Стаття 74. Судовий розпорядник 3 страница
Сімнадцята вада.Абзац 1 ч. 3 ст. 93 КПК України до повноважень сторони захисту та потерпілого з отримання доказів відносить й проведення ними з цією метою «інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів» [7]. Які власне маються на увазі такого роду дії ні тут, ні в інших нормах КПК України відповіді немає. Але немає сумніву у тому, що названі дії не є процесуальними. Цей підхід поряд з наданням стороні обвинувачення і захисту повноважень деяких інших поза процесуальних повноважень, зокрема, отримання висновку експертизи та ін., порушує такий базисний принцип юриспруденції, як отримання доказів, перш за все, в антикримінальному та й в інших видах судочинства лише у процесуальній діяльності. Надання сторонам позапроцесуальних повноважень і порядку з безпосереднього отримання доказів призведе до того, що фактично остаточні рішення суду будуть ґрунтуватися не на доказах (отримані таким чином відомості важко назвати доказами), а на припущеннях.
Вісімнадцята вада. Повноваження сторін кримінального провадження, передбачені базисною ст. 93 КПК України, інколи не узгоджуються чи необґрунтовано розширюються в інших нормах кодексу, коли, зокрема, у відповідності із п. 2 ч. 2 ст. 60 «Заявник» КПК України заявник, який, згідно п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК України, до сторін кримінального провадження не відноситься, має повноваження «подавати на підтвердження своєї заяви речі і документи» [7]. Поняття ж «подання доказів, речей, документів» у ст. 3 та й в інших статтях КПК України не визначено, а викладені повноваження заявника не узгоджуються з повноваженнями сторін за ст. 93 КПК України.
Дев’ятнадцята вада.Згідно п. 3 ч. 1 і п. 3 ч. 2 ст. 56 «Права потерпілого» КПК України, потерпілий має право подавати, а не «збирати докази», як це вказано у ст.. 93 КПК України [7]. Що мається на увазі під поданням доказів і чим ці дії відрізняються від «збирання доказів» ні тут, ні в інших нормах КПК України відповіді немає.
Двадцята вада. Підозрюваний та обвинувачений у відповідності з п. 8 ч. 3 та п. 2 ч. 4 ст. 42 «Підозрюваний, обвинувачений» КПК України мають право «збирати і подавати слідчому, прокурору, слідчому судді докази» і «збирати і подавати суду докази» [7]. У даному випадку, як бачимо, дещо розширені права переслідуваного у порівнянні зі ст. 93 КПК України.
Двадцять перша вада.Згідно з ч. 3 ст. 46 «Загальні правила участі захисника у кримінальному провадженні» КПК України, «захисник користується процесуальними правами підозрюваного, обвинуваченого», а за ч. 5 даної норми захисник має право лише «брати участь у проведенні допиту та інших процесуальних діях, що проводяться за участю підозрюваного, обвинуваченого» [7]. Тут, навпаки, повноваження захисника у порівнянні зі ст. 93 КПК України дещо урізані. Даний перелік можна й продовжити, але й викладеного достатньо для того, щоб зрозуміти, що КПК України має надто розпливчате, суперечливе і достатньо необґрунтоване регулювання повноважень суб’єктів та дій з отримання доказів і усунути вказані недоліки має нова редакція ст. 84 КПК України, де всеохоплююче мають бути врегульовані положення щодо сутності, ознак, джерел, суб’єктів, дій і порядку отримання доказів і форм оперування такого роду відомостями.
