Ранньофеодальна держава в Англії

Близько 449 р. германські племена, сакси, юти та тюрінги, пе­рейшовши через Ла-Манш, утворили на Британських островах кілька (7) варварських королівств. Набагато пізніше, ніж у континентальній Європі, тут відбувся процес об'єднання в одне королівство - Англію. Це сталося лише в IX ст. (829 p.), коли король Уессекса Екберт об'єднав три королівства в одне.

Після германського завоювання Британських островів підкорені місцеві кельти були перетворені у напіввільних летів. Англосаксонсь­ка знать (ерли) отримала невеликі земельні наділи - «гальди». Площа такого гальда - близько 40 га орної землі. В VI—VII ст. розпочався процес укрупнення феодальної власності. Колишні сім варварських ко­ролівств зливаються в три. Одночасно відбувається наступ ерлів на сіль­ські общини і закріпачення селян. Користуючись усобною боротьбою королівських династій та війнами між королівствами, ерли домагаються надання їм імунітетних грамот. Місце колишніх старійшин в управлінні місцевими общинами посідають королівські чиновники з числа ерлів.

Найдавніший англосаксонський кодекс «Правда Етельберга» був створений у VII ст. Уже в цьому документі спостерігаємо класове розшарування суспільства. Так, за убивство вільного - ерла - винний карається штрафом у 100 шилінгів. За убивство лета, залежно від категорії, до якої належить убитий, штраф становить відповідно 80, 60 і 40 шилінгів. Життя безземельного наймита оцінене у 6 шилінгів. Показово, що життя усіх вільних членів суспільства захищене правом однаково - у 100 шилінгів, незалежно від службового чи майнового становища убитого. В законнику короля Альфреда (890 p.) убивство вільного - ерла - оцінюється уже неоднаково: від 200 до 1200 шилін­гів. У вищу суму оцінене життя найбільш знатних ерлів.

Якщо в державі франків селяни починають шукати собі «покрови­телів» уже в VII—VIII ст., а імператор Карл Великий спробував осуд­жувати практику тиску на селян позачерговими призовами на війсь­кову службу, судовим переслідуванням, допоки селянин, «збіднівши, волею-неволею, власність свою не віддасть», то на Британських ост­ровах ці процеси проходили із запізненням, але набирали більш жорст­ких і категоричних форм.

Так, у законах Етельстана (близько 940 р.) містилася категорична вказівка: нехай родичі знайдуть сеньйора тому, хто його ще не має. Така людина, поки не знайде собі покровителя, стоїть поза законом. її можна навіть безкарно убити, як злодія! Над кожними 9 селянами має бути поставлений десятник, який призначений стежити, «щоб дев'ять виконували уклад».

Загалом в Англії відбуваються ті ж процеси державного будівниц­тва, що і у франків. Від народних зборів функції управління перехо­дять до рук короля і його ради - вітенгемота («збори мудрих»). На місце родоплемінних старійшин призначаються королівські чинов­ники - елдормени. Однак феодалізація англійського суспільства роз­почалася у IX ст. і підходить до свого завершення у середині XI ст., коли престол англосаксонських королів був захоплений герцогом Нормандії Вільгельмом І Завойовником (1066 р.). Останній з метою виявлення тих засобів, якими може послуговуватися держава, провів статистичне дослідження своїх володінь. Воно здійснювалося з допо­могою місцевого населення, яке змушували свідчити під присягою, «як на страшному суді». Звідси назва рукопису, який зберігся до наших днів,- «Книга страшного суду». Більша частина селян на цей час перебувала в кріпосній залежності і дістала назву «вілланів». Важко розповісти щось конкретне про суть і об'єми їх обов'язків. Од­нак, поза сумнівом, навіть у цей час ще зберігаються значні прошарки особисто вільних селян.

Англійський феодалізм відрізнявся від континентального не лише відставанням у часі. Тут, на Британських островах, перша (VI ст.) і друга (XI ст.) хвилі завойовників натрапляла на відчайдушний опір під­кореного кельтського, а згодом англосаксонського етносів. Королів­ська влада була змушена примушувати усіх членів пануючого класу, від аристократії аж до простого рицарства, вірно служити короні. І, навпаки, експлуататори-іноземці об'єдналися навколо короля-заво-йовника для збереження свого панівного становища.

Англія, таким чином, не знала того тривалого і складного шляху, яким йшли до об'єднання континентальні держави - через постійні усобні війни феодалів, що супроводжувалися значною загибеллю лю­дей і матеріальних цінностей. Англійське суспільство страждало не від відсутності сильної королівської влади, а навпаки - від сильної центральної влади, яка дозволяла собі численні зловживання.

