Хлопець, здригнувшись, скочив на землю
— Може, почекати? — спитав візник.
— Чекайте, я зараз, — відповів Степан.
Він трохи хапливо розчинив двері будинку, де над ворітьми горів потрібний йому номер, але сходами йшов повільно, присвічуючи сірниками. Нарешті спинився на третьому поверсі, подзвонив, і душа його сповнилась байдужістю.
Він прихилився до одвірка й почав думати про те, що вийшов сьогодні з портфелем, а зараз портфеля в нього немає. Очевидячки, він згубив його. І хоч у портфелі, на щастя, нічого важливого не було, Степан відчув глибоку прикрість. «Ех, йолоп же з мене», — подумав він.
Кроки за дверима урвали його міркування. Він знову захвилювався. Вона чи не вона відчинить? Ні, жіночий, тільки не її голос запитав: «Хто там?» — і хлопцеві раптом спало на думку, що вони, може, вже й вибрались звідси. Це припущення збадьорило його, і він голосно відповів:
— Можна бачити тов. Бориса? Тоді двері відхилились на ланцюжку, і в щілину глянуло на нього обличчя дівчини-підлітка.
— Бориса Вікторовича немає вдома, — поважно відповіла дівчина. — Вони поїхали в командировку.
— Шкода, — буркнув Степан. І ніяково додав: — Тоді я залишу йому записку.
— Заходьте, — мовила дівчинка.
У передвітальні він повісив на кілочок капелюха, пригладив волосся і ввійшов за дівчинкою до кімнати, де над застеленим цератою столом горіла лампа під широким абажуром з оранжевого ситцю. Він сів до столу, і поки дівчинка давала йому олівця та паперу, крадькома оглянув обставу. На вікнах — мереживні завіси, на підвіконнях — квітки. В кутку матерчаста канапа, коло неї невеличкий килимок. Попід стіною прості, але ретельно вишикувані стільці. І раптом праворуч — величезний поміщицький буфет із горорізьбою, важка окраса помешкання, невідповідна до розмірів кімнати. Було тихо й охайно, всі меблі стояли на призначених їм місцях, додержуючи принципу симетрії, а буфет здавався зверхнім наглядачем ладу, суворим представником непорушних основ тутешнього життя.
Щось торкнулось його ноги — кицька горнулась до його черевика. Він узяв її на коліна й почав зосереджено писати:
«Любий Борисе, нарешті я зібрався тебе провідати, і так нещасливо. Думалось погомоніти вечір про минуле...»
Збоку рипнули двері. і хлопець, піявівши голову, побачив на порозі жінку в широкій червоній хустці, що ховала її постать аж до колін. Степан ніяково підвівся, десь здогадуючись, що жінка ця, може, дивилась на нього у щілину, коли він пестив кицьку.
— Це ви, Степане...
— Павловичу, — підказав він, розуміючи її зупинку. І тільки почувши голос, пізнав її. Це була вона, тільки страшенно змінена, майже спотворена, але в чім саме, він ще не міг сказати. Навіть голос її якось інакше бринів, — якось прикро, певно, погордо. Вона злякала його своєю появою, своєю постаттю, церемонністю й глузливим поглядом. Стискуючи їй руку, хлопець подумав: «Ні, я таки справді йолоп».
— Сідайте, Степане Павловичу, — мовила господиня.
І він зразу постеріг, що вона вагітна.
— Дякую, — відповів він, опановуючи почуття жаху, образи і болю. Вона сіла на канапу коло дверей і крикнула:
— Наташко, грій самовар!
— Це, може, для мене! — стурбовано спитав Степан. — Дякую, я допіру пив чай. Якраз пив чай.
— А я ще не пила, — відповіла вона.
Настала прикра мовчанка, і хоч хлопець почував, що ця мовчанка його принижує, а її, може, й тішить, проте слова його страйкували. Опуклий, важкий живіт паралізував його.
Нарешті господиня промовила:
— Рідкий ви в нас гість, Степане Павловичу.
— Атож, — пробурмотів хлопець, — прокляте нікольство... Та й Борис усе в командировці...
Він хотів спинитись, але страх перед мовчанкою видушив з нього ще кілька речень:
— Це я хотів запропонувати... якби Борис, звісно, був... поїхати кудись завтра погуляти... далеко десь... в природу, як кажуть...