Двадцять друга вада.Найголовнішим недоліком і небезпекою регулювання повноважень суб’єктів антикримінального судочинства за КПК України є принципове визнання суб’єктом отримання доказів інших, ніж головні суб’єкти антикримінального судочинства, осіб, що порушує такий базисний принцип юриспруденції, як узгодженість і співмірність прав (свобод, інтересів) та обов’язків осіб (фізичних, юридичних, держави) [5, с. 157]. За ч. 2 ст. 9 КПК України обов’язок із повного, всебічного і неупередженого вирішення справи покладено лише на прокурора, керівника органу досудового розслідування і слідчого [7] і чомусь виключає з цього переліку, як і ст. 22 КПК України 1960 р., суд [6; 7]. А захисник (не кажучи вже про інших представників сторони обвинувачення та захисту) такого обов’язку за ч. 2 ст. 9 КПК України не несе, хоча за традицією має значну мотивацію і можливості «допомогти» підзахисному уникнути антикримінальної відповідальності. І для цього у захисника є й безпосередня законодавча основа, коли згідно ч. 1 ст. 47 «Обов’язки захисника» КПК України, він має сприяти не встановленню істини у справі та правильному її вирішенню (що мають робити лише прокурор, слідчий, керівник органу досудового розслідування та, по суті, суддя, суд), а тільки забезпеченню дотримання прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, а також з’ясовуванню тільки тих обставин, які спростовують підозру чи обвинувачення, пом’якшують чи виключають кримінальну відповідальність підозрюваного, обвинуваченого [7].
І, нарешті, двадцятою третьою вадоюврегулювання за КПК України суб’єктів та дій з отримання доказів, а, значить, й співучасті у діяльності із визнання особи винною у вчиненні макроправопорушення, виступає участь за ч. 3 ст. 17 КПК 1960 р. народних засідателів [7] чи за ч. 3 ст. 31 та ін. КПК України [7] й присяжних у судовому розгляді справи або за ч. 5 ст. 65 і ч. 2 ст. 75 КК України переслідуваного і потерпілого у складанні угоди про винуватість та призначення покарання також порушує базисний принцип антикримінального судочинства – професійності вирішення питання про винуватість особи та призначення їй покарання.
Підсумовуючи викладене щодо проблеми суб’єктів отримання доказів, можна зазначити, що таким суб’єктом мають бути визнані тільки професіонали, тобто особи, які через вузівське навчання оволоділи багатовіковим досвідом: знаннями і навичками, проведення такого роду дій і які повинні забезпечити безпосереднє, об’єктивне, всебічне і повне дослідження всіх обставин антикримінальної справи та на цій основі встановити істину і правильно вирішити дану справу, тобто слідчий (прокурор, керівник органу досудового розслідування, керівник слідчо-ордистичної групи, які у даному випадку виконують функції слідчого) і суддя чи колегія суддів, а в порядку виключення з принципу безпосередності антикримінального судочинства, пов’язаного з необхідністю застосувати спеціальні знання – і експерт, а за умов прийняття перспективного Кодексу ордистичного судочинства України (КОС України) і необхідності отримати докази через проведення ордистичних заходів - й ордист. Рівень довіри головного суб’єкта антикримінального судочинства до відомостей як до доказів, отриманих за процедурою КОС України, ніж за існуючою підзаконною процедурою[8], значно вищий.
Речові джерела доказів у вигляді трасосубстанцій і різного роду документів, у т. ч. акти ревізій, перевірок тощо, можуть потрапити у володіння головного суб’єкта антикримінального судочинства і через їх витребування цими суб’єктами від будь-яких фізичних та юридичних осіб, але власне отримання доказів можливе тільки через дослідження трасосубстанцій чи вивчення документів в межах відповідних де-факто процесуальних дій.
Захисник, переслідуваний, потерпілий, свідок та будь-які інші фізичні і юридичні особи можуть лише допомагати названим головним суб’єктам через: 1) добровільну видачу тих значимих для справи речових джерел, що знаходяться в їх володінні; 2) повідомлення про вірогідне або реальне місцезнаходження того матеріального об'єкту чи особи, які можуть виступити у даній справі як речове або особистісне джерело; в) після того, як вони стали суб’єктом кримінального провадження (сторонами кримінального провадження), шляхом постановки питань чи заяви клопотання з корегування процесу отримання такого роду відомостей чи процедури антикримінального судочинства [13, с. 89].
