрутство спрямована на досягнення в рамках єдиних процесуальних відносин компромісу між боржником та його кредиторами для гармонізації їхніх інтересів. Боржникові воно має забезпечувати можливість збереження бізнесу, а кредиторам максимальне задоволення фінансових та майнових вимог. Характер компромісу залежить від конкретних умов економіки країни, стадії її економічного розвитку, політичної орієнтації, менталітету нації тощо.
Основними суб’єктами процедури банкрутства є: 1) Арбітражний керуючий, затверджений постановою суду в разі порушення справи про банкрутство підприємства, який є сертифікованим фахівцем, що пройшов відповідну спеціальну підготовку та акредитований у судових органах. Правовий статус арбітражного керуючого визначено Законом України « Про відновлення платоспроможності або визнання підприємством банкрутом»;
Розпорядник майна призначається судом з поміж осіб, зареєстрованих державним органом з питань банкрутства як арбітражних керуючих, відомості про яких надаються в установленому порядку вищому арбітражному суду України.
Розпорядником (або арбітражним керуючим) може бути фізична особа – суб’єкта підприємницької діяльності, яка має вищу освіту, юридичну чи економічну, або володіє спеціальнім знаннями не є зацікавленою особою щодо боржника та кредиторів і має ліцензію арбітражного керуючого, що видається у встановленому законодавством порядку. Кандидатура розпорядника майна, яка відповідає вищенаведеним вимогам, може бути запропонована кредиторами підприємства. Розпорядником майна не можуть призначатися особи, які здійснювали раніше управління боржником – юридичною особою, за винятком випадків, коли з моменту усунення даної особи від управління боржником минуло не менше трьох років; мають судимість за вивчення корисливих злочинів. Розпорядник майна може бути продовжений або скорочений судом за клопотанням комітету кредиторів чи самого розпорядника майна або власника (органу, уповноваженого розпоряджатися майном) боржника.
Законом визначені такі повноваження розпорядника майна:
· скликати збори кредиторів і брати в них участь з правом дорадчого голосу;
· аналізу фінансове становище боржника та рекомендувати зборам кредиторів заходи щодо фінансового оздоровлення боржника;
· аналізувати фінансове становище боржника та рекомендувати зборам кредиторів заходи щодо фінансового оздоровлення боржника;
· звертатися до арбітражного суду у випадках, передбачених Законом;
· одержувати винагороду у розмірі та порядку, передбачених Законом;
· залучати для забезпечення виконання своїх повноважень на договірній основі спеціалістів з оплатою їх діяльності з коштів боржника, якщо інше не передбачено Законом або рішенням комітету кредиторів;
· подавати в арбітражний суд заяву про дострокове припинення своїх обов’язків;
· здійснювати інші повноваження, передбачені Законом.
Розпорядник майна зобов’язаний:
· розглядати разом з посадовими особами боржника копії заяв кредиторів про грошові вимоги до боржника, які надійшли до арбітражного суду у зв’язку з порушенням справи про банкрутство та надіслані боржнику в установленому законами порядку;
· вести реєстр вимог кредиторів про результати розгляду їх вимог боржником та включення визнаних вимог кредиторів або про відмову визнання вимог боржником;
· вживати заходів для захисту майна боржника;
· аналізувати фінансову, господарську та інвестийовану діяльність боржника, його становище на товарних ринках;
· виявляти ознаки фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства;
· скликати збори кредиторів;
· надавати державному органові з питань банкрутства, відомості необхідні для ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено справу про банкрутство;
· надавати арбітражному суду та комітету кедиторів звіт про свою діяльність, відомості про фінансове становище боржника, пропозиції щодо можливості відновлення платоспроможності боржника;
· виконувати інші функції, пердбачені Законом;
Повноваження арбітражного керуючого як розпорядника майна припиняються з дня затвердження арбітражним судом мирової угоди чи призначення керуючого санацією або призначення ліквідатора. З дня винесення арбітражним судом ухвали про припинення повноважень керівника боржника або органів управління боржника розпорядникові майна протягом трьох днів передаються бухгалтерська та інша документація боржника, печатки і штампи, матеріальні та інші цінності.