— Прекрасна думка, — відповіла вона, — Але я не зовсім добре себе почуваю.
І хлопець знову з жахом відчув, як западається між ними мовчанка, нудна, дратівлива мовчанка людей, яким не варто здибатись. Кожна думка його, тільки виникнувши, натикалась на її живіт і безтямно тікала назад у свої нетрі.
Раптом вона спитала:
— Ви оповідання, кажуть, пишете?
— Так... писав, — сумно відповів хлопець.
— А тепер?
— Тепер не пишу.
— Чому?
— Нема про що.
Вона посміхнулась.
— Хіба у вашому житті не було пригод?
Він здригнувся. Чи не занадто вона дозволяє собі з нього глузувати? І гордо відповів:
— Були, але дрібненькі. Занадто звичайні.
Потім повагом глянув на годинника й підвівся:
— Вибачте, Надіє...
— Семенівна, — підказала вона.
— ...Семенівно, я мушу йти. Вітайте від мене Бориса.
— Прошу заходити до нас, — сказала Надія Семенівна, — ми завжди будемо раді вас бачити.
На сходах він дав волю своєму гніву. Яке нахабство! І хто? Хто, питається? Чи не та, що він прогнав від себе, як повію? Думає, як чоловік у неї, так вона цяця. А чоловік її злодій. Хіба на кооперативну платню він міг би купити такого буфета? Отже, він краде. Отже, він буде в бупрі. А сама вона — пузата міщанка! Він сласно прошепотів кілька разів це назвисько й трохи заспокоївся.
На вулиці йому схотілось зійти на Подол, а звідти виїхати автобусом на Хрещатик. Але не зробив він униз і кілька кроків, як хтось гукнув на нього:
— Товаришу! Товаришу!
Це візник, що чекав його. Коли платив йому гроші, жаль згнітив хлопцеві серце. Ну навіщо цей візник чекав його тут? І сам він навіщо сюди приходив?
Ідучи вниз темною крутою вулицею, хлопець думав про мітлу життя, що рівняє позаду сліди минулого, велику, священну мітлу, завжди нову й завжди бездоганну. А все-таки не був спокійний. Цей вечір його тягло туди, де він лишив колись часточки самого себе, і ці крихти, по дорозі розсипані, тепер непереможно його вабили. Він ніби хотів зібрати їх, повернути їх собі, почуваючи нез'ясовне зубожіння свого єства. Тож, дійшовши площі Революції, освітленої ліхтарями й рухливим блиском трамваїв, він поволі звернув ліворуч у вузькі вулиці Подолу. Ось Нижній Вал. Ось і хатка Гнідих, його перше міське пристановище. Він спинився по той бік вулиці й дивився з затінку на знайоме йому подвір'я, на сарай, на ганок, де сидів був вечорами, і на будинок. Диво! Всі вікна в ньому були освітлені, і чудні звуки крізь стіни його проходили в сонний затишок вулиці. Там танцювали під дзвінкі переливи мандоліни. Завмерлий, струхлявий домок розплющив раптом свої очі і вийшов із тиші домовини. Домок ожив, і в цьому пізньому воскресінні, може, теж позначалась його хода по землі, хода людини, що значить кроки смертю й життям.
Раптом глибокий спокій огорнув його. Як смішно пригадувати! Бо все позаду засипається геологічними шарами, обертається в незрозумілі поклади під гнітющим діянням часу, і божевільний той, хто прагне надихнути спогад новим існуванням! Бо розкладається минуле, як труп.
Та коли йшов геть, постерігав потрохи, що гаданий його спокій є тільки тихий початок зрадливої туги. Щороку більшала, випиналась, важчала вона, як вагітний живіт, і разом з нею дедалі глибше, дедалі тоскніше хвилювання його душило. Він почував у собі страшенний голод усіх звільнених чуттів, шалений порив їх, могутнє піднесення життя в собі, що проривалось крізь мертвечину його недавніх думок. Білим шумом нуртувала в ньому та страшна, чарівна сила, і, захлинаючись у цьому поновленому вирові, він марив з жахом і надією, що віднині життя його буде якесь нове, зовсім не подібне на те, що було, зовсім відмінне від пережитого. І хоч би швидше воно вже почалося!
