Боротьба на два фронти і поглиблення діяльности
Лев Ребет
Світла і тіні ОУН
http://zustrich.quebec-ukraine.com/lib/lev_rebet.htm
«Ребет Лев. Світла і тіні ОУН»: Український самостійник; Мюнхен; 1964
Аннотация
Спогади Голови Крайової екзекутиви ОУН у 1935–1939 роках.
Лев Ребет
СВІТЛА І ТІНІ ОУН
Світлина автора
Накладом родини Лева Ребета,
з коштів «Фонду дітей»
Березня 1912 р. — 12 жовтня 1957 р.
Переднє слово
З приводу 25-ліття від постання ОУН проф. д-р Лев Ребет написав 1954 року публіцистично-критичний нарис п. н. «Світла і тіні ОУН», що друкувалися «підвалами» в тижневику «Український самостійник» у чч. 247 (10. 10. 1954) до 277 (8. 5. 1955).
Лев Ребет тоді виконував обов'язки одного з уповноважених проводом ОУН на українських землях, з дорученням «тимчасово перебрати керівництво Закордонних частин ОУН і реорганізувати їх згідно з позиціями проводу ОУН в Україні», і займав становище головного редактора газети «Український самостійник».
Хоча Лев Ребет писав свою працю, так би мовити, у вільні хвилини поза безліччу всіляких інших занять та обов'язків, і під тиском кожнотижневого «продовження» в газеті, однак ця праця дає надиво повну та плястичну картину розвитку ОУН на західньоукраїнських землях до другої світової війни, змальовуючи її пізніші кризові ситуації, її боротьбу — невдачі та досягнення, її ідейно-програмову завершеність у 1943 р. на III Надзвичайному великому зборі ОУН, отже під час зудару на наших землях двох імперіялістичних сил — Німеччини і Росії, а далі післявоєнний період на чужині аж до 1954 р. Перечитуючи цю працю, відчуваєш, що автор міг би багато більше розповісти та докладніше з'ясувати різні періоди боротьби ОУН, бож він від постання цієї організації 1929 року брав у ній активну участь і, займаючи важливі або й ключеві становища в організаційній структурі, він співвирішував її долю. Лев Ребет обмежився поданням конечних фактів, найістотніших елементів розвитку, щоб увипуклити загальні контури та політичний зміст дії ОУН. Аналізу проведено послідовно, з виразним прагненням до об'єктивности, і завдяки тому зарисовано синтезу всієї дії ОУН на протязі 25 років. Дуже виразно виступає факт, що ОУН завжди була політичною організацією, що провадила боротьбу проти окупантів з єдиною метою створення самостійної державности України; вона не була партією в звичайному розумінні того слова, зокрема екстремістською партією, що прагнула до зміни режиму; вона ніколи не стала фашистською чи нацистською.
Тепер, у 35-ліття постання ОУН, праця Лева Ребета не втратила нічого зі своєї вартости чи актуальности. Навпаки, її цінність для дослідника нашої поточної історії тільки збільшилася, бо вона становить своєрідний документ часу. Вона має вартість і актуальнополітичне значення для кожного, хто не збайдужів до ідеалів, за які боролася ОУН. Під назвою ОУН існують та діють тепер у діаспорі три угруповання, — споріднені, коли мовиться про їхнє коріння, — відмінні, і навіть досить далекі одно від одного, коли йдеться про політичний зміст.
Боротьба і досягнення ОУН пов'язується найчастіше з деякими особами, яким приписується непомірно великі заслуги. Так постали леґендарні культи осіб, становлячи, без сумніву, викривлення історичної правди і цим завдано, треба сподіватися, тільки мимовільної кривди всім тим, хто віддали свої сили або й утратили життя під прапором ОУН у боротьбі з ворогом. У праці Ребета натомість дуже виразно сказано, що ОУН була сильна не так заслугами окремих осіб, як скорше вкладом праці та жертвами тисяч відданих ідеї боротьби за державну незалежність. Висування нібито великости окремих осіб ледве чи корисно вплинуло на дальшу долю ОУН.
Не маємо сумніву, що в Україні ОУН — це не конче проминулий безслідно етап боротьби за самостійність. Живі свідки цієї боротьби ОУН та й самі учасники її, спогади про збройні очайдушні змагання проти двох імперіялістичних загарбників під час другої світової війни, як і тривання цієї боротьби проти російських більшовиків ще кілька років після війни, а також ідейні позиції ОУН, зокрема ті, що їх схвалено на III Надзвичайному великому зборі 1943 р., відбутому саме в час зудару двох взаємноворожих тоталітаристських сил, з їх підкресленим прагненням до свободи, самовизначення і народоправства — живуть і далі в Україні серед старшого покоління і передаються молодим. Обезчещування ОУН і лайка на її адресу з боку власть імущих у СССР, що тривають по той бік залізної завіси безперестанку, тільки підтверджують, що ідейний зміст ОУН і далі становить істотний чинник сили. Бо з привидами більшовицькі реалісти ніколи не воюють.
І з того погляду варто, щоб книжка Л. Ребета дійшла до читача в Україні, щоб він дізнався правди, всієї правди, хоч і не без тіней, але по суті світлої та здорової правди.
«Світла і тіні ОУН» — це останнє слово Лева Ребета щодо історії і з'ясування суті ОУН. Скритовбивник Богдан Сташинський, на доручення КГБ, припинив творче та працьовите життя автора цієї книги.
Богдан Кордюк
[Вступ]
Чверть сторіччя — це вже чималий відтинок часу, достатня віддаль, щоб бачити події і людей у певній перспективі. З цієї перспективи видно постаті і факти вже в історичному світлі. Факти перестали бути подіями дня, втратили посмак актуальности, про яку невідомо як вона скінчиться. З віддалі чвертьсторіччя можна вже зробити досить вірний балянс історії ОУН, можна ясно бачити лінії її розвитку, спостерігати світла і тіні її дії.
І сьогодні вже можна сказати, що — не зважаючи на помилки і недотягнення — ОУН записала своє ім'я в історії визвольної боротьби України золотими буквами. Вона від свого постання і до сьогодні вибивала і вибиває свою печать на українській політиці. А вже цілком певно, без ОУН український народ не ввійшов би до історії як активний підмет подій останньої світової війни.
Духова сила
Цей успіх організація завдячує в першу чергу високим духовим вартостям, які вона від самого початку зарепрезентувала і які зформульовані вже в постановах Першого Конґресу ОУН.
Це насамперед — у сфері ідеології — ідея нації. Хоч якою самозрозумілою видається нам тепер ця справа (разом з іншими справами, про які буде мова далі), проте висунення як начальної ідеї організації ідеї нації було переломовим моментом. Цією ідеєю ОУН не тільки виразно відгородилася від (історично для нас таких погубних!) інтернаціонально-марксистських течій, але також підкреслила свою понадпартійну, загальнонаціональну настанову.
Підкреслення бо нації (відси назва: організація націоналістів ) як начальної ідеї організації мало теж окрему політичну вимову з уваги на існування великої кількости політичних груп, які, хоч були щодо програми слабо зрізничковані, проте не зуміли створити як слід одного фронту і серед завзятих і гострих спорів на тему несуттєвих програмових різниць губили найважливіше: справу державної незалежности і боротьби за неї.
ОУН у своїй концепції мала стати понадпартійною організацією (тому назвалася організацією, не партією ), організацією, яка мала гуртувати людей не до боротьби за здійснення тієї чи тієї партійної програми, але яка поставила собі за мету об'єднати всіх українців, охочих боротися за основну національну мету: за державну самостійність.
