Процесуальн право за Правами, за якими судится малорос-кий народ 1743р

Процесуальне право в Україні також зазнало певного розвит­ку. Процес носив змагальний характер. Сфера застосування розшукового процесу стала ширшою. Сторонами процесу були позивач і відповідач. Прокуратор - представник позивача в суді (з XVIII ст. - адвокат, повірений). Внаслідок судової реформи 1760-1763 рр. адвокати призначалися для захисту інтересів козаків і селян, а 1767 року адвокати були введені до складу гродських і земських судів.

Свідки - це особи, що були присутні при скоєнні злочину або чули про злочин.

Не було поділу процесу на цивільний та кримінальний. Усі справи розглядалися за одним процесуальним порядком. Процес цивільних справ починався з позовної заяви, де називали предмет спору або наявні докази. Попереднє слідство міг здійснювати сам позивач. Відповідача викликали до суду, де він давав пояснення про визнання позову або про заперечення позову при поданні доказів. Доказами вважалися показання сторін, свідків, які не могли бути родичами або зацікавленими в судовому спорі, а також присяга, речі, документи. Існувала досудова примирна процедура. Судова постанова з цивільної справи з серед. XVIII ст. називалася «рєшенієм».

Кримінальні справи порушувалися державними органами або зацікавленими сторонами. Попереднє слідство проводив суддя. Він збирав відомості про особу злочинця, робив письмові запити та інші необхідні заходи. На початковій стадії розслідування застосовувалися побиття та тортури, для чого існували спеціальні кати. Від тортур звільнялась шляхта, духовенство, вагітні жінки, малолітні і старі люди, психічно хворі. Місцева влада на вимогу слідства проводила розшук або обшук, а потерпілий разом з понятими робив «трус села».

По закінченні розгляду судової справи суд ухвалював декрет (постанову), а з середини XVIII ст. - «мнєніє» (вирок).

Сторони мали право у 10-денний термін подати апеляцію до Генерального військового суду у Лівобережній Україні, а в Правобережній Україні - до Люблінського трибуналу. Апеляційна інстанція могла скасувати рішення або передати справу на новий розгляд.

Судові рішення виконували самі суди чи місцеві уряди. Посада судового виконавця (возного) з’являється в Україні в XVIII ст.

33.Звід законів Російської імперії та його поширення в Україні.

Джерела права різних частин України, що входили до складу Російської імперії, до 40-х рр. 19 ст. мали певні відмінності. У 1840-1842 рр. на території України у складі Росії було уведено в дію “Звід законів Російської імперії”, що привело до уніфікації системи джерел права, діючих в Україні, і припинило застосування норм попереднього права. У ході запровадження єдиної правової системи на усій території Російської імперії у 1840 р. на Лівобережну і у 1842 р. на Правобережну Україну поширилось загальноімперське цивільне і кримінальне законодавство, притому для Правобережної України місцеве право було скасоване беззастережно, а на Лівобережній Україні допускалось застосування лише тих норм місцевого цивільного права, які увійшли до “Зводу законів Російської імперії”, - це були лише 53 статті, які стосувались спадкового і сімейного права, з усіх 3979 статей. Порівняно зі скасованим в Україні Литовським Статутом 1588 р., правова система за “Зводом законів Російської імперії” мала сучасніший, хоча все ще феодальний, характер.

У “Зводі законів Російської імперії” вперше в історії російського законодавства було дано визначення поняття права власності як права володіти, користуватись і розпоряджатись майном. Розрізнялось рухоме і нерухоме майно.

У шлюб могли вільно вступати православні, у т.ч. іноземець з російською підданою, будь-якого стану, крім ченців і священослужителів на час їхнього перебування у цьому сані. Шлюбний вік становив для чоловіків 18 р. і для жінок 16 р., та заборонялось вступати у шлюб по досягненні 80 р., а також заборонявся шлюб з душевнохворими. Шлюб вважався законним при дотриманні усіх обрядів весільного процесу, який часто відбувався за деякий час по здійсненні церковного обряду.

У спадковому праві заборонялось заповідати родове майно; лише якщо власник родового маєтку був бездітним, то міг заповісти майно одному з близьких чи далеких родичів.

34. Уложення про покарання кримінальні та виправні, його редакції і характеристика

“Уложення про покарання кримінальні і виправні” 1845 р., уведене у дію з 1846 р., вміщувало 2224 статті і закріплювало деякі принципи буржуазного кримінального права – визначення поняття злочину, дія закону у часі і просторі, особиста відповідальність тощо, однак, за змістом було феодально-кріпосницьким кодексом, зокрема, дворяни мали право засилати селян до Сибіру, судити їх, карати тілесно і т.п. Значно розширився перелік складів злочинів – Уложення передбачало нові види злочинів, зокрема участь селян в антикріпосницьких виступах і робітників у страйках вважались політичними злочинами.

Поняття злочину у Зводі визначалось як заборонена законом дія під загрозою покарання, а в Уложенні – як дія, що посягає на недоторканість прав верховної влади і встановлених нею влад або на право і безпеку суспільства чи приватних осіб. Злочинні дії поділялись на тяжкі злочини, злочини і проступки. Формами вини визнавались умисел і необережність. За вчинення політичних злочинів Уложення встановлювало рівні міри покарання незалежно від стадій злочину і ступенів співучасті.

Метою покарання було передусім залякування, про що свідчить наявність великої кількості санкцій із смертню карою. Система покарань складалась з 35 видів – від смертної кари до догани (осуду). “Звід установлень і статутів про утримуваних від вартою і про засланих” 1832 р. – перший документ загальноросійського тюремного законодавства, що регламентував застосування таких видів покарання, як заслання, каторга, тюремне ув`язнення. Зберігались тілесні покарання, від яких звільнялись дворяни, духовенство, купці 1-ої і 2-ої гільдій, почесні громадяни тощо. Щоправда, “Уложення про покарання кримінальні і виправні” у новій редакції 1866 р. вилучило тілесні покарання із загального переліку покарань, але допускалась заміна короткотривалого ув`язнення для осіб, не звільнених від тілесних покарань, покаранням різками. Короткотермінове ув`язнення дворянам і чиновникам можна було замінити домашнім арештом чи арештом у приміщенні відомства, в якому вони перебували на службі.

35. Декабристський рух в У-ні: таємні організації та їх держ.-правові; програми.

У березні 1821 р. було створено Південне товариство декабристів в Україні, а у 1822 р. – Північне товариство декабристів у Петербурзі. Південне товариство, очолене сином сибірського генерал-губернатора полковником П.Пестелем, було за програмою радикальнішим за Північне товариство, очолене внуком гетьмана Д.Апостола М.Муравйовим-Апостолом.

Програмний документ Південного товариства - “Руська правда” П.Пестеля, прийнята у 1824 р., передбачала ліквідацію кріпацтва, безплатне наділення селян землею з державного фонду, ліквідацію військових проселень, скорочення строку служби в армії, проголошувала знищення станів, рівність громадян перед законом, свободу слова, друку і віросповідання. “Руська правда” передбачала встановлення республіканського ладу в єдиній для усіх народів централізованій Російській державі; верховну законодавчу владу мало здійснювати Народне віче, виконавчу – Державна дума, нагляд за виконанням законів – Верховний собор.

У 1823 р. у Новоград-Волинському брати Борисови заснували Товариство об`єднаних слов`ян, яке вимагало скасування кріпацтва і висунуло ідею добровільного об`єднання слов`янських народів у федеративну республіку. У вересні 1825 р. воно увійшло до складу Південного товариства.

Декабристський рух завершився невдалим повстанням 14 грудня 1825 р. у Петербурзі та 29 грудня 1825 р. Чернігівського полку на Київщині – Пестеля, Муравйова-Апостола, Рилєєва, Бестужева-Рюміна і Каховського було страчено, а решту офіцерів засуджено до заслання на каторгу у Сибір.