З метою усунення викладених та інших чисельних недоліків, суперечності, розмитості та невиваженості законодавчого врегулювання і доктринального вузького (процесуального) розуміння сутності доказів та інших найбільш тісно пов’язаних з ними процедурних категорій і правовідносин О. С. Тунтула пропонує статтю 84 «Докази» КПК України (статтю 65 «Докази» КПК України 1960 р.) назвати як «Сутність та ознаки доказів, суб’єкти, дії і порядок їх отримання і форми оперування ними»,а її редакцію в розвиток існуючого варіанту С. А. Кириченка її перших двох частин [3, с. 169-170] представити таким чином:
(1) Доказом по кримінальній справі є будь-які відомості про факт (зовнішній чи внутрішній прояв ознак або властивостей людини та її діяння чи речового джерела, або події, у т. ч. явища) у цілому чи його окрему сторону, що отримані від особистісного або шляхом дослідження речового джерела, і яким притаманна єдність таких основних юридичних властивостей, як значимість, допустимість, законність і доброякісність, а також таких додаткових юридичних властивостей сукупності доказів, як їх узгодженість та достатність.
(2) 2.1. Незначимими є відомості, за допомогою яких не можна підтвердити чи спростувати факт (обставину) базисного, спеціального або часткового предмету доказування чи доказовий факт (проміжну тезу предмету доказування).
2.2. Незаконними – відомості, отримані з порушенням передбаченого даним Кодексом порядку, зокрема, із застосуванням обману, погроз чи насильства, іншого істотного порушення прав, свобод, інтересів та обов’язків особи або держави.
2.3. Недопустимими – відомості, першоджерело яких невідомо або не може бути перевірене, чи відомості, направлені на обґрунтування положення закону, загальновідомого або преюдиціального факту чи неприродного явища, тобто такого, яке суперечить відомим законам природи або не може бути ними пояснене.
2.4. Недоброякісними – відомості, змістовні суперечності яких не дають можливості зробити однозначний висновок, чи які отримані з істотним порушенням визнаної методики або з використанням не визнаної в установленому порядку методики чи такі відомості, які неправдиво відображають той факт (обставину) в цілому або його окрему сторону, що підлягає доказуванню, коли такою перепоною не є неадекватність відомостей, що виникла за відсутності певних спеціальних знань, навичок або у наслідок дистанційних, метеорологічних, фізіологічних, інших особливостей умов сприйняття відповідних фактів (обставин).
2.5. Неузгодженою сукупністю доказів – така їх сукупність, в якій один доказ суперечить іншому і що не може бути усунуте наведенням аргументів правдивості одного доказу і неправдивості іншого.
2.6. Недостатньою сукупністю доказів – така їх сукупність, яка не може сформувати у головного суб’єкта антикримінального провадження однозначне внутрішнє (без зовнішніх факторів впливу) переконання у можливості прийняти на цей час певне проміжне чи остаточне процесуальне рішення по справі.
(3) Докази мають право отримувати слідчий (у т. ч. прокурор, керівник органу досудового розслідування)) і суддя (колегія суддів), а в порядку виключення, передбаченого ч. 4 даної статті, - й експерт або ордист, шляхом проведення отримуючих слідчих дій: 1) оформлення явки з повинною про скоєння макроправопорушення; 2) отримання усної заяви або письмового повідомлення про вчинене макроправопорушення чи про його підготовку; 3) затримання і допит переслідуваного; 4) допит особистісного джерела; 5) очної ставки між особистісними джерелами; 6) пред’явлення обвинувачення і допит обвинуваченого; 7) перевірки та/чи уточнення показань переслідуваного, потерпілого чи свідка на місці діяння; 8) експерименту з названими особистісними джерелами і без них; 9) пред'явлення для звичайного, зустрічного чи групового впізнання переслідуваного, потерпілого, свідка, іншого особистісного джерела, трасосубстанції, документу; 10) обстеження (огляду, особистого дослідження) місця діяння, місцевості, приміщення, транспортного засобу, трупа людини, тіла живої людини, іншої трасосубстанції, у т. ч. документу як трасосубстанції; 11) ексгумації трупа людини; 12) вивчення документу; 13) обшуку приміщення, місцевості, транспортного засобу, особистісного джерела; 14) виїмки трасосубстанції, документу; 15) накладення арешту на кошти, інше майно і передачу його на зберігання; 16) контролю засобів зв’язку; 17) оголошення розшуку обвинуваченого, підсудного; 18) отримання зразків на експертизу; а також аналогічних отримуючих судових дій.
