Стаття 74. Судовий розпорядник 4 страница

3.2.8. Хранение (применение таких технических средств и создание таких условий, которые должны исключить или максимально минимизировать порчу и неконтролируемое и нежелательное изменение вещественного источника).

3.2.9. Транспортировка (применение таких технических средств, которые позволяют безопасно и контролируемо перемещать вещественный источник из одного места в иное).

3.2.10. Истребование справок (истребование от юридических и не исключено и физических лиц любых справочных сведений, когда такого рода справка будет иметь статус документа).

3.2.11. Получение образцов вещественного источника для сравнительного исследования.

4. Получение от личностного источника (непосредственным общением с ним, показаниями иных личностных источников; посредством контроля средств коммуникации личностного источника; ориентировочно по психофизиологическим реакциям личностного источника в процессе непосредственного общения с ним, наблюдения за ним) либо посредством личного или экспертного исследования трассосубстанции (в т. ч. документа как трассосубстанции) либо изучения оформления и содержания собственно документа антикриминальных сведений о факте (внешнем или внутреннем проявлении признаков или свойств человека и его деяния или вещественного источника, либо события, в т. ч. явления) в целом либо об его отдельной стороне проведением отдельных де-факто процессуальных или парапроцессуальных действий либо ордистических мероприятий или их комбинации.

5. Оценка антикриминальных сведений (определение через аналитическую деятельность или проведением при необходимости де-факто процессуальных или де-юре процессуальных либо де-факто парапроцессуальных или де-юре парапроцессуальных действий либо де-факто ордистических мероприятий или де-юре ордистических мероприятий либо комбинации этих дейстий и\или мероприятий значимости, законности, допустимости и доброкачественности такого рода сведений, их согласованности и достаточности в совокупности с другими сведениями для принятия определенного решения в контексте противодействия конкретному общественно опасному деянию, прежде всего, преступлению или парапреступлению).

6. Использование антикриминальных сведений:

6. Выбор доказательственных фактов, т. е. фактов, подлежащих доказыванию в контексте принятия промежуточного или окончательного процессуального либо иного решения.

6.2. Группирование доказательств и других видов антикриминальных сведений в контексте обоснования определенного промежуточного или окончательного процессуального либо иного решения.

6.3. Оперирование антикриминальными сведениями при обосновании или опровержении обстоятельств базового, специального или частного предмета доказывания и выделенных доказательственных фактов как цепочки тезисов данного доказывания.

6.4. Принятие промежуточного, окончательного процессуального, иного антиделиктного решения.

7. Документирование версирования, планирования, организации и обстоятельств установления личностных или собирания вещественных источников, процедуры получения от них антикриминальных сведений, их оценки и использования [10, с. 199-202].

Третій, четвертий, п’ятий і шостий з названих етапів є основними, а решта – наскрізними. Перший з наскрізних етапів (з’ясування сутності, послідовності та інших закономірностей роботи із особистісними і речовими джерелами) складає інформаційно-довідкову; другий (взаємо­пов’язане версіювання, планування та організація) – забезпечуючу, і сьомий (документування) – засвідчувальну основу ефективного, раціонального і якісного проведення кожного з основних етапів з цими джерелами [9, с. 190-191].

Враховуючи викладене, доцільно акцентувати увагу на тому, що, по-перше, дана послідовність стосується лише дій із отримання анти­кримінальних відомостей (третій етап), у той час як антикримінальне судочинство складається ще із дій щодо забезпечення дотримання процедури даного судочинства. По-друге, у цій послідовності вказані й такі важливі для характеристики криміналістичної та ордистичної діяльності категорії, як:

1.Отримуючі дії:

1.1. Пошукові дії, тобто дії, спрямовані на встановлення поміж існуючого розмаїття людей і матеріальних об’єктів, тих з них, які можуть стати відповідно особистісним чи речовим джерелом антикримінальних відомостей.

1.2. Розшукові дії, тобто дії, спрямовані на встановлення місцезнаходження особистісного чи речового джерела антикримінальних відомостей з відомими індивідуальними ознаками.

