ЗАРОДЖЕННЯ, ПОНЯТТЯ, СИСТЕМА, 5 страница
Інший стан вирішення даної проблеми, коли кримінальне процесуальне законодавства, окрім КПК, складає ще й Конституція України, міжнародні договори та інші закони, фактично означає незавершеність кодифікації кримінального процесуального законодавство, чого допускати не можна. Адже ж будь-який кодекс має вичерпно регулювати відповідні правовідносини.
Ще більш ширшим робить кримінальне процесуальне законодавство ст. 9 «Законність» КПК України, у частині перші якої принципово дублюються положення ч. 2 ст. 1 КПК України, однак, замість «інших законів України», вказані «інші акти законодавства», що є ширшим і принципово може включати й підзаконні правові акти, оскілки законодавство складається не лише з законів, а з підзаконних правових актів.
Частина 3 ст. 9 КПК України прямо вказує, що «закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати цьому Кодексу. При здійсненні кримінального провадження не може застосовуватися закон, який суперечить цьому Кодексу», а значить цим закріплюється існування й інших законів, що стосуються кримінального провадження, однак не відображені в КПК України.
Більш того, згідно ч. 3 ст. 9 КПК України «уУ разі якщо норми цього Кодексу суперечать міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, застосовуються положення відповідного міжнародного договору України», чим самим відданий пріоритет міжнародному законодавству, а значить й владі за кордоном, а не владі власного народу.
Цей же підхід розвиває ч. 5 ст. 9 КПК України, згідно якої «кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини», чим самим по суті додатковим «правовим актом», що регулює кримінальні процесуальні правовідносини, поряд з КПК України та іншими, вже згаданими правовими актами виступає й «практика Європейського суду з прав людини», що також дає можливість «скеровувати» вітчизняні кримінальні процесуальні правовідносини із-за кордону .
Стаття 2 «Завдання кримінального провадження» КПК України
1. Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Кримінальне провадження більш правильно іменувати антикримінальним судочинством. У даному випадку здійснюється власне судочинство з протидії суспільне небезпечним діянням, а не провадження, тим більше кримінальне, замість якого треба використовувати термін «антикримінальний», про обґрунтованість якого мова вже йшла окремо (див. лекція 1 з курсу антикримінального судочинства, питання 1). Більш того, термін «провадження» має й аспект російськомовного терміну «производство», що вже має більш широке значення: «виробництво», «проведення» тощо, коли в Основному законі, зокрема, у ч. 3 ст. 127 Конституції України говориться по засади власне судочинства [1], а не кримінального чи іншого провадження.
Якщо ж звернути увагу на точність відображення у ст. 2 КПК України завдання антикримінального судочинства, то тут не можна не скористатися уточненою Т. О. Коросташовою редакцією конституційного головного завдання держави та спрямованості діяльності державних органів (див. лекція 2 з курсу антикримінального судочинства, питання 3), що у контексті антикримінального судочинства має означати визнання, забезпечення та відновлення прав,, свобод, інтересів та обов’язків всіх суб’єктів даного судочинства, а не лише охорону їх прав, свобод та законних інтересів, що, як бачимо, не може охопити власне визнання, забезпечення і, головне, відновлення порушених суспільно небезпечним діянням прав, свобод, інтересів та обов’язків цих суб’єктів.
Кримінальні процесуальні правовідносини виникають після скоєння суспільно небезпечного діяння, а значить права, свободи, інтереси чи обов’язки потерпілих вже порушені і їх треба належним чином відновити – відшкодувати шкоду та здійснити інше їх відновлення (див. лекція 1 з курсу антикримінального судочинства, питання 3).
Нелогічним виглядає й акцент уваги на законних інтересах, нібито захист незаконних прав і свобод суб’єктів антикримінального судочинства також складає його завдання.
Відсутність поміж об’єктів, які має визнати, забезпечити та відновити кримінальне процесуальне законодавство, й обов’язків порушує такий базисний принцип юриспруденції як нерозривність і співмірність прав (свобод, інтересів) та обов’язків особи чи держави.
Незрозумілим є акцент уваги поряд з державою і на суспільство, нібито суспільство в сучасних умовах існує поза межами державних правовідносин.
Стаття 5 «Дія Кодексу в часі» КПК України
1. Процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.
2. Допустимість доказів визначається положеннями цього Кодексу, які були чинними на момент їх отримання.
Принципово зміст даної статті суперечить ч. 1 ст. 58 Конституції України та базисному принципу юриспруденції, згідно якого правовий акт, який погіршує правове становище особи, не має зворотної сили і не поширюється на правовідносини, що склалися до вступу його в силу. А процесуальні правовідносини виникають з моменту вчинення суспільне небезпечного діяння, а не з моменту виконання певної дії чи прийняття певного рішення.