Відси походить велике наголошування «ідеологізму» в організації, з одного боку, і відсування детальних програмових питань на дальший плян, з другого. Так, наприкл., на початку існування організації говорилося, що програма УНДО сама по собі не є зла. Біда тільки, що своїх основних заложень, тобто «здобуття Соборної і Незалежної Демократичної Держави» — як говориться в першому пункті програми УНДО-ня — ця партія не була спроможна і не збиралася безпосередньо здійсняти.
Здобувати бо державну незалежність в тодішніх тоталітаристичних (СССР) чи напівтоталітаристичних (довоєнна Польща і Румунія) умовах, в яких жив розчленований наш народ, можна було не виборчими чи іншими, ніби «демократичними», але практично через поліційні апарати цих держав цілком контрольованими засобами, а тільки безпосередньою політичною і збройною боротьбою, веденою з підпілля.
Тому від самото початку, попри принципову національно-державницьку настанову, не деталізована соціяльна, культурна, економічна і т. д. програма, а саме стратегія і тактика підпільної боротьби за державність були для ОУН найсуттєвіші. Характеристично, що з постанов І Конґресу ОУН вивчалися тільки загальні, вступні визначення, а не дальші, докладніші, — оскільки найважливішим для націоналістів були не питання політики в уже існуючій державі, а питання боротьби за здобуття власної держави на всіх українських землях і за її самостійність.
Таким чином, відразу за основними принципами ОУН (державність і незалежність) в ієрархії начальних проблем стояло питання визвольної концепції, як такої. Основою стратегії цієї концепції стала теза орієнтації на власні сили , а основою її тактики — засада безкомпромісовости .
Визвольна концепція
Також становище української нації після першої світової війни, у висліді якої основна частина України опинилась як т. зв. УССР у володінні большевицької Москви, а решта — під пануванням напівтоталітаристичних режимів Польщі та Румунії і не дуже прихильної до українського національно-визвольного руху, хоч і демократичної, Чехії, — сприяло постанню різних невиправданих надій на зміну на краще.
Політичні діячі старшого покоління заступали погляд, що нашим завданням є розбудувати наше життя, як тільки в цих умовах це буде можливим, і чекати, поки не прийде для нас «слушний час». На ділі це чекання на прийдешній, неозначений слушний час дорівнювало орієнтації на чужі сили, які, здійсняючи свою мету, мали б — як сподівалися прихильники чекання слушного часу — створити і для нас корисну ситуацію і безпосередньо чи посередньо (знищенням наших ворогів) допомогти і нам у здобутті нашої самостійности.
Хоч коньюнктурне постання після першої світової війни Чехо-Словаччини і Польщі сприяло такій настанові (коли іншим народам доля всміхнулася, то чому б нам не сподіватися цього?), проте наш досвід з часу першої світової війни дошкульно нас навчив, що і при сприятливих зовнішніх умовах корисно для нас можуть вирішити справу тільки власні сили, ті сили, які ми потрапимо в критичний час виставити. Корисні зовнішні умови можуть для нас прийти, але вони можуть і не настати. Вони можуть нам дуже або мало сприяти і, що найважливіше, на появу цих умов ми не будемо мати великого впливу. Натомість організація власної сили — це єдине, що ми напевно можемо самі зробити — очевидно, настільки, наскільки ми це зуміємо.
І тут виринула концепція підпільної організації, яка єдино спроможна гуртувати людей, школити і вести боротьбу, не будучи контрольована ворожим апаратом, певною мірою — суверенно. Всякі інші, зокрема демократичні методи боротьби за наші національні права і за нашу державну самостійність, давали ворожій владі вгляд у роботу, і самозрозуміле, що вона зуміла б кожночасно і дошкульно спаралізувати кожну, проти неї спрямовану дію. А що ворожі режими вважали кожний вид нашої організованости (на господарському, культурному, релігійному, спортовому і т. д. полі) небезпечним для свого панування, то не диво, що наші організації, ці наші — як казали політики старшого покоління — «національні здобутки» були ворожою адміністрацією і під її охороною ворожим суспільством систематично нищені: кооперативи руйновані, читальні і школи закривані, церкви палені, спортові товариства заборонювані.
Згадані надужиття ворожої влади і ворожого суспільства, а далі правдоподібність, що ці надужиття будуть набирати чимраз більших розмірів і що все, що українське, буде систематично нищене, звужуване і ліквідоване, примусили ОУН на батьківщині ставити свою політичну роботу виключно на підпільні рейки. Підтримуючи, очевидно, рівночасно всі існуючі форми нашого організованого життя, ОУН сконцентрувала свою увагу на вирощуванні своєї власної підпільної сили і на боротьбу з ворогом, так що підпільність надала діяльності організації рішального тону.
В очах молодого покоління, що становило головну силу ОУН на батьківщині, політичні методи партій, що своєю традицією сягали до часів з-перед першої світової війни, були незадовільні і не могли довести ні до якого успіху. Вміщувати всю політичну роботу — як робили політики залеґалізованих перед ворогом партій — в самих тільки рамках ворожих законів, що своїм вістрям були спрямовані проти наших національних інтересів, — це політичне безглуздя, це абсурд. Ворожі державні сили не дозволяють українському народові на елементарні прояви демократичних свобід, а там, де ніби на них дозволяють, рівночасно саботують їх. Тому обмежувати політичну роботу рамками, що їх ці режими нам назначають, є самогубством. Всупереч поглядам старших діячів, ОУН твердила, що ніяке серйозне скріплення нашої громадської організованости чи господарського стану не можливе, оскільки існування наших організацій залежить від дозволу ворожої державної адміністрації і нею вони контролюються.
Замість виключної ставки на т. зв. «еволюційну» — як її називали політики старшого покоління — розбудову наших сил у межах ворожих законів і чекання на слушний час, наше підпілля, даючи, як згадано, повну підтримку існуючим громадським організаціям, пропагувало масову революційну дію, вістря якої було спрямоване безпосередньо проти ворога. Революційними виступами — аргументувало підпілля — домагання українського народу мати власну державу можна поставити перед світом в усій ширині, і підпільну мережу, яка цю дію буде ініціювати та нею керувати, ворог ніколи дощенту не знищить. Безпосередня, з підпілля керована масова боротьба в кожнім разі принесе користь, а щонайменше виховуватиме загал в активізмі, і цей мінімум успіху є багато більший, ніж пасивне вичікування на міжнародні сприятливі умови чи на здогадну поступливість рішеного знищити нас ворога. В остаточній розгрі будуть вирішувати не «реальні» наші здобутки, не кооперативи, читальні і т. д., а тільки живі люди, наша політична зрілість і готовість до рішучої збройної боротьби, і у вирощуванні нашої політичної сили лежить наше найважливіше завдання.
Так була обґрунтована концепція власних сил, що лягла в основу визвольної політики ОУН, і в міру того, як переслідуванням ворожої влади наше легальне зорганізоване життя було стіснюване й нівечене, ця концепція ставала запорукою успіху організації.
Людська база
Другим елементом, який визначно причинився до успішного виступу ОУН, була людська база, з якої виросла і на яку сперлась організація, при чому цьому успіхові дуже сприяли почасти випадково, а почасти продумано використані, певні соціологічні умови.
ОУН черпала свої людські кадри насамперед з проріджених уже тоді рядів Української Військової Організації (УВО), заснованої бувшими вояками Української Галицької Армії для мілітарної підготови повстання українського народу проти чужої окупації. З рядів цієї організації вийшов полк. Є. Коновалець, що як бувший командир корпусу Січових Стрільців і керманич УВО користувався великою пошаною західньоукраїнського громадянства. З УВО перейшов до ОУН цілий ряд визначних людей, оскільки вся згадана організація ввійшла, вірніше, зіллялася з ОУН, вважаючи, що доцільніше вести і організувати політично-підпільну боротьбу, ніж чисто мілітарну, бо тільки у висліді першої і як її надбудова може розвинутися збройне повстання. Ці власне увісти, ввійшовши до ОУН, були одною з опор організації.