2. Дотримуючі дії, тобто дії спрямовані на дотримання відповідної кодифікованої чи підзаконної регламентації протидії суспільне небезпечному чи суспільне шкідливому діянню.

3. Забезпечуючі дії, що складаються із взаємопов’язаного версіювання, планування та організації роботи з такого роду джерелами зокрема та антикримінального судочинства взагалі, коли в контексті організації такої роботи мають проводитися і дії з матеріально-технічного та іншого забезпечення.

4. Оцінюючі дії.

5. Використовуючі дії.

6. Документуючі дії.

Зрозуміло, що всі ці дії складають основу як криміналістичної (процесуальної, парапроцесуальної), так й ордистичної діяльності, подальше розмежування якої правильніше провести з урахуванням уже наступних концепцій О. С. Тунтули.

 

Питання 5. Ступеневий сутнісний видовий поділ практичних дій і форми оперування доказами в антикримінальному судочинстві

Уточнення дій з отримання антикримінальних відомостей, сутності, вичерпного переліку і найменування де-факто процесуальних дій із отримання і форми оперування такого роду відомостей в антикри­мінальному судочинстві краще за все зрозуміти на підставі запропонованої О. С. Тунтулою нової редакції ст. 84 КПК України (див. лекція 4 з курсу антикримінального судочинства, питання 1; лекція 4 з курсу криміналістики, питання 1).

В основу редакції даної статті покладено наступний розроблений О. С. Тунтулою наступний дисциплінарний криміналістичний (процесуальний, парапроцесуальний) і ордистичний ступеневий сутнісний видовий поділ практичних дій в антикримінальному судочинстві:

1. Процесуальні дії:

1.1. Де-факто процесуальні дії, що пов’язані із отриманням доказів у передбаченому КПК України порядку:

1.1.1. Де-факто слідчі дії.

1.1.2. Де-факто судові дії.

1.1.3. Де-факто експертні дії.

1.2. Де-юре процесуальні дії, що мають забезпечити дотримання процедури КПК України щодо початку судочинства, ведення досудового слідства, судового розгляду і перегляду справи та основ виконання слідчих і судових рішень:

1.2.1. Де-юре слідчі дії.

1.2.2. Де-юре судові дії.

1.2.3. Де-юре експертні дії.

1.2.4. Де-юре захисні дії.

1.2.5. Де-юре обвинувальні дії.

2. Позапроцесуальні дії чи заходи:

2.1. Парапроцесуальні дії:

2.1.1. Де-факто парапроцесуальні дії – дії, пов’язані з отриманням орієнтуючих відомостей із порушенням вимог КПК України чи поза межами даного кодексу, але із використанням складових частин криміналістичної методики протидії суспільне небезпечним діянням:

2.1.1.1. Де-факто параслідчі дії.

2.1.1.2. Де-факто парасудові дії.

2.1.1.3. Де-факто параекспертні дії.

2.1.1.4. Де-факто паразахисні дії.

2.1.1.5. Де-факто параобвинувальні дії.

2.1.2. Де-юре парапроцесуальні дії – дії із дотримання підзаконної регламентації процесу гласної протидії суспільне небезпечним діянням за допомогою складових частин криміналістичної методики її ведення: 2.1.2.1. Де-юре параслідчі дії. 2.1.2.2. Де-юре парасудові дії. 2.1.2.3. Де-юре параекспертні дії. 2.1.2.4. Де-юре паразахисні дії. 2.1.2.5. Де-юре параобвинувальні дії.

2.2. Негласні заходи:

2.2.1. Де-факто негласні заходи, що пов’язані із отриманням негласних відомостей у порядку, передбаченому правовою регламентацією негласної діяльності, а в перспективі – у порядку, передбаченому Кодексом ордистичного судочинства України.

2.2.2. Де-юре негласні заходи – негласні заходи, спрямовані на дотримання підзаконної регламентації процесу негласної протидії суспільне небезпечним діянням за допомогою складових частин ордистичної методики її ведення (в перспективі - порядку названого кодексу) [13, с. 112].

