Принцип призначення покарання виключно на підставі закону. Загальна характеристика ст.7
Стаття 7. Ніякого покарання без закону
1. Нікого не може бути визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення на пiдставi будь-якої дії або бездiяльностi, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення за нацiональними законами або за мiжнародним правом. Не може також призначатися покарання, тяжче вiд того, яке застосовувалося на час вчинення кримінального правопорушення.
2. Ця стаття не стоїть на перешкоді судовому розглядові i покаранню будь-якої особи за будь-які дiї чи бездiяльнiсть, якi на час їх вчинення становили кримінальне правопорушення згiдно із загальними принципами права, визнаними цивiлiзованими нацiями.
Пункт 1 статті 7 Конвенції захищає особу від покарання за вчинення кримінального злочину, який на час його вчинення законодавчо не кваліфікувався як злочин. У цьому положенні відображено принцип, згідно з яким лише закон може визначати злочин і призначати покарання (Nullum crimen, nulla poena sine lege). Звідси випливає, що особа повинна знати про заборонені форми поведінки, щоб нести відповідальність за порушення такої заборони. В разі, коли особа може зрозуміти та оцінити ризик, який є наслідком певної поведінки, накладення на цю особу кримінальної відповідальності не тягне за собою порушення статті 7. Суд визначився у загальному підході при застосуванні статті 7, ухваливши, що еволюція правил кримінальної відповідальності у вигляді судової практики дає в розпорядження заінтересованої особи належні «знання», якщо така еволюція логічно відповідає суті злочину і є логічно передбачуваною. У справах С. Р. проти Сполученого Королівства (1995) та С. В. проти Сполученого Королівства (1995) Суд, наприклад, ухвалив, що засудження в кримінальному порядку чоловіків за спробу згвалтування, в одному випадку, і за згвалтування, в другому випадку, власних дружин не становило порушення статті 7 Конвенції. При цьому Суд зазначив, що:
відмова від неприйнятної ідеї, згідно з якою чоловіка не можна переслідувати за згвалтування власної жінки, відповідає не лише цивілізованій концепції подружнього життя, але, передовсім, основним завданням Конвенції, квінтесенцією якої є захист людської гідності та свободи людини.
Суд також ухвалив, що особа, яка активно займається професійною діяльністю, як правило, зустрічається з різними застереженнями, що пов’язані з її професією, і така особа може сподіватись на отримання юридичних порад у тих випадках, коли відповідний закон може отримувати різні тлумачення, а за порушення цього закону загрожує кримінальна відповідальність (Кантоні проти Франції (1996)).
На відміну від розглянутих вище справ, у справі проти Сполученого Королівства йшлось про те, що заявник, який показав журналісту вже публічно зачитані в суді документи, був визнаний через це винним у неповазі до суду. Комісія визнала заяву прийнятною на тій підставі, що заявник не міг реально передбачити, яким чином суд кваліфікуватиме складові елементи такого правопорушення як «неповага до суду» у контексті загального права, особливо коли врахувати, що ніхто і ніколи до цього не був визнаний винним у подібному злочині (Заява № 10038/82). Сторони досягли в цій справі дружнього врегулювання.
Пункт 1 статті 7 також забороняє державі призначати визнаній винною у вчиненні кримінального злочину особі більш тяжке покарання, ніж те, яке застосовувалось на час вчинення кримінального злочину. Суд роз’яснив, що поняття покарання за змістом статті 7 є досить широким і воно потенційно охоплює всі втрати й утиски, яких може зазнати особа від моменту, коли вона вчинила правопорушення. Наприклад, у справі Уелч проти Сполученого Королівства (1995) Суд ухвалив рішення про те, що конфіскація власності заявника відповідно до закону, який був ухвалений вже після засудження цієї особи за злочин, за який новий закон передбачав таку міру покарання, становила порушення статті 7. Подібно до цього у справі Джаміль проти Франції (1995) Суд дійшов висновку про те, що було порушено статтю 7 у випадку, коли держава продовжила до двадцяти місяців строк тюремного ув’язнення особи за несплату митних штрафів, тоді як на час вчинення правопорушення максимальний строк тюремного ув’язнення становив чотири місяці.
Пункт 2 статті 7 не забороняє ретроспективно застосовувати кримінальні закони за будь-які дії або бездіяльність, які на час їх вчинення становили кримінальне правопорушення «згідно із загальними принципами права, визнаними цивілізованими націями». В цьому положенні зроблене посилання на Принципи Нюренберга (і Токіо), в яких розглядаються воєнні злочини. Саме ж формулювання безпосередньо пов’язане зі статтею 38 Статуту Міжнародного Суду. Варто зазначити у цьому контексті, що при застосуванні пункту 2 статті 7 використання терміна «цивілізовані нації» передбачає обов’язкове врахування законів та практики держав, які не є Високими Договірними Сторонами Європейської конвенції з прав людини.
Суд у рішенні по справі Коккінакіс проти Греції від 25 травня 1993 р. (серія А, 260-А, с. 22, п. 52) вказав, що стаття 7 не обмежується забороною застосування зворотної сили в кримінальному праві на шкоду обвинуваченому: вона також, в більш широкому сенсі, говорить про інше принципі кримінального права nullum crimen, nulla poena sine lege?, а також принципі, згідно з яким кримінальний закон не повинен тлумачитись розширено на шкоду обвинуваченому, наприклад, за аналогією. З цих принципів випливає, що будь-який злочин має бути чітко визначено у законі, причому необхідно, щоб кожен міг зрозуміти з тексту відповідної статті - у разі необхідності за допомогою тлумачення, даного їй судами, яке його дію або бездіяльність потягне за собою кримінальну відповідальність. Суд підкреслив, що коли мова йде про "законі", то стаття 7 говорить про те ж понятті, яке проходить через всі статті Конвенції, охоплює як писане, так і неписане право і володіє необхідними якостями, в тому числі доступністю і передбачуваністю