Одначе головною базою ОУН була молодь, насамперед студентська. Ця молодь виросла вже в традиції української державности, вона пам'ятала існування, хай і короткотривале, самостійної держави, вона на власні очі бачила українське військо, одним словом, уже раз пережила те становище нашої нації, за яке збиралася боротися. Державна самостійність не була для неї нездійсненною фантазією; молодь цю самостійність уже бачила, і вона перед її уявою стояла реально: треба було тільки здобути її.
Молодечий запал підсилювала теж пам'ять про упадок таких могутніх держав, як австро-угорська монархія і російська імперія, а свідомість нашої недостатньої підготови до державного будівництва з часів зрушень, які принесла перша світова війна, була поштовхом до того, щоб цю підготову тепер дбайливо і жертвенно перевести, насамперед виховуванням загалу до боротьби і організацією власної сили.
Цей соціяльно-психологічний момент був надзвичайно важливий для розвитку організації. Це молодь із своїм типовим гоном до лету, із запалом чинити великі діла, сповнена бажанням зробити все краще, ніж це зробило старше покоління — надала динаміки ОУН, і ця молодечість полишила визначну, додатню, хоч подекуди теж і від'ємну, печать на роботі організації.
Визначно корисним для постання і розвитку ОУН був теж факт, що провідна частина молоді, студентська молодь, була організована і мала свій центр.
Студентські гуртки при університетах і мережа студентських організацій на провінції служили суцільно як головні резерви для ОУН. Велику ролю на початках організації відограв теж відомий Академічний Дім у Львові, в якому сконцентрувалося все студентське життя і де законспіровано містилася Краева Екзекутива ОУН. В Академічному Домі мешкали студенти з усіх сторін Західньої України, тут мали свій осідок різні студентські установи, відбувалися відчити, збори, дискусії тощо. І відси йшли всі нитки революційної роботи на провінцію.
Очевидно, не всі студенти були членами організації; одначе в тридцятих роках впливи ідей ОУН серед студентства були пригнітаючі. Управа Академічного Дому і майже всі студентські товариства були опановані членами і симпатиками ОУН. Те саме було в провінційних студентських гуртках і товариствах.
Ці провінційні гуртки і товариства являли собою цікавий тип об'єднань молоді і відограли велику ролю як розсадники впливу ОУН по Західній Україні. Згуртовані бо в них були не тільки дійсні студенти (такі, що, фактично студіюючи в якійсь високій школі, перебували тільки під час ферій в домах батьків, або такі, головно юристи, що доїздили на виклади поїздом з місця сталого замешкання) — але всі, хто скінчив будь-яку середню школу. В цей спосіб у повітових містах і містечках була зорганізована видатна кількість інтелігентського молодняка, людей, які щойно вийшли із школи, добре знали себе, мали енергію і порив до чину.
Тим часом вони були — коли не рахувати дійсно студіюючої меншости — безробітними, і то здебільша без всяких виглядів найти будь-яку працю, бо дискримінуюча політика ворожої адміністрації була цьому на перешкоді. Цей момент, попри дійсно високе і ідеалістичне наставлення цієї молоді, був не останньою причиною, яка спрямовувала цю молодь на шлях революційної роботи. Попросту велика кількість вільного часу давала змогу присвятитися виключно роботі по лінії ОУН, що кличами і середовищем була для них найближчою.
Організаційна структура
Представлена мережа студентських груп з Академічним Домом як центром у Львові була головною базою, якою користувалася (очевидно, конспіративно) ОУН. В Академічному Домі, осідку Екзекутиви ОУН, сходилися всі нитки ОУН. Там стало перебувала певна кількість студентів з усіх кінців Західньої України і члени ОУН, що походили з цих самих околиць, колишні шкільні товариші, які були охоплені в тайні гуртки під кермою одного з них. Ці гуртки у Львові виконували ролю неначе «амбасад» даного повіту при централі, і повітові чи окружні екзекутиви, складені з правила також з молоді, втримували при допомозі цих «амбасад» зв'язки з Краєвою Екзекутивою. Хтось із доїжджаючих студентів виконував ролю зв'язківця; з другого боку, школені в центрі студенти, повертаючись на ферії домів, включалися в роботу місцевого апарату.
Західня Україна була поділена на округи, на чолі яких були Окружні Екзекутиви ОУН. Округа охоплювала кілька (коло п'яти) повітів, що мали свої Повітові Екзекутиви. Центром округи звичайно був повіт, де перебувала більша кількість членів організації і де організація була найсильніша під поглядом роботи. Повіти були поділені на райони і підрайони (в деяких округах вживали назв надрайони і райони), що охоплювали відповідну кількість сіл. Окрему одиницю творили повітові міста.
Місцеві, Повітові Екзекутиви (окружні не мали безпосереднього стику з низовим, організаційним апаратом) працювали при допомозі студентів і сільської інтеліґентської молоді, головним чином — абітурієнтів середніх шкіл, що не мали змоги далі студіювати, ані отримати якусь працю і перебували при батьках, помагаючи їм при господарстві і займаючись культурно-освітньою та політично-виховною роботою.
Робота організації розподілялася на кілька референтур. В Краєвій Екзекутиві існували наступні референтури: організаційна, ідеологічно-політична, громадської роботи, пропаґандивна, військова, юнацтва, а далі розвідки; пізніше прийшла ще референтура безпеки. Важливість окремих референтур була різна. Найважливішою з погляду техніки роботи була, очевидно, організаційна референтура, яка втримувала зв'язок з тереном і тримала в бігу масові вияви діяльности організації. Це була централя для доручень в низи, і сюди ж приходили звіти з теренів.
В найтіснішому зв'язку з організаційною референтурою, що діяла, як було згадано, при допомозі перебуваючих чи доїжджаючих до Львова студентів з провінції, працювали пропаґандивна референтура та референтура юнацтва. Завданням першої було заготовляти підпільні видання організації. Ця референтура була дуже важлива для втримування духового зв'язку з усіма членами організації, і для загалу членів підпільна «література» мала велике значення як джерело політичного думання, з одного боку, і як видимий знак можливости спротиву ворожій владі, з другого. Для загалу суспільства були видавані летючки, поява яких, звичайно при нагоді національних свят, викликала велике піднесення серед населення.
З погляду майбутнього організації дуже важливою була референтура юнацтва. Спеціяльні референти та інструктори на організаційних ступенях (при краєвій, окружній, повітовій екзекутивах) мали завдання виховувати окремі гуртки доростаючої середньошкільної молоді на майбутніх членів організації, і в цей спосіб був забезпечений безперебійний доплив все нових членів у ряди ОУН.
Серед середньошкільників був великий грунт для підпільної роботи. Старші річники цієї молоді мали в час постання ОУН певні зв'язки до підпілля ще з років існування УВО, і з моментом злиття УВО з новоствореною ОУН вся ця молодь автоматично перейшла в ряди нової організації. Розв'язання ворожою владою «Пласту» і заборона будь-яких організацій середньо-шкільної молоді залишили серед цієї молоді пустку, яку скоро заповнили підпільні клітини юнацтва ОУН. Спроба керівників «Пласту» втримати цю корисну організацію в підпільних формах не мала більшого успіху, бо загальне наставлення цієї організації виховувати молодь у патріотичному дусі не витримувало конкуренції з поставленням цієї справи в ОУН, що не вдоволялася самим виховуванням, але підготовляла молодь до майбутньої, недалекої діяльности. Голод чину вирішив, що вплив на середньошкільну молодь захопила ОУН.