2) Керуючий санацією фізична особа призначена на це рішенням арбітражного суду, яка має відповідну ліцензію держоргану з питань банкрутства. Ухвала суду про проведення санації боржника та призначення керуючого санацією приймається за клопотанням комітету кредиторів, яке має бути, подано до призначеної дати засідання суду. Дата засідання призначається на підготовчому засіданні, але не пізніше шести місяців після його проведення. Санація вводиться на строк не більше дванадцяти місяців. Цей термін може бути продовжено ще до шести місяців або скорочено за клопотанням комітету кредиторів чи керуючого санацією або інвесторів.
До процедури банкрутства вдаються з метою досягнення фінансової стабільності підприємства та найбільш оптимального розподілу його активів. Досить часто ініціювання процедури банкрутства призводить до того, що в процесі реструктуризації на місці підприємства-банкрута створюється нове життєздатне та конкурентоспроможне Товариство.
Неплатоспроможність - це недостатність ліквідних активів, необхідних Товариству для розрахунків за своїми зобов’язаннями і продовження господарської діяльності.
Банкрутство - це стан неплатоспроможності, що підтверджує нездатність Товариства у встановлений законодавством термін задовольнити вимоги, які пред’являються до нього кредиторами, та виконати зобов’язання перед бюджетом. Товариство визнається банкрутом відповідно до положень законодавства про банкрутство.
Санація та ліквідація Товариства. Під час судочинства щодо справ про банкрутство усі учасники процесу завжди ретельно аналізують два основних варіанти виходу з банкрутства - санацію підприємства-боржника або ліквідацію його активів.
Санація – це система заходів щодо уникнення ліквідації Товариства у процесі банкрутства, яка передбачає задоволення третьою особою вимог кредиторів до боржника на певних умовах. Санація може також здійснюватися шляхом укладання угоди з усіма кредиторами Товариства, за якою виплати кредиторам здійснюються на умовах, що відрізняються від попередніх умов, узгоджених на момент надання кредиту або позики. Така форма санації дозволяє Товариству функціонувати далі та звести до мінімуму збитки кредиторів. Крім того, санація може передбачати, наприклад, злиття підприємства, що опинилося на межі банкрутства, з більш могутньою компанією, перепрофілювання його діяльності та зміну корпоративної структури, ліквідацію неприбуткових виробництв, цехів тощо та пов’язаний з цим продаж частини активів підприємства-боржника. Ці заходи слід відрізняти від повної ліквідації активів Товариства, про яку йдеться далі. Санація дозволяє і кредиторам, і акціонерам уникнути значних витрат, зусиль та втрат часу, пов’язаних з ліквідацією підприємства-банкрута. Процедура санації складається з наступних етапів: 1) прийняття арбітражним судом ухвали про санацію та призначення керуючого санацією (відповідно до рішення пропозиції комітету кредиторів); 2) розробка та погодження плану санації боржника; 3) затвердження плану санації арбітражним судом; 4) реалізація плану санації; 5) розгляд результатів санації зборами кредиторів; 6) затвердження результатів санації; 7) проведення розрахунків з кредиторами.
Керуючий санацією отримує досить широкі права щодо підприємства, а саме:
· самостійно розпоряджатися майном боржника з урахуванням обмежень, передбачених законом;
· укладати від імені боржника мирову угоду та інші цивільно – правові угоди, та угоди щодо яких є зацікавленість, які укладаються тільки за згодою комітету кредиторів, якщо інше не передбачено планом санації;
· у тримісячний термін з дня прийняття рішення про санацію відмовлятися від виконання попередньо укладених договорів боржника, якщо виконання договору завдає збитків боржникові порівняно з аналогічними договорами, що укладаються за таких самих умов; договір є довгостроковим (понад один рік) або розрахованим на одержання позитивних результатів для боржника в довгостроковій перспективі, крім випадків випуску продукції з технологічних циклом, довшим за сроки санації боржника; виконання договору створює умови, що перешкоджає відновленню платоспроможності боржника; ініціювати визнання недійсним угод боржника, у тому числі укладених до прийняття арбітражним судом рішень про санацію, якщо ці угоди укладені боржником із зацікавленими особами та результати як кредиторам завдані або можуть бути завдані збитки.