36.Зібрання малоросійських прав 1807р., його зміст і значення.

“Зібрання малоросійських прав” стало кодифікованим збірником норм цивільного права, що діяли на початку 19 ст. у Чернігівській і Полтавській губерніях. Його джерелами були норми звичаєвого права і збірники польсько-литовського і магдебурзького права, зокрема Литовські Статути і Саксонське зерцало. “Зібрання” поділялось на 3 частини, викладені у 5 книгах: 1. правові норми, які визначали правоздатність і дієздатність особи, порядок укладення шлюбу, майнові і особисті взаємовідносини подружжя, батьків і дітей; 2. право зобов`язань, зокрема правові норми щодо осудності, волевиявлення, договорів і випливаючих з них зобов`язань; 3. правові норми, регулюючі майнові відносини, зокрема про володіння і власність, способи набуття права власності, спадщину, давність тощо. Однак, офіційно “Зібрання” не було затверджене, а лише частково увійшло до “Зводу законів Російської імперії”.

За “Зібранням малоросійських прав” недієздатними вважались неповнолітні - чоловіки до досягнення 18 р. і жінки до 13 р., та душевнохворі - вони не могли заповідати своє майно, а також душевнохворі не могли виступати свідками.

Шлюбний вік наставав із досягненням повноліття. Кожен міг одружуватись необмежену кількість разів у разі смерті другого з подружжя; а якщо чоловік одружувався вдруге при живій дружині, то він і його друга дружина, якщо вона знала про існування першої, підлягали смертній карі.

За вбивство шляхтича призначалось, крім страти, стягнення на користь родичів убитого поголовних 100 коп грошей. За відрубання обидвох рук, ніг, вух та виколення чи вибиття обох очей, а також відсікання пальців на руках чи ногах карали аналогічними каліцтвами і стягненням грошових компенсацій на користь потерпілого.

37.Селянська реформа 1861 року в Україні.

Значні зміни в системі управління відбулися після проведення реформ 60-70-х років. Наслідком цих реформ можна вважати вве­дення органів місцевого самоврядування. У зв’язку з реформою 1861 року було запроваджено селянське громадське управління.

Селянська реформа 1861 р. змінила правове становище селянства. 19 лютого 1861 р. імператор Олександр ІІ підписав маніфест і серію законів про скасування кріпосного права. На територію України поширювалися «Положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності», «Правила про порядок приведення в дію Положень про селян, які вийшли з кріпосної залежності», тощо. Порядок проведення селянської реформи по губерніях конкрети­зувався.

Звільнення селян мало тривати 20 років і відбувалося поетапно. По-перше, селяни переходили на становище тимчасово зобов’язаних. В уставній грамоті визначалися земельні наділи, які надавалися селянам у користування, і повинності: панщина та оброк. Селянин був повинен викупити наділ, після чого він ставав селянином-влас­ником. При укладанні викупної угоди він відразу вносив 20 % викупної суми, а решту за нього платив поміщикам царський уряд. Упродовж 49 років селяни зобов’язувалися виплачувати борг у кредит державі.

За селянами затверджувалися такі права: одружуватися без дозволу поміщика і самостійно розв’язувати сімейні та господарські питання, набувати у власність нерухоме майно, займатися торгівлею і різними промислами, будувати фабрики, відкривати торгові, ремісницькі підприємства, брати підряди на виконання робіт, записуватися до цехів, продавати свої вироби, укладати договори, вступати до купецьких гільдій. У 1866-1867 рр. положення реформи були поширені на державних селян, але вони мали тяжчі умови викупу.

38.Зміни в суспільному устрої України після селянської реформи.

Скасуван­ня кріпосного права, утвердження приватної власності і розвиток капіталістичних відносин викликали серйозні зміни у суспільному ладі і України, і Росії. Починається розклад колишніх станів фео­дального суспільства, яким доводилося пристосовуватися до нових умов капіталістичного розвитку.

Селянам і двірським людям надавалися права стану вільних сільських обивателів як особисті, так майнові. Особливу значущість мало надання селянам особистої волі. Пе­редусім селяни дістали можливість викупити у власність їх приса­дибну осілість, що мала значну цінність. Селяни мали право придбати у власність рухо­ме й нерухоме майно, а також відчужувати його, віддавати в заста­ву і взагалі розпоряджатися ним з дотриманням загальних узако­нень. Надавалася свобода торговельно-підприємницької діяльності. Селянам на­давалася ціла низка прав з позовів, скарг, клопотань та суду. У спра­вах цивільних селяни могли домагатися своїх прав, вчиняти позови та тяжби, відповідати за себе особисто або через повіреного та ін.Після звільнення селяни залишалися відособленим нижчим податним станом, який був зобов'язаний сплачувати поду­шну подать, відбувати державні повинності, в тому числі (до реформи 1874 р.) і рекрутську. І все-таки надання селянам як особистих прав, так і майнових відкривало простір селянському підприємницт­ву, створювало сприятливіші умови для розвитку капіталізму.

Селянська реформа 1861 р. підірвала феодальні основи суспільства, однак водночас вона зберегла і привілеї, і політичну владу у дворянства. У пореформений період відбувається поділ дворянства на дві верстви. Певна частина поміщиків стала на шлях перебудови свого господарства на капіталістичній основі, бра­ла участь у розвитку окремих галузей виробництва. Але значна частина середніх і дрібних поміщиків не змог­ла пристосуватися до нових умов. Військова служба дворянства і в пореформені роки за тради­цією продовжувала вважатися найпочеснішою. Військові перетворення у пореформеній Росії і, зокрема, ре­організація підготовки офіцерського корпусу, не знищили станові привілеї та пільги дворянства. У пореформений період дворянство змогло зберегти за собою монополію прав і колишній довгий перелік корпоративних і особистих прав та привілеїв.

Духовенство, як і дворянство, було привілейованим станом. Після селянської реформи 1861 р. воно зберегло свої права, стани і привілеї.

Міське населення. Російське законодавство визначаючи пра­ва стану, зарахувало усі розряди міського населення до однієї кате­горії міських обивателів. Привілейовану верхівку міського населення становило дво­рянство.

39.Земська реформа 1864 року в Україні.

Відповідно до земської (1864 р.) реформи органами селянського самоврядування були: сільський сход і обраний ним сільський староста; волосний сход; волосний старшина; волосний суд. Причому функції цих органів обмежувалися. Вони розв’язували тільки деякі земельні справи (розкладка повинностей, перехід зем­лі, яка була общинною власністю, тощо). Земська реформа обмежувалася територіально: вводилась лише в шістьох з дев’яти українських губерній (Харківська, Полтавська, Чернігівська, Хер­сонська, Катеринославська, Таврійська). У губерніях і повітах створювалися виборні установи (на 3 роки), які мали дві ланки: земські збори і земські управи. В них провідне місце посідали поміщики-дворяни.

Земства відали господарськими і культурно-освітніми питаннями, не мали політичної влади, і вся їхня діяльність перебувала під наглядом губернатора та міністра внутрішніх справ.

40.Міська реформа 1870 року в Україні.

Міська реформа (1870 р.) була проведена в містах царської Росії та України. У містах, таким чином, створювалися при наявності майнового цензу виборні міські думи (на 4 роки) з розпоряд­чими повноваженнями і міські управи як виконавчі органи. Органи міського самоврядування розв’язували дрібні господарські питання (ремонт шляхів, вулиць, освітлення тощо) і підлягали губернаторові.

на міські органи самоврядування було покладено виконання адм.-госп. завдань на тер. міста: питання благоустрою, завідування шкільною, мед. справою, міською торгівлею і пром-стю, міським кредитом тощо.