З внутрішньо-організаційного погляду важливою була ідеологічно-політична референтура, завданням якої було кувати політичну думку в організації і вщеплювати її в ряди членства. З природи речі центральну ролю в цьому напрямі виконувала ідеологічно-політична референтура в Краевій Екзекутиві, що вважалася тоді найвищою в ієрархії всіх референтур. Це зрозуміле, коли врахувати, що для молодого членства організації шукання шляхів і метод підпільної політичної дії та їхнього теоретичного обґрунтування були рішальні. Короткий, дво-, трирічний, протяг часу діяльности цієї референтури з довгими, цілонічними дискусіями, з гарячковим зачитуванням та виписуванням витягів із всякої, часто насліпо захопленої публіцистики та різної політичної літератури сильно об'єднав учасників цих дискусій між собою, а головно тодішніх мешканців згаданого Академічного Дому. Вони — з перспективи часу можна про це одверто сказати — спільно мріяли мрії своєї молодости, разом ширяли в поривах та набирали віри в себе і діло, на яке поривалися. Тоді зав'язалася політична і особиста приязнь, тоді висунулися на чоло певні особи, тоді оформився певний, окреслено молодечий стиль роботи і певний спосіб думання, що характеризують роботу останків цього середовища до сьогодні.
Цікаву роботу виконувала референтура громадської роботи чи, як тоді вона називалася, референтура т. зв. органічного сектору. Це була ділянка роботи, яку думали монополізувати за собою, як було згадано, наші залеґалізовані, старі партії. ОУН як підпільна організація трактувала цей відтинок, відповідно до своєї настанови, другорядно. Проте громадській роботі присвятила вона багато уваги, трактуючи одначе громадські установи не як самоціль, а як засіб для виховання загалу. Відповідно до цього певна кількість членів організації була відставлена до громадської роботи. Йшлося про те, щоб громадські установи давали максимум національного виховання, щоб «Просвіти», «Рідні Школи», кооперативи, спортові гуртки і т. д. найкраще виконували свої завдання.
У висліді ОУН здобула великий вплив на цьому відтинку. Коли йдеться про низові клітини, то там, в деяких повітах вплив ОУН був стовідсотковий. Річні збори повітових централь «Просвіти» чи інших установ проходили там під пригнітаючим впливом членів і прихильників організації і керівні органи цих установ були вибирані на пропозицію та голосами маси прихильників і симпатиків ОУН. Хоча впливи організації на низові клітини громадських установ були сильні, ОУН однак не збиралася перебирати контролі над центральними установами у Львові. Поставлення роботи в цій ділянці і так не належало до першорядних завдань організації, і цю роботу на низових і середніх ступенях громадських установ організація підсилювала, як згадано, тільки допоміжно, використовуючи їх відповідно до значення цих установ для піднесення національного та культурного виховання і для політичного освідомлення мас у дусі визвольної політики.
В наслідок цього, не зважаючи на те, що ОУН мала великий вплив на громадські установи, центральні управи цих установ далі комплектувалися за давнім звичаєм залаштунковими домовленнями представників старих партій, що вважали ці справи за сферу виключних своїх впливів.
Військова і розвідна референтури до вибуху війни як слід не розвинулися. Перша знаходилася в стадії плянування аж до розгрому ОУН польською поліцією в 1934 р. Вона розвинула свою діяльність щойно під час війни, спершу на еміграції в Кракові, пізніше за німецької окупації на батьківщині. В 1934 р. перестала також діяти розвідча референтура, що спершу широко розвинула була свою роботу, зорганізувавши окрему мережу («сітку»), тобто свої клітини, по всіх організаційних ступенях і втримуючи з ними свій зв'язок, окремий від загально-організаційного. Ця розвідча мережа була загальним джерелом інформації і мала, між іншим, служити як інструмент для внутрішньо-організаційної контролі, що крило в собі певну небезпеку. Інформації цієї розвідчої мережі йшли не нормальним, тобто організаційним шляхом, а окремими зв'язками розвідки і, що найважливіше, мали «довірочний», тобто анонімовий і тим самим безконтрольний характер. У випадку невідповідної постанови цей розвідчий апарат міг прибрати форм «апарату в апараті», тобто ролю центрального стрижня організації, який, не виконуючи політичної роботи та не відповідаючи за неї, контролював би її.
Під час війни, починаючи від емігрантських часів у Генеральній Губернії, функцію внутрішньої контролі перебрала «Служба безпеки», відкривши нову ланку роботи і метод діяльности організації.
За винятком розвідчої референтури, вся організаційна робота йшла шляхом не ресортових зв'язків, а шляхом територіальної ієрархії. Окремі екзекутиви (краєва, окружні, повітові) відповідали спільно за всі ділянки своєї роботи, і зв'язки йшли центрально: від голови чи організаційного референта до їхніх відповідників в окружній чи повітовій екзекутиві. Тільки юнацтво мало в справах чисто виховних час до часу свій окремий контакт з референтом юнацтва в Краєвій Екзекутиві.
В організаційних низах окремі ресорти роботи зникали, починаючи від району вниз, і були цілком уніфіковані. Районовий та підрайонові керманичі (в деяких округах вживались назви «надрайон» на означення вищої і «район» — нижчої адміністративної одиниці), кожний на просторі своєї території, полагоджували всі справи свого терену. Повіт був поділений на 4–6 районів, які ділилися на 2–3 підрайони. Критерієм поділу на райони і підрайони був природний, географічний зв'язок між окремими селами і наявність сил організації в них. Очевидно, село, де знаходилася енергійніша людина, а довкола неї певна група людей, ставало центром району. Найнижчою оперативною клітиною ОУН була «трійка» або «п'ятка», тобто гурт людей, пов'язаних із собою організаційно під керівництвом одного зверхника. Це стосувалося однак тільки інтелігентського або політично виробленого та вартісного елементу, що становив кадри організації. Організаційна система кінчалася в селах, якщо не рахувати згаданих оперативних клітин, на «станичнім», тобто на одній випробуваній людині, що формально вважалася членом ОУН. Всі інші визнавці ідей ОУН вважалися «прихильниками», якщо вони активно підтримували ОУН, або «симпатиками», які сприяли визвольній боротьбі в більше пасивній формі (грошеві пожертви, таємні скритки тощо). З рядів останніх рекрутувалися діячі на громадському відтинку, і при їх допомозі ОУН під кермою відповідних референтів у повітових екзекутивах мала великий вплив на населення.
Успіхи
Заки організаційні форми остаточно склалися в тверду структуру, ОУН звела перший бій з ворогом тими силами і тими засобами, якими вона вже розпоряджала. А були це передусім давніші кадри УВО, а далі мережа, яку завдяки впливам студентів можна було з місця побудувати.
Перші масові виступи організації позначилися саботажами на залізничих і поштових об'єктах, а далі паленням стирт та іншого майна польських великих земельних посілостей в Галичині. Цими засобами ОУН започаткувала всенародний революційний протест проти нехтування прав 7-мільйонової вітки українського народу. В парі з цим ці революційні виступи мали за завдання виховати населення до активної, а якщо треба — до революційної і збройної боротьби за визволення української землі від чужого панування та за створення власної, самостійної держави на всіх просторах українського суцільного поселення. Вони доводили, що стан насильного, в своїй суті антидемократичного чужого панування не певний, не вічний і не тривкий; що при солідарній поставі мас панування при допомозі поліційних метод нездійсненне; що супроти революційних метод боротьби ворог безсилий.
Отже згадані революційні виступи мали насамперед психологічне значення. Самі саботажеві акти були своїм розміром незначні, а шкоди, які вони спричинили, невеликі. Проте своєю масовістю ці виступи були дошкульні. Вони успішно понижували авторитет польської адміністрації, унагляднювали непевність польського панування, будили довір'я до власних сил.