(4) Якщо процес отримання доказів вимагає залучення спеціальних знань, то з цією метою призначається і проводиться експертиза, а коли для цього потрібно здійснити негласні заходи - призначається головним суб’єктом і виконується ордистом в порядку, передбаченим Кодексом ордистичного судочинства України, відповідне ордистичне завдання.
(5) Обстеження (огляд, особисте дослідження) місця діяння, а з санкції прокурора і будь-яке інше з названих отримуючих процесуальних дій можуть бути проведені до порушення справи, якщо без цього не можна отримати відомості про наявність чи відсутність в діянні ознак макроправопорушення або обставин, що виключають провадження по справі.
(6) Речові джерела (трасосубстанції; документи: акти ревізій, перевірок тощо, можуть потрапити у володіння головного суб’єкта антикримінального судочинства й через витребування чи у разі добровільної видачі і отримання їх від будь-яких фізичних та юридичних осіб, але власне отримання ними доказів можливе тільки через дослідження трасосубстанцій або вивчення документів в межах отримуючих процесуальних дій.
(7) Допомогу головному суб'єкту антикримінального судочинства в отриманні доказів мають право надавати будь-які фізичні та юридичні особи, у т. ч. представники сторони захисту чи обвинувачення, через: 1) добровільну видачу тих значущих для справи речових джерел, які знаходяться в їх володінні; 2) повідомлення про вірогідне або реальне місцезнаходження того матеріального об'єкту чи особи, які можуть виступити у даній справі відповідно як речове або особистісне джерело; 3) якщо вони стали суб’єктом антикримінального судочинства, то шляхом постановки питань чи заяви клопотання з корегування безпосередньо процесу отримання такого роду відомостей і відповідної процедури провадження.
(8) Слідчий представляє докази (надає суб’єктам антикримінального судочинства можливість сприйняти сутність та ознаки такого роду відомостей і порядок їх отримання) у формі протоколу отримуючої слідчої дії, суддя чи колегія суддів - журналу судового засідання, експерт чи комісія експертів - висновку експертизи та у передбачених кодексом випадках чи за вказівкою ініціатора дослідження протоколу експертизи, а узагальнююча оцінка і використання такого роду відомостей здійснюються суб’єктами антикримінального судочинства у передбачених кодексом випадках у формі: 1) постанови для будь-яких рішень слідчого і прокурора і проміжних рішень судді чи колегії суддів; 2) обвинувального, виправдувального чи нейтрального вироку; 3) ухвали судді чи колегії суддів для інших остаточних рішень; 4) клопотання зацікавленої особи про прийняття слідчим, прокурором або суддею (колегією суддів) певного процесуального рішення; 5) скарги даної особи на діяння, у т. ч. й рішення, названих суб’єктів; 6) скарги уповноважених кодексом суб’єктів про перегляд судового рішення в апеляційному, касаційному провадженні, за нововиявленими обставинами чи у Верховному Суді України [13, с. 96-97].
Питання 3. Поняття і ступеневий сутнісний видовий поділ речових джерел антикримінальних відомостей
Розглянувши біля 60 варіантів визначення сутності і видового поділу речових джерел[2, с. 336-383], С. А. Кириченко дійшов висновку про те, що переважна більшість авторів (В. Я. Дорохов, Л. М. Карнєєва, В. К. Лисиченко, Д. А. Лопаткин, Є. Д. Лук’янчиков, В. Т. Маляренко, Г. М. Міньковський, М. М. Михеєнко, Б. І. Пінхасов, Р. Д. Рахунов, М. В. Салтевський, М. О. Селіванов, С. М. Стахівський, В. Г. Танасевич, М. А. Чельцов, С. А. Шейфер, О. О. Ейсман та ін.) розуміє дану проблему у контексті процесуального законодавства як неподільні речові джерела, коли єдиним словосполученням «речові докази» у ст. 98 КПК України (ст. 78 КПК України 1960 р.) [6; 7], а також у у ст. 99 КПК України (ст. 83 КПК України 1960 р.) [6; 7; див. лекція 4 з курсу антикримінального судочинства, питання 7], з одного боку, іменується все можливе розмаїття подібного роду об’єктів із загальною процесуальною регламентацією, що практично виконати неможливо, і це спонукає до різного роду порушень; а з іншого – презентується певний перелік предметів, що зазвичай зустрічаються у такій якості на практиці й іноді розглядаються як видовий поділ речових доказів залежно від їх зв’язку з діянням злочину.