У виборах мали право брати участь міські жителі будь-якого стану, котрі досягай 25-річного віку, володіли нерухомістю, зокрема пром. або торг, підприємствами, займалися промислами або дріб, торгівлею і сплачували міські податки. Юрид. особи та жінки брали участь у виборах через представників. Не допускалися до виборів особи засуджені, звільнені з посади, ті, що перебували під слідством, позбавлені духовного сану тощо. Виборці поділялися на 3 курії (великі, середні та дрібні платники податків). Кожна з них обирала однакову кількість (третину) гласних міської думи. Встановлений порядок забезпечував перевагу в складі дум і управ представників заможних верств, оскільки перші 2 курії мали 2/3 гласних, становлячи при цьому лише бл. 14 % від заг. кількості виборців. Діяльність органів міського самоврядування перебувала під наглядом губернаторів і м-ва внутр. справ. З цією метою згідно з Міським положенням були створені губернські з міських справ присутствія під головуванням губернатора, які розглядали скарги на міські органи самоврядування. Особовий склад міської управи вважався таким, що перебуває на державній службі.

Процес проведення М. р. 1870 в Україні розтягнувся на 14 років. За цей час міське врядування було реформоване у 135 містах і посадах, а нереформованим залишилось у 25 містах і посадах.

41.Судові статути 1864р. їх зміст та історичне значення.

42.Судові органи за реформою 1864 року.

43.Особливості проведення судової реформи 1864 року в Україні

Судові статути - у дореволюційної Росії офіційна назва законів, затверджених 20 листопада 1864 року: «Заснування судових установлень», «Устав про покарання, що накладаються світовими суддями», «Устав карного судочинства», «Устав цивільного судочинства». На підставі Судових статутів була проведена судова реформа. Вона проголошувала демократичні прин­ципи: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суддів, рівність усіх перед законом, гласність, усність. Також заснувалася адвокатура, була проведена реорганізація прокуратури. Але все ще залишалися станові суди - церковні, військові, волосні, а також окремий порядок розгляду справ про службові злочини.

В ході реформи 1864 р. створювалася подвійна система судів: місцеві - одноособовий мировий суддя, повітовий з’їзд мирових суддів і Сенат, а також загальні суди - окружні суди, судові палати й Сенат.

Зазначимо, що в окружних судах при розгляді кримінальних справ запроваджувався інститут присяжних засідателів, списки яких, погоджені з губернатором або градоначальником, складали земські та міські управи.

Дія судової реформи поширювалася переважно на центральні губернії. В чотирьох губерніях (Полтавській, Херсонській, Катеринославській,Таврійській) створювалися місцеві та загальні суди.

44.Реорганіз прокуратри і заснування адвокатури за судовою реформою 1864р

Велике значення для незалежності суду і зміцнення принципу законності в карному і цивільному процесах дореволюційної Росії мало створення адвокатури і реорганізація прокуратури. Адвокатура, створена судовою реформою, відразу заявила про себе рішуче і сміло.

Адвокатура за судовими статутами була двох категорій. Адвокатами вищої категорії були присяжні повірники, що об'єднувалися в корпорації по округах по округах судових палат. Присяжні повірники обирали Рад, що відав прийомом нових членів і наглядом за діяльністю окремих адвокатів.

Другу, нижчу категорію адвокатури складали приватні повірники. Вони займалися незначними справами і могли виступати в тих судах, при яких состояли.

Велике значення для затвердження нових демократичних принципів судочинства мала і реорганізація прокуратури. Після судової реформи прокуратура звільнилася від функції загального нагляду, її діяльність обмежувалася тільки судовою сферою. Якщо до судової реформи прокурор повинен був виступати в суді «як стягувач покарання і водночас захисник безвинності», то тепер головним його завданням ставав нагляд за дізнанням і слідством і підтримка державного обвинувачення в суді. Нова прокуратура створювалася при судах.

45.Загарбання західноукр-ких земель Австрією та його юридичне оформлення.

46.Апарат управління Галичиною (1772-1848рр.).

Чималу роль у реалізації загарбницьких намірів Росії щодо України відіграли поділи Польщі. Скориставшись нестабільністю внутрішньополітичної ситуації в цій країні, Росія разом з Австрією та Пруссією у 1772 р. підписали акт про поділ польських земель. До Австрії відійшла частина Галичини. У 1774 р. Австрія захопила й Буковину. Тобто після першого поділу Польщі під владу Австрії потрапила вся територія Руського (без Холм-ської землі), Волзького та західних районів Волинського і Подільського воєводств. Уряд Австрії штучно об'єднав захоплені землі України з польськими в коронний край із центром у Львові.

В адміністративному відношенні край поділявся на 19 округ. До Східної Галичини входили Золочівська. Тернопільська, Чортківська, Жовківська. Львівська, Бережанська, Коломийська, Станіславська, Стрийська, Самбірська округи та частина Сяноцької і Перемишльської.

На чолі Галичини був губернатор, якого призначав Відень. Буковиною певний час управляла військова влада, а в 1786 р. її приєднано до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849 р., а потім була перетворена в окрему провінцію. Закарпаття, у зв'язку з тим, що підпорядкування Угорщини Відню було дуже умовним, фактично управлялося з Будапешта. Отже, навіть перебуваючи у складі однієї держави західноукраїнські землі були розчленовані на три частини.

Вищим державним органом управління тут була Галицька придворна канцелярія. Було запроваджено становий сейм, до складу якого входили вищі сановники, церковні діячі, магнати і шляхта. Однак скликали його лише один раз - 1780 р.

Владу на місцях здійснювали губернські управління. Фактично вся влада була в руках губернатора, якого призначав імператор. Галичина поділялася на 6, а з 1785 р. - на 18 округів. Вся повнота влади в окрузі належала старості. Сільські громади, залишаючись під владою поміщиків, обирали собі старосту (війта) і присяжних. Становище західноукраїнського селянства дещо поліпшилося. З 1768 р. селяни звільнялися вік багатьох податків, сплачуваних ними поміщикам. Одначе ці реформи пізніше було скасовано новим, реакційним урядом Австрії.

47.Галицьке намісництво, його структура і діяльність.

У 1849 р. на базі губернського правління в Галичині було утворено намісництво на чолі з намісником, якого призначав імператор і який представляв його в крайовому сеймі. На відміну від попереднього губернського правління намісник був єдиноначальним главою краю, підлеглим безпосередньо міністру внутрішніх справ Австрії. Майже всі галицькі намісники (11 з 17) були польські магнати, які вороже ставились до українського населення краю.

Галицьке намісництво поділялося на департаменти, кількість яких протягом другої половини ХІХ ст. коливалася від 8 до 17. На початку ХХ ст. їх кількість зросла і в 1908 р. воно налічувало 24, в 1910 р. – 25, а в 1912 р. – 37 департаментів. При галицькому намісництві існувало чимало інших установ, які були йому безпосередньо підлеглі і через які воно впроваджувало в життя як закони і розпорядження центральних органів державної влади і управління, так і свої директиви. До них належали: командування жандармерії, крайова шкільна рада, крайова фінансова дирекція, крайова комісія у справі стягнення податків від продажу спиртних напоїв, дисциплінарна комісія, крайова рада охорони здоров’я, крайова аграрна комісія та ін.

У роки Першої світової війни з метою відбудови зруйнованого народного господарства розпорядженням Галицького намісництва від 25 травня 1916 р. був створений як його складова частина Крайовий центр для господарської відбудови Галичини, а для працевлаштування інвалідів і допомоги дітям, батьки яких загинули на фронті, – Крайова комісія опіки над інвалідами. Для допомоги Центру створено дорадчий орган – Прибічну раду для господарської відбудови Галичини.

До компетенції Галицького намісництва входило підтримання встановленого правопорядку, поліцейського нагляду, питання освіти, релігійних культів, торгівлі, промисловості, сільського господарства, будівництва. Закон 1868 р. уточняв, що до компетенції намісництва належать усі ті справи, які у вищій інстанції входять у коло діяльності міністерства внутрішніх справ, освіти, землеробства і частково – міністерства крайової оборони. Не підлягали наміснику справи спільних для Австро-Угорської монархії міністерств (військового, закордонних справ і фінансів), а з австрійських міністерств – фінансові, торгові і судові справи.

