Розпад Австро-Угорщини та проголошення ЗУНР

Розпад Австро-Угорської імперії — розпад однієї з наймогутніших імперій Європи у 1918. Подія викликана Першою світовою війною та загостренням національних суперечок по всій державі між національними меншинами імперії. Внаслідок розпаду утворилися такі нові держави, як Польща, Чехословаччина, Австрія та Угорщина. Інша територія імперії була розподілена між Італією, Румунією та Югославією. Сен-Жерменський договір констатував розпад Австро-Угорської імперії, що відбувся після капітуляції Австро-Угорщини 27 жовтня 1918 року на ряд самостійних держав — Австрію (з 12 листопада 1918 року — Австрійська Республіка), Угорщину, Чехословаччину, Королівство Сербів, Хорватів і Словенців (з жовтня 1929 року — Югославія), Західно-Українську Народну Республіку.

Імперія Габсбургів, що займала велику територію в Європі включала близько 20 народів. На початку XX ст. сильно ослабла внаслідок півсторічних національних суперечок і конфліктів практично у всіх регіонах. В Галіції протистояли поляки та українці, в Трансільванії — румини та угорці, в Сілезії — чехи і німці, в Закарпатті — угорці і русини-українці, боснійці, серби і хорвати боролися за незалежність на Балканах.

В січні-лютому 1918 р. по країні прокотилася хвиля страйків. Основні вимоги: припинення війни з Росією, демократичні реформи, покращення постачання харчами.

Першим збройним виступом на Австро-Угорському флоті стало Которське, яке почалося 1 лютого в бухті Котор на узберіжжі Адріатики. Почалося все з бунту на крейсері «Санкт-Георг», пізніше до нього приєдналися ще 42 судна і робітники порту. Вимоги: припинення війни, сомовизначення народів імперії. 3 лютого з військово-морської бази Пула до бухти підійшли підводні човни, суходолом надійшла піхота і виступ було придушено, всіх керівників розстріляли.

В Галіції активізувався український самостійницький рух, 16 липня проведено національний український з'їзд у Львові.1 травня по всій Австро-Угорщині прокотилася хвиля демонстрацій. Продовжувалися поодинокі спонтанні військові виступи, які придушувалися. 17 червня у Відні стався голодний бунт.

В останні місяці існування імперії з армії дезиртирувало 150000 військовослужбовців. 20 серпня у Могильові-Подільському стався виступ солдат, який теж придушили. У вересні - виступ австро-угорських військ в Одесі.Згодом почалися загальнонаціональні страйки під керівництвом місцевих національних комітетів, що і було останньою причиною розпаду імперії.Розподіл кордонів і влади на півдні центральної Європи був вельми важким після листопада 1918. Після припинення роботи центрального уряду багато регіонів Австро-Угорщини зазнало вакуум влади, багато різноманітних сил намагались встати до влади--націоналісти, соціцал-демократи, комуністи. Деякі сусідні крраїни, на кшталт Румунії, спробували окупувати прикордонні області. В той же час населення зазнало нестачу продовольства і було деморалізовано людськими втратами у війні. Все це ускладнювало рішення що до майбуття націй складаючих Австро-Угорщину.Антанта вважала за потрібне окупувати терени імперії, але не мало на це реальних військ. На Паризькій мирній коонференції дипломати мали найти компроміс між реально існуючую владою на місцях і вимогами націоналістів та стратегічними і політичними побажаннями Антанти.Наприклад, в ідеалі, німці та австрійці мали власноруч вирішити свою долю. Але Франція була занепокоєна можливою небезпекою Великої Німеччини. Ситуацію ускладнювало зазіхання чеських і словенських націоналістів на німецькомовні терени.