Заграви палаючих по селах стирт сіна, соломи і т. д. стверджували, що польський земельний стан посідання, який польська влада і польське суспільство вважали твердинями своїх впливів, — це насправді малі острови серед українського моря. Форсована при допомозі керованої державою парцеляції дібр іміграція польського населення з корінної Польщі і окрема опіка влади над штучно насаджуваними на ріллі польськими колоністами та магнатськими лятифундіями дуже погіршили недолю вже і без того голодного на землю українського селянства, якому з-перед носа забирав її спроваджений з глибини польської етнічної території колоніст.
Полум'яний і розпачливий протест українського села був в обличчі цього цілком зрозумілий, поскільки взагалі — подібно як в усій нашій історії — національні прагнення цих часів тісно пов'язані з соціяльними потребами.
Ці перші імпровізовані і своїм задумом досить прості масові виступи ОУН викликали величезне враження у своїх і чужих. Це враження побільшувалося і конденсувалося завдяки тому, що вся своя і чужа преса дбайливо реєструвала всі революційні виступи того часу. Ця пресова документація підпільної діяльности робила велику прислугу визвольній справі. Систематичне оголошування щоденників про виступи підпілля віщували бурю, що далеким рокотом заговорила про свій прихід.
Перші масові дії організації викликали замішання однаково і серед старших українських політиків, і серед польської адміністрації, першою турботою якої були старання про спокій польського населення і безпеку польського панування.
Українські діячі старшого покоління втримували, відповідно до своєї основної настанови, певні контакти з ворожою адміністрацією (пам'ятні зустрічі при «чорній каві») і при допомозі цих зв'язків вони сподівалися виторгувати певні дрібні поступки в культурно-освітній ділянці. З хвилиною виступу ОУН ці контакти показалися нічого не варті, бо відповідальні польські кола не виявили охоти до будь-яких торгів в обличчі масового кипіння українського населення.
Для багатьох несподівано виступила як політична сила з українського боку ОУН, і з нею, а не з представниками залеґалізованих партій, польська адміністрація мусіла вести пересправу. Тим часом цей новий партнер був невловний. Польська поліція вдарила наосліп то тут, то там, заарештувавши певну кількість звичайно непричетних до революційної діяльности людей, але вона не мала змоги опанувати ситуацію. Справа була для польського уряду тим більше клопітлива, що він готувався розправитися з польською опозицією і запровадити на місце фактичної диктатури, що існувала від часу державного замаху Пілсудського, формальну диктатуру його та його прихильників. Влітку 1930 р. польський уряд передчасно розв'язав польські законодатні органи і розписав нові вибори. Проти головних постатей польської опозиції застосовано терор і відповідну кількість нелюбих опозиційних політиків ув'язнено у військовій тюрмі в Бересті.
В цей час уряд Пілсудського зорганізував масовий терор супроти українців. Попри арешти колишніх українських послів, частину яких, як опозиційних до уряду, вивезено також до Берестя, переведено ще т. зв. пацифікацію, тобто масові побої українського населення та нищення українського майна відділами польського війська і поліції. Цей масовий терор тривав від половини вересня до кінця листопада 1930 р. і його завданням було, як назва цього терору показує, «присмирити» українське населення в Галичині. Польська влада втратила нерви в обличчі революційних настроїв серед українського селянства і масовими побоями, переважно непричетних до революційної роботи людей, пробувала зламати впливи ОУН.
На ділі руйнуванням здоров'я і майна невинних українців польська влада показала тільки своє безоглядно вороже ставлення до всього, що українське, і цим безмірно скріпила авторитет ОУН, яка постійно проголошувала, що від ворога абсолютно не можна очікувати справедливого ставлення, а вже поготів — поступок у нищівній політиці супроти українців. Впливи організації значно зросли в наслідок пацифікації, і ОУН від цього часу стає провідною силою на західньо-українських землях.
Провід залеґалізованих українських партій пробував з визвольної політики ОУН збити капітал для своєї політики. Провід цих партій, протестуючи проти стосування супроти українського населення засади колективної відповідальности, звертався до відповідальних урядових кіл з пропозицією допустити українську молодь до шкіл, до студій, дати змогу організувати її в масові спортові організації, щоб тим чином дати молоді зайняття і відтягнути її від революційної роботи. Діячі старшого покоління характеризували політику ОУН, нав'язуючи до росту впливів організації у висліді пацифікації, фразою «чим гірше, тим краще», мовляв, це е основна засада в стратегії організації. Вони докоряли молоді, що вона революційними виступами завдає шкоди «українському станові посідання», як вони називали толеровані ще подекуди польською адміністрацією здебільша ще за часів австрійської влади заложені українські школи і товариства. Ця адміністрація при кожній нагоді, часто без особливої причини, ліквідувала ці школи. З великою турботою про долю молоді вони перестерігали її перед революційною діяльністю, бо, йдучи цією дорогою, молоді люди часто будуть мати змарноване життя, недокінчені студії, втрачене по тюрмах здоров'я.
З перспективи часу бачимо, як помилялися галицькі «батьки народу». Недалекий вже був час, коли всі «реальні» ще довоєнні здобутки українського громадянства, всі ці школи, товариства, кооперативи, якими вони так дорожили, лиха доля мала одним помахом змести з поверхні. Недовго треба було чекати, щоб червоний молох поклав свою руку на західньоукраїнські землі, нещадно винищуючи всю національно активну частину українського населення. В обличчі цієї примусової, пасивної, але масової жертви — що значили життя і доля кількох соток чи тисяч молоді, які зазнали переслідування польської поліції!
Зате ця добровільна і продумана жертва дала вислід за кільканадцять літ. Бо прийшов час, коли всі наші національні установи були зліквідовані, коли всі залеґалізовані польською владою партії в обличчі приходу совєтської влади добровільно розв'язали себе, осталась одна ОУН на полі бою, ставлячи мужньо чоло новому ворогові. Революційне виховання організаційних кадрів і політичні впливи організації серед населення дозволили їй переключитися на боротьбу з новим окупантом.
Боротьба на два фронти і поглиблення діяльности
Немов передчуваючи, які завдання будуть чекати ОУН за кільканадцять років, вона відкрила вже на самому початку своєї діяльности фронт проти російського большевизму, поборюючи існуюче тоді серед західньоукраїнського громадянства т. зв. радянофільство. Ця двофронтовість боротьби ОУН мала в другій світовій війні повторитися ще раз у драматичний спосіб.
В Західній Україні існував ґрунт для радянофільських настроїв. Одначе ці настрої виводилися не з соціяльного тла, хоч як воно, особливо в Галичині з її перенаселеним селом, було невеселе, а з загальнонаціональних моментів. Для пригнітаючої кількости радянофілів був найсильнішим поштовхом до орієнтації в той бік не большевицький режим і обіцянки комунізму, а факт, що за Збручем існувала якоюсь мірою українська держава і що там розвивалася українська культура. Ці факти унагляднював західньоукраїнському громадянству тодішній совєтський консул у Львові Лапчинський, український комуніст, зліквідований пізніше під час розгрому української культури Москвою. Прийняття української інтелігенції в консуляті, влаштовувані Лапчинським (іронічно називані націоналістичною пресою «ходженням на ікру»), були з боку ОУН трактовані як пактування з ворогом, який тільки з тактичних міркувань ніби чинить певні поступки т. зв. українізацією, а його пропаганда при допомозі цих поступок має поширити впливи Москви також і в Західній Україні.
Просоветські настрої в добу українізації були ще тим небезпечні, що ті самі кола, які пробували використати певні «реальні» поступки з боку польської влади, не виключали можливостей підтримки, конкретно кредитів для української кооперації, з боку советської влади. Пригадати треба відвідини УССР групою галицьких кооператорів, які їздили туди «подивляти» розвиток совєтської кооперації.