З викладеного варіанта ступеневого сутнісно-видового поділу практичних дій в антикримінальному судочинстві можна зрозуміти, по-перше, те, що всі дії такого роду складаються із процесуальних і позапроцесуальних дій.

По-друге, позапроцесуальні дії (заходи), з одного боку, поділяються на парапроцесуальні (гласні позапроцесуальні) дії та ордистичні заходи, а з іншого боку, парапроцесуальні дії разом із процесуальними складають сутність криміналістичних дій. Але ж криміналістична тактика має розробляти тактичні прийоми проведення не тільки процесуальних дій, а й гласних позапроцесуальних дій, у т. ч. й тих, які передбачені КПК України, але не є процесуальними, перш за все, отримання пояснення, процесуальним аналогом є допит.

По-третє, різновидом отримуючих дій, причому як криміналістичних, так й ордистичних, є: а) розвідувальні дії чи заходи, які спрямовані на отримання відомостей, що є таємницею слідства чи діяльності; б) контр­розвідувальні дії чи заходи, метою яких є забезпечення вказаної таємниці слідства або криміналістичної чи ордистичної діяльності.

По-четверте, передбачені гл. 21 новітньої редакції КПК України так звані «негласні слідчі розшукові дії» є алогічним поєднанням традиційних процесуальних слідчих дій та негласних заходів, що доцільніше кодифікувати окремо – процесуальних дій в Кодексі антикримінального судочинства (КПК України), а негласних заходів – в перспективному Кодексі ордистичного судочинства України. І тому в даній класифікації практичних алогічне поєднання процесуальних дій і негласних заходів не відображається.

Вп’яте з метою покращення ступеню доктринальної, законодавчої та іншої прикладної апробації наведеної класифікації практичних дій де-факто практичні дії можуть як варіант іменуватися відповідно отримуючими процесуальними (отримуючими слідчими, отримуючими судовими, отримуючими експертними) та отримуючими парапроцесуальними діями чи отримуючими негласними заходами, а де-юре практичні дії - дотримуючими процесуальними (дотримуючими слідчими, дотримуючими судовими, дотримуючими експертними) і дотримуючими парапроцесуальними діями чи дотримуючими негласними заходами, О. С. Тунтула пропонує уточнити коло суб’єктів отриманням доказів слідчим і суддею, тоді як участь в антикримінальному судочинстві присяжних і народних засідателів є недостатньо виваженим унаслідок суттєвого порушення базисного принципу юриспруденції – принципу професійності (набуття через стаціонарне вузівське навчання багатовікового досвіду: знань і навиків), винесення судового рішення про винуватість чи невинуватість особи. Захисник же, який хоча і є професіоналом і має відповідну освіту (знання, навички), але за традицією та за законодавством наділений значною мотивацією і можливостями «допомогти» підзахисному фактично уникнути антикримінальної відповідальності, має, за новим КПК України [5], надто широкі повноваження з отримання доказів. Надання захиснику та іншим, ніж головні, суб’єктам антикримінального судочинства права отримувати докази без покладання на них обов’язку сприяти як встановленню істини по справі, так і визнанню, забезпеченню і відновленню прав, свобод, інтересів та обов’язків суб’єктів антикримінального судочинства, в т. ч. й держави, порушує інший базисний принцип юриспруденції – нерозривність і співмірність прав, свобод, інтересів та обов’язків фізичної чи юридичної особи або держави.