 

Варварські правди

Варварськими правдами називаються ранньофеодальні юридичні кодифікації германських народів. Найбільш ранньою з них вважається т. зв. «Салічна правда» (Lex Salica), датована V ст. Приблизно тоді ж, у V-VI ст., з'явилися Ріпуарська та Бургундська правди. Дещо пізні­ше були укладені англосаксонські судебники, германські та кельтські юридичні збірники (ірландський, аллеманський, баварський) та ін.

У науковому розумінні «Салічна правда» не є ні кодексом, ні зако­ном. В ній записані норми звичаєвого права. Перший король франків Хлодвіг «постановив керуватися в судових рішеннях титулами з 1 -го по 62-й». А потім зі своїми наближеними видав додаток з 63-го титула до 78-го. А король Хільдеберт згодом тривалий час роздумував, що належить додати, і знайшов достойним внести додатки від 78-го титу­ла до 83-го, що він і передав брату своєму Хлотару у писаному вигля­ді. Хлотар з людьми свого королівства обговорював, що до цього слід додати, що належить встановити наново, і постановив те, що поміще­не в титулах з 89 по 93 («Салическая правда». Русский перевод.- Ка­зань, 1913). Як бачимо, принаймні з деяких титулів, це не лише запис звичаєвого права, а й результат законодавчої діяльності франкських королів. Саме з їхньої ініціативи встановлювалися потрійні розміри віри за убивство королівського службовця, підвищена відповідаль­ність за убивство, здійснене у військовому таборі під час походу, то­що. З іншого боку, не підлягає сумніву, що у переважній більшості випадків «Салічна правда» просто фіксує ті норми звичаєвого права, що склалися у франків на рубежі V-VI ст., незалежно від королівсь­ких законів і розпоряджень.

Створення перших варварських правд збігалося у часі із завоюван­нями, за яких варварські племена прискорено проходили період роз­кладу родового ладу і переходу до раннього феодалізму. Основу вій­ська все ще становить народне ополчення, в складі якого - усі вільні члени общини. Водночас зміцнюється влада і вплив короля, який спи­рається на свою дружину - майбутніх феодалів. Пережитки родового ладу, «старих порядків», бачимо у тих титулах, що були укладені ще Хлодвігом. Так, заперечення одного общинника досить, щоб пересе­ленець покинув нове місце проживання, навіть якщо на прийом чу­жинця буде згода усіх інших членів общини (титул XV, ст. 1-2).

Ліси, вигони, незорані пустощі належать усім членам общини, але огороджене місце недоторканне до зняття врожаю. Найменше пору­шення огорожі карається штрафом в 15 солідів, у ту ж суму оцінюєть­ся проїзд полем перед жнивами (XXXIV, ст. 1, 3). Оранка чужого поля (XXVII, ст. 24) і особливо його засів (XXVII, ст. 25) потягнуть за со­бою штраф, відповідно, у 15 і 45 солідів. Для порівняння: зманювання чужого раба каралося штрафом у 15 солідів (XXXIX, ст. 1), а його крадіжка - ЗО (X, ст. 1).

Втім, після зняття врожаю огороджене місце може використовува­тися для випасу худоби членів общини, що є свідченням суспільного характеру володіння землею. Наділ ще перебуває у користуванні, а не у повній власності. Виморочна ділянка стає власністю общини. Про купівлю-продаж землі теж не згадується. Перехід майна з рук в руки (крім випадків спадкоємства) відбувається за суворого дотримання обряду, в присутності трьох свідків (XVI). Враховуючи обмеження для прийому чужинців, про що йшла мова вище, можемо стверджува­ти, що й у цьому випадку земельний наділ переходив до члена общи­ни, а не до сторонньої особи.

Рухоме майно успадковували сини (спадкоємці першої черги, IX, ст. 1), мати (IX, ст. 1), далі - брат, сестра померлого (IX, ст. 2), чи, у крайньому разі, сестра матері. При цьому, «земельна спадщина в жодному випадку не повинна діставатися жінці» (у розумінні «не­одруженій», яка може вийти заміж за представника чужого роду) (IX, ст. 5). Дослідники цього періоду вважають, що у даному разі йдеться не про дискримінацію жінки, а про намагання зберегти землю в руках роду. Історичні паралелі можна відшукати і в «Руській правді» (XI ст.). Мине ще 100 років - і в установах короля Хільперіка (561-584) буде вказано, що за відсутності синів наділ має успадковувати дочка або брат, сестра померлого, але не «сусіди», як це було раніше. Даний факт є найсуттєвішим доказом швидкого розкладу родової організації суспільства і формування нових суспільних відносин. Зауважимо, що у вестготів дочки і сини успадковували майно нарів­ні, а у саксів дочки померлого успадковували його наділ у разі від­сутності синів ще за родового ладу.