Результат угоди поховав багато очікувань. Зміни теріторіальних кордонів після І світової війни:

  • Утворення незалежних Австрії і Угорщини--відмова від габсбурзького правоприємництва.
  • Кордони новітньої незалежної Угорщини не включали дві третини клишнього Королівства Угорщина, в тому числі області де угорці були більшистю. Новітня Австрійська республіка мала владу тільки над німецькомовними областями, але втратила владу над деякими теренами де німців було більшість.
  • Богемія, Моравія, Чеська Сілезія и західна частина Тешинського князівства, Словаччина и Карпатська Україна утворили новітню Чехословаччину.
  • Галичина, східна частина Тешинського князівства, північна графство Орава і північний Спиш були надані Польші.
  • Больцано — Південний Тіроль и Трієст надані Італії.
  • Боснія і Герцеговина, Хорватія і Славонія, Далмація, Словенія і Воєводина були приєднані до Сербії і утворили Королівство Сербів, Хорватів і Словенців, пізніше Королівство Югославія.
  • Трансильванія и Буковина стала частиною Румунії.

Проголошення ЗУНР

У другій половині XVIII ст. Польща як самостійна держава перестала існувати, розділена між Австрією, Пруссією і Росією. Більша частина земель колишнього Галицько-Волинського князівства відійшла до Австрії, Волинь -до Росії. Австрія штучно об'єднала ці землі з польськими у так званий корон­ний край Галіції та Лодомерії. Східна частина краю здебільшого була заселена українцями, західна - поляками. У складі іноземних держав західноукраїнські землі постійно були об'єк­том нещадного колоніального гніту. Вони мали забезпечити промислові центри метрополії дешевою сировиною (нафтою, сіллю, лісом тощо) і стати вигідним ринком збуту товарів. Промисловість Галичини розвивалася дуже повільно, 97 % підприємств були дрібними. Тут існував найдовший в Австро-Угорщині робочий день (14-16 год.), найнижча заробітна плата, найгірші житлові умови. У сільському господарстві домінувало поміщицьке землеволодіння, існували численні феодальні та напівфеодальні пережитки. Ліквідація в Австрії 1848 р. кріпосного права становища селян суттєво не змінила. Навіть на початку XX ст. поміщикам (ними переважно були поляки, частково австрійці, євреї та українці) належало 37 % земель, а разом з церквою - 44 %. Селянство, яке становило більшу частину населення, було переважно малоземельним і безземельним. Кожного року збільшувалася заборгованість селян, землі яких розпродавали за несплачені борги з публічних торгів. Так, тільки в 1910-1912 рр. було розпродано 9303 селянські господарства. У селі панували безпросвітні злидні, нерідко голод, епідемії. Тяжкі умови жита змушували людей шукати кращої долі за кордоном. З 1880 р. по 1910 р. з Галичи­ни емігрувало 399 тис. осіб, тільки до Америки 1913 р.- 110 тис.Політична система управління краєм була, як уже зазначалось, повністю пристосована до здійснення колонізаторської політики. Галичиною, нагадаємо, спочатку, управляв губернатор, а з 1849 р. - намісник, який зосереджував усю адміністративну владу. Йому підпорядковувалися поліція, крайові, повітові, міські органи управління - повітові старости, бурмістри у містах і війти у се­лах. Існували виборні органи крайового та місцевого самоуправління (галиць­кий крайовий сейм, повітові, міські та сільські ради), але вони серйозної ролі у системі управління краєм не виконували.Хоча більшість населення у Східній Галичині становили українці (на 1890 р. тут проживало 4,7 млн. осіб, з яких 63 % становили українці, 23 % - по­ляки, 13 % - євреї 1 % - інші), управляли краєм польські магнати. Зокрема, намісниками краю з 1849 р. були тільки поляки. Польські панівні кола захопи­ли всю адміністрацію, суд, культурно-освітні заклади, перетворивши їх у зна­ряддя насильного ополячування та онімечення українського населення. Кіль­кість українських шкіл невпинно скорочувалася. У 192 селах краю їх зовсім не було. Одна середня школа в Галичині припадала на 656 тис. українців і 33,5 тис. поляків. Львів у 1910-1911 н.