Не буде зайвим й удосконалення нагляду за дотриманням законів у процесі отримання доказів та визнання на їх основі особи винною. Узаконення КПК України значного послаблення прокурорського нагляду за законністю антикримінального судочинства судовим контролем у вигляді введення посад слідчих суддів порушує базисний принцип розподілу влади з розбудови надійної системи противаг та стримувань. У даному випадку контроль за законністю судочинства і провадження власне судочинства передається в руки однієї касти антиделіктологів – суддів. Даний підхід посилює позиції корпоративної суддівської солідарності і призводе до укорінення суддівського свавілля, тоді як кваліфікацією (судді та прокурори отримують у процесі стаціонарного вузівського навчання однієї кваліфікації юридичну освіту), ефективністю, раціональністю (судова система виглядає більш забюрократизованою та завантаженою) та системою гарантій прокурорський нагляд не поступається суддівському. Тому є всі підстави посилювати та удосконалювати прокурорський нагляд за законністю судочинства, а не витісняти його суддівським. Прокурор лише ставить питання перед вищими судовими інстанціями про усунення порушень закону при провадженні судочинства. Такий підхід повністю узгоджується із запропонованим Т. О. Коросташовою уточненням принципу розподілу гілок державної влади на правотворчу, правозастосовчу та антиделіктну. Розподіл повноважень між ними існує лише теоретично. Практично ж державні органи вимушені одночасно виконувати по декілька з цих напрямків. Так, антиделіктні органи також займаються підзаконотворчою і правозастосовчою діяльністю. Вихід є у практичній розбудові надійної системи стримувань та противаг у контексті теоретичної концепції розподілу гілок державної влади, державно-правового регулювання та при здійсненні антиделіктної діяльності [5, с. 161].

Звідси прокуратура має бути базисним державним органом у контексті розбудови надійної системи стримувань та противаг щодо правопорушень у правозастосовчій діяльності гілок державної влади, а Конституційні судові палати Верховного Суду України та обласного суду і відповідна спеціалізація суддів низової ланки судів – в якості іншої базисної державної інституції у контексті розбудови надійної системи стримувань та противаг щодо правопорушень у правотворчій (законодавчій, підзаконодавчій) діяльності гілок державної влади. Іншими контролюючими державними виступають також контрольнотура (Головне контрольно-ревізійне управління у частині контролю за законністю бухгалтерської та фінансово-економічної діяльності), а також природоохраннотура (за дотриманням законодавства про охорону природі, довкілля та екологічну безпеку), споживохраннотура (за дотриманням законодавства про охорону прав, свобод, інтересів та обов’язків споживачів), трудоохраннотура (за дотриманням законодавства про охорону прав, свобод, інтересів та обов’язків найманих працівників), ціноохраннотура (за дотриманням законодавства про ціноутворення), надроохраннотура природоохраннотура (за дотриманням законодавства про охорону і використання надр) тощо. Базовим же контрольним органом за законністю правотворчої і, перш за все, правозастосовної діяльності має виступати прокуратура, яка має сприяти виконанню контрольних функцій й іншими контролюючими органами [5, с. 161].

Невиваженим є принцип змагальності, передбачений ст. 22 «Змагальність» КПК України [7; див. лекція 2 з курсу антикримінального судочинства, питання 3, 4]. Будь-яке змагання обумовлює наявність переможця та переможеного, а в антикримінальному судочинстві, де вирішується доля двох протилежних суб’єктів, – потерпілого та переслідуваного, не повинно бути переможців та переможених. Усі суб’єкти антикримінального судочинства мають прагнути однієї мети – встановити істину і на цій основі правильно вирішити справу, щоб і переслідуваний отримав рівно стільки, скільки заслуговує, й щоб права, свободи, інтереси та обов’язки потерпілого були належним чином відновлені . І якщо припустити, що істину по кожній справі встановити неможливо, то треба тоді й прямо говорити, що певні антикримінальні справи вирішуються на припущеннях, а не на доведених обставинах справи (див. лекція 2 з курсу антикримінального судочинства, питання 3, 4). Тому в антикримінальному судочинстві замість принципу змагальності має бути принцип встановлення істини у справі і рівні права та обов’язки особистісних джерел, коли й переслідуваний, свідок та потерпілий мають нести однакову антикримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань і за відмову від дачі показань та адміністративну відповідальність за ухилення від явки в антиделіктні органи. Тільки тоді можна якось гарантувати отримання від особистісних джерел правдивих відомостей, коли неправдиві відомості (про що особистісне джерел знає чи повинне було знати на момент отримання їх отримання) треба відрізняти від неадекватних.

 

Питання 6. Поняття доказів, їх ознаки та доказування за КПК України

Поняття доказів та їх ознаки розкриваються у § 1 «Поняття доказів, належність та допустимість при визнанні відомостей доказами» гл. 4 «Докази і доказування» КПК України таким чином.