З цим стихійним і калькуляційним радянофільством ОУН вела систематичну боротьбу, вказуючи на облудність метод партії Леніна від самого початку за володіння Україною. Вершком цієї протибольшевицької боротьби був демонстративний замах Миколи Лемика на секретаря совєтського консуляту в приміщеннях цього консуляту у Львові, виконаний у жовтні 1933 р. Був це зрештою вже час жахливого розгрому української культури в УССР і доба страшного голоду, яким Москва знову, відповідно до побоювань ОУН, показала своє жорстоко вороже ставлення до української нації.
Ці факти дорешти підкосили радянофільські настрої в Західній Україні. Це особливо корисно подіяло на поширення впливів ОУН серед молоді Волині, серед якої донедавна панувало на патріотичному тлі сильне радянофільство. При допомозі студентів-волиняків, а далі шляхом поширення підпільної мережі в сумежних із Волинню галицьких повітах, головно в Сокальщині, що побіч Бережанщини і Стрийщини була однією з найсильніших баз організації, вдалося ОУН стати в цій провінції певною ногою, не зважаючи на строгі ізолюючі заходи польської поліційної системи. Заборона будь-яких зв'язків із сумежною галицькою провінцією, недопускання преси і друкованого слова з Галичини, заборона творити на Волині філії будь-яких українських галицьких товариств, заборона відвідувати Волинь українцями з Галичини — все це тільки посилювало бажання волинської молоді втримувати зв'язки з Галичиною, і тому ідеї ОУН знайшли там скорий та сильний відгук.
На початку 30-их років найсильнішою українською групою була ОУН, і коли б у той час були переведені вільні вибори, в яких могла б і хотіла б брати участь ОУН, то за нею було б голосувало 80–90 % українських виборців.
В міжчасі масова пропаґандивна діяльність ОУН переставилася з самого заперечування чужого панування в бік акцентування позитивної сторони змагань організації. На перший плян висунено пропаґанду боротьби за самостійну державу, і ідею самостійної держави поставлено в начало всієї діяльности організації. Вся її робота, всі проблеми дня, всі посунення і тактичні заходи були підпорядковані цій ідеї; їхня доцільність чи недоцільність оцінювалися відповідно до того, чи вони наближали організацію до досягнення цієї мети, чи ні.
Першими мобілізуючими в цьому напрямі загал заходами були принагідні підпільні летючки з відповідними зверненнями ОУН до населення. Ці летючки появлялися передусім при нагодах національних свят, наприклад, свята державної незалежности і соборности, листопадових свят, далі при нагоді церковних відправ за душі поляглих на Маківці, Лисоні чи з приводу Зелених Свят.
Згодом зорганізовано ударну масову пропаґанду з нагоди Великодніх Свят, і ця пропаганда мала особливий успіх, бо поруч розліплених і розкиданих летючок були застосовані такі заходи, як масове дзвонення в церковні дзвони і вивішування національних прапорів. З правила ці виступи ОУН виглядали так, що після того, як на вежі церкви або на іншому, здалека видному місці вивішено прапор і у відповідних місцях розліплено летючки, гучно відзивалися дзвони. Населення, що збігалося на їхній звук із думкою, що діється щось надзвичайне (може, вогонь у селі), зустрічав маєстат національного прапора і святкове звернення організації з запевненням, що так, як Христос воскрес із мертвих, воскресне й Україна, коли тільки весь народ стане в лави борців за свободу.
Відроджена природа, святковий настрій, весняна погода — і ці несподівані, надзвичайні вістуни відродження української держави! Зростало піднесення, коли появлялися вістки, що в той самий час такі самі виступи були не тільки в довколишніх селах, не тільки в цілому повіті і сусідніх повітах, але, як пізніше писала преса, майже по всій Західній Україні.
Вивершенням усієї акції була забава з безрадністю поліції, яка не могла дати собі ради ні з стягненням прапорів з веж, ні з здиранням летючок. Прапори бо були дуже часто вивішені недосяжно для неї, іноді на вершках коминів старих цегелень, в яких нарочито позривано внутрішні гаки, при допомозі яких можна було видістатися на верх. При цьому поліції було важко найти охочих зробити це діло, так що прапори часом декілька днів майоріли над селами, заки поліції вдалося, часто щойно за допомогою пожежної сторожі, зняти їх.
Те саме діялося, в інший спосіб, з летючками. Після зірвання поліцією одних звернень появлялися в тому самому місці все нові, поки вистачало припасу.
Села гули радощами і очікуванням. Провід ОУН здавав собі справу з того, що ці радощі були доволі поверхові, а очікування стосувалося бажання змін, які принесе якась сила ззовні, ота ОУН. Щоб само населення зрушити до безпосередньої боротьби, було ще важко. Але в наслідок наполегливої праці над молоддю кадри борців, рішених на жертви, зростали і вони були немов сталевий скелет, довкола якого згодом створився залізобетонний фронт всього населення.
Щоб якоюсь мірою спонукати населення до визвольної дії, ОУН зорганізувала протиалькогольну і протинікотинну акцію. Ці акції, особливо протиалькогольна, мали в Галичині свою традицію ще з часів боротьби населення проти залишків панщини, скасованої 1848 р. Вже в той час боротьба з коршмами, в яких селяни не раз пропивали на користь чужонаціонального елементу (двору і коршмарів) все своє майно, була ведена як загальнонаціональна справа.
До цієї традиції нав'язала тепер ОУН, організувавши бойкот горілчаного і тютюнового державного монополю. Цей бойкот ударяв у державний бюджет досить боляче; одначе для організації важливішою, ніж ця шкода, була мобілізація загалу до активности, до чину, хоч як мало був він агресивний. Бойкот насправді був свого роду пасивним спротивом, але на початок така метода масової дії була найкращою: він вимагав від людей найменше зусилля, організованости і був найменше ризикований. Всяке переслідування ворожою владою за бойкот згаданих монополів було практично неможливе, бо пропаганду за абстиненцію можна було легко пояснити гігієнічними і господарськими мотивами. В той час ще існувало старе, дозволене владою, товариство «Відродження», що ставило собі за завдання боротьбу з марнотратством, яке приносило пияцтво і курення. За ширмою діяльности цього товариства порівняно легко було ховати політичне вістря підпільної діяльности ОУН в цьому напрямі.
Протиалькогольна і протинікотинна діяльність організації досягла свого вершка після виконання присуду смерти над двома членами ОУН, Біласом і Данилишиним, які по-геройськи вели себе на процесі наглого суду в грудні 1932 р. Ця смерть потрясла всім українським громадянством, серед якого, немов на знак протесту, почалася масова відмова (частково з оголошенням про це в пресі) від алькоголю і нікотини. Цікаво, що в цьому протесті брали живу участь теж кола, противні революційним методам боротьби. В переломових хвилинах все населення ставало і стає в обличчі ворога одним фронтом.
Вершком масових дій, які ОУН встигла була перевести до розгрому провідних кадрів, що наступив влітку 1934 р., була т. зв. шкільна акція. Як відомо, питання навчання української молоді було одною з тих справ, які об'єднували все західньоукраїнське громадянство в одну цілість. Одначе в обличчі систематичного і безправного витіснювання української мови із шкіл, навіть із таких, де українські діти становили 100 % школярів, а далі в обличчі послідовного насаджування на вчительські посади поляків, які часто навіть не розуміли цих дітей, всі заходи (в основі протести, посольські інтерпеляції, сеймові промови і т. д.) представників залеґалізованих перед владою партій не мали ніяких виглядів на успіх.
Оставалися до здійснення форми революційних заходів, і до них взялася ОУН. Справу поставлено в площину радикального заперечення стану, який створювала ворожа влада, з одного боку, а, зі другого, в площину своєї конструктивної розв'язки без і проти державної влади.