Водночас керуючий санацією зобов’язаний:
1) прийнятий в господарське відання майно боржника та організувати проведення його інвентаризації;
2) відкрити спеціальний рахунок для проведення санації та розрахунків з кредиторами;
3) розробити та подати на затвердження комітету кредиторів план санації боржника, погоджений з боржником, органом уповноваженим управляти майном боржника;
4) організувати ведення бухгалтерського і статистичного обліку та фінансової звітності;
5) вживати заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості перед боржником;
6) розглядати вимоги кредиторів щодо зобов’язань боржника, які виникли після порушення справи про банкрутство в процедурі розпорядження майном боржника та санації;
7) заявляти в установленому порядку забепечення щодо застереження поставлених до боржника вимог кредиторів, зазначених в законах;
8) звітувати перед комітетом кредиторів щодо послідовної реалізації плану санації;
9) повідомляти у десятиденний термін з дня винесення арбітражним судом відповідної ухвали державний орган з питань банкрутства про своє призначення, затвердження мирової угоди, закінчення виконання плану санації, звільнення від обов’язків;
10) здійснювати інші повноваження, передбачені Законом.
Керуючий санацією виконує ці повноваження до настання таких подій:
1) затвердження звіту керуючого санацією;
2) прийняття ухвали суду про дострокове припинення процедури санації;
3) при укладанні мирової угоди або погашенні вимог кредиторів до призначення в установленому порядку керівника боржника;
4) у разі визнання арбітражним судом боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури – до моменту передачі справ ліквідаторові або призначення його ліквідатором у встановленому порядку.
Керуючий санацією може бути звільнений від виконання своїх повноважень тільки за рішенням комітету кредиторів у разі невиконання чи неналежного виконання ним своїх обов’язків або його заявою. Власник майна боржника не може обмежувати повноваження керуючого санацією щодо розпорядження майном боржника.
Санація є складною техніко – юридичною процедурою, яка передбачає комплекс організаційно – правових заходів з врегулювання проблеми боргів і фінансового оздоровлення юридичної особи – боржника. Прийняття рішення про санацію передбачає укладення системи угод, а саме:
1) угода між боржником і санатором про переказ боргу;
2) угода між санатором і боржником про руструктурізацію статуту фонду юридичної особи – боржника;
3) угода між санатором і кредитором стосовно умов (механізму, термінів, послідовності, та інше) виплати боргів.
Таким чином, за своєю правовою природою санація є інститутом переказу боргу, що адаптувався до процесуальноного режиму розгляду справ про банкрутство. Механізм санації полягає у її процесі її реалізації.
Ліквідація активів Товариства. Якщо пропозиції щодо санації підприємства не надходили або їх було відхилено, в процесі банкрутства створюється ліквідаційна комісія, основним завданням якої є погашення боргів підприємства-боржника перед кредиторами за рахунок коштів від продажу його активів. Якщо борги підприємства-боржника є занадто великими, то для їх погашення необхідно продати все його майно або таку велику його частку, що продовження його функціонування виявиться неможливим. Лише в цих випадках арбітражний суд приймає рішення щодо ліквідації підприємства-банкрута. Таким чином, ліквідація певної частки активів підприємства-банкрута не в усіх випадках призводить до його ліквідації як суб’єкта підприємницької діяльності.
Процедура банкрутства. Чинне законодавство України детально регламентує порядок та послідовність виконання заходів, пов’язаних з банкрутством.
Судочинство щодо справ про банкрутство здійснюється в Україні арбітражними судами за місцем знаходження підприємства-банкрута. Справи про банкрутство у судовій практиці вважаються досить складними, і часто їх розгляд триває багато місяців. Тому наведена нижче схема може дати лише загальне уявлення про послідовність заходів, які проводяться у таких випадках. Загалом ці заходи зводяться до таких кроків:
• подання заяви до арбітражного суду;
• прийняття рішення щодо порушення справи про банкрутство;
• публікація повідомлення в пресі щодо порушення справи;
• подання претензій кредиторами;
• подання та розгляд пропозицій щодо санації;
• визнання боржника банкрутом (за відсутності пропозицій щодо санації або в разі їх відхилення) ;
• робота ліквідаційної комісії, спрямована на погашення претензій кредиторів ;
• відновлення роботи звільненого від боргів підприємства ;
• прийняття рішення арбітражного суду про ліквідацію юридичної особи-банкрута – у тому разі, якщо після задоволення всіх претензій майна банкрута не залишилося або майно, що залишилося, є недостатнім для продовження роботи;
• ліквідація Товариства-банкрута.