Стаття 84. Докази

1. Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

2. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Стаття 85. Належність доказів

1. Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Стаття 86. Допустимість доказу

1. Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.

2. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Стаття 87. Недопустимість доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини

1. Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

2. Суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння: 1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; 2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження; 3) порушення права особи на захист; 4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права; 5) порушення права на перехресний допит; 6) отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.

3. Докази, передбачені цією статтею, повинні визнаватися судом недопустимими під час будь-якого судового розгляду, крім розгляду, якщо вирішується питання про відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення прав та свобод людини, внаслідок якого такі відомості були отримані.

Стаття 88. Недопустимість доказів та відомостей, які стосуються особи підозрюваного, обвинуваченого

1. Докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження, а також відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого є недопустимими на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

2. Докази та відомості, передбачені частиною першою цієї статті, можуть бути визнані допустимими, якщо: 1) сторони погоджуються, щоб ці докази були визнані допустимими; 2) вони подаються для доказування того, що підозрюваний, обвинувачений діяв з певним умислом та мотивом або мав можливість, підготовку, обізнаність, потрібні для вчинення ним відповідного кримінального правопорушення, або не міг помилитися щодо обставин, за яких він вчинив відповідне кримінальне правопорушення; 3) їх подає сам підозрюваний, обвинувачений; 4) підозрюваний, обвинувачений використав подібні докази для дискредитації свідка.

3. Докази щодо певної звички або звичайної ділової практики підозрюваного, обвинуваченого є допустимими для доведення того, що певне кримінальне правопорушення узгоджувалося із цією звичкою підозрюваного, обвинуваченого.

Стаття 89. Визнання доказів недопустимими

1. Суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.

2. У разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате.

3. Сторони кримінального провадження, потерпілий мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими.

Стаття 90. Значення рішень інших судів у питаннях допустимості доказів

1. Рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою Україною, має преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів.

Стаття 91. Обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні

1. У кримінальному провадженні підлягають доказуванню: 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); (про семантичну необґрунтованість терміну «подія кримінального правопорушення»див. лекція 4 з курсу антикримінального судочинства, питання 1). 2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; 3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат; 4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом’якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження; 5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання.

2. Доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження.

Стаття 92. Обов’язок доказування

1. Обов’язок доказування обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу, за винятком випадків, передбачених частиною другої цієї статті, покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, - на потерпілого.

2. Обов’язок доказування належності та допустимості доказів, даних щодо розміру процесуальних витрат та обставин, які характеризують обвинуваченого, покладається на сторону, що їх подає.

Стаття 93. Збирання доказів

1. Збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим у порядку, передбаченому цим Кодексом.

2. Сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом.

3. Сторона захисту, потерпілий здійснює збирання доказів шляхом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок; ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, а також шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів.

Ініціювання стороною захисту, потерпілим проведення слідчих (розшукових) дій здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань, які розглядаються в порядку, передбаченому статтею 220 цього Кодексу. Постанова слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій може бути оскаржена слідчому судді.

4. Докази можуть бути одержані на території іноземної держави в результаті здійснення міжнародного співробітництва під час кримінального провадження.

Стаття 94. Оцінка доказів

1. Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

2. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.

 

Питання 7. Показання і висновок експерта як процесуальні джерела доказів за КПК України

У протилежність запропонованому О. С. Тунтулою варіанту вирішення проблеми з уточнення доказів, їх особистісних і речових джерел, форми оперування доказами та інших тісно пов’язаних з цим проблем (див. лекція 3 з курсу антикримінального судочинства, питання 2; лекція 4 з курсу АКС, питання 1, 2, 3, 4) гл. 4 «Докази і доказування» КПК України містить в собі § 3 «Показання» і § 5 «Висновок експерта», які процедуру роботи по суті з особистісними джерелами доказів та з окремими формами оперування доказами, перш за все, з висновком експерта регламентують у такій спосіб.

Стаття 95. Показання

1. Показання - це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.

2. Підозрюваний, обвинувачений, потерпілий мають право давати показання під час досудового розслідування та судового розгляду.