Влада намісника поширювалася на всю територію краю. Проте іноді деяким повітовим старостам доручалося здійснювати нагляд за сусідніми повітами. Галицьке намісництво припинило свою діяльність в жовтні 1918 р. в зв’язку з розпадом багатонаціональної Австро-Угорщини.

48. Крайова конст. для Галичини 1850р, причини видання та основні положеня.

49.Галицький крайовий сейм, порядок формування, склад і компетенція.

Внаслідок австрійської революції у березні 1848 р. австрійський уряд 25 квітня видав першу Австрійську конституцію 1848 р., яка проголосила Австрію конституційною монархією і закріпила деякі демократичні права і свободи громадян; однак вже 16 травня вона припинила свою дію. Користуючись конституційними свободами, представники галицької інтелігенції і духовенства заснували 2 травня 1848 р. у Львові Головну руську раду.

Австрійський монарх Франц-Йосиф І 4 березня 1849 р. видав нову антидемократичну Конституцію, яка створювала централізовану владу, в якій уся влада зосереджувалась в імператора і його міністрів та урізувала права громадян і повноваження парламенту на користь уряду. За Березневою конституцією 1849 р. передбачалось отримання усіма 14 коронними краями власних крайових конституцій.

Галицькому краю і відокремленому Буковинському краю Крайові конституції були надані цісарськими патентами 29 вересня 1850 р. Крайова конституція Галицького краю поділила його на 3 округи: Краківський – суто польський, Львівський – змішаний польсько-український, і Станіславський – суто український. Начальником Галицької крайової адміністрації був намісник, якому підпорядковувались призначені Сеймовими куріями президенти округів. Крайове управління Буковини очолював крайовий президент. Для уведення у дію крайових конституцій для Галичини і Буковини за розпорядженням міністра внутрішніх справ Австрії 1850 р. 3 округи Галичини і територію Буковини було розділено на повіти, які у деяких місцевостях називались староствами: у Львівському окрузі – 19, Краківському – 26, Станіславівському – 18, на Буковині – 6.

Галицький крайовий представницький орган складався з 3 Сеймових курій: Львівської (50 депутатів), Краківської (58 депутатів) і Станіславівської (42 депутати); депутати обирались прямими виборами за майновим цензом. Компетенція курій зводилась, головно, до господарських питань, і їх рішення вимагали санкції імператора. Виконавчим органом усіх 3 курій був спільний Крайовий виділ (комітет) з 15 членів, обраних порівну куріями. Спільним законодавчим органом курій був Центральний виділ у складі 33 членів (15 членів Крайового комітету і по 6 депутатів від кожної курії), компетенція якого зводилась до розгляду спільних для усього краю питань. Намісник краю та президенти округів і призначені ними комісари контролювали діяльність Сеймових курій і Центрального виділу, беручи в обов`язковому порядку участь у їх засіданні.

50.Утворення Австро-Угорської монархії.

Слід звернути увагу на те, що в історії західноукраїнських земель за часів австрійського панування відомі два періоди: 1) від першого поділу Польщі до революції в Австрії 1848 р.; 2) від революції 1848 р., коли австрійська держава перетворилася на капіталістичну країну, а з 1867 р. - у дуалістичну Австро-Угорську монархію, до її розпаду в 1918 р.

За Конституційною угодою 1867 р. була утворена конституційна дуалістична (лат.dualis – двоїста, двоєдина) Австро-Угорська держава: Транслейтанія – Угорське королівство з Трансільванією, Хорвато-Словенією і Закарпаттям, та Ціслейтанія – Австрія з Чехією, Моравією, Сілезією, Герцем, Істрією, Трієстом, Далмацією, Буковиною, Крайною і Галичиною (ці назви виникли, внаслідок розділення Австро-Угорщини на 2 частини рікою Лейтою). Щоправда, жодна з панівних націй не утворювали більшості: австрійські німці в Австрії становили лише 36%, а угорці в Угорщині – 45% населення; з 50 млн. населення Австро-Угорщини слов`яни становили близько 30 млн.

Закарпаття входило до Угорщини, а Буковина і Галичина - до Австрії. Країною управляв один монарх (австрійський), два уряди і два двопалатні парламенти.

51.Австрійська конституція 1867 року та її характеристика.

Носієм вищої влади в Австро-Угорщині був австрійський імператор, який водночас вважався угорським королем, особа якого проголошувалась священною і недоторканою; він також видавав санкцію на прийнятий обома палатами австрійського парламенту закон. Увесь апарат управління в Австрії і Угорщині складався і діяв незалежно від органів управління іншої частини двоєдиної монархії, крім 3 спільних міністерств: військового, закордонних справ і фінансів. Кожна з двох держав, що увійшли до складу Австро-Угорщини, мала свій уряд і 2-палатний парламент: Австрія – Рейхсрат, що складався з верхньої палати панів і нижньої палати депутатів, Угорщина – Сейм, що складався з верхньої палати магнатів і нижньої палати депутатів. Водночас з Угодою 1867 р. Рейхсрат прийняв 21 грудня 1867 р. австрійську Конституцію, яка діяла в Австрії, у т.ч. у західноукраїнських землях, до розпаду Австро-Угорщини у жовтні 1918 р.; а в Угорщині була відновлена угорська Конституція 1848 р. Для обговорення загальнодержавних австро-угорських справ була створена окрема представницька установа – Делегації з 60 представників від австрійського і 60 – від угорського парламентів (по 20 від верхніх і по 40 від нижніх палат), притому окремі коронні краї мали визначену кількість представників у Делегаціях: Чехія – 10, Галичина – 7, Буковина – 1 тощо. Делегації засідали окремо і щорічно скликались імператором почергово у Відні і Будапешті; якщо Делегації не доходили згоди, кожна з них могла запропонувати скликати спільне засідання, на якому спірні питання вже не обговорювались, а відразу виносились на голосування і вирішувались більшістю голосів.

Попри формальну конституційність Австро-Угорської держави, не передбачалось загальне виборче право. Верхня палата панів Рейхсрату не обиралась, а призначалась імператором з найвідоміших дворян імперії і верхівки духовенства; кількість її членів становила 150-170 осіб, з яких українців було лише 4. Нижня палата депутатів Рейхсрату до 1873 р. обиралась не прямими виборами, а Крайовими сеймами, а уведена у 1873 р. куріальна система виборів обмежила коло виборців, притому українське населення, яке становило 13% населення Австрії, у 1879 р. посилало до парламенту лише 3 депутатів з 353, а у 1897 р. – 11 з 425. У 1907 р. в Австрії було запроваджене загальне виборче право, яке, однак, не поширювалось на жінок, військовослужбовців і молодь, віком до 24 р.

52.Застосування кодексів австрійського права в Галичині і Буковині.

У 1785 р. складено першу частину Цивільного кодексу, до якої увійшли норми про права підданих, та сімейне і опікунське право, і яку імператор Йосиф ІІ затвердив декретом 1786 р. І декретом 1797 р. завершений проект як Галицький цивільний кодекс був запроваджений спершу у Західній, а невдовзі у Східній Галичині. З 1812 р. уведений у дію Австрійський цивільний кодекс. Він поділявся на 3 частини: вступ – загальні положення про цивільний закон, 1 – про особові права, 2 – речові права, 3 – спільні положення про особові і речові права. З деякими змінами, внесеними у роки першої світової війни, він продовжував діяти на території Галичини до прийняття Польського кодексу зобов`язань 1933 р.

1763 р. в Австрії був затверджений Кодекс вексельного права з 53 статей, який регулював питання кредиту. Його чинність у 1775 р. була поширена на Галичину і Буковину, де вексельні справи регулювались звичаєвим правом.