р. мав тільки одну початкову українську школу і одну гімназію. У 1869 р. польська мова була введена у суд та адмі­ністрацію; 1879 р. введене польське викладання (замість німецького) у Львівсь­кому університеті. Внаслідок такої політики 79,8 % українського населення бу­ло неписьменним.Українці намагалися всіляко протистояти насильницькій асиміляції. Ук­раїнська інтелігенція, греко-католицька церква підтримували в народі прагнен­ня до волі, любов до рідної мови, історії, землі. Велика заслуга у цьому нале­жала прогресивному літературному угрупованню західно-українських письмснннків "Руська трійця" на чолі з М.Шашкевичсм. товариствам "Руська бесіда" і "Просвіта", створеним у 60-х роках XIX ст., товариству ім. Т.Шев­ченка тощо. У 1880-90-х роках у Галичині виникають перші українські полі­тичні партії - народовці, українська радикальна, національно-демократична, соціал-демократична.Значний внесок у зростання національної свідомості українців краю зро­бив глава греко-католицької церкви (з 1900 р.) митрополит А.Шептицькпй. Завдяки успіхам в освітньому, релігійному, культурному житті Галичина в той час стала центром українського національного руху. Цьому сприяли також порівняно ліберальніший ніж у Росії політичний режим і законодавство кон­ституційної Австро-Угорської монархії, прийняте наприкінці XIX - на початку XX ст., яке давало змогу представникам різних національностей спілкуватися рідною мовою, мати свої школи, видавництва, партії, організації, обирати своїх послів у парламент. Так, перед війною українці мали у краї п'ять державних і 15 приватних гімназій, понад 3 тис. народних шкіл, сім кафедр в університеті. Виходило 66 українських періодичних видань. У Росії ж постійно здійснювалася шовіністична, великодержавна по­літика гноблення, викорінення всього неросійського. Діяли закони про заборо­ну української мови, літератури, видавничої справи (Валуєвський циркуляр -1863 р., Емський акт 1876 р.), заперечувалося право українського народу на існування взагалі. З чорносотенцями-рсакціонерами солідаризувалося чимало представників так званої прогресивної інтелігенції, навіть деякі революціо-нери-дсмократи, наприклад, В.Бєлінський. Перша світова війна різко загострила соціально-політичну ситуацію в Га­личині. Вибираючи з двох лих менше, провідні політичні кола краю оголосили про свою підтримку у війні Австро-Угорщини. На початку серпня 1914 р. з представників основних політичних партій у Львові була створена Головна українська рада, яка мала на мсті захист політичних інтересів українського насе­лення у період війни. Користуючись сприятливою ситуацією, вона домоглася згоди в австрійської влади на утворення окремої формації українського націо­нального війська - Українських січових стрільців (2,5 тис). Воювати їм дове­лося у складі австро-угорськоі армії, але основною метою їх створення була боротьба за волю України. Різке загострення соціально-економічних, політичних і національних су­перечностей у воюючих країнах призвело до вибухових ситуацій: спочатку в Росії (лютневі 1917 р., потім жовтневі події), а в жовтні-листопаді 1918 р. - в Австро-Угорщині та Німеччині. Австро-угорський імператор Карл І видав 16 жовтня 1918 р. маніфест, погоджуючись перетворити країну у федеративну державу. "Коронні землі" одержали право створити свої представницькі органи - Національні ради. У зв'язку з цим 18 жовтня у Львові відбулися збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів та по три пред­ставники від усіх політичних партій, духовенства і студентства. На цих зборах було обрано Українську національну раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Вона негайно проголосила, що Галичина, Північна Буковина й Закарпаття, які "творять цілісну українську територію, уконституйовуються... як українська держава", щоправда, у складі Австро-Угорської монархії, з якою галицькі по­літики ще не наважувалися порвати.Рада створила свої виконавчі органи - комісії. Першу - загальну (на чолі з Є.