3. Свідок, експерт зобов’язані давати показання слідчому, прокурору, слідчому судді та суду в установленому цим Кодексом порядку.

4. Суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

5. Особа дає показання лише щодо фактів, які вона сприймала особисто, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом.

6. Висновок або думка особи, яка дає показання, можуть визнаватися судом доказом, лише якщо такий висновок або думка корисні для ясного розуміння показань (їх частини) і ґрунтуються на спеціальних знаннях в розумінні статті 101 цього Кодексу.

7. Якщо особа, яка дає показання, висловила думку або висновок, що ґрунтується на спеціальних знаннях у розумінні статті 101 цього Кодексу, а суд не визнав їх недопустимими доказами в порядку, передбаченому частиною другою статті 89 цього Кодексу, інша сторона має право допитати особу згідно з правилами допиту експерта.

8. Сторони кримінального провадження, потерпілий мають право отримувати від учасників кримінального провадження та інших осіб за їх згодою пояснення, які не є джерелом доказів.

Стаття 96. З’ясування достовірності показань свідка

1. Сторони кримінального провадження мають право ставити свідку запитання щодо його можливості сприймати факти, про які він дає показання, а також щодо інших обставин, які можуть мати значення для оцінки достовірності показань свідка.

2. Для доведення недостовірності показань свідка сторона має право надати показання, документи, які підтверджують його репутацію, зокрема, щодо його засудження за завідомо неправдиві показання, обман, шахрайство або інші діяння, що підтверджують нечесність свідка.

3. Свідок зобов’язаний відповідати на запитання, спрямовані на з’ясування достовірності його показань.

4. Свідок може бути допитаний щодо попередніх показань, які не узгоджуються із його показаннями.

Стаття 97. Показання з чужих слів

1. Показаннями з чужих слів є висловлювання, здійснене в усній, письмовій або іншій формі, щодо певного факту, яке ґрунтується на поясненні іншої особи.

2. Суд має право визнати допустимим доказом показання з чужих слів незалежно від можливості допитати особу, яка надала первинні пояснення, у виняткових випадках, якщо такі показання є допустимим доказом згідно з іншими правилами допустимості доказів.

При прийнятті цього рішення суд зобов’язаний враховувати: 1) значення пояснень і показань, у випадку їх правдивості, для з’ясування певної обставини і їх важливість для розуміння інших відомостей; 2) інші докази щодо питань, передбачених пунктом 1 цієї частини, які подавалися або можуть бути подані; 3) обставини надання первинних пояснень, які викликають довіру щодо їх достовірності; 4) переконливість відомостей щодо факту надання первинних пояснень; 5) складність спростування пояснень, показань з чужих слів для сторони, проти якої вони спрямовані; 6) співвідношення показань з чужих слів з інтересами особи, яка надала ці показання; 7) можливість допиту особи, яка надала первинні пояснення, або причини неможливості такого допиту.

3. Суд має право визнати неможливим допит особи, якщо вона: 1) відсутня під час судового засідання внаслідок смерті або через тяжку фізичну чи психічну хворобу; 2) відмовляється давати показання в судовому засіданні, не підкоряючись вимозі суду дати показання; 3) не прибуває на виклик до суду, а її місцезнаходження не було встановлено шляхом проведення необхідних заходів розшуку; 4) перебуває за кордоном та відмовляється давати показання.

4. Суд може визнати доказами показання з чужих слів, якщо сторони погоджуються визнати їх доказами.

5. Суд має право визнати допустимим доказом показання з чужих слів, якщо підозрюваний, обвинувачений створив або сприяв створенню обставин, за яких особа не може бути допитана.

6. Показання з чужих слів не може бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо показання не підтверджується іншими доказами, визнаними допустимими згідно з правилами, відмінними від положень частини другої цієї статті.

7. У будь-якому разі не можуть бути визнані допустимим доказом показання з чужих слів, якщо вони даються слідчим, прокурором, співробітником оперативного підрозділу або іншою особою стосовно пояснень осіб, наданих слідчому, прокурору або співробітнику оперативного підрозділу під час здійснення ними кримінального провадження.