Привертає увагу велика кількість майнових злочинів, зазначених у «Салічній правді». Зокрема, вказані окремо штрафи за крадіжку яст­руба, півня, курки, голуба, журавля, коня, винограду, великої рогатої худоби. Цікаво, що красти свиней чи рогату худобу стадом було «ви­гідніше», ніж поодинці. Так, за крадіжку однієї корови штраф стано­вив 15 солідів, а за стадо з 12 корів - 62,5 (а не 180, як можна було б очікувати).

Шлюбні звичаї варварських племен у період розкладу родових від­носин також переживають певні зміни. Первісно шлюб був купівлею (викупом) дружини, після смерті чоловіка права на неї переходили до свекра. Це пояснювалося тим, що як глава сім'ї (т. зв. «великої сім'ї», якими жили варвари) саме свекор вносив плату за викуп дружини для сина. У «Салічній правді» місце викупної плати зайняли речі чи гро­ші, т. зв. «ранковий дар» у винагороду за невинність. Дружина прино­сила у дім придане. Зґвалтування каралося штрафом у 62,5 соліди, а співжиття з дівчиною за взаємною згодою - 45 (XXV, ст. 1, 2). Одру­ження на рабині чи вихід вільної заміж за раба означало втрату осо­бистої свободи (XXV, ст. 5, 6). Розлучення спочатку дозволялися, але пізніше були заборонені внаслідок поширення християнства (королів­ський капітулярій 744 р.). До речі, католицька церква і сьогодні не допускає розриву шлюбних відносин.

У франків, як дає змогу пересвідчитися «Салічна правда», боргове рабство було відсутнім, але майнова відповідальність за непогашену позику - висока. Через 40 днів після несплати позики кредитор у при­сутності свідків вимагав повернення боргу. Відмова негайно погасити борг тягнула за собою виплату 15 солідів (L, ст. 1). Кредитор протя­гом трьох тижнів ще тричі приходитиме до боржника зі свідками і кожного разу борг зростатиме на 3 соліди. Після цього граф округу має провести конфіскацію майна неспроможного боржника (L, ст. 2, 3). Відмова графа виконати цю конфіскацію могла обернутися для нього навіть позбавленням життя! (L, ст. 4).

Родове суспільство захищає своїх членів з допомогою кровної по­мсти. В додержавному суспільстві захист життя, майна і честі може здійснюватися лише членами того роду, до якого належав скривдже­ний. Цей порядок освячувався релігією - без помсти убитий не міг досягнути вічного спокою. У багатьох племен, зокрема у древніх нор­вежців, вважалося особливим достоїнством убити кращого з роду кривдника, тобто помста поширювалася не стільки на особу убивці, скшьки на увесь його рід. Зрозуміло, що у такому разі кровна помста швидко переростала у війну, яка тривала до взаємного зрівняння кіль­кості жертв з обох сторін або й до повного винищення ворожого роду.

Варварські правди кровну помсту обмежують, але не забороняють. У «Салічній правді» убивця може бути позбавлений життя за законом, якщо він настільки бідний і безрідний, що не може зібрати суми ви­купу: «Якщо ж ніхто не поручиться в уплаті віри (...), тоді він пови­нен сплатити віру своїм життям» (VIII, ст. 1). Помста заборонена, як­що не було умислу, а отже, ворожнечі. Тут, у всіх випадках, досить відшкодування збитків. Таке ж відшкодування (до 100 солідів) спла­чується у разі тяжкого тілесного ушкодження, кровна помста у цьому випадку заборонена.

Заміна кровної помсти штрафом проходила непросто. Спочатку приймати гроші у викуп за кров вважалося ганьбою. Замирення з убив­цею завжди прикривалося принизливим для останнього виявом розка­яння і покори. Так, у древніх германців рука убитого зберігалася у родині, після викупу убивця мав покласти в розриту могилу цю руку і закопати тіло - своєрідне вибачення перед убитим і його родом. Пізніше звичаєве право германців переходить до установлення фіксо­ваних розмірів штрафів (спершу вони індивідуально визначалися у кожному окремому випадку).