У той же час, точне виконання даного принципу в антикримінальному судочинстві створило б певні труднощі у разі проведення процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень: а) до встановлення точного часу скоєння суспільне небезпечного діяння; б) одночасно по декількох епізодах, вчинених в різний час, що могло б спонукати користуватися одночасно нормами КПК, що діяли і різні часи, і неминуче приводило б до плутанини.
Тому треба б було робити й певне виключення з даного принципу, яке б залишало в силі той процесуальний закон, що діяв на момент не скоєння суспільне небезпечного діяння, а проведення дії чи прийняття рішення. Власне так по даному виключенню врегульована дія норм КПК України за часом, що все ж таки є порушенням вказаного принципу та конституційного положення.
Але не можна й залишати у такому вигляді дане конституційне положення, при викладі якого доцільно б підкреслити: «за винятком випадків, передбачених процедурними правовими актами». Адже ж аналогічні складності у застосуванні принципу зворотної сили можуть мати місце при застосуванні будь-якого процедурного кодексу, Кодексу конституційного судочинства України, Кодексу антикримінального судочинства України, Кодексу адміністративного судочинства України, Кодексу трудового судочинства України, Кодексу цивільного (де-факто майнового) України чи Кодексу арбітражного (господарського, де-юре майнового) судочинства України.
Стаття 6 «Дія Кодексу за колом осіб» КПК України
1. Кримінальне провадження за правилами цього Кодексу здійснюється щодо будь-якої особи, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Особливості кримінального провадження щодо окремої категорії осіб визначаються главою 37 цього Кодексу.
2. Кримінальне провадження щодо особи, яка користується дипломатичним імунітетом, може здійснюватися за правилами цього Кодексу лише за згодою такої особи або за згодою компетентного органу держави (міжнародної організації), яку представляє така особа, у порядку, передбаченому законодавством України та міжнародними договорами України.
Згідно ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, а п. 2 ч. 3 Основного закону в якості засади судочинства передбачає рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом [1]. Виходячи з цього, передбачені даною нормою та гл. 37 КПК України особливості кримінального провадження, перш за все судді та народного депутата, суперечать викладеним нормам Основного закону. Адже особливості досудового розслідування діяння злочину та розгляду кримінальної справи щодо неповнолітніх та неосудних осіб викликані виковими і психологічними особливостями переслідуваного, а не його соціальним статусом, врахування якого для розробки особливого процесуального статусу народних депутатів, суддів та інших осіб, у т. ч. осіб, які мають дипломатичний імунітет, принципово порушує вказані конституційні норми із рівності всіх суб’єктів антикримінального судочинства. І взаємна згода держав на подібного роду виключення щодо їхніх осіб із дипломатичним імунітетом не може принципово змінити вказаний конституційний принцип (див. лекція 2 з курсу антикримінального судочинства, питання 3).
У будь-якому випадку при викладі даного конституційного принципу треба перераховувати всі виключення і якщо їх немає, то вони не повинні бути й в КПК України. У цьому аспекті доцільно згадати, що згідно ч. 3 ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів чи зміні існуючих не допускається звуження існуючого змісту та обсягу прав та свобод громадян [1], а такого роду особливості, передбачені гл. 37 КПК України [3], фактично звужують права, свободи, інтереси та обов’язки принаймні потерпілих та цивільних позивачів, які за таких умов у певних випадах не зможуть домогтися відшкодувати завданої їм суспільне небезпечним діянням шкоди та іншого відновлення порушеного іії правового статусу і, перш за все, у частині притягнення винної особи до відповідної антикримінальної відповідальності (див. лекція 2 з курсу антикримінального судочинства, питання 3).
Питання 2. Доктринальне розуміння сутності і класифікації засад (принципів) антикримінального судочинства
Семантичне значення терміну «засади» чи «принцип» полягає у позначенні наукової чи моральної засади, підвалини, основи, від якої не можна відступити (8, с. 431).
Оскільки законодавче визначення даного поняття відсутнє, багато авторів намагається сформулювати своє бачення цієї процесуальної категорії. Проте, виходячи з викладених достатньо виважених семантичних посилок, засадою (принципом) антикримінального судочинства більш правильно визнавати не будь-яку вимогу процесуального законодавства діяти лише певним чином, а передбачене чинним правовим актом наріжне імперативне правило поведінки (засаду), яке має пронизувати антикримінальне судочинство у цілому чи лише певну його стадію і визначати сутність і процесуальні гарантії дотримання даної процедури, прав, свобод та обов’язків її суб’єктів, якісного, раціонального та ефективного отримання повноцінних доказів та інших видів антикримінальних відомостей[4].
Таким чином, ми можемо мати:
1. Засади (принципи) антикримінального судочинства у цілому, у т. ч.:
1.1. Особливий порядок провадження у суді першої інстанції у вигляді спрощеного провадження щодо кримінальних проступків.
