Особливості розвитку романтизму у Франції
Французький романтизм сформувався пізніше, ніж англійський і німецький. Статус загальнонаціонального явища він набув лише у 20-х рр. ХІХ ст. На відміну від англійського і німецького, французький романтизм не відмовлявся від реальності, навпаки - він її стверджував як реальність героїчну. Мова йшла про сучасне суспільство і сучасного героя. Романтичні ідеї Франції навіть не припускали відокремленості художника від сучасності, яка була романтичною сама по собі. Жермена де Сталь, Шатобріан, Костан, Балланш, Сенанкур, не дивлячись на критику спадщини “філософів” ( так у Франції насмішливо називали просвітників ) наслідують Вольтеру, Дідро і Руссо у плані активного втручання у життя силою публіцистичного слова. Вони пишуть трактати про політику, про суспільну мораль, про ставлення літератури до суспільних установ. І ця заінтересованість у злобі дня не залишить французький романтизм ніколи.
Отже головними особливосями фран. романтизму є:
1) переважання релігійно-містичних настроїв
2)живописний роман
3)поєднання романтичного та готичного романів
4)розвиток утопічних мотивів, соціальних ілюзій
Широко розкритою містичною тематикою у французькому романтизмі була тематика християнська ( Шатобріан, Ламартин ). Але християнська міфологія теж набула інтересу до соціального життя. Апологія християнства в творчості Шатобріана виникла як реакція на антиклерикалізм просвітників, яких звинувачували у жахах Великої Французької революції, як осмислення з релігійних позицій феномену Наполеону, і модіфікувалась вже у творчості Жорж Санд і Гюґо у тяжіння до утопічних соціалістичних програм ( сен-симонізм ).
За словами Белінського Ф.-Р. де Шатобріан наряду з Ж. де Сталь є у історії «хрещеним батьком» і «повивальною бабкою» французького романтизму. Концепція повісті Шатобріана яскраво характеризує тип романтичної осо-
бистості, яким являється головний герой повісті – Рене. Пейзажний колорит і пси-
хологізм повісті, глибина спостереження автором душевних коливань головного
героя роблять повість новаторською. Важливим у ній є те, як майстерно, через
спостереження внутрішнього світу людини, автор презентує суспільству новий
світ її поетично-чуттєвих переживань, що є близькими самому автору. Основні
положення християнської релігії дивним чином набувають романтичної трактовки
у відбитті особливого шатобріанівського світосприйняття. Таким чином, розкриття концепції «нової» людини в повісті Шатобріана є
метою даної статті. Риси її характеру, що є духовним ідеалом для мистецтва
раннього французького романтизму, виявляються суперечливими щодо реаль-
ності, є практично нездійсненими, тим самим уособлюючи приклад духовної
утопії у мистецтві Франції першої половини XIX століття. Своїм ставленням до християнства письменник дає сучасникам можли-
вість по-новому поглянути на проблему релігії у післяреволюційній Франції.
Е. Золя, говорячи про Шатобріана, зазначив, що він був «могильщиком монар-
хії і останнім трубадуром католицизму» [1]. Цей вислів красномовно виражає
соціально-політичну позицію Шатобріана, нащадка давнього аристократичного
роду, який усе життя був прихильником монархії, «лицарем Реставрації» для
своїх сучасників і захисником християнської релігії, в якій бачив своє духовне
спасіння і захист від жорсткостей сучасності. Для письменника релігія є джере-
лом натхнення його романтичного творчого духу.
Письменниця Аврора Дюпен (за чоловіком Дюдеван) писала під псевдонімом Жорж Санд і була найкрупнішим представником французького романтичного соціально-психологічного роману, який надав живильного ґрунту для розвитку класичного реалізму. Романтик завжди втілює у творі мистецтва власний ідеал, і героїні численних романів Жорж Санд (“Індіана” (1832), “Лелія” (1833), “Жак” (1934) та ін.) виступають втіленням суб’єктивного ідеалу. Головною цінністю фундаторка жіночої емансипації вважала свободу. І саме такими є її героїні. Вони розривають зв’язки із нелюбими чоловіками і йдуть назустріч справжньому коханню. Жорж Санд називала своє мистецтво “романтизмом для людей” і не тільки захищала загальнолюдські цінності, а і боролася з проявами так званого “демонічного начала”, до якого схилялися Байрон, Мюссе та ін.