У «Салічній правді» штраф за убивство («вергельд») раба становив 35 солідів (XXXV, ст. 6), римлянина - 62,5 (або 100 солідів, якщо рим­лянин - землевласник) (XI, ст. 6, 7), вільного франка - 200 солідів (XI, ст. 1), королівського слуги або графа - 600 (IV, ст. 1). У пізніших до­датках до «Салічної правди» у 600 солідів було оцінене життя свяще­ника, у 900 - єпископа. Втричі вищі штрафи встановлювалися за убивство вільних франків і королівських службовців під час походу. Так, за життя королівського службовця під час походу винний спла­чував 1800 солідів (XIII, ст. 2).

Убивство хлопчика до 10 років каралося штрафом у 600 солідів (XXIV, ст. 1), вагітної жінки - 700 солідів (XXIV, ст. 3), жінки дітород­ного віку - 600 (XXIV, ст. 6), тобто у 3-3,5 рази вище, ніж життя чо­ловіка. Дослідники пояснюють факт вищої суспільної цінності життя дитини чи жінки тим, що ці особи не могли тримати в руках зброю, тобто убивця під час злочину не ризикував своїм життям. Можливо також, що цими заходами хотіли обмежити втрати від кровної помсти, не допустити її поширення на жінок і дітей ворожого роду. Зауважи­мо і той факт, що розміри вергельду залежать від суспільної цінності особи. Усі, хто стоїть нижче від вільного франка (навіть римлянин-землевласник), оцінені у значно нижчі суми, натомість життя графа, священика чи королівського службовця цінується вище.

Не повинно створюватися враження, ніби убивство стало пошире­ною практикою внаслідок можливості відкупитися. За 2 золотих солі-ди можна було купити бика, тому сплата віри була справою усього роду, причому законом було установлено процедуру розкладання боргу на усіх родичів убивці з боку батька і матері. «Салічна правда», як уже вказувалося, допускала смертну кару у випадку неможливості сплати боргу за делікт. Законодавство германських племен пізнішого часу різ­ко розширить коло злочинів, за які застосовувалася смертна кара без альтернативи викупу. Так, у «Саксонській правді» (поч. IX ст.) смертю карається участь у змові проти короля, також убивство, грабунок і на­віть крадіжка майна на суму понад 3 соліди. Цікаво, що подібні тенден­ції будуть спостерігатися й у давньоруському законодавстві.

Тілесні ушкодження каралися від 3 солідів за удар палицею без по­яви крові (XVII, ст. 6) - до 100 солідів за тяжкі (втрата ока, носа, язика). Характерна деталізація при оцінці пошкоджень, наприклад, визначення суми штрафу залежно від розмірів рани в дюймах тощо. Так, позбав­лення людини великого пальця тягнуло за собою штраф у 50 солідів (можливо, тут далася взнаки та обставина, що саме цим способом рим­ляни традиційно калічили полонених варварів), вказівний, яким натягу­вали лук, коштував 35 солідів (XXIX, ст. З, 5), а середній палець кош­тував найдешевше. Каліцтво, втрата працездатності оцінювалося вар­варськими правдами, як правило, в половину вергельда.

Варварські правди роблять несміливу спробу відмежувати прямий і непрямий умисел, полегшуючі і обтяжуючі обставини при здійснен­ні злочину тощо. Навіть англосаксонський кодекс, наприклад, ще встановлював однакову відповідальність за навмисне і ненавмисне убивство, але, з іншого боку, вже в Салічній і Ріпуарській правдах за­значалося, що той, хто вчинив неумисне вбивство, кровній помсті не підлягає. Система композицій (штрафів) змушувала суддів ігнорувати наміри злочинця, до уваги брався лише кінцевий результат його дій.

Стосовно об'єктивної сторони злочину германські правди виявля­ють більше багатство змісту. Грабунок карається суворіше крадіжки, крадіжка зі зломом - суворіше звичайної (відповідно 45 і 15 солідів, XXVII, ст. 22, 23), групове убивство тягне за собою в кілька разів ви­щий штраф (троє, найбільш винних, повну суму вергельду кожний, ще троє - по 30 солідів, решта 3 по 15 солідів, XIII, ст. 3).

Початково штраф йшов на користь сім'ї потерпілого. Так, у разі убивства голови сім'ї, половина вергельду відходила синам, а половина -найближчим родичам з боку його батька і матері (XII, ст. 1). З пере­ходом судових функцій до держави на користь останньої стягується третина суми штрафу. З розкладом родових відносин втрачає своє зна­чення кругова порука. Так, уже з кінця VI ст. сплату штрафу, як прави­ло, проводить сам злочинець, а не його рід, як це було раніше.