На площі Інтернаціоналу він купив у кіоску, своїм звичаєм, пук газет і, відійшовши, завмер з несподіванки. Цей вечір був справді казковий! Просто назустріч йому плили світючі незабутні очі, що сміялися йому з завмерлої маски жіночого обличчя, і він пізнав їх відразу, він кинувся до них, як на рятунковий вогонь маяка.
— Рито, Риточко, — шепотів він, стискуючи її руки. Ту ранку, що вона полишила колись на його долоні, він почував тепер у серці. І ладен був притиснути цю жінку тут, серед вулиці, пристрасно й безтямно, відчути її так, як відчував, танцюючи.
Вона відповіла, посміхаючись:
— Яка несподівана зустріч!
— Тільки несподівана? — схвильовано спитав Степан.
— І бажана, — додала вона.
Він захоплено на неї споглядав.
— Де ви йдете? — спитав нарешті.
— На Малу Підвальну(80).
Він узяв її під руку.
— Ходімо.
Але за окрвиконкомом у темряві провулка він спинився й жагуче оповив руками її стан.
Вона випручнулась і шепнула не дуже невдоволено:
— Ви божевільний!
— Завжди такий, — радісно відповів він, знову беручи її під руку. — Схиліться до мене. Ну, ближче! Ну, не будьте скупою! Я шукав сьогодні цілий вечір. Коли хочете знати, то я й портфеля свого сьогодні десь одбіг. Але знайшов вас. Ви не можете мене зрозуміти. Після того як ви поїхали тоді, я не міг нічого робити. Я жив тільки спогадами про вас, надією вас побачити.
— Справді? Я теж вас не зовсім забула.
— Тим краще! Але й зараз я ще не певний, що це ви. Розумієте? Ви в іншому вбранні, і мені здається, що, може, це вже й не ви.
— Треба доказів?
— Ви відгадали мою думку! — скрикнув він. Вона на мить, на одну мить торкнулась його уст колишнім поцілунком.
— Це я?
— Так, ви, — погноблено відповів він. Потім спитав: — Ви надовго в Київ?
— До осені.
Він вдячно стиснув їй руку. Він трохи побоювався, що вона скаже — назавжди.
— Я безтямно люблю вас, — шепнув він. — Ви особлива, ви якась чудова.
Вся туга його зненацька полилася любовним шепотом, зворушливими словами, ніжними назвиськами, сміливими, збудними порівняннями, що в них мінилася вся глибінь його чуття.
Раптом вона спинилась.
— Годі, пустунчику! Я вже дома. Він бурхливо скрикнув:
— І я піду за вами! Я піду до вас! Вона погрозилась пальцем.
— Не можна. Я живу в батьків, як вам відомо.
— Ах, як це не дотепно, — плаксиво промовив Степан. — Що ж робити?
— Завтра ми танцюємо в опері. Чекайте мене.
— Тільки завтра?
— Тільки завтра. Але я хочу квіток.
— Ви їх матимете.
В мороку присінок, ледве освітлених лампою з другого поверху, він цілував її палко й запитливо, вимогливо, нестримно, мов шукаючи в глибині її уст весь вік сподіваної розгадки. І швидко пішов, буяючи радістю знайдення.
Ніколи не почував він ще такої могутності самопочуття. Земля, здавалось, пливла йому під ногами оксамитовим килимом, і дахи будинків вітали його, як велетенські капелюхи. А в голові, в прекрасній, вільній голові низками, роями в щасливому захопленні линули всеосяжні думки.
Не чекаючи ліфта, хлопець притьмом збіг на шостий поверх, і до кімнати ввійшовши, розчинив вікна в темну безодню міста.
Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам'яні пальці. Він завмер від сласного споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок.
Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей.
Пояснення:
1. Спілка робземлісу — професійна спілка працівників земельного та лісового господарства.
2. Пам'ятник Володимирові. — Монумент встановлений на нижній терасі Володимирської гірки. Бронзова постать князя (висота 4,5 м) в мантії з хрестом і великокнязівською шапкою в руках височить на 16-метровому постаменті.
3. Тетерів — річка в Житомирській та Київській областях, права притока Дніпра.
4. Кий — за переказом «Повісті минулих літ», один із трьох легендарних братів (Кий, Хорив і Щек), на честь якого було засновано місто і названо Києвом.