Цивільно-процесуальний кодексу вступив у дію у 1781 р., а пізніше був перероблений і введений у дію як Галицький цивільний процесуальний кодекс у Західній Галичині у 1796 р. і Східній Галичині у 1807 р.

Робота над кодифікацією кримінального права почалась у 1768 р., коли імператрицею Марією-Терезією було затверджено Австрійський кримінальний кодекс. Він передбачав дуже жорстоку систему покарань, а процес мав інквізиційний характер з широким застосуванням тортур, скасованих у 1776 р. Цей кодекс не діяв у Галичині в частині матеріального права, а був запроваджений у 1774 р. у частині процесуального права.

На апробацію був запроваджений у Західній Галичині у 1796 р. і Східній Галичині у 1797 р. Кримінальний кодекс, підготований австрійським юристом Й.Зонненфельсом, який у 1803 р. із незначними змінами був був уведений у дію у всій Австрії. У 1852 р. цей кодекс був переглянутий і виданий у новій редакції, в якій діяв у Галичині аж до введення там Польського кримінального кодексу 1932 р. Кримінальний кодекс 1852 р. запровадив поділ на злочини і проступки, і, відповідно, поділявся на 2 частини – про злочини і проступки. За вчинення злочину він передбачав смертну кару через повішення або тюремне ув`язнення на різні строки, а за проступки – грошові покарання, арешт до 6 місяців, тілесні покарання, які були скасовані в Австрії у 1867 р., заборону проживати у даній місцевості тощо;

У кримінальному законодавстві Австро-Угорщини відобразився дуалістичний характер держави – Кримінальний кодекс 1852 р. діяв лише в Австрії, у т.ч. у Галичині і Буковині, а в Угорщині було видано Угорське кримінальне положення про злочини і проступки 1879 р., чинність якого поширювалась і на Закарпаття.

53.Основні закони Російської імперії 1906р. і зміни в державному правлінні.

54.Адміністративне законодавство 1905-1906 років та його характеристика.

1905 року після поразки російського царизму в військових операціях проти Японії в Росії вибухнула буржуазно-демократична революція. В умовах наростання тиску цар Микола II погодився на поступки для населення. Кульмінаційним моментом став знаменитий Маніфест 17 жовтня, за яким цар дарував усім підданим громадянські права і свободи - совісті, віросповідання, політичний плюралізм тощо. Це була свого роду Конституція, дарована царем своєму народові. Почали з’являтися різні партії, які мали протилежні цілі : «ліві» партії ставились вороже до урядових заходів, були також «праві» і «помірковані». Вже 11 грудня 1905 р. до Маніфесту було внесене уточнення з приводу виборних прав кожної верстви населення - так званий «Закон про вибори».

1906 року революційний рух почав спадати. В цих умовах 23 лютого 1906 р. вийшло нове «Положення про Державну Думу» і «Положення про Державну Раду» від 23 лютого 1906 р., за якими встановлювався двопалатний парламент. Так, Державна Рада, яка існувала раніше, ставала Вищою Палатою. Половина її членів обиралася, а друга половина - призначалася урядом. Ниж­чою палатою була Державна Дума.

В законодавчому процесі затверджувався такий порядок: кожне питання або закон обговорювалися спершу в Думі, потім відбувалася апробація прийнятого рішення в Раді, але юридичної сили рішення набувало з моменту його ратифікації царем.

26 квітня 1906 р. з’явився новий нормативний акт - «Головні закони Російської імперії», який закріплював такий порядок: най­вище управління належить цареві, а законодавча влада - двом палатам: Державній Раді і Державній Думі.

На виборах до Першої Державної Думи виборці поділялися на чотири курії: землевласників-поміщиків, міського населення, селян, робітників. Курії мали неоднакову кількість голосів: найбільшу кількість мали поміщики (1 голос помі­щика = 45 голосам робітників). Селяни ж дістали достатньо багато місць, бо уряд традиційно вважав їх консервативними. Головою Першої Державної Думи було обрано професора Московського університету, кадета за поглядами С. Муромцева. Від України було обрано 102 депутати: 24 поміщика, 42 селян, 26 жителів міст, 10 робітників.

55.Особливості Столипінської аграрної реформи в Україні.

Столипінська реформа безпосередньо пов'язана з революційними подіями 1905 року та невдачами царського уряду задовільно вирішити аграрне питання. Основними законодавчими актами був указ від 9(22) листопада 1906 року «Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування» і ухвалений на його підставі Державною Думою закон від 14(27) червня 1910 року. За цими законами скасувалися обов'язкові форми земельної общини і кожному селянинові надавалося право вийти з неї й виділити свою землю у повну власність. Він мав також право вимагати виділення землі в одному масиві, до якого міг приєднати свою садибну землю і перенести сюди будівлі. Останнім актом Столипінської реформи був закон 29. травня. 1911 про землеустрій, який встановлював порядок праці землевпорядних комісій.

Протягом 1907 - 1910 років по всій Російській Імперії виділилися з общини близько 2,5 млн. дворів (26% всіх общинників) з 16,9 млн. десятин землі (15% всього общинного землеволодіння). В Україні процес виходу з громад пішов ще далі, при чому він був нерівномірний, бо общини майже не було на Правобережжі й Полтавщині, натомість вона була панівна у степу й на Харківщині. У наслідок Столипінської реформи близько 1/4 дворів в Україні, що входили до земельних громад, вийшли з них: у Степу 42%, на Лівобережжі 16,5%, на Правобережжі 48%. Разом з тим на Правобережній Україні і на Полтавщині майже вся земля, якою користувалось селянство, перейшла у приватну власність. З 1907 по 1911 в Україні вийшли на відруби і хутори 225 500 господарів, які володіли 1,8 млн. десятин землі. Найінтенсивніше зростали хутірські і відрубні господарства у степових губерніях і на Волині. Провадилося землевпорядкування: до 1916 року землевпорядні комісії впорядкували у 9 українських губерніях близько 0,5 млн господарств з 3,7 млн десятин.

у руках селянства опинилося 65% всієї землі, проте на Україні далі панувало аграрне перенаселення. 32% селян не мали землі або мали до 1 десятини, 38% господарств мали 1 - 4 десятини, 19% - 4 - 9, ледве 11% - більше (станом на 1917 рік). Бідняки (частково і середняки) не мали змоги купувати поміщицьку землю через високу ціну і не могли одержати кредиту за посередництвом Сел. Банку. Частина їх продавала землю багатим селянам, а самі еміґрували до Азійської Росії.

Реформа спричинила ще більшу соціальну диференціацію селянства: збільшення найдрібніших і великих сел. господарств і зменшення середніх, власники яких продавали землю заможнішим і самі виїздили за Урал або до міст. Невирішена аграрна проблема була однією з причин революції 1917 року.

56.Виникнення Центральної Ради та її законодавча діяльність.

Центральна Рада - широкопредставницький громадський орган, сформований 3 березня 1917 р. в Києві. Головою було обрано професора історії Михайла Грушевського.

22 березня 1917 р. з’являється відозва «До українського народу», яка закликала зберігати спокій, обирати нових людей до органів самоуправління, збирати кошти для українського націо-нального фонду, творити нове, вільне життя.

23 червня 1917 р. Комітет (Мала Рада) Центральної Ради ухвалив текст I Універсалу Центральної Ради до українського народу. Центральна Рада фактично перебирала на себе державні функції. Було створено перший український уряд - Генеральний секретаріат. Він складався з Генеральних секретарств, які очолювали генеральні секретарі. Генеральний секретаріат, незважаючи на опір Тимчасового уря­ду, став повновладною структурою виконавчої влади в Україні.