У період родового ладу верховні судові функції повинні були нале­жати зборам роду. В «Салічній правді» згадується колегія рахінбургів з 7 членів, обраних народом. Відмова рахінбургів чинити суд карається штрафом в 3 соліди (VH, ст. 1), суд не за законом - 15 солідів (VII, ст. 2). Головою судових зборів є тунгін, але скоро його функції переходять до королівського чиновника - графа, йому допомагають в судочинстві засідателі - скабіни. Показово, що первісно граф ще міг бути покараний за відмову чинити правосуддя чи перевищення покарання (І, ст. 2), пізніше, з набуттям імунітетів, ці колишні королівські чиновники ста­ють фактичними государями в межах своїх феодальних володінь.

Справа порушувалася не інакше, як за заявою потерпілої сторони, яка формулювала звинувачення і надавала докази. Такий процес отримав назву звинувачувального. Виняток становили злочини, які зачіпали суспільні інтереси. Так, зрадника варвари вішали на дереві. Втеча з поля бою каралася утоплениям в болоті. Такий процес пока­рання проводився з ініціативи властей.

Попереднього розслідування не було. Суддя обмежувався доказа­ми, що їх надавали сторони. Причому суддя знав, що родич ніколи не стане свідчити проти родича чи представник ворогуючого роду - на користь противника. Адже штраф (колосальний за мірками того часу) розкладався на увесь рід винного, а вигоду отримував увесь рід потер­пілого. В цих умовах основним завданням судді було добитися визнан­ня звинуваченим своєї провини. Якщо ж таке визнання не наступало, практикувалися ордалії або суд Божий. У цьому випадку застосовува­лося випробування водою, залізом і вогнем. Зокрема, вважалося, що вода - чиста субстанція і злочинця приймати не буде. Зв'язаного підо­зрюваного кидали у воду. Якщо йшов на дно - виправдовували, три­мався на поверхні - значить, винний. Випробування розпеченим залі­зом зводилося до того, що судді спостерігали, як заживає опік: якщо легко, значить особа невинна, і навпаки. Випробовуваний вогнем йшов по вогненному коридору між двома багаттями. Цікаво, що вже у «Салічній правді» підозрюваний міг «викупити» свою руку від ви­пробування казанком з киплячою водою за 3 чи 6 солідів, залежно від важкості висунутого звинувачення (III, ст. 1, 2).

У багатьох випадках практикувався судовий поєдинок. Він був обов'язковий, якщо звинувачений, у свою чергу, звинувачував позов-ника в зумисній брехні. Вважалося, що у такому поєдинку Бог виступає на боці невинного і дає йому перемогу в усіх випадках. Від зо­бов'язання битися уже не можна було відмовитись, але можна було за­мість себе виставити чемпіона, тобто професійного бійця. Дворяни би­лися на конях, селяни - колами. З часом, причому доволі швидко, поє­динки між представниками різних майнових класів унеможливилися.

Особливою формою ордалій була клятва у формі співприсягання, число тих, хто присягав разом зі звинуваченим, залежало від важли­вості справи. У різних статтях «Салічної правди» називаються 3, 6, 9 свідків чи співприсяжників, а в особливих випадках - навіть 72. Кля­лися на зброї. Якщо хтось із співприсяжників і, особливо, сам звину­вачений збивалися з клятви, справа вважалася програною. З поши­ренням християнства клястися стали на Євангелії чи святих мощах. Такий порядок вирішення проблеми мав у собі раціональне зерно. Ві­домо, що у людини, яка хвилюється, вазомоторні функції порушені, голос зривається, тремтять руки. Урочистість моменту прийняття кля­тви, присутність культових речей могли породити у когось із криво­присяжників психічний зрив. Щоправда, часто питання співприсяж-ництва впиралося в іншу площину. Важко було знайти співприсяжни­ків селянинові, часто його співприсяжники боялися не тільки Божого суду, а й переслідувань протилежної сторони. Навпаки, феодалу, ото­ченому васалами і дружиною, зробити це було легше.

«Салічна правда» була оригінальною пам'яткою права раннього феодалізму, вона не відчула на собі будь-якого впливу високорозви-нутого римського права. Крім «Салічної правди», у германців існува­ли й інші «варварські правди» - Ріпуарська, Аллеманська, Баварська, Саксонська (поч. IX ст.) та ін.

Рекомендована література

Всемирная история в 10 т.- М.: Госполитиздат, 1957. Т. 3.- С 140-165.

ГапанзаП. Н. Феодальное государство и право-М, 1963.

Салическая правда (Под. ред. В. Семенова).- М, 1950.- С. 3-58.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран.- М., 1984.- С. 72-97.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія.-К.: Вентурі, 1995.- С. 37-46.

 

Тема 6