5. Либідь — сестра легендарних братів (Кий, Хорив і Щек), засновників Києва,
6. Дарниця — лівобережна частина Києва.
7. Поділ — район Києва. Розташований на правобережній низовині між гирлом річки Почайни та схилами Старокиївської, Замкової гори та Хоревиці й Щекавиці.
8. Старий Город — історична частина Києва між вулицями Десятинною, Ярославовим Валом та іншими.
9. Нижній Вал — вулиця Києва, що простягається вздовж колишнього річища Глибочиці, яка розділяла Поділ на південну і північну частини. Назва пов'язана із земельними укріпленнями в XVIII ст. на Подолі.
10. КУБУЧ — скорочення російськомовної назви «Комитет улучшения бита учащихся», тобто комітет допомоги студентам.
11. Август Гай Октавіан (Gaius Octavius, Caesar Augustus; 63 р. до н. е. — 14 р. н. е.) — римський імператор. Його іменем названо восьмий місяць року.
12. Сенека, Луцій Анней (Lucius Annaeus Seneca; бл. 4 р. до н. е. — 65 р. н. е.) — римський політичний діяч, філософ, письменник.
13. Нерон Клавдій Цезар (Nero Claudius Caesar; 37 — 68) — римський імператор.
14. «Діалоги», «Про провидіння» (лат.).
15. «Літературно-науковий вісник» — загальноукраїнський щомісячний журнал, заснований 1898 р. Науковим товариством ім. Шевченка. З невеликими перервами виходив понад сорок років.
16. «Хмари» Нечуя-Левицького — роман (1874) українського письменника Івана Нечуя-Левицького (1838 — 1918).
17. Фонвізін, Денис Іванович (1744 — 1792) — російський письменник.
18. Аскольдова могила — частина природно-архітектурного парку Києва на правому березі Дніпра.
19. Царський сад — парк в Києві. Закладений 1743 р. Найбільша окраса парку — Маріїнський (Царський) палац (1750).
20. Софія — Софійський собор у Києві, пам'ятка історії, архітектури й монументального живопису першої половини XI ст. Споруджено за Ярослава Мудрого в період культурного розквіту Київської Русі, на честь перемоги над печенігами (1036).
21. Володимирський собор — збудований у 1862 — 1882 рр. у Києві.
22. Золоті ворота — видатна пам'ятка архітектури Київської Русі.
23. Житній базар — відомий від часів Київської Русі базар на Подолі у Києві. У 1980 р. на місці Житнього базару збудовано Подільський критий ринок.
24. Євбаз — єврейський базар у Києві у 20-40-х роках. Знаходився на місці нинішньої площі Перемоги.
25. Бессарабка — площа, розташована в Києві між Хрещатиком і вулицями Басейною та Червоноармійською. 1912 р. на площі споруджено критий ринок.
26. Берестейське шосе — Брест-Литовський проспект {нині проспект Перемоги).Простягається від бульвару Т. Шевченка до Великої окружної дороги.
27. Деміївка — історична місцевість у Московському районі Києва.
28. Голосіївський ліс — Місцевість у Московському районі Києва.
29. Ботанічний сад (нині ім. академіка О. Фоміна) — науково-дослідна установа. Розміщена за головним корпусом Київського університету.
30. Історичний музей — утворений на базі Міського музею старовини і мистецтва (заснований 1899 р.). Розташований на Старокиївській горі.
31. Ханенко, Богдан Іванович (1858 — 1917) — український колекціонер-меценат і археолог. На базі його колекцій творів мистецтва було засновано «Музей мистецтв Всеукраїнської Академії наук» (нині Київський музей західного та східного мистецтва).
32. Іскра, Кочубей — полтавський полковник Іван Іскра та генеральний суддя Василь Кочубей викрили сепаратистську політику гетьмана Івана Мазепи і донесли на нього Петру І. Але цар видав їх Мазепі, який наказав стратити обох у липні 1708 р. Пізніше в. Києві було споруджено їм пам'ятник, що стояв на постаменті, де тепер монумент на честь січневого повстання 1918 р. на «Арсеналі».
33. Богдан — Богдан Хмельницький (1595 — 1657), гетьман України, керівник визвольної війни українського народу 1648 — 1654 рр. Пам'ятник Б. Хмельницькому встановлено у Києві 1888 р. на колишній Софійській площі, (нині площа Б. Хмельницького).