Наслідком переговорів Тимчасового уряду і Центральної Ради став компроміс: Центральна Рада зобов’язалася підтримувати уряд Петрограда, а той у свою чергу погодився визнати автономний статус України, а Центральну Раду - органом влади, не чекаючи Установчих Зборів. Підсумки переговорів Цент­ральна Рада узагальнила і оголосила у своєму II Універсалі 16 лип­ня. Заперечувалася необхідність створення регулярного українського війська, заявлялося, що Центральна Рада визнає Всеросійські Установчі Збори, які мають встановити автономію України, і що Україна не має намірів відокремлюватися від Росії.

7 листопада 1917 р. у Петрограді перемогло більшовицьке збройне повстання. Намагаючись перешкодити анархії та розгортанню громадянської війни, 20 листопада Центральна Рада в III Універсалі проголосила Українську Народну Республіку (УНР) і накреслила широку програму найближчих перетворень: скасувала приватну власність на землю, смертну кару, впровадила 8-годинний робочий день і контроль над виробництвом, оголосила свободу совісті, слова, друку, зборів, профспілок, мови, наголосила на організації національно-персональної автономії.

22-25 січня 1918 р. на засіданнях Малої Ради М. Грушевський оголосив IV Універсал Центральної Ради. Він сповістив, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу». Раді Народних міністрів було доручено продовжити мирні переговори з державами Центрального блоку і домагатися укладення справедливого миру.

Таким чином, IV Універсал завершив складний і нелегкий процес становлення української держави.

57.Конституція УНР 1918 року. її структура, зміст та історичне значення.

Після проголошення І Універсалу лідери УЦР розпочали організацію роботи над проектом Української Конституції – “Статуту автономної України”.

Паралельно з часу проголошення УНР тривала робота над проектом Конституції УНР, зокрема ІV Універсал зазначав, що УУЗ мають ухвалити Конституцію, закріпивши в ній свободу, порядок і добробут. Але Конституцію ухвалила в останній день свого існування 29 квітня 1918 р. УЦР. Конституція позбавлена будь-якого ідеологічного чи пропагандистського забарвлення, така нейтральність вражає з огляду на вир тодішніх політичних пристрастей. За Конституцією УНР мала бути парламентською республікою. УЦР приймала Конституцію як перспективний документ, як своєрідний заповіт, добре усвідомлюючи свою приреченість, але, сподіваючись на краще і прагнучи зміцнити свої позиції; саме для цього 29 квітня був обраний Президент УНР М.Грушевський.

Конституція УНР складається з 83 статей, які об'єднані у 8 розділів: Розділ I. Загальні постанови; Розділ II. Права громадян України; Розділ III. Органи влади Української Народної Республіки; Розділ IV. Всенародні Збори Української Народної Республіки; Розділ V. Про Раду Народних Міністрів Української Народної Республіки; Розділ VI. Суд Української Народної Республіки; Розділ VII. Національні союзи; Розділ VIII. Про часове припинення громадянських свобод.

58.Українська гетьманська держава 1918 року.

Навесні 1918 р. у Києві було створено Українську народну громаду. Громада встановила тісні контакти з Партією українських хліборобів-демократів і з Союзом земельних власників, а у середині квітня 1918 р. – і з німецьким командуванням. На одній з нарад німецького й австрійського командування було вирішено, зважаючи на неможливість співпраці з УЦР, підтримати іншу владу, яка б встановилась унаслідок перевороту.

29 квітня 1918 р. У Києві відбувся Хліборобський з’їзд, організований з ініціативи Союзу земельних власників, на якому генерала П.Скоропадського було проголошено гетьманом України. У ніч з 29 на 30 квітня його прибічники захопили усі державні інституції й найважливіші об’єкти. Було створено Українську гетьманську державу. Свою діяльність Скоропадський розпочав з відмови від соціальної політики УЦР, про що вказувалось у “Грамоті до всього українського народу” від 29 квітня 1918 р., де йшлось, передусім, про захист інтересів власників.

Гетьманська адміністрація, визнавши усе успадковане законодавство Російської держави і УЦР, скасувала акти, які суперечили соціально-економічним і політичним засадам Української держави. Закон УЦР про національно-персональну автономію було скасовано 9 липня 1918 р., оскільки Скоропадський виходив не з національного, а з територіального розуміння держави.

Гетьманське законодавство посилювало каральну спрямованість, особливо Тимчасовий закон від 8 липня 1918 р. “Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства”.

59. Дер жав ний лад і право Директорії.

Повстання проти гетьмана очолила Директорія. 18 листопада 1918 року в боях біля Мотовилівки війська Директорії розгромили гетьманські війська і швидко підійшли до Києва. 14 грудня 1918 року гетьман зрікся влади. До складу Директорії входили три директори - В. Винничен­ко, С. Петлюра, Ф. Швець.

Директорія оголосила програмну декларацію, в якій вона визначила себе тимчасовим верховним органом, який, отримавши владу від народу, народу її і передасть.

Влада Директорії швидко встановилася на значній території України. Почали формуватися регулярні збройні сили, основу яких становив корпус січових стрільців під командуванням Є. Коновальця. Але зовнішньополітичні умови та внутрішня ситуація були вкрай несприятливими для втілення програми Директорії в життя.

24 грудня 1918 року радянська Росія віроломно анулювала Брестську мирну угоду і перестала визнавати Україну за суверенну державу. Вже у першій половині січня 1919 року червоні російські війська захопили всю Лівобережну Україну. В цих умовах на початку січня 1919 року в Києві відбувся IV з’їзд УСДРП, який прийняв рішення про скликання парламенту і вибори органів місцевого самоврядування.

20 червня 1919 року вдалося підписати договір з польським урядом про припинення воєнних дій. Це був важливий дипломатичний успіх УНР. 15 липня 1919 року вдалося об’єднати війська Директорії та Українську Галицьку армію. Було створено Штаб головного отамана. Це об’єднання дало можливість наступу на більшовиків та на Денікіна.

12 жовтня 1920 року польський і маріонетковий радянський уряди підписали угоду, за якою кордон між Україною та Польщею пролягав річкою Збруч, через Волинь та Острог до Прип’яті. 14 лютого 1920 року уряд ухвалив новий «Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР», який перед­бачав скликання не пізніше 1 травня 1920 року так званого передпарламенту, який називався Державною народною радою.

Державна Народна Рада планувалася як орган законодавчої влади і контролю за діяльністю Ради Народних Міністрів, складала державний бюджет і здійснювала контроль за його виконанням, розглядала і затверджувала міжнародні угоди, оголошувала стан війни тощо.

У судочинстві Директорія зберегла всі судові інститути, що існували за Центральної Ради. До здобутків визвольних змагань доби Директорії необхідно віднести те, що українська державність тяжіла до республікансько-президентської форми правління; за формою державного устрою це була унітарна держава, яка схилялася до федерації, за фор­мою державного режиму - демократична держава, що прийшла до цього через сильну владу (гетьманський режим).

60. Розпад Австро-Угорщини і проголошення ЗУНР.

18 жовтня у Львові відбулись Збори усіх українських послів Австрійського парламенту, Галицького і Буковинського Сеймів і по 3 представники від усіх політичних партій, духовенства і студенства, на яких було обрано Українську національну раду на чолі з Євгеном Петрушевичем і проголошено, що Галичина, Північна Буковина і Закарпаття утворюють Українську державу, щоправда, ще у складі Австро-Угорської монархії. Рада створила свої виконавчі органи – комісії: Делегація Української національної ради виїхала до Відня для переговорів з австрійською владою.

Активно підготовлялись до захоплення влади у Галичині поляки, які вважали цей край своєю історичною територією. У Кракові 28 жовтня була створена Польська ліквідаційна комісія, яка планувала взяти владу в усій Галичині і оформити перехід краю до складу Польщі. На 1 листопада призначалось офіційне передання влади в усій Галичині полякам, проте у ніч на 1 листопада їх випередив Центральний військовий комітет, створений у вересні з офіцерів-українців австро-угорської арміїі, на чолі із сотником Дмитром Вітовським - близько 2 тис. вояків до ранку зайняли усі найважливіші стратегічні пункти міста. Вже наприкінці 1 листопада польські збройні сили у Львові розпочали військові дії.