1.2. Особливі порядки кримінального провадження у цілому у вигляді:
1.2.1. Кримінальне провадження на підставі угод.
1.2.2. Кримінальне провадження щодо окремих категорій осіб.
1.2.3. Кримінальне провадження щодо неповнолітніх осіб.
1.2.4. Кримінальне провадження щодо неосудних та обмежено осудних осіб.
1.2.5. Кримінальне провадження із використанням відомостей, що містять державну таємницю.
1.2.6. Кримінальне провадження із відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження.
2. Засади (принципи) окремих стадії даного судочинства, зокрема:
2.1. Досудового розслідування, у т. ч.:
2.1.1. Особливий порядок кримінального провадження у цілому в вигляді кримінального провадження на території дипломатичних і прирівняних до них об’єктів.
2.2. Засади (принципи) судового розгляду і перегляду антикримінальної справи), у т. ч.
2.2.1. Підготовчого судового провадження.
2.2.2. Судового розгляду по першій інстанції.
2.2.3. Особливий порядок провадження у суді першої інстанції у вигляді провадження у суді присяжних.
2.2.4. Кримінальні провадження із перегляду справи в:
2.2.4.1. Апеляційному провадженні.
2.2.4.2. Касаційному провадженні.
2.2.4.3. За нововиявленими обставинами.
2.2.4.4. Верховному Суді України.
2.3. Засади (принципи) з основ виконання слідчого чи судового рішення.
2.5. Засади (принципи) із міжнародного співробітництва у кримінальному провадженні.
Останні засади (принципи) є різновидом засад (принципів) антикримінального судочинства у цілому. Але їх вказувати, у силу особливої специфіки цих засад, поміж різновидів вказаної групи засад (принципів) недоцільно.
Не можна також погодитися із В. М. Тертишником принципи (засади) антикримінального судочинства поділяти на галузеві, міжгалузеві і загально правові (19, с. 10-11), оскільки міжгалузеві принципи також є у певній мірі загально правовими. Та і сам традиційний поділ правових юридичних наук на галузеві і міжгалузеві вже застарів і його не варто класти в основу класифікації всіх юридичних наук, особливо коли стали відомі принципово нові підходи до здійснення такої класифікації (див. лекція 1 з курсу антикримінального судочинства, питання 2).
Не вбачається необхідності сприймати і пропозицію М. М. Михеєнка розглядати поміж принципів антикримінального судочинства організаційні, організаційно-функціональні і функціональні (17, с. 223). Це дещо ускладнить сприйняття основної класифікації загальних і часткових принципів, в межах кожного з яких також можна буде прослідкувати окремі запропоновані вказаним вченим принципи.
Заслуговує на увагу поділ принципів антикримінального судочинства на конституційні засади (принципи) і засади (принципи) власне антикримінального судочинства, що різні автори іменують не однаково. Зокрема, В.М. Тертишник каже про «конституційні та інші суто кримінально-процесуальні принципи» (20, с. 85), не проводячи, однак, такого поділу у запропонованій цим автором системі 39 принципів кримінального процесу (20, с. 88-89), О. Г. Яновська – «конституційні і спеціальні принципи кримінального процесу» (22, с. 42-48) тощо.
Більш правильно конституційні засади (принципи) формулювати як загально юридичні. Конституція України має містити в собі засади (принципи), значущі як для всіх правових, у т. ч. й процедурних, юридичних наук, так і не правових, наприклад, щодо криміналістики та ордистики, які безпосередньо пов’язані із протидією правопорушенням. Наприклад, ст. 62 і ст. 129 Конституції України регулюють різні аспекти принципу невинуватості особи, але виключно у контексті антикримінальної відповідальності і вини особи [1]. А що притягати людину до іншої, ніж антикримінальна, відповідальності чи визнавати її винною у вчиненні іншого ніж злочин (паразлочин) правопорушення – проступку (парапроступку): адміністративного, дисциплінарного, цивільного (де-факто майнового) чи арбітражного (де-юре майнового) (10, с. 13) та ін., можна і не у встановленому законом порядку без відповідного рішення суду чи іншого уповноваженого на це антиделіктного органу? Чи що вина особи у скоєнні вказаних правопорушень на відміну від визнання винуватості особи у скоєнні злочину (паразлочину) може ґрунтувати і на припущеннях, а не на доказах тощо? Зрозуміло, що ні. Тому чому вказані норми Конституції України піклуються про гарантії реалізації презумпції невинуватості особи тільки у контексті одного, хоча й найтяжчого, із п’яти видів правопорушень? З урахуванням цього презумпцію невинуватості особи у Конституції України краще за все і більш правильно викладати у повному обсязі щодо всіх правопорушень, що і стане загально правовим, а точніше загальним правовим процедурним принципом. На підставі ж даного конституційного принципу у кодексі по кожному із видів судочинства (антикримінального, адміністративного, трудового, цивільного чи де-факто майнового та арбітражного чи де-юре майнового) вже і треба передбачити відповідний загальний для даного судочинства принцип.