34. Академія. — Йдеться про Києво-Могилянську академію, перший і тривалий час єдиний вищий навчальний заклад України І всієї Східної Європи в XVII — першій половині XVIII ст. Приміщення Академії збереглося на Подолі як архітектурна пам'ятка. Сьогодні — Університет Києво-Могилянська Академія.
35. ВУАН — Всеукраїнська академія наук.
36. Вищого світу, еліти (франц).
37. Дон Кіхот, Санчо Панса — герої роману «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» іспанського письменника Сервантеса (1547 — 1616).
38. Загоскін, Михайло Миколайович (1789 — 1852) — російський письменник, автор історичних романів.
39. Бенуа. — Олександр Миколайович Бенуа (1870 — 1960), російський художник, історик мистецтва.
40. Олесь, Олександр (справжнє прізвище — Кандиба, Олександр Іванович; 1878-1944) — український поет. Перша його збірка, «З журбою радість обнялась,» 1907. Від 1924 р. жив у Празі.
41. «Червоний шлях» — перший на Радянській Україні громадсько-політичний і літературно-науковий місячник. Виходив у 1923 — 1936 рр. у Харкові.
42. … театр і ім. Тараса Григоровича Шевченка … — йдеться про Державний академічний театр опери та балету УРСР, створений 1926 р. на базі Київської російської опери.
43. Грецький атомізм — вчення в античній філософії яке знайшло свій вияв у трактатах Левкіппа, Демокріта, Епікура та Лукреція.
44. Укрмет — Українська метеорологічна служба.
45. Талмуд Олени Курило, — йдеться про один з підручників відомого в 20-х роках українського мовознавця Олени Курило (1890 — 1937?), автора праць «Уваги до сучасної української літературної мови» (1923, 1925), «Початки мови» (1923), «Наше письмо. Український правопис. Підручник для перших років навчання» (1924) тощо.
46. Історія мови за Шахматовим та Кримським. — Алєксей Шахматов, Агатангел Кримський «Нариси з історії української мови. Хрестоматія» (1924).
47. Подружнє життя втрьох (франц.).
48. Епікур (Epicurus; 341 — 270 до н. е.) — давньогрецький філософ-матеріаліст, засновник філософсько-етичного вчення епікуреїзму, за яким вищим благом життя є щастя людини.
49. Сімеїз — курорт в Криму, поблизу Ялти. Розташований на березі Чорного моря.
50. Хрещатик — центральна вулиця Києва
51. Аполлон — у грецькій міфології бог сонця й світла, покровитель мистецтва й муз.
52. Гутенберг [Ґутенберґ], Йоганн (Gutenberg, Johannes; 1400-1468) — німецький винахідник, поклав початок книгодрукуванню в Європі.
53. Шопенгауер Артур (Schopenhauer, Arthur; 1788-1860) — німецький філософ, песиміст.
54. Руссо, Жан Жак (Rousseau, Jean-Jacques; 1712-1778) — французький філософ-просвітитель.
55. Сократ (Socrates; 470, 469-399 до н. е.) — давньогрецький філософ.
56. Лагерльоф, Сельма (Lagerlöf, Selma; 1858-1940) — шведська письменниця.
57. Вергілій, Марон Публій (Publius Vergilius Maro; 70-19 до н. е.) — давньоримський поет, автор «Енеїди»
58. Данте Аліг'єрі (Dante Alighieri; 1265-1321) — італійський поет, автор «Божественної комедії».
59. Вельзевул — диявол, давньогрецьк.: наклепник, спокусник, володар пекла.
60. … веселіє Русі єсть пити... Згідно із літописом, слова київського князя Володимира у відповідь на пропозицію волзьких болгар (986 р.) перейти до магометанської віри, що забороняла пити вино.
61. Не вірте Йосифам... — Вираз вжито в значенні непоступливої цнотливості.
62. Велика Підвальна — нині вулиця Ярославів Вал у Києві.
63. Золотоворітський сквер — зелені насадження і фонтан навколо залишків Золотих воріт, на розі вулиць Володимирської та Ярославового Валу.
64. Кирилівка. — Тут: лікарня для божевільних.
65. МОДР — Міжнародна організація допомоги революціонерам.