1 листопада Українська національна рада видала відозви “До населення міста Львова” і “Український народе” про утворення Української держави з найвищою владою Української національної ради. На засіданні Української національної ради 9 листопада 1918 р. було визначено назву Української держави – Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), до складу якої увійшли Східна Галичина, Північна Буковина і українські повіти (комітати) Закарпаття; держава охопила територію близько 70 тис. км2 з населенням 6 млн. (71% українців, 14% поляків, 13% євреїв, 2% угорців, румунів тв ін.). Щоправда, невдовзі Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття спершу відійшло до складу Угорщини, а у січні-квітні 1919 р. до Чехословаччини – зі згоди і санкції Антанти. Тож фактично ЗУНР охоплювала лише територію Східної Галичини з населенням 4 млн.

61.Організація і структура державного апарату ЗУНР.

Українська національна рада 9 листопада 1918 р. сформувала уряд ЗУНР – Державний секретаріат на чолі з Костем Левицьким у складі 14 міністерств-державних секретарств, очолених державними секретарями.

До виборів парламенту – Сейму – уся повнота законодавчої влади належала Українській національній раді. Було прийнято державні символи ЗУНР: герб – золотий лев на синьому полі, а згодом тризуб, і синьо-жовтий прапор; затверджено державну печатку. За розпорядженням Української національної ради від 11 листопада передбачалось ліквідувати усі старі органи місцевої влади і управління, а натомість шляхом загальних виборів, які вже у листопаді відбулись на всій території ЗУНР, утворити нові: у сільських і містечкових громадах – громадські і міські комісари та їх дорадчі органи – прибічні громадські і міські ради, а у повітах – повітові комісари і повітові національні ради. Після їх обрання у багатьох повітах відбувались збори, наради громадських і міських комісарів для інформування населення про найближчі завдання, прийняті урядом і Українською національною радою нормативні акти, обміну досвідом.

На засіданні Української національної ради 4 січня 1919 р. була створена Президія ради у складі Президента (голови Ради), яким знову було обрано Є.Петрушевича, і 4 його заступників; а також Виділ Української національної ради як колегіальний глава держави у складі Президента Ради і 9 членів.

У листопаді 1918 р. Українська національна рада розпорядилась утворити корпус державної жандармерії для охорони громадського порядку, державного і особистого майна, публічної безпеки. На місцях обиралась також народна міліція.

Тимчасово, до прийняття відповідного закону про судоустрій і судочинство, у ЗУНР діяли попередні суди у колишньому складі. 11 лютого було тимчасово створено трибунали першої інстанції. Апеляційною інстанцією з цивільних і кримінальних справ мав стати Вищий суд, а касаційною – Найвищий державний суд; а до їх обрання їх функції належали спеціально утвореним Сенатам.

На початку 1919 р. була утворена понад 120-тисячна армія, яку очолював Начальний вождь з Генеральним штабом. У складі УГА було утворено 3 корпуси.

62.Об'єднання ЗУНР і УНР в єдиній соборній Українській державі.

5 листопада 1918 р. до Києва було направлено делегацію у складі Й. Назарчука і М. Шухевича, яка мала просити гетьмана П.Скоропадського подати військову допомогу, а саме – направити під Львів корпус січових стрільців під командуванням полковника Є.Коновальця. Гетьман погодився на це.

21 листопада 1919 p. Українська Національна Рада уповноважила Л. Цегельського та Д. Левицького поїхати до Києва для переговорів про об'єднання Галичини зі Східною Україною. Проте, там уже палахкотіла громадянська війна, тому 14 грудня у Фастові було підписано так званий Передвступний договір з Директорією УНР, шо включав такі пункти: 1) ЗУНР виявила бажання об'єднатися з Великою Україною як складова частина цілого; 2) обидви уряди мають подбати про здійснення цього; 3) ЗУНР притримує свою територіальну автономію; 4) цей договір буде опубліковано за згодою Директорії УНР та Державного Секретаріату ЗУНР.

В один і той самий день – 13 листопада 1918 р. – постали і Директорія, і нова держава – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Гетьман Скоропадський зрікся влади 14 грудня 1918 р., тому договір був укладений не з тодішнім урядом України, а лише з представниками повстанців, що воювали проти гетьмана. Акт соборності відбувся 22 січня 1919 р. в Києві на Софійській площі, де було проголошено Універсал: "Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) й Наддніпрянсь­ка Велика Україна. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка".

Після проголошення Акта соборності Галицька держава отримала назву Західна область Української Народної Республіки. Про­те фактичної злуки не відбулось: організація влади ЗУНР не змінилася й обидві держави надсилали кожна свої окремі місії за кордон.

63.Утворення Української радянської держави.

УРСР було проголошено на I Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих і солдатських депутатів за участю селянських депутатів, який проходив у Харкові 11-12 грудня 1917 року.

Вищим органом влади проголошувався Всеукраїнський з’їзд Рад. У перервах між з’їздами його функції мав виконувати Цент­ральний виконавчий комітет (ЦВК). Народний секретаріат був вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади радянської України. 17 грудня ЦВК рад України проголосив маніфест про повалення Центральної Ради і Генерального секретаріату. Зазначимо, що в той час Центральна Рада контролювала 3/4 території України.

25 грудня 1917 року розпочався наступ більшовицьких військ. Але за умовами Брестської угоди більшовицький уряд мусив перебратися з Києва до Полтави, а потім - з 9 березня 1918 року - до Катеринослава. У липні 1918 року в Москві (!) було створено Комуністичну партію (більшовиків) України - КП(б)У як складову частину Російської Комуністичної партії більшовиків - РКП(б).

28 листопада 1918 року в Курську за постановою Центрального Комітету (ЦК) РКП(б) було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з П’ятаковим, який розглядався як тимчасовий радянський уряд.

7 січня 1919 року територія України, яка входила до складу Радянської Росії, стала називатися Українською Радянською Соціалістичною Республікою (УРСР). 26 січня 1919 року було створено новий уряд УРСР на чолі з Х. Раковським. Новий уряд декларував необхідність об’єднання УРСР з РСФРР на засадах со­ціалістичної федерації.

Українська державність в УРСР мала суто формальний характер. Вільне обрання місцевих рад на її території не проводилося. В період 1917-1920 рр. незалежної держави Радянської України не існувало. Її територія була включена до складу РРФСР.

64.Конституція УРСР 1919 року, її структура ї зміст.

На III-му Всеукраїнському з’їзді Рад, що відбувся у Харкові 14 березня 1919 року, було прийнято Основний закон республіки - Конституцію УРСР. Цей документ стає юридичною основою державного будівництва в радянській Україні. Він носив заідеологізований класовий характер. УРСР називалася навіть не державою, а організацією диктатури трудящих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селянства над гнобителями й експлуататорами.

При прийнятті Конституції УРСР допускалася її відмінність в залежності від місцевих умов від Конституції РСФРР 1918 року. Тому текст Конституції УРСР значно відрізняв­ся від Конституції РСФРР як за обсягом, так і за змістом. Структурно цей документ складався з чотирьох розділів: 1. Загальні положення; 2. Конструкція радянської влади; 3. Декларація прав і обов’язків трудящого і експлуатованого народу України; 4. Про герб і прапор УРСР. Другий розділ поділявся на підрозділи: А - Організація центральної влади; Б - Організація радянської влади на місцях.

У Декларації визначалася соціальна основа нової державності - диктатура пролетаріату. Політичною основою диктатури пролетаріату виступала система Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, а також волосні, повітові та губернські з’їзди рад.