Підтримавши і вдосконаливши викладені у літературі новації, коли, з одного боку, основна увага була приділена обґрунтуванню положення про те, що речові джерела доказів за характером і способом фіксації антикримінальних відомостей мають поділятися на дві великі групи – трасосубстанції і документи, а перші, окрім цього, ще на траси і субстанції, а з іншого боку, пропонувався детальний видовий поділ трасосубстанцій (О. А. Кириченко) і документів (О. А. Кириченко, С. М. Стахівський та ін.) із належним удосконаленням процесуальної регламентації роботи з кожним із їх різновидів, С. А. Кириченко дійшов висновку про те, що з криміналістичної точки зору під речовими джерелами антикримінальних відомостей треба розуміти різного роду матеріальні об’єкти, вивчення зовнішніх і внутрішніх проявів яких має значення для правильного вирішення справи (якісної, ефективної і раціональної протидії певному злочину), а характер цих проявів та особливості отримання відомостей означають їх поділ на трасосубстанції і документи [3, с. 179] .
Сутність антиделіктних слідів, трас і субстанцій розглядається в окремій лекції з курсу криміналістики (див. лекція 8 з курсу криміналістика, питання 1). Тому зараз варто зупинитися на ступеневому сутнісному видовому поділі трасосубстанцій і документів, коли О. А. Кириченко і С. А. Кириченко пропонують видовий поділ трасосубстанцій на:
1. Макрооб’єкти (документування та інші дії зі збирання та особистого дослідження яких через їх звичайні розміри та інші властивості головні суб’єкти можуть здійснити без застосування збільшувальних засобів і залучення спеціальних знань у формі експертизи).
2. Мікрооб’єкти (аналогічні дії з якими через їх незначні розмірні характеристики головні суб’єкти можуть здійснити лише із застосуванням позалабораторної збільшувальної техніки, але без залучення спеціальних знань у формі експертизи).
3. Ультрамікрооб’єкти (мізерні розмірні характеристики яких обумовлюють необхідність застосування лабораторних збільшувальних засобів і залучення спеціальних знань у формі експертизи).
4. Ультраоб’єкти (невидимі в силу ще мізерніших розмірних характеристик навіть у мікроскоп, а тому їх дослідження можливе лише за допомогою опосередкованих методів якісного або кількісного аналізу та із залученням спеціальних знань у формі експертизи).
5. Параоб’єкти (що мають небезпечні для здоров’я або життя людини властивості, а тому вказані дії відносно них можуть бути проведені лише із залученням спеціальних знань у формі експертизи).
6. Латентнооб’єкти (невидимі в силу не мізерних розмірних характеристик, а з інших причин: позапорогова яскравість, колірні та інші характеристики даного об’єкта або його носія, прихованість за шаром іншої речовини та ін., що обумовлює аналогічну необхідність залучення спеціальних знань у формі експертизи) [1, с. 284; 3, с. 161-163].
Після виконання наказаних у кодексі особливостей роботи з кожним із них трасосубстанції повинні залучатися в якості відповідно макроречових, мікроречових, ультрамікроречових, ультраречових, параречовихаболатентноречових джерел доказів [3, с. 180]. Сутність і різновиди мікрооб’єктів розглядаються в окремій лекції з курсу криміналістики, присвяченій основам мікрооб’єктології (див. лекція 5 з курсу криміналістики, питання 4).
Трасосубстанціїмають значення для встановлення істини в антикримінальній справі (правильного її вирішення) як:
1. Субстанції – значимі субстанційними властивостями (ознаками зовнішньої і внутрішньої будови, якісно-кількісним складом, фізико-хімічними константами).