Головний протестаційний бій мав бути зведений головним чином на терені школи і то при допомозі самих дітей. Йшлося про те, щоб відповідним вихованням вплинути на дітей так, щоб вони самі саботували навчання чужою мовою, не відповідали на запити, ставлені в цій мові, щоб вони молилися в рідній мові, нехтували державними знаками, що знаходилися в шкільних приміщеннях, а передусім, щоб вони вимагали українських вчителів і науки в рідній мові.
Шкільна акція мала добрі початкові успіхи. Справді масово була переведена тільки найлегша її частина — зовнішня демонстрація, доконана членами організації, в наслідок якої потерпіли приміщені в школах державні знаки і портрети. Оскільки ці демонстративні виступи були масовими і відбулися в один час, вони викликали також велике враження, тим більше, що цією акцією були заторкнені широкі кола населення, бо у відповідь на неї діти були довго переслідувані вчителями-поляками.
Рідше вдавалося поставити боротьбу за рідну школу в усій ширині. Передусім важко було спонукати шкільних дітей до відкритого виступу проти авторитету вчителів; але там, де це вдалося зробити, виступ мав надзвичайний ефект. Там не тільки навчання чужою мовою було тижнями спаралізоване, але бувало також, як, наприклад, у Синевідську Вижньому біля Стрия, що діти влаштовували протестаційні віча перед школою в приявності всього населення; хтось із старших школярів виголошував відповідну промову, діти співали патріотичні пісні і тримали в руках національні прапорці. Щойно відділи поліції розганяли такі демонстрації дітей, арештували активніших з-поміж них. Зрозуміло, що ця боротьба з дітьми не приносила чести польській адміністрації.
В згаданому Синевідську Вижньому арештовано 14-літнього хлопця, що промовляв на протестаційному вічу дітей. Багато політичних в'язнів, що перебували в той час у стрийській тюрмі, пригадує собі хлопця дрібної будови, якого тюремна адміністрація переодягла (нехтуючи при цьому обов'язковими теоретично приписами, що слідчі в'язні, особливо політичні, мають право носити свій власний одяг) в тюремний, надто на нього великий одяг. Тюремна блюза сягала йому по коліна, а штани він мусів закочувати кілька разів, щоб могти ходити. Так забезпечувалася ворожа влада перед цим «грізним» для неї противником. Щоб ще більше дошкулити дитині, її примістили між найгірше шумовиння. Щойно протести всіх політичних в'язнів довели до того, що хлопця посаджено до камери з одним нашим священиком.
Наскільки шкільна акція боляче вдарила в систему чужого насилля, показує факт, що згаданого синевідського хлопця суд засудив на шість літ т. зв. дому поправи, тобто окремої тюрми для малолітніх…
Попри акцію протесту рівнобіжне до неї були проведені спроби масового домашнього навчання дітей українською мовою. Одначе навчання домашнім способом не втрималося, бо, з одного боку, існував обставлений карами примус посилати дітей до державної або державою визнаної школи, а, з другого, для масового навчання по домах бракувало достатньої кількости навчальних сил. Там, де це навчання проводжено, польська адміністрація карала високими грошевими карами того, хто вчив.
У висліді шкільна акція, хоч не спаралізувала навчання в чужій мові і не витворила системи домашнього, нелегального шкільництва, проте дала великий політично-виховний ефект. Населення було зрушене до боротьби за свої права і проти ворога створено було ще один фронт боротьби на болючому і з національного погляду важливому відтинку.
Перебільшені надії
Хоч уже шкільна акція виявила, що ОУН ставить собі тактичні завдання, яких вона в даний час не в силі цілком здійснити, проте скоре піднесення революційних настроїв у громадянстві, головним чином на селі (в якому український елемент був найсильніший і де тиск ворожої адміністрації був з природи речі найслабший), збудив у кадрах організації оптимістичні настрої.
Керівні кола ОУН побачили в можливостях масових акцій необчисленні перспективи, і ставка на ці акції заступила панівні за часів УВО демонстративно-саботажеві виступи самого тільки підпільного апарату. Вершком акцій в стилі УВО були напади на державні каси з метою «експропріяції» державного майна. Слово «експропріяція» вживалося на означення поняття «вивласнення» грошей, які ворожа влада посідає, але які насправді належать українському народові. Податки, — така була мотивація цих «експропріацій», — збирані ворожою адміністрацією, йдуть пригнітаючою мірою на користь польської корінної території, а ті грошеві засоби, які на українських землях залишаються, служать головно для втримання ворожого апарату панування — поліції, війська, адміністрації. Державні інвестиції в Західній Україні (будова доріг, шпиталів тощо) були мінімальні, і в обличчі цього українське підпілля має моральне право відібрати від польської адміністрації частину гроша, зложеного українським населенням у формі податків, і зужити його для добра української справи.
Цими збройними «експропріяціями» українське підпілля (УВО, а в початках також ОУН) наслідувало зрештою поступування Польської Військової Організації, яка перед першою світовою війною під кермою Пілсудського, що був тепер фактичним диктатором польської держави, «експропріювала» тодішні царські державні каси.
Якщо з морального погляду ці «експропріяції» були з українського боку обґрунтовані, проте з політичного боку вони виявилися не дуже доцільними, оскільки вони часто коштували великих, своїх і чужих, до того випадкових, жертв. Але не тільки порівняно великі людські втрати і велика можливість невдачі робили вартість цих виступів проблематичною. Хоч вони викликали велике враження серед загалу, проте не втягали цей загал до безпосередньої боротьби, а це було для ОУН найважливішим і вирішальним моментом. Шляхом бойових дій самого підпільного апарату годі було досягти зреволюціонізування мас, які, самозрозуміло, співчували цим діям, раділи успіхами і боліли невдачами, проте поза тим обмежувалися ролею пасивного глядача.
Всі ці моменти вплинули на те, що чисто технічно-революційні виступи цього роду в період діяльности ОУН ставали все рідшими і вкінці були зовсім залишені. Замість них переднє місце зайняли масові акції.
Попри шкільну акцію, Краева Екзекутива ОУН заплянувала і Краєва Конференція ОУН схвалила[1]дальше посилення масових революційних виступів, насамперед скріплення бойкоту державних монополів і відновлення та поглиблення шкільної акції. Далі були запляновані нові акції, наприклад, бойкот польського державного суду і т. д. Крім цього, далі масово йшли летючки, практиковано биття у дзвони, вивішування прапорів, роблено революційні написи по стінах і парканах тощо.
Всі ці масові революційні дії мали чергуватися, одні мали йти за другими. Послаблення боротьби на одному відтинку мало бути заступлене посиленням на другому. Головне значення всієї визвольно-революційної концепції лежало в тому, щоб до цих революційних виступів втягнути якнайширші кола населення, щоб їх робило не тільки само підпілля, але весь народ. У висліді мали виростати все нові і нові фронти всенародної боротьби, яких ворог уже не був би в силі опанувати.
Вивершенням цього систематичного революціонізування мас мала бути організація неплачення державних податків і саботаж військової служби українською молоддю. Це вже був би етап загального революційного зриву, на якому стаціоновані на українській землі вояки українського походження захопили б, разом з повстанцями, військові об'єкти та важливі публічні будинки і в цей спосіб звільнили українські землі від чужого панування.
Такий загальний зрив видавався тодішній молоді тим більш можливим, що — за її розрахунком — воля ворожої адміністрації і чужого громадянства далі поневолювати кількамільйонову вітку української нації цими масовими акціями мала б бути послаблена. Серед керівних кіл ОУН було припущення, що ще до остаточного зриву польський народ психологічно відмовиться від панування над українськими землями, що він буде мати досить цих клопотів, неспокоїв, безупинної боротьби на всіх відтинках життя і що українська революційна стихія просто заллє польську адміністрацію.
Теорія т. зв. «перманентної революції»
Всі вище з'ясовані пляни, в яких тверезий підхід у дивний спосіб змішувався (оцінюючи справу з перспективи часу) з окриленими молодістю душевними бажаннями, оформились у т. зв. теорії «перманентної революції», в яку твердо і фанатично вірили її творці та визнавці, здебільша мешканці Академічного Дому у Львові.