Найвищим органом влади Конституція проголошувала Всеукраїнський з’їзд Рад. У період між з’їздами вищим органом влади був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад, який утворювався з’їздом і відповідав перед ним. Компетенцією ВУЦВК було формування уряду - Ради Народних Комісарів. Уряд складався з народних комісарів, які очолювали галузеві народні комісаріати. За Конституцією УРСР 1919 року Україна була унітарною державою.

Зверніть увагу, що в організації й діяльності найвищих органів влади та управління поділу на законодавчу, виконавчу влади не було, а вносити зміни до Конституції міг лише Всеукраїнський з’їзд Рад.

65.Утворення Союзу РСР та роль України в цьому процесі.

В березні 1922 року Політбюро ЦК РКП(б) приймає рішення про перегляд договірних відносин РРФСР з іншими радянськими республіками, в тому числі з УСРР.

У жовтні 1922 року на Пленумі ЦК РКП(б) була продекларована необхідність укладення договору між Україною, Білорусією, Федерацією Закавказьких республік і РРФСР про об’єднання їх в Союз Радянських Соціалістичних Республік із правом буцімто вільного виходу кожної з них зі складу Союзу.

30 грудня 1922 року в Москві у приміщенні Великого театру відбувся перший з’їзд Рад, який ухвалив рішення про утворення Союзу РСР, затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. На з’їзді було обрано вищий орган державної влади СРСР у період між з’їздами - Центральний виконавчий комітет СРСР (ЦВК).

На першій сесії ЦВК СРСР було прий­няте рішення про передачу Всеросійському ЦВК і його Президії повноважень з прийняття декретів і постанов, обов’язкових до виконання по всій території СРСР. А сам Договір про утворення СРСР навіть не було подано для ратифікації на з’їздах Рад респуб­лік. 1923 року було створено спеціальну комісію для розробки Конституції СРСР. У процесі підготовки проекту Конституції розгорілася боротьба між прихильниками концепції збереження суверенних прав республік (від України - Х. Раковський) і прибічниками Сталіна, які намагалися максимально обмежити сувере­нітет республік у складі СРСР.

66.Державно-правовий статус України за конституцією СРСР 1924 року.

6 липня 1923 року на другій сесії ЦВК СРСР було прийнято постанову, якою ухвалювався Основний Закон СРСР та надавалася йому чинність. З’їзди Рад союзних республік також схвалили Конституцію СРСР, а 31 січня 1924 року на II з’їзді Рад Конституція СРСР остаточно була затверджена.

Зазначимо, що на відміну від Конституції 1919 року , де Украї­на проголошувалася унітарною державою, новою Конституцією було передбачене автономне вкраплення - Молдавська автоно­мія.

Вищі органи влади й управління за новою Конституцією не змінювалися. До них належали Всеукраїнський з’їзд Рад, ВУЦВК, Президія ВУЦВК і РНК.

15 травня 1929 року XI Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив нову Конституцію УРСР. Вона складалася з 82 статей і 5 розділів: загальні положення; про устрій Радянської влади; про виборчі права; про бюджет Української РСР; про герб, прапор і столицю Української РСР. Визначалися суверенні права України, які у порівнянні з Конституцією 1919 року були значно звужені. Право законодавчої ініціативи отримала Президія ВУЦВК.

67.Конституція УРСР 1929 року, її структура і зміст.

В розвитку радянського конституціоналізму певне значення мала й Конституція УРСР 1929 року, яка була затверджена на XI Всеукраїнському з’їзді Рад 15 травня 1929 року. Вона складалася з 82 статей і 5-ти розілів: 1. Загальні положення; 2. Про устрій Радянської влади (цей розділ складався з двох частин: одна була присвячена центральним органам влади, а друга - місцевим); 3. Про виборчі права; 4. Про бюджет Української СРР; 5. Про герб, прапор і столицю Української СРР.

Зазначимо, що вперше були введені в Конституцію розділи про виборчі права і про бюджет. Ст. 2 і 3 Конституції визначали правовий статус УРСР відносно союзного центру. Суверенні права Украї­ни у порівнянні з Конституцією 1919 року значно звужувалися. Ст. 4 вказувала на право УРСР приймати в громадянство окремих осіб, але одночасно фіксувала принцип єдності радянського громадянства, який виражався в тому, що громадяни УРСР є громадянами СРСР. У Конституції визнавалося право на власне законодавство й управління, але вища юридична сила належала загальносоюзним актам. Встановлювалася нова періодичність скликання з’їздів Рад та надзвичайних з’їздів. За ст. 7 ВУЦВК отрима­ла право законодавчої ініціативи. Місцевими органами влади визнавалися Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, районні та окружні з’їзди Рад, а також їхні виконкоми.

Статті Конституції УРСР мали декларативний характер і не були статтями прямої дії.

68.Перебудова держ. апарату і демократиз. виборчої сист. за Конституцією УРСР 1937р

Повна перемога соціалізму в СРСР була юридично закріплена в новій Конституції, проект якої було ухвалено на Пленумі ЦК ВКП(б) в червні 1936 року, а Надзвичайний VIII Всесоюзний з’їзд Рад 5 грудня 1936 року затвердив і ввів її в дію. На основі цього документа 1937 року приймається Конституція УРСР.

У відповідності з Конституцією найвищим органом влади УРСР проголошувалася Верховна Рада республіки. Її компетенцією були затвердження народногосподарського плану республіки, управління галузями народного господарства, встановлення оподаткування, законодавства про працю, організація судових органів тощо. Постійно діючим органом є Президія, що обирається Верховною Радою. Вона видає укази, тлумачить закони республіки, конт­ролює роботу уряду, присвоює почесні звання республіки, здійснює право помилування осіб, проводить референдуми.

Рада Народних Комісарів є найвищим виконавчим і розпорядчим органом. Місцевими органами влади виступали обласні, районні і сільські Ради депутатів трудящих. Слід наголосити, що ці демократичні за формальними ознаками органи реальної влади не мали. Реальними владними органами виступали компартійні органи. До Конституції УРСР 1937 року вперше увійшло положення про Комуністичну партію, як керівне ядро всіх громадських і державних організацій.

Економічною основою УРСР визнавалася соціалістична система господарювання і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, яка існувала у формі державної і кооперативної власності. В Конституції регламентувався державний устрій. У ній було закріплене декларативне право виходу УРСР зі складу СРСР. У Конституції було продекларовано широкі права і свободи громадян, які в реальному житті були максимально обмеженими.

69.Перша кодифікація законодавства УРСР 1922-1927рр.

В 1922-1927 роках у радянській Росії, а згодом і в Україні, проводилася повна кодифікація всіх галузей права. Для України особливість полягала у тому, що поряд з існуванням власних законодавчих актів, активно застосовувалося законодавство РРФСР.

В серпні 1924 року було підготовлено перший проект Адміністративного кодексу УСРР, а прийнято його було 12 жовтня 1927 року.

Цивільне законодавство було спрямоване на розширення і зміц­нення державної власності як основи радянського ладу. З 1923 року в Україні набуває чинності Цивільний кодекс РРФСР 1922 року. Визначалися загальні умови, за якими укладалися угоди. Зверніть увагу, що однією з особливостей зобов’язального права було застосування статей Кримінального кодексу за порушення цивільних договірних відносин. Цивільний кодекс дозволяв приватну власність на ненаціоналізоване майно, але свобода розпорядження ним обмежувалася інтересами держави, яка могла розірвати невигідний для неї договір.

В розвиток сімейного права 31 травня 1926 року ВУЦВК затверджує «Кодекс законів про родину, опіку, подружжя та про акти громадянського стану». Кодекс визнавав за дійсну лише державну реєстрацію шлюбу, регулював майнові та аліментні відносини подружжя, правовідносини між батьками і дітьми, питання опіки й піклування. В окремих випадках суди могли визнавати права незареєстрованого подружжя на отримання аліментів від іншого та на набуте майно.

15 листопада 1922 року було введено в дію Кодекс законів про працю УСРР. Норми кодексу поширювалися на всіх осіб, що працювали за наймом.