Петрушевичем), другу - для Галичини й Закарпаття (на чолі з Костем Ле-вицьким) третю - для Буковини (її очолив Омелян Попович). Делегація Ук­раїнської національної ради виїхала до Відня для переговорів з австрійською владою. Інші поневолені народи клаптикової монархії Габсбургів діяли рішуче. Наприкінці жовтня 1918 р. проголосили незалежність Угорщина, Чехословаччина, Польща, Сербо-Хорвато-Словснеька держави. Активно підготовлялися до захоплення влади у Галичині поляки, які вважали цей край своєю історич­ною територією. У Кракові 28 жовтня буда створена Польська ліквідаційна ко­місія, яка планувала взяти владу в усій Галичині й оформити перехід краю до складу Польщі. Був призначений генеральний комісар Галичини - князь В.Чар-торийський і військові коменданти Галичини та Львова - генерали Пухальсь-кий і Ломезан. Можливі виступи "непольського населення" начальник Голов­ного штабу збройних сил Польщі, генерал Розвадовський наказав придушити. На 1 листопада призначалося офіційне передання влади в усій Галичині поля­кам. Українці не гаяли часу: в ніч на 1 листопада 1918 р. Центральний військовий комітет, створений у вересні з офіцерів-українців, які служили в ав-стро-угорській армії, на чолі зі сотником Дмитром Вітовським вирішив випе­редити поляків. Хоч у Львові в його розпорядженні знаходилося близько 2 тис. вояків, він діяв рішуче, зайнявши до ранку всі найважливіші стратегічні пункти міста - пошту, телеграф, військові казарми, будинок сейму, банки тощо. Над ратушею замайорів синьо-жовтий прапор.У перші дні листопада українці взяли владу в усіх інших містах і міс­цевостях Галичини. Цс відбулося безкровне, без боїв і жертв. Австрійські, угорські та інші вояки не чинили ніякого опору, звертаючись із єдиним про­ханням - якнайшвидше відправити їх на батьківщину; поляки, для яких виступ українців був несподіваним, вичікували.Українська національна рада 1 листопада видала відозви "До населення міста Львова" та "Український народе", в яких зазначалося: "Волею українсь­кого народу на українських землях Австро-угорської монархії утворилась ук­раїнська держава..."; "віднині Ти. український народе, господар своєї землі..., визволений з віковічної неволі...", що "найвищою владою тут с Українська національна рада". Вже в перших правових актах підкреслювалося, що всім громадянам Ук­раїнської держави незалежно від національності та віросповідання надаються і гарантуються "громадянська, національна і віросповідна рівноправність". Усім національним меншинам пропонувалось обрати своїх представників до складу Української національної ради.Щоправда, спокій на західноукраїнських землях тривав недовго. Вже на­прикінці дня 1-го листопада польські збройні сили у Львові почали військові дії. До них приєдналося польське цивільне населення, яке у Львові налічувало понад 120 тис. осіб (з 240 тис). Почалася довготривала, збройна, кривава бо­ротьба. Неодноразові звертання української влади до польських керівників у Львові з пропозиціями сісти за стіл переговорів, мирно врегулювати всі спірні проблеми не дали жодного результату. Поляки не хотіли вести ніяких перего­ворів, називаючи корінне українське населення, що завжди становило більшість у Східній Галичині, "варварськими ордами", "хлопськими банда­ми "та ін.На засіданні Української національної ради 9 листопада 1918 р. було ви­значено назву Української держави - Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), до складу якої, крім Східної Галичини, входили Північна Буковина та українські повіти (комітати) Закарпаття. Держава охоплювала близько 70 тис. км2 території з населенням 6 млн. (у тому числі 71 % українців, 14% поляків, 13 % євреїв, 2 % угорців, румунів та ін.). Щоправда, невдовзі Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття спочатку відійшло до складу Угорщини, а у січні-квітні 1919 р. - Чехословач-чини. Все це відбулося зі згоди і санкції Антанти. Таким чином, фактично ЗУНР охоплювала тільки територію Східної Галичини з населенням 4 млн. (75 % українців, 12 % поляків, 11 % євреїв, 2 % - інші національності).