2. Траси – значимі трасологічними зв’язками (просторове матеріально-фіксоване відображення ознак трасоутворюючого об’єкта) з суспільно небезпечним діянням, іншим правопорушенням, що визначає появу наступних різновидів даного відображення:
2.1. Відбитки – матеріально фіксоване відображення ознак зовнішньої будови одного твердого тіла (трасоутворюючий об’єкт) на поверхні і не виключно в структурі іншого твердого тіла або у свідомості людини (трасосприймаючі об’єкти) чи аналогічне відображення ознак зовнішності людини (трасоутворюючий об’єкт) у свідомості іншої людини (трасосприймаючий об’єкт), коли дослідженням даного відображення можна здійснити значущу для правильного вирішення антикримінальної справи (ефективної, раціональної і якісної протидії конкретному суспільно небезпечному діянню, іншому правопорушенню) індивідуальну, групову ідентифікацію трасоутворюючого об’єкта.
2.2. Діагностичне відображення – матеріально-фіксоване відображення ознак загального характеру зовнішньої дії (трасоутворюючий об’єкт) на поверхні або у структурі твердого тіла і не виключено речовин іншого агрегатного стану або у свідомості людини (трасосприймаючі об’єкти), коли шляхом дослідження даного відображення можна діагностувати факт наявності і характер такої зовнішньої дії і цим самим встановити аналогічні антикримінальні відомості.
2.3. Ситуативне відображення – матеріально-фіксоване відображення механізму (ситуації) взаємодії двох і більше твердих тіл або речовин іншого агрегатного стану (трасоутворюючі об’єкти) на поверхні або у структурі цих чи інших твердих тіл і не виключно речовин іншого агрегатного стану або у свідомості людини (трасосприймаючі об’єкти), коли шляхом дослідження такого відображення можна встановити антикримінальні відомості про механізм, ситуацію взаємодії цих об’єктів.
З метою усунення існуючих недоліків законодавчого і доктринального розуміння документів як речових джерел доказів (див. лекція 4 з курсу антикримінального судочинства, питання 7), пропонується передбачити у КПК України окрему статтю – «Різновиди документів»:
1.Документи – речові джерела доказів, які містять у собі візуальні або звукові відомості про ознаки чи властивості людини та її діяння чи речового джерела або про подію, у т. ч. й явище, у цілому або їх окремі сторони у вигляді певних знаків, символів та інших формалізованих зображень чи різного роду візуальних образів, що не є трасами, або звукових сигналів (звуків).
2. Залежно від характеру і способу фіксації, зміни, зберігання та отримання такого роду відомостей, документи можуть виглядати як:
2.1.Письмодокументи – документи, які представлені рукописними, машинописними, комп’ютерними, друкарськими та іншими текстами письмової мови, у необхідних випадках – з відповідними реквізитами: штампами, печаткою, підписами та іншими засвідчувальними засобами.
2.2. Образодокументи – документиу вигляді різноманітних планів, таблиць, схем, малюнків, картин та інших графічних і художніх зображень різного роду речових джерел.
2.3. Фотодокументи – документи, які представлені фотоплівками, діафільмами, діапозитивами, фотографіями та іншими подібного роду світлофотоносіями.
2.4. Кінодокументи – документи у вигляді кіноплівок та інших носіїв кінопродукції.
2.5.Відеодокументи – документи, які можуть бути представлені плівками, дисками та іншими носіями відеозапису.
2.6.Аудіодокументи – документи у вигляді магнітофонних чи диктофонних плівок, лазерних дисків та інших носіїв звукозапису.
2.7. Голограмодокументи – документи,що являють собою різноманітні голографічні (тривимірні) зображення речових джерел.
2.8.Пластикодокументи, тобто документи у вигляді пластикових свідоцтв, посвідчень, банківських карток та інших подібних носіїв.
2.9. Електрографодокументи – документи,які можуть бути представлені ксерокопіями, факсокопіями та іншими електрографічними копіями документів та інших речових джерел.
2.10.Електроннодокументи – документи у вигляді електронних записників, пейджерів та інших подібного роду окремих чи вмонтованих в інші пристрої електронних носіїв.