Серед безконечних політичних дискусій, які, до речі, багатьом не дозволили закінчити студії, скристалізувалася там ця теорія, і вона впродовж декількох років кріпила тодішню провідну групу вірою в неухильну остаточну перемогу керованої нею революції. Теорія ця була, з одного боку, заякорена в реальній дійсності, з другого, далеко вибігала в майбутнє, прихід якого однозначно, хоч досить мряковинно, вирішувала.
Візія зреволюціонізованих мас, які на всіх ділянках життя творять пасивний й активний спротив чужому пануванню і які йдуть, не зважаючи на жертви, до щораз більших перемог, надавала всій діяльності молодечої ОУН чару великого, героїчного здвигу, який остаточно і невідхильно доведе до повного успіху, до перемоги, до тріюмфу.
Безперечно, будуть падати жертви і з-поміж кадрів ОУН, будуть арештовані і винищувані провідники революції, — так проповідували прихильники згаданої теорії. Але на їх місці виростатимуть все нові і нові керманичі революції і вестимуть народ вказаним шляхом до боротьби і перемоги. Репресії ворога будуть посилюватися, але вони ще більше скріплятимуть революційні настрої і викличуть ще гостріші революційні виступи і т. д., і ніщо не буде в силі спинити успіху ОУН і української національної революції на західньоукраїнських землях.
Це була візія майже автоматичної, хоч криваво окупленої, перемоги і вона давала велику динаміку організаційним кадрам. Віра в грядучу успішну революцію і виразна (як тоді здавалося провідним людям) перспектива розвитку подій переходила у фанатизм, супроти якого ніби ніщо не в силі встояти. Багато членів глибоко вірило, що вони найшли чародійну формулу визволення і що в цій формулі, тобто у згаданій теорії перманентної революції, міститься вся політична мудрість нашого часу.
Типовою для цієї постави була аргументація одного з видатніших людей з Академічного Дому, людини дуже шляхетної, великого патріота, відданого організатора визвольної боротьби проти польського, німецького і російського імперіялізму, що перейшов муки польських та німецьких тюрем і згинув у боротьбі з большевизмом на визначному і відповідальному посту. Випадково запитаний, чому не студіює, він відповів, що не має на це часу. Зрештою, казав він далі, наша правда, за яку боремося, велика, але проста. Така проста, як євангеліє. Треба тільки вбрати її у відповідні слова, щоб вона знайшла дорогу до серця мас. Апостоли були звичайними, простими людьми — ремісниками і рибалками, проте вони своїм словом перемогли поганську римську імперію. Ми молоді, але Христос уже вивершив своє діло, мавши тридцят літ, і смертю своєю його припечатав. Так і нам треба насамперед вірити в нашу справу, фанатично боротися за її здійснення і ми переможемо. Самостійна Україна вже існує в наших серцях. Треба тільки великого чину, і всі визнають її існування, також і вороги.
Це був патос провідної людини того часу, і то патос у чистому вигляді. Ця людина фактично поступала відповідно до своєї віри і, хоч пізніше в обличчі страхіть нацистської, диктаторської політики, вона багато чого зревізувала з своїх молодечих думок (мова про автора підпільної брошури п. н. «Упирі фашизму»), проте в основі вона осталася вірною собі до кінця в найкращому, найшляхетнішому значенні слова, скінчивши свій, повний боротьби, життєвий шлях героїчною смертю.
Одначе не оптимістична візія перманентної революції присвічувала їй в пізнішій, протинацистській і протибольшевипькій стадії боротьби, а переконання, що боротьба — це єдиний шлях оборони народу, що при її допомозі ми можемо бодай якоюсь мірою бути підметні і, вкінці, що краще полягти в боротьбі, ніж гинути в неволі.
Бадьорий розрахунок на щораз більше революціонізування мас був — як уже показала шкільна акція і що після удару ворога на організаційний апарат ще більшою мірою вийшло наяв — тільки частково виправданий. Масові акції, започатковані організацією, не розвивалися далі стихійно, а йшли тільки так далеко, як далеко ОУН їх своїми членами та прихильниками організувала і переводила. Дуже рідко і на дрібну скалю підхоплювали ініціятиву організації незорганізовані люди, і головний тягар виступів таки спадав на кадри ОУН.
Хоч якою приманливою була візія масового бойкоту ворожої держави сімома мільйонами українців, хоч якою ефективною була думка, що одного дня ці мільйони не посилають дітей до чужої школи, не платять податку, не йдуть до суду, не доставляють харчів у переважно чуже етнічно місто (бо і така думка існувала), не йдуть служити до війська і т. д., проте такого грандіозного і солідарного виступу не можна було сподіватися.
Зрештою вже з бойкотом державного суду, який можна було перевести порівняно легко, організація не встигла виступити. Бойкот цей міг властиво торкатися тільки приватно-правних справ. Тут можна було зорганізувати систему добровільного судівництва, в якому сторони, замість звертатися до суду з полагодженням спору і цим документувати визнання ворожої влади, добровільно віддавали б свої оправи до вирішення визначеним, авторитетним для них особам з-посеред українського громадянства. Одначе поважно такий бойкот можна було б зорганізувати тільки тоді, коли б впливи і авторитет ОУН були дуже глибокі. На початку тридцятих років вони були радше широкі і в багатьох повітах радше поверхові, ОУН володіла настроями населення, а передусім молоді, яка, до речі, сама мала мало приватно-правних спорів, не мавши ще особистого майна і особистого родинного життя; одначе на цих настроях не можна ще було будувати твердої системи української підпільної влади, до чого властиво змагало все плянування ОУН.
Краєва Екзекутива ОУН могла б у тодішніх умовах перевести ефективно спроби такого бойкоту тільки в деяких повітах, бо так властиво закінчилася широко заплянована шкільна акція. Коли б у 1934 р. не відбулися масові арешти провідних кадрів ОУН, була б, не зважаючи ні на що, переведена також спроба бойкоту суду. Керівні кола ОУН у Західній Україні всім своїм наставленням змагали до форсування масових акцій відповідно до заложень «перманентної революції», за якими одна масова акція мала чергуватися з другою і після послаблення боротьби на одному відтинку життя тягар боротьби мав перенестися на другий з тим, що послаблені фронти мали по якомусь часі бути знову активізованими.
Очевидно, всі ці акції — ті, спроби яких були переведені, і ті, які були тільки запляновані — дали і далі давали б великі політично-пропаґандивні успіхи; одначе ОУН не скоро могла б перевести їх у всій ширині і глибині. До остаточних вислідів можна було довести революційний виступ — як це вже показала шкільна акція — тільки в деяких місцевостях. Далі, ці виступи можна було ефективно переводити тільки там, де були виховані, вишколені, дисципліновані та віддані справі кадри організації. Бо найбільше не виправдався розрахунок авторів «теорії перманентної революції» на те, що не тільки організаційний апарат, але ще більшою мірою революційні ідеї та гасла будуть революціонізувати маси. Тим часом самі гасла, як такі, не були в силі заступити організаційного апарату, який повів би людей до боротьби в ім'я цих гасел.
Тому зрозуміло, що коли в наслідок ударів ворога організаційний апарат був сильно послаблений, «теорія перманентної революції» в своїй первісній, бадьорій формі виявилася нездійсненною. З хвилиною виарештування апарату просто не було кому організувати масових виступів. Тільки після відновлення організаційної мережі можна було якоюсь мірою їх наново переводити. Одначе цим разом вони йшли без фантастичних сподівань на автоматичне революціонізування мас і на бравурне скинення чужого панування: заіснувала свідомість, що український народ чекає ще важка і затяжна боротьба.