Приєднання Лівобережної України до Росії та його юридичне оформлення
Правовий статус України після Переяславської ради та на підставі Березневих статей 1654 р. і «Жалуваної» та інших грамот царя Олексія Михайловича можна визначити як автономне державне утворення під протекторатом Росії. Суверенітет України був обмежений: вона визнавала над собою верховенство царської влади; правовий статус України визначала Російська держава; гетьман, старшина, військо перебували на службі у царя і виконували його накази; цар виділяв кошти на їх утримання; Україна платила цареві данину, податки і мита. Після Переяславської ради війна з Польщею — тепер вже спільно України і Росії — спалахнула з новою силою. Українські та російські війська зайняли Білорусію і Литву. Та вже восени 1654 р. поляки, об'єднавшись з татарами, вогнем і мечем пройшлися по Брацлавщині, перетворивши її на руїну. Проти них виступив з козацьким військом та невеликою московською підмогою Б. Хмельницький. У січні 1655 р. біля Білої Церкви сталася генеральна битва, яка, однак, не виявила переможця. Такий початок похитнув надії української влади на могутнього московського царя, який зміг би надійно захистити Україну. Б. Хмельницький почав шукати нових союзників, зокрема налагоджувати дипломатичні контакти зі Швецією, яка давно вже ворогувала з Польщею. Швеція намагалась схилити Україну до розриву з Москвою, з якою у Швеції теж були ворожі стосунки. Однак такого кроку Б. Хмельницький не наважився зробити, бо мав би ворогів з усіх боків. У 1656 р. сталася неприємна для України подія — Москва уклала з Польщею сепаратну Віленську угоду. Поляки обіцяли, що після смерті їхнього бездітного короля Яна Казимира вони оберуть на престол російського царя. Отож Росія припинила з ними війну. Стало відомо, що на переговорах, які проходили без відома України, навіть виникало питання про повернення її під владу Польщі або розподіл її території. Це розв'язало руки гетьманові та старшині і у відповідь Б. Хмельницький спробував створити коаліцію Швеції, України, Семигороддя, Молдавії, Волощини, Бранденбургу проти Польщі, татар і, можливо, Москви. Він намагався дистанціонуватися від Москви, а у разі сприятливої ситуації — відвоювати у Польщі західноукраїнські землі. Сили коаліції, ядром якої була Швеція, у січні 1657 р. розбили під Замостям коронного гетьмана Потоцького, зайняли Замостя, Краків, а потім й Варшаву. Але успіхи коаліції викликали занепокоєння Данії та Австрії, які вирішили допомогти Польщі. Спільними силами вони звільнили значну частину польської території. А в цей час для України настали неспокійні часи — бунт козаків Ждановича. Від постійного нервового перенапруження і звістки про бунт у Б. Хмельницького стався інсульт, параліч. 27 липня (6 серпня) 1657 р. у Чигирині він помер. Щоб не допустити міжусобиць у боротьбі за гетьманську булаву Б. Хмельницький ще перед смертю запропонував проголосити гетьманом свого сина Юрія. Старшинська рада у квітні 1657 р. без виборів затвердила цю пропозицію. Але гетьманування Юрія Хмельницького тривало лише місяць — він мав всього 16 років, а в Україні надто складною була внутрішня і ще складнішою — зовнішньополітична ситуація. 23 серпня 1657 р. Юрій зрікся влади і старшинська рада 26 серпня 1657 р. обрала гетьманом України генерального писаря Івана Виговського — досвідченого, виваженого політика, налаштованого антимосковськи. Зрозуміло, що у Москві цей вибір сприйняли негативно, і цар не затвердив І. Виговського гетьманом. В Україні настав період політичного хаосу. Виникли і почали між собою боротьбу за владу різні політичні угрупування: самостійницьке, проросійське, пропольське, протурецьке, прошведське тощо. У лютому 1658 р. у Переяславі відбулася козацька рада, яка підтримала кандидатуру І. Виговського. Царський посол в Україні Б. Хітрово був змушений визнати цей вибір. Але гетьманування І. Виговського не було легким. Проти нього утворилась опозиція. До неї увійшли запорожці, ображені тим, що їх не запросили на вибори, на чолі з кошовим Я. Барабашем, кілька полковників, які самі мріяли про гетьманську булаву. Серед них виділявся активністю полтавський полковник М. Пушкар. У Москву посипались доноси на І. Виговського. Відчуваючи підтримку Москви, Я. Барабаш і М. Пушкар підняли проти гетьмана збройне повстання. У політичному житті України в той час утворилися два основні табори: пропольський і промосковський. Намагаючись відірватися від Москви, 16 вересня 1658 р. у м. Гадячі І. Виговський уклав з Польщею Гадяцький договір. Це була угода про створення міждержавного об'єднання — унії між Україною (названою Велике князівство Руське) та Польщею і Литвою. Основна її суть така:
— про все, що відбувалося під час українсько-польської війни, забути, всіх учасників конфлікту амністувати;
— Україна може мати 30 тисяч реєстрового козацького і 10 тисяч найманого війська;
— Україна має власних урядовців, власну державну казну, монету;
— ніяких військ, крім козацьких, у Велике князівство Руське, а це Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства, без згоди України вводити не можна;
— для карбування грошей у Києві створюється монетний двір;
— для розгляду судових справ має бути створений свій особливий судовий трибунал з українським (руським) діловодством. Місцеві суди залишаються без змін;
— федеративну державу очолює спільний король, який обирається на спільному сеймі;
— після смерті нині діючого гетьмана (І. Виговського) будуть обрані по одному сенатору від трьох воєводств України, з яких король призначить гетьмана;
— козаки звільняються від податків і мит по всій державі;
— у Києві продовжує діяти Києво-Могилянська академія, яка користується тими самими вольностями, що й академія Краківська;
— дозволяється створити ще одну академію. Гімназій, колегій, шкіл і друкарень можна відкривати скільки потрібно;
— уніатська церква ліквідується, а православна і католицька в усій державі отримають рівні права.
Отже, Гадяцький договір передбачав перетворення Речі Посполитої на федерацію трьох самостійних по суті держав — Польщі, Литви та України. Щоправда, реалізований він не був, але має велике значення як одна з пам'яток конституційно-державницької думки в Україні. Довідавшись про підписання Гадяцького договору, цар Олексій Михайлович видав до українського народу грамоту, у якій проголосив гетьмана І. Виговського зрадником. І. Виговський, у свою чергу, звернувся до європейських правителів з маніфестом, звинувачуючи царя у порушенні умов Переяславської ради, зокрема укладенні з Польщею в таємниці від України Віленського договору, захопленні литовських земель, завойованих козаками, підтримці повстання М. Пушкаря і Я. Барабаша проти гетьмана. Навесні 1659 р. велика російська армія рушила на Україну. Тобто Москва почала війну. Вирішальна битва відбулася в кінці червня під Конотопом. І. Виговський з козацьким військом та поляками й татарами, які прийшли йому на допомогу, вщент розбив російські війська. Всі чекали, що він піде на Москву, але І. Виговський на це не наважився. Перемога над російськими військами не привела, однак, до об'єднання політичних сил в Україні. Конфронтації продовжувались. Проти гетьмана готувалася нова змова, яку очолили полковники Я. Сомко та В. Золотаренко. Повстали Полтава, Гадяч, запорожці. Гетьмана звинувачували у тому, що він продався полякам, до яких населення відчувало ненависть за багатолітні знущання, та хоче повернути попередні порядки. На козацькій раді, яка відбулася у Білій Церкві за відсутності І. Виговського, його скинули з гетьманства, а на цю посаду знову обрали Ю. Хмельницького. Сам І. Виговський виїхав у Польщу, де його згодом було обрано сенатором. На той час російська армія, яка отримала значні поповнення, зайняла всю Лівобережну Україну. Юрій зі старшиною вирішили відновити стосунки з Москвою. Вони прибули у Переяслав, де перебував князь Трубецький з 40-тисячною армією. Тут князь запропонував гетьману і старшині підписати «Статті Б. Хмельницького», або «Переяславські статті», які буцімто були підписані ще Б. Хмельницьким у 1654 р. в Переяславі. Насправді це була фальшивка, оскільки тоді жодних офіційних документів ніхто не складав і не підписував. 17 жовтня 1659 р. Ю. Хмельницький в оточеному російським військом Переяславі був змушений підписати цей «договір», відмовитися йому не вистачило рішучості. Переяславський договір з Росією і Гадяцький трактат з Польщею фактично стали юридичною підставою для захоплення України Московською державою з одного боку і Польщею — з другого.