2.11.Комп’ютеродокументи – документи, які є твердими або гнучкими дисками (дискетами), лазерними дисками та іншими носіями комп’ютерних записів.
2.12. Полідокументи, що поєднують у собі декілька названих різновидів документів.
2.13. Інші види документів, які можуть з’явитися у міру розвитку інформаційних технологій [3, с. 184-185].
Питання 4. Сутність, послідовність та інші закономірності роботи з особистісними і речовими джерелами антикримінальних відомостей
Дослідження близько 500 наявних точок зору дозволило Ю. О. Ланцедовій встановити дисциплінарну криміналістичну (процесуальну, парапроцесуальну) та ордистичну природу роботи з особистісними і речовими джерелами антикримінальних відомостей, сутність, послідовність та інші закономірності якої складають наступні сім взаємопов’язаних і внутрішньо детально структурованих етапів аналітичної і практичної діяльності, що в одній з останніх публікацій на мові оригіналу може бути представлено таким чином:
1. Выяснение сущности, последовательности и иных закономерностей работы с личностными и вещественными источниками антикриминальных сведений.
2. Взаимосвязанное версирование [выдвижение (построение), анализ, динамическое развитие и проверка версий], планирование и организация этой работы с указанными источниками.
3.1. Установление личностного источника:
3.1.1. Поиск (предположительное установление среди лиц, тех из них, которые могут стать личностным источником в контексте преодоления конкретного правонарушения).
3.1.2. Выявление:
3.1.2.1. Констатация аутентичности (установление наличия у предполагаемого личностного источника трех признаков – соответствующего предположения антиделиктолога, вменяемости и сознательного состояния лица).
3.1.2.2. Индивидуализация (установление анкетных данных личностного источника).
3.1.3. Розыск (установление места нахождения личностного источника с известными анкетными данными).
3.1.4. Встреча (любое практическое действие антиделиктолога или личностного источника, которое может обеспечить в процессе общения или негласного контакта с личностным источником получение от него антикриминальных сведений: добровольная явка личностного источника, его привод, негласный контроль средств связи личностного источника и др.).
3.2. Собирание вещественных источников:
3.2.1. Поиск (предположительное установление среди существующего разнообразия материальных объектов, тех из них, которые могут стать вещественным источником в контексте преодоления конкретного правонарушения).
3.2.2. Выявление:
3.2.2.1. Констатация аутентичности (установление признаков материального объекта, по которым можно сделать вывод о наличии субстанции или трассы, в последнем случае – какой именно трассы: отпечатка, диагностического отображения, ситуационного отображения).
3.2.2.2. Индивидуализация (установление тех признаков внешнего строения материального объекта, по которым его можно будет распознать среди иных материальных объектов, когда отсутствие достаточного количества такого рода признаков понуждает прибегнуть к искусственной индивидуализации объекта через его упаковку в присутствии понятых и других участников де-факто процессуального действия).
3.2.3. Розыск (установление места нахождения вещественного источника с известными индивидуальными признаками).
3.2.4. Принятие (фактический переход вещественного источника через выемку из владения физического или юридического лица к антиделиктологу).
3.2.5. Закрепление (применение таких физических и иных средств, которые должны полностью исключить или хотя бы предельно возможно минимизировать дальнейшую порчу или иное неконтролируемое и нежелательное изменение вещественного источника).
3.2.6. Изъятие (применение таких технических средств и манипуляций с вещественным источником, которые позволяют его перенести на любой иной носитель, в т. ч. в упаковку; способом изъятия недвижимых вещественных источников выступает их физическое и иное моделирование, иное изготовление на их основе производных вещественных источников; изъятие и упаковка громоздких вещественных источников может осуществляться также и перемещением их в определенное помещение, опечатываемое в присутствии понятых и других участников де-факто процессуального действия, и выполняющее роль своеобразной упаковки такого рода вещественных источников).
3.2.7. Упаковка (применение таких технических средств и методов, которые позволяют в присутствии понятых и других участников де-факто процессуального действия искусственно индивидуализировать вещественный источник, исключить неконтролируемое проникновение к нему иных лиц, исключить или максимально минимизировать порчу и иное нежелательное и неконтролируемое изменение вещественного источника).