Структуро - логічна процедура порушення справи банкрутства полягає :
1) поданні заяви про порушення справи про банкрутство.
2) розгляд отриманої заяв щодо порушення справи.
3) введення процедури розпорядження майном підприємства боржника.
4) проведення підготовчого засідання суду та порушення справи про банкрутство;
5) забезпечення грошових вимог, кредиторів і мораторій на задоволення вимог кредиторів.
6) виявлення кредиторів та санаторів боржника.
7) проведення попереднього засідання арбітражного суду.
8) проведення зборів кредиторів і створення комітету справи про банкрутство.
9) прийняття рішення по справі про банкрутство.
Слід зазначити що підставою для порушення процедури банкрутства є письмова заява будь – якого з кредиторів, або боржника. Заява про порушення справи подається у письмовому вигляді підписується керівником боржника чи кредитора і таке інш.
Ініціювання процедури банкрутства. Ініціювати процедуру банкрутства можуть як кредитори Товариства, так і саме Товариство. Загальновідомо, що ініціаторами процедури банкрутства здебільшого виступають кредитори. У процесі банкрутства вони мають проводити свою, детально продуману політику. Для кредитора важливо оцінити, що є більш вигідним: зберегти підприємство-боржника як цілісний майновий комплекс (сподіваючись на погашення боргів у майбутньому) чи отримати борг (частку боргу) через ліквідацію боржника. У багатьох випадках, наприклад, доцільно здійснювати санацію Товариства. Цей захід вважають успішним, якщо кредитори зазнають менших збитків порівняно з тими, що можуть виникнути в разі ліквідації Товариства.
У світовій практиці справи про банкрутство часто порушуються за ініціативою боржників. Така можливість передбачається і законодавством України . Боржнику ця процедура часто дозволяє за досить короткий проміжок часу позбутися боргів і відновити нормальну роботу підприємства. Ініціюючи банкрутство, підприємство-боржник може уникнути ситуації, коли борги починають рости “немов на дріжджах”, а також отримати право вибору умов проведення санації .
Існують два види реакцій підприємства на кризовий стан:
1) захисна тактика – передбачає різке скорочення всіх видів витрат, закриття або розпродаж окремих підрозділів, розпродаж товарів і різке зменшення товарних залишків, продаж частини устаткування та інші заходи, спрямовані на обмеження витрат і тимчасове згортання діяльності.
2) наступальна тактика – передбачає активні дії, а саме: впровадження нових технологій, пошук нових ринків збуту, удосконалення цінової політики, модернізація устаткування та інше. Наступальна тактика потребує активних дій з боку керівництва підприємства щодо подолання наслідків кризи. Розробка і реалізація наступальної тактики потребує вкладання додаткових коштів. Тому інколи підприємство само невзмозі застосувати таку тактику і потребує додаткового інвестування.
Для того, щоб оцінити глибину кризового явища, необхідно ретельно аналізувати фінансовий стан підприємства.
Ознаками кризового стану можуть бути:
- різке падіння обсягу продажу;
- зменшення грошових коштів на рахунках підприємства;
- підвищення відносної частки дебіторської заборгованості в активах підприємства, тобто зростання боргів покупців і збільшення строків заборгованості. Така ситуація може виникати через неплатоспроможність покупців, тому для підприємства дуже важливо проводити правильну кредитну політику і цікавитися фінансовим станом своїх покупців.
Ознаками кризового стану є також:
- збільшення кредиторської заборгованості, заборгованості по зарплатні, фінансовим органам і акціонерам;
- різке збільшення запасів (затоварення);
- різке зменшення запасів (збій, неритмічність виробництва, внаслідок невиконання зобов’язань по взаємним поставкам);
- зниження показників ліквідності підприємства;
- збільшення накладних витрат і зменшення прибутку у порівнянні зі змінами обсягу продажу.