Автори пропонують різну кількість засад (принципів) антикримінального судочинства, зокрема, В. М. Тертишник обґрунтовує 39 засад (принципів), О. Г. Яновська – 29, В. П. Божьєв – 18, В. М. Биков – 15, А. С. Кобліков – 11та ін., що, незважаючи на вичерпний перелік цих засад (принципів) у другій главі КПК України, потребує окремого дослідження, оскільки не можна погодитися з тим, що Основний закон передбачає всі ті принципи судочинства, які випливають с природного права, а КПК України відображає всі конституційні (засади) принципи антикримінального судочинства і засади (принципи) власне антикримінального судочинства, що можуть випливати із концепції природного право, що випливає з розуму людини і засновано на загально суспільних цінностях.
Тому найбільш повний доктринальний виклад засад (принципів) антикримінального судочинства буде мати не тільки неабияке наукове, а й прикладне значення для удосконалення антикримінального судочинства, що більш правильно зробити на наступній класифікації засад (принципів) чинного антикримінального судочинства:
1. Конституційні засади (принципи) антикримінального судочинства:
1.1. Загальні конституційні засади (принципи) антикримінального судочинства:
1.1.1. Принцип законності і неухильного дотримання прав і свобод і виконання обов’язків суб’єктів антикримінального судочинства (ст. 129 Конституції України):
1.1.1.1. Права людини на свободу та особисту недоторканність (ст. 29 Конституції України).
1.1.1.2. Права людини на недоторканність житла (ст. 30, 31, 32 Конституції України).
1.1.1.3. Права людини на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 30, 31, 32 Конституції України).
1.1.1.4. Права людини на таємницю особистого життя (ст. 30, 31, 32 Конституції України).
1.1.1.5. Права свідка, переслідуваного, потерпілого та інших осіб не давати показань проти самого себе, членів своєї сім’ї і своїх близьких родичів чи у зв’язку з професійною діяльністю (ст. 63 Конституції України).
1.1.2. Принцип неможливості прийняттям нової редакції КПК України чи внесенням до нього змін звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод суб’єктів антикримінального судочинства (ч. 3 ст. 22 Конституції України).
1.1.3. Принцип рівності всіх суб’єктів антикримінального судочинства перед законом і судом (ст. 21, 24, 26, 129 Конституції України).
1.1.4. Принцип поєднання державної та іншої мови при здійсненні антикримінального судочинства (ст. 10 Конституції України).
1.1.5. Презумпція невинуватості (ст. 62, 129 Конституції України).
1.1.6. Забезпечення переслідуваному права на захист (ст.53-1, 59, 63, 129 Конституції України).
1.1.7. Принцип участі народу у здійсненні правосуддя (ч. 4 ст.124, ч. 1 ст. 127 Конституції України).
1.1.8. Принцип забезпечення безпеки осіб, які беруть участь в антикримінальному судочинстві(ст. 3 Конституції України).
1.2. Часткові конституційні засади (принципи) антикримінального судочинства:
1.2.1. Конституційні засади (принципи) досудового провадження:
1.2.1.1. Принцип недопустимості розголошення даних досудового слідства (ч. 2 ст. 32 Конституції України).
1.2.2. Конституційні засади (принципи) судового розгляду і перегляду антикримінальної справи:
1.2.2.1. Принцип здійснення правосуддя виключно судами (ст. 124 Конституції України).
1.2.2.2. Принцип колегіальності і одноособовості розгляду кримінальних справ (ст. 129 Конституції України).
1.2.2.3. Принцип незалежність суддів та їх підкорення тільки закону (ст. 126, 129 Конституції України).
1.2.2.4. Принцип гласності судового процесу та його повне фіксування технічними засобами (ст. 129 Конституції України).
1.2.2.5. Принцип змагальності сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (ст. 129 Конституції України).
1.2.2.6. Принцип підтримання державного обвинувачення в суді прокурором (ст. 121, 129 Конституції України).
1.2.2.7. Принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду (ст. 125, 129 Конституції України).
1.2.3. Конституційні засади (принципи) виконання судового рішення:
1.2.3.1. Принцип загальнообов’язковості вироків, ухвал і постанов суду (ст. 124, 129 Конституції України).
1.2.4. Конституційні засади (принципи)) із міжнародного співробітництва у кримінальному провадженні.
2. Засади (принципи) власне антикримінального судочинства:
2.1. Загальні засади (принципи) власне антикримінального судочинства:
2.2. Часткові засади (принципи) власне антикримінального судочинства: