СОВРЕМЕННАЯ АМЕРИКАНСКАЯ ЭКОНОМИКА

В конце 80-х гг. экономика США вступила в период резкого замедления темпов роста. Депрессивное состояние американской экономики в 1989-1992 гг. объясняется не только циклическим ослаблением всех основных компонентов спроса, но и воздействием специфических нециклических факторов, важнейшими из которых были кризисные процессы в кредитно-финансовой сфере и сокращение государственных военных закупок. Общая продолжительность спада составила 10 месяцев – с октября 1990 по март 1991 г., промышленное производство сократилось на 2%. Спад затронул в основном автомобильную промышленность в связи с расширением мощности японских фирм в США. Продолжительность экономического спада объяснялась тем, что впервые за послевоенные годы в кризис была вовлечена значительная часть отраслей нематериального производства. Началось сокращение занятости в сфере услуг, средняя норма безработицы достигла 7,3 % рабочей силы.

Острой экономической проблемой начала 90-х гг. стал дефицит государственного бюджета – 290 млрд. дол., растущий государственный долг – около 4 млрд. дол., что привело к сокращению инвестиционной активности в стране, вытеснению частных заемщиков с рынка ссудных капиталов и превращению США в крупнейшего должника в мире.

В связи с этим главной задачей демократической администрации Б. Клинтона стало оздоровление экономики путем стимулирования инвестиционного процесса.

Экономическая стратегия Б. Клинтона:

· акцентирование внимания на долгосрочных проблемах, активное применение фискальных мер;

· использование государственного регулирования с целью поддержки НИОКР, развития государственной инфраструктуры, создания благоприятных условий для деятельности малого бизнеса;

· усиление роли государства в решении социальных проблем.

Новый экономический подъем в американской экономике начался с марта 1991 г., однако начало зрелой фазы подъема на рубеже 1994-1995 гг. сопровождалось замедлением экономического роста. Сдерживающее влияние на экономический рост продолжала оказывать государственная бюджетная политика. Ее особенностью стало сокращение федеральных закупок при медленном увеличении бюджетных расходов властей штатов и местных органов самоуправления. В 1995 г. правительство Клинтона вышло с новыми предложениями об усилении контроля за бюджетными расходами, которые позволили бы на протяжении следующих пяти лет удержать дефицит на уровне 160 млрд. дол. Эти меры сочетаются с некоторым снижением налогового бремени.

Неоднозначное влияние на экономический рост США оказывал внешнеторговый фактор. Благодаря улучшению экономической конъюнктуры в развитых странах и ускорению инвестиционных процессов в новых индустриальных государствах, темп прироста экспорта увеличился в основном за счет вывоза американского оборудования и химической продукции. Особое значение сыграло и включение Мексики в Североамериканское соглашение о свободной торговле. В то же время рынок США продолжал "всасывать" огромный объем мировых товарных ресурсов. В 1994 г. зарубежные поставки машинотехнической продукции обеспечили почти 60 %, а автомобилей и потребительских товаров – 25 % общего прироста импорта США. Импорт США продолжал расти быстрее, чем экспорт, обусловливая в целом тормозящий эффект внешнеторгового фактора на ход экономического подъема.

67.ЭКОНОМИЧЕСКОЕ СОДЕРЖАНИЕ «ХОЛОДНОЙ ВОЙНЫ»

Противостояние систем внешне имело мирную, идеологичес­кую форму («холодная война»), хотя и были предприняты опре­деленные «разведки боем» — самые значительные: с социалистической стороны — война в Корее (1950—1953 гг.), установка ракет с атомными боеголовками на Кубе (1962 г.), война в Афганистане (1979—1989 гг.), а с капиталистической — война во Вьетнаме в 1960-х гг. Все они окончились провалом. Суть «хо­лодной войны» состояла в беспримерном соревнований по про­изводству современных вооружений между западным (Североатлантический договор) и восточным (Варшавский договор) во­енными союзами.

Гонка новых вооружений охватила все роды войск — сухопутные, воздушные, морские. Главным результатом явилось созда­ние, нового типа стратегического оружия: термоядерных (водо­родных) бомб (1955 г.), многократно превышающих разрушительную силу атомных зарядов, и их носителей — баллистичес­ких межконтинентальных ракет (1957 г. — первый вывод раке­той в космос спутника Земли) — как стационарных (в шах­тах), так и мобильных (на атомных подлодках). В 1961 г. испыта­ние советской сверхмощной водородной бомбы на Новой Зем­ле буквально потрясло земной шар, по которому трижды про­бежала сейсмическая волна, а «гриб» поднялся в небо на 67 км. Стало предельно ясно, что ракетно-ядерная война означает не­минуемую гибель цивилизации, в ней не может быть победите­лей и побежденных .

В середине 80-х гг. гонка вооружений, а с ней вместе и «хо­лодная война», завершилась победой западного блока во главе с США, нанесших Советскому Союзу два тяжелейших бескров­ных удара. Первый удар — установку в Европе американских тактических ракет повышенной мощности (подлетное время до Москвы — всего 5 мин.) — СССР парировал системой находя­щихся на океанских «лежбищах» вокруг североамериканского континента атомных подлодок с наведенными на главные центры Америки баллистическими ракетами. На второй удар — амери­канскую Стратегическую Оборонительную Инициативу («звездные войны») — разработку непреодолимого, по идее, для баллис­тических ракет лазерного щита, советская экономика, истощен­ная непосильным военным производством, оказалась бессиль­ной дать ответ. Это было равносильно поражению. СССР и США договорились о взаимном серьезном сокращении воору­жений, а поскольку военная угроза служила в Советском Союзе главным оправданием жертв и лишений, произошла перестрой­ка тоталитарного общественно-экономического строя. Советс­кий Союз распался, власть Советов прекратила свое существо­вание. Перестройка в СССР явилась главным итогом «холодной войны».

 

1.Етапи розвитку історії екогомічної думки.

Економічна наука загалом і економічна думка зокрема мають дуже давні традиції спроб виділення різноманітних періодів у розвитку як господарської практики, так і безпосередньо еконо­мічної думки. Спираючись на сучасні здобутки історико-еко­номічної науки, ми пропонуємо таку схему періодизації історії економічних учень, яка не суперечитиме узвичаєним підходам до цієї проблеми як вітчизняних, так і зарубіжних учених. Тож у розвитку економічної думки можна виділити такі основні пері­оди з відповідними напрямами всередині них:

1) до класична економічна думка, яка охоплює економічну ду­мку Стародавнього Сходу (Китай, Індія, Вавилон, Єгипет), антич­ності (стародавні Греція та Рим) та середньовіччя. Також сюди
входить економічна думка періоду меркантилізму;

2) класична політична економія — В. Петті, П. Буагільбер,школа фізіократів на чолі з Ф. Кене; А. Сміт, Д. Рікардо,Т. Р. Мальтус, Ж. Б. Сей, Ф. Бастіа, У. Н. Сеніор, Дж. Ст. Мілль;

3) альтернативні класичній школі напрями економічної думки,або гетеродоксія класичній ортодоксії— історична школа, марк­систська економічна теорія та генеза економічних концепцій соціал-демократії;

4) неокласичний напрям економічної теорії— виникнення та розвиток маржиналізму: встрійська (К. Менгер, Ф. Візер, О. Бем-Баверк), лозаннська (Л. Вальрас, В. Парето), кембриджська (А. Маршалл) та американська (Дж. Б. Кларк) школи;

5) основні напрями економічної думки XX— початку XXI ст. —виникнення та еволюція інституціонального напряму і кейнсіанства, еволюція неокласичного напряму та економічний неолібе­ралізм, економічні теорії неоконсерватизму.

 

10. Господарський роз-к Давньой Греції в осьовий час. Реформи Солона.

Суспільне життя античної Греції зосереджувалося у полі­сах —- містах-державах, розташованих по берегах та островах Егейського й Іонічного морів. Греція не була єдиним політичним цілим, кожне місто-поліс жило власним життям. економічні зв'язки за умов панування на­турального господарства були досить вузькими, господарське життя переважно зосереджувалося в окремих родинах, у їх до­машньому («ойкісному» — від давньогр. «ойкос» — дім) госпо­дарстві. . На чолі такої патріар­хальної родини стояв родоначальник або домовласник, який у гос­подарському відношенні виступав як управитель та землевлас­ник. Саме право на землеволодіння визначало участь у держав­ному управлінні, а клієнти, які знаходилися під захистом та за­ступництвом

патріархальної родини, таких прав не мали. У мі-стах-полісах крім повноправних громадян існували та Інші кате­горії населення, зокрема метки (іноземці), які прав на землю не мали і вимушені були займатися ремеслом та торгівлею, заняття­ми, які греки вважали негідними громадянина.Така патріархальна родина була самодостатньою і не потре­бувала господарських зв'язків з іншими, подібними до неї, адже забезпечувала власні потреби за рахунок власного ж господар­ства. Лише деякі блага, передусім предмети розкошу, здобува­лися шляхом обміну на власну продукцію. Саме таке господарство І називали ойкісним. Діяльність їх зосере­джувалася в сільському господарстві, землеробство ставало головним джерелом існування патріархальної родини. Ремесло вже виникає, але також виключно для забезпечення власних ро­динних потреб.Поділ праці у патріархальній родині ще не визначав суспіль­ного поділу праці, хоча й породжував появу нових форм госпо­дарської діяльності як складових ойкісного господарства. Влас­ник такого господарства спрямовував трудову діяльність як рабів, так й іншої челяді, а продукція споживалася безпосередньо в ньому.Але в інших містах-полісах натуральне господарство вже з VII ст. починає витіснятися за рахунок розвитку ремесла та тор­гівлі. Найбільшим центром стають Афіни. В Афінах, як і в біль­шості грецьких міст-полісів, існувала демократична форма прав­ління, а влада вже з VIII ст. до Р.Х. належала аристократії. Осно­ва цієї влади визначалася низкою причин, серед яких найважли­віше місце належало великому землеволодінню, яке дозволяло господарям підкоряти собі як орендарів, так і масу дрібних зем-левласників-співгромадян, більшість з яких була боржниками ве­ликих власників.Право власності охоронялося законодавчо. Позики надавалися під заставу землі, а на ді­лянках боржників встановлювалися так звані боргові (іпотечні) стовпи, на яких записувалися імена боржників, кількість боргу та строк виплати. Проценти були дуже високими, борги росли швидко.Такі явища були підтвердженням розкладу ойкісного госпо­дарства. Спробу уповільнити ці процеси і водночас підтримати торгівлю та реміс­ництво було зроблено у 594 р. архонтом Солоном, який здійснив низку реформ.Так, реформи Солона вирішували питання привілейованого стану землевласників, закріпивши за ними права повного гро­мадянства. Реформи Солона знищили також боргову кабалу, боргове раб­ство було заборонене, а рабами могли бути лише іноземці, рабст­во одноплемінників було заборонене. Були також анульовані всі борги під заставу земель. Таким чином реформи захистили інтереси землевлас­ників і певною мірою -— старого ойкісного господарства.Статус ремісників істотно підвищується, відкриваються можли­вості залучення до занять ремеслом не лише рабів або метеків, а й громадян Афін. У сфері політичній реформи Солона встановлювали юридичну рівність між громадянами перед законами, всі громадяни були рів­ними незалежно від їх майнового стану. Реформував вій і спад­кове право, надавши можливість тим, хто не мав дітей, передава­ти своє майно у спадок на власний розсуд.Отже, реформи Солона, заклали основи нового суспільно-економічного та політичного устрою в Афінах і зміцнили економіку полісу, від­крили шлях до посилення економічної та політичної могутності.

 

12. Особдивості господарського роз-ку Давньої Індії та його відображення в памятках ек.думки.Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв’язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. В основі староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Писемними джерелами середини I тисячоліття до н.е. є переважно релігійні трактати буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони дають уявлення про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економіч­них категорій, зокрема власності, майна.

Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння — нірвани. І хоча воно не заперечує господарської діяльності мирян, подаянням яких мають жити буддійські монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги.

Велика кількість брахманістських творів грунтується на концепції трьох цілей життя людини — релігійного обов’язку, матеріальної вигоди та чуттєвої любові. Кожній із цих цілей присвячено відповідну літературу. Найвідомішими книжками про обов’язок (дхарму) є «Закони Ману», про вигоду (артху) — «Артхашастра.

У «Законах Ману» економіка розглядалася як сфера діяльності варни вайшя. Вона об’єднувала тваринництво, землеробство, торгівлю та лихварство. Багатство давало право на особливу пошану тільки в середовищі самих вайшя. Ремесло як різновид обслуговуючої праці було долею варни шудра. Такою самою вважалася й праця орендарів-половинщиків, найманих працівників у сільському господарстві. Суспільним ідеалом був економічно незалежний господар. Можна сказати, що господарська самостійність розглядалася як одна з головних умов свободи та повноправності людини. Хоч «Закони Ману» ставлять на перше місце релігійний обов’язок (дхарму), але істинним щастям уважають досягнення всіх трьох цілей життя людини. Отож, користь, матеріальна вигода та добробут санкціонуються брахманізмом.

«Артхашастру» (між IV та III ст. до н.е.) присвячено користі, матеріальній вигоді — артхі. Це трактат про мистецтво політики та управління державою. «Артхашастра» — це зведення правил, адресованих царям та правителям, якими вони мають керуватися у своїй державницькій діяльності. За повнотою та різноманітністю змісту цей твір належить до найбільш глибоких староіндійських джерел. У ньому подано грунтовні відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику індійської держави.

«Артхашастра» показує величезну роль держави в господарському життi країни. У трактаті мовиться, в основному, про державні справи та царське господарство. Головною метою економічної політики держави є поповнення скарбниці. Відповідно до цього у «Артхашастрі» викладається вчення про управління та державні доходи.

Основними джерелами доходів староіндійської держави були прибутки від державних (царевих) підприємств, а також різноманітні податки, мито та штрафи, що стягувалися з населення. В «Артхашастрі» податки розглядаються як утримання, належне цареві у винагороду за те, що він охороняє країну від зовнішньої небезпеки та внутрішніх заколотів.

«Артхашастра» торкається також питань торгівлі як одного зі способів збагачення державної скарбниці. Важливою складовою регламентації торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибутком. Ринкові наглядачі могли встановлювати «справедливі ціни» на товар, а на аукціонах стягати різницю між ринковою та оголошеною ціною у скарбницю. Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, i його норма заздалегідь фіксувалася — для місцевих товарів у розмірі 5% встановленої ціни, а для іноземних товарів — 10%.

Отже, у давньоіндійській літературі вже наявні відомості про економічний лад держави, а також відображено практичні знання в галузі ведення господарства, подано рекомендації щодо управління ним, зокрема щодо організації оподаткування та з інших питань економічної політики.

 

30. Розвиток ринкового господарства в Англії(середина XVII – середина XIX ст.).Висвітлення цих процесів у теоріях А.Сміта та Д.Рікардо.

Внаслідок буржуазно-демократичної революції (1640—1659) та «Славного перевороту)) (1688) в Англії була встановлена консти­туційна монархія під парламентським контролем. Таким чином, система політичної влади забезпечила доступ (через парламент , пізніше — і через кабінет міністрів) представникам великого капіталу до державного управління. Це дозволило зорієнтувати економіку країни на створення умов, необхідних для подаль­шого розвитку складових ринкового господарства.

Діяльність уряду насамперед сприяла розвитку сільськогоспо­дарської галузі. Суть його заходів полягала в захисті та заохо­ченні розвитку фермерських господарств, особливо тих, які ви­рощували зернові. Та лише в другій половині XVIII ст. в Англії був здійснений аграрний переворот, в результаті якого майже повністю було знищено дрібне селянське господарство. Влада робила ставку на великі фермерські господарства, що використовували найману працю селян що лишились без землі. На заробітну платню ці робітники купували собі все необхідне, таким чином уряд гарантував платоспроможного споживача та збільшував товарно – грошовий обіг. На ринок капіталів надходили вільні грошові ресурси ферме­рів, які були їхнім прибутком від сільськогосподарського виробництва, і частина земельної ренти землевласників. Механізм утворення прибутку фермерів і ренти землевласників дослідиви Д. Рікардо в роботі «Основи політичної економії та оподаткуван­ня» (1817).

У своєму дослідженні вчений виходив з того, що вартість сільськогосподарських товарів визначається витратами праці на їх виробництво за най не сприятливіших умов. Тоді фермери, які використовують гіршу землю, отримують лише середній прибу­ток на вкладений ними капітал. Рента на такій землі для ЇЇ влас­ників не виникає. Ті ж фермери, які використовують середню й кращу землю, отримують дохід, що перевищує середній прибуток відповідно до якості і місцерозташувания земельних ділянок. Цей прибуток ви­значається як різниця між витратами виробництва на ділянках, які вони обробляють, і на гірших землях. Середній прибуток при­власнюється фермером. А надлишок доходу над середнім прибут­ком і є земельною рентою, яку отримує землевласник. Таким чином, рента у Д. Рікардо розцінюється як суто соціаль­ний феномен, що пов'язаний із виникненням приватної власності на землю. А джерелом ренти є праця найманих робітників у сіль­ському господарстві, а не власне земля. Та К. Маркс у «Капіта­лі» показав, що це не зовсім правильно: в умовах приватної влас­ності на землю землевласник не віддає даром в оренду навіть найгіршу ділянку. Рікардівську ренту К. Маркс назвав диференційною (тобто зв'язаною з природною різницею земельних ре­сурсів).

Протекціоністська політика англійського уряду сприяла роз­витку мануфактурного виробництва. Перші теоретичні узагальнення відносно мануфактури та її прогресивної ролі в розвитку країн зробив А. Сміт у роботі «До­слідження про природу і причини багатства народів» (1776). В основі всієї системи його економічних поглядів лежить ідея, що багатство суспільства створюється працею в процесі вироб­ництва. Воно залежить, по-перше, від частки населення, яке зай­няте продуктивною працею, і, по-друге, від рівня продуктивно­сті праці. А. Сміт вважав поділ праці найважливішим фактором економічного прогресу і зробив його вихідним пунктом свого до­слідження. На прикладі мануфактури, яка виробляла голки, він по­казав що величезний зріст продуктивності праці внаслідок ЇЇ поді­лу зумовлений: 1) зростанням майстерності та збільшенням вправ­ності робітника; 2) збереженням часу, який витрачається в процесі переходу від одного виду праці до іншого; 3) технічним удоскона­ленням виробництва. Саме мануфактури створили перед­умови для перемоги машинної техніки, адже чим простіша вироб­нича операція, тим легше замінити людину машиною.

Політика уряду з перетворення Англії на колоніальну державу розширювала сировинну та фінансову базу англійської промис­ловості, забезпечувала її ринками збуту. У XVIII ст. Англія стала могутньою колоніальною державою з колоніями в Індії, Північ­ній Америці та в інших частинах світу.

У середині ХУШ ст. А. Сміт рішуче виступив проти спроб ко­ролівського двору, земельної аристократії і купців закріпити свою владу в колоніях. Він довів, що меркантилістична політика в колоніях, які вона намагається утримати в становищі аграрно-сировиних придатків метрополії, суперечить інтересам самої Ан­глії.

Про вільну торгівлю в Англії заговорили тільки тоді, коли во­ни стала світовою промисловою державою, і їй потрібна була де­шева імпортна сировина, продовольчі товари та ринки збуту. Ідея цільної торгівлі була висунута та обґрунтована в Останній чверті XVIII ст., і Д.Рікардо і А.Сміт надавали світовій торгівлі. Це спонукало їх до створення праць присвячених саме світовій торгівлі та місцю Англії в ній. Ці праці послужили орієнтиром в зовнішній політиці та торгівлі.

33. Особливості становлення ринкового господарства в США. Роль ліберальної економічної теорії Г.Ч.Кері в розвитку капіталістичних відносин у країні.

Специфіка становлення ринкового господарства в Американських колоніях полягала в тому, що її заселяли вихідці з країн, де вже розвивалися ринкові відносини. Туди прибували англійці, ірландці, шотландці, німці, голландці, які па своїй бать­ківщині належали до середнього класу, тобто були освіченими й мали різноманітні трудові навички. Вони були сповнені діло­вим духом, бажанням створити своє господарство та отримати прибутки. Як правило, ці люди були протестантами, відрізнялись віротерпимістю, що дозволяло створювати етнічно змішані родини.

В економічному розвитку колоній рано намітилась спеціалізація.

Чотири північні колонії Нової Англії (Род-Айленд, Нью-Гемпшир, Массачусетс, Коннектикут) з найбільшим містом і портом Бостон, були мало придатними для землеробства. Тут розвива­лась лісопильна, суднобудівна, залізоробна, металургійна та лег­ка промисловості. Провідного галуззю останньої стала вовняна.

Чотири колонії центру Нової Англії (Нью-Йорк, Делавар, Нью-Джерсі, Пенсільванія), були основним сільськогосподарсь­ким районом, де здебільшого вирощували пшеницю.

П'ять колоній півдня (Меріленд, Вірджинія, Північна та Південна Кароліна і Джорджія) створили зовсім іншу соціально - економічну зону. Її особливість була в тому, що основною робочою силою була примусова праця рабів — негрів. Тому Південні колонії відрізнялися також культурою, релігією, ментальністю. А їхній

спекотний та вологий клімат дозволяв вирощувати на плантаціях тютюн, рис.

Високими темпами, які не були характерні жодній державі, зростало населення країни: у 1800 р. — 5,3 млн., у 1850 р. — 23,2 млн. людей. Це відбувалося за рахунок як при­родного припливу, так і притоку іммігрантів та ввозу рабів. До 1860 року в США іммігрувало близько п'яти мільйонів осіб. Таким чином, США отримували з країн Західної Європи технічні досягнення, підготовлених кваліфікованих працівників та дешеву робочу силу. Усе це сприяло швидкому економічному піднесенню США й розвитку внутрішнього рин­ку країни.

Мни спою специфіку в США й процес урбанізації. Якщо в Європі її міста заселялись за рахунок обезземелених селян, то в США за рахунок іммігрантів, як правило, представників промислово виробничої сфери. Жителі міст 1860 р. становили майже 20 % населення США. Процес урбанізації в країні відбувався більш повільними темпами, ніж в Європі.

У США XVIII—XIX ст. було зроблено багато важливих відкриттів, чому сприяла державна система заохочення. Так, 1790 р. і виданий Закон про патенти, який давав винахідникам значну монополію на використання своїх винаходів. Уже 1793 р. учителем Уітні було створено першу бавовноочисну машину її застосування підвищувало продуктивність праці в 100 разів. Цей же талановитий учитель впровадив у виробництво мушкетів принцип взаємозамінності окремих частин, що стало Початком стандартизації виробничого процесу в промисловості. Винайдення 1841 р. швейної машини дало поштовх розвитку легкої промисловості. Америка на першому етапі промислової революції стала батьківщиною електромагнітного телеграфу (1842), бесемерівського процесу виплавленння сталі (1847), парової турбіни (1849).

Своєрідність становлення та розвитку США, і зокрема — капіталізму, наклало відбиток на їхню економічну думку (він панування па Півночі, тоді як Південь усе ще залишався рабовласниць­ким), Політичні та соціально-економічні умови викликали необхідність довести прогресивність капіталістичного устрою, оптимістично змалювати його перспективи, оголосити побудову капіталізму загальносуспільною метою.

Засновником такої вкрай необхідної ліберальної економічної теорії США є Генрі Чарльз Кері (1793—1879). Він написав цілу м ясу робіт. Серед них: «Нариси про норму заробітної плати» (1835), «Принципи політичної економії» (1837—1840) у 3-х томах, «Гармонія інтересів агрокультури, мануфактури і комерції» (ІХ50), «Принципи соціальної науки» (1865) та ін.

Економічна теорія Г. Ч. Кері побудована на поєднанні критично розглянутих економічних теорій попередників, особливо класиків, Га власних економічних поглядів. Так, він не сприймав Д. Рікардо та Т. Р. Мальтуса, системи яких вважав песимістичними і такими, що розпалюють соціальну ворожнечу. Не погоджувався Г. Ч. Кері і з деякими думками А. Сміта, зокрема заперечував теорію вільної торгівлі, запропонувавши натомість доктрину протекціонізму.

Центральне місце в теоретичних побудовах Г. Ч. Кері, як і у Ф. Бастіа (Франція), займає теорія «гармонії інтересів». На його думку, він сформулював універсальний закон, згідно з яким у капіталістич­ному суспільстві існує «найповніша гармонія всіх істинних і справж­ніх інтересів», а тому немає підстав для соціальних суперечностей. Вихідною умовою в теоретичній побудові Г. Ч. Кері була ідея про справедливий розподіл, який нібито притаманний капіталізмові. Він, як вважав Г. Ч. Кері, враховує внесок кожного в суспільне виробни­цтво. З розвитком буржуазного суспільства завдяки зростанню про­дуктивності праці та примноженню капіталів частка робітників у на­ціональному продукті зростає і абсолютно, і відносно, а частка ка­піталістів, абсолютно збільшуючись, відносно зменшується. «З усіх законів, установлених наукою, —писав Г. Ч. Кері, —це найбільш прекрасний закон, тому що дія цього закону полягає у гармонії іс­тинних інтересів різних класів людського суспільства».

Наприкінці 40-х років XIX ст. Г. Ч. Кері підтримував політику фритредерства, яку проводив уряд США. Та вже у 50-х роках пін стає поборником політики протекціонізму. Основний аргумені ученого—- це можливість зберегти для виробника внутрішнії) ринок за рахунок автономізації економіки. А основою міжнарод­них відносин він вважає досягнення стану всесвітньої гармонії націй завдяки всебічному індивідуальному розвитку.

Що ж до міжнародного поділу праці, то, на думку Г. Ч. Кері, не­втручання держави в міжнародні відносини під гаслом міжнарод­ного поділу праці може призвести національну економіку (ідеться, перш за все, про США) до промислової залежності, перетворення країни на постачальника сировини для розквіту якоїсь іншої нації, Звідси видно, що основною метою теорії Г. Ч, Кері був захист американської економіки.

Таким чином, економічна позиція Г. Ч. Кері слугувала теоре­тичним та ідеологічним підґрунтям становлення і розвитку капі­талістичних відносин на всій території США. Разом з тим, крайня протилежність шляхів економічного розвитку Півночі та Півдня, гострий соціально-економічний конфлікт між ними на той час міг вирішитися лише через громадянську війну. Остання, що закінчилась перемогою Півночі, мала характер буржуазно-демократичної революції. її рушійними силами були робітники, фермери та революційна буржуазія, виступила полі­тичним керівником народу, хоча саме робітники і фермери зігра­ли в революції вирішальну роль.

80. Основні напрямки ринкових перетворень в ек-ці Незалежної Укр. на першому етапі незалеж-го роз-ку(1991-1994рр)

Кінець 1991 — перша половина 1994 рр. — це період поглиб­лення структурного розбалансування економіки України. Світо­вий досвід переконливо свідчить, що для ефективного господа­рювання необхідно, щоб у структурі промислового виробництва частка базових галузей (паливно-енергетичний та металургійний комплекси) становила від 19 до 23 %. В Україні 1992 року вона становила 44,9 %, 1993 — 37,6 %, а 1994 року — 45,4 %. За цими цифрами криється збереження великої рссурсоємності суспільно­го виробництва. Водночас випереджувальними темпами зроста­ють ціни на продукцію базових галузей ціни: на продукцію вугіль­ної промисловості у першому кварталі 1992 р. зросли у 90 разів, більш як у 40 разів зросли ціни на продукцію металургійної та нафтопереробної промисловості, ціни на продукцію легкої промисловості зросли у 12 разів, а сільського господарства— вше­стеро, що свідчило про істотне погіршення галузевої структури національного виробництва. Спроба поліпшити ситуацію за ра­хунок емісійних кредитів лише стимулювала подальше зростання бюджетного дефіциту.

На цьому тлі суттєво посилився податковий тягар па товаро­виробників, давалися взнаки фіскальні ознаки податкової систе­ми, що вкрай негативно позначалося на економічній ситуації, З метою скорочення емісії не забезпечених товарною масою гро­шей уряд вдається до збільшення податків, встановлює найвищу в світі ставку прибуткового податку з громадян — 90 %. Але в підсумку лише збільшуються так звані бартерні операції (натураль­ний обмін), ще більше посилюється «тінізацїя» економіки, обо­роти якої у 1994 р. досягли 40 % валового внутрішнього продук­ту, катастрофічно зростають неплатежі за продані товари й нада­ні послуги, відбувається подальше згортання виробничої та комерційної діяльності. Зростає заборгованість з виплати заробіт­ної плати та інших виплат (пенсій, стипендій тощо). Усе це було результатом непродуманої дефляційиої політики монетаристсь-кими методами без обмежень видатків державного бюджету, які й надалі зростали. Тільки за першу половину 1993 р. обсяги кре­дитування дефіциту державного бюджету Національним банком збільшилися вдвічі.

 

 

138. Становлення та роз-к засад ринкової ек-ної сис-ми в Укр.(друга половина 90-х рр)

Наступний етап реформування економіки України визначала спроба реалізації програми виведення економіки з кризи, запро­понована президентом Л. Кучмою у 1995 р. Програма передбача­ла низку заходів, спрямованих на пришвидшене формування рин­кових відносин: розвиток підприємництва; лібералізацію тор­гівлі; створення нової законодавчої бази; кардинальні зміни в грошово-кредитній політиці; безкомпромісну боротьбу зі зло­чинністю та корупцією.

У жовтні 1995 р. в країні стартує курс па радикальні економіч­ні перетворення, під час реалізації якого скасовують дотації па виробництво збиткової продукції, відпускаються ціни, скасову­ється фіксований курс до твердих валют, проголошується необ­хідність тотальної приватизації та суттєвого скорочення бюджет­ного дефіциту тощо.Наступні роки довели, що застосування методів «монетарист-ського адміністрування» в керівництві економікою не змогло за­безпечити швидкого й ефективного виходу української економі­ки з кризи, хоча й дали певні позитивні результати. Так, 1995 р. характеризується певною стабілізацією грошово-кредитної сфе­ри. Рівень інфляції в Україні становив 181,7 % на рік і був майже вдвічі нижчим, ніж у Росії. Це зміцнило національну грошову одиницю (купоно-карбованець), підвищило довіру до неї, ство­рило передумови для проведення грошової реформи. У вересні 1996 р. в обіг було запроваджено гривню— національну україн­ську валюту.Друга половина 1990-х років в економіці України характери­зується проголошенням коригування курсу реформ па створення державно регульованої, соціально спрямованої ринкової економіки, або, інакше кажучи, проголошено курс на розбудову соціаль­ного ринкового господарства. Проте в цей період в Україні вже сформувалася доволі розви­нена ринкова інфраструктура (банки, біржі, страхові компанії тощо), визначилася певна спрямованість валютної, кредитної по­літики. Стали також певною мірою зрозумілими переваги та вади діючої податкової, митної, регіональної політики. Але негативні тенденції в економіці України, хоча й дещо пом'якшені, зберігалися до кіпця тисячо­ліття. Мабуть, це можна пояснити недостатньою послідовністю ринкових перетворень, що відбувалися в Україні.

Так, лише наприкінці 1990-х років трохи пришвидшилися про­цеси приватизації промислових об'єктів, до 2000 р. змінило форму власності близько 65 тис. підприємств та організацій, а недержавні підприємства почали виробляти майже 70% продукції. Утім, ці процеси не мали системного характеру, жодна програма привати­зації в ці роки не дістала підтримки Верховної Ради України, не отримали належного захисту й відносини власності.

Разом із тим па макроекономічну динаміку негативний вплив справляли скрутне фінансове становище підприємств, недостатня ефективність приватизації й управління державним майном, змен­шення попиту на вітчизняну продукцію через її високу собівар­тість та неконкурентоспроможність, брак інвестицій, повільне формування законодавчої бази, яка б відповідала економічним процесам перехідної економіки.

8,Історичні передумови виникнення, загальна характеристика та етапи розвитку меркантилізму.

Першим проявом економічних ідей буржуазного суспільства став меркантилізм. У Західній Європі він зародився вже у ХУ ст., але поширення набув у ХУІІ ст. Головна передумова виникнення - розклад феодалізму та зародження капіталізму.

Виникнення капіталістичного способу виробництва через первісне нагромадження капіталу (шляхом розорення дрібних виробників, колоніальними загарбаннями), виникнення світового ринку, необхідність створення великих капіталістичних підприемств, мануфактур, торговий капітал Меркантилізм - перша теоретична спроба пояснити суть капіталістичного способу виробництва, вирішував практичні питання прискорення первісного нагромадження капіталу. Меркантилізм відображав інтереси торгової буржуазії

Ідеологію меркантилізму розкривають такі головні положення.

1. багатством є лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується у грошах; тобто нагромадження грошей.

2. виробництво створює потрібні передумови для утворення багатства, а тому потребує постійного заохочення й розвитку.

3. безпосереднім джерелом багатства е сфера обігу.

4. сфера обігу е водночас і джерелом прибутку, що утворюється завдяки продажу товарів за більш високою ціною, ніж ціна купівлі:

Г — Г'

5. Джерелом багатства е лише зовнішня торгівля.

6. треба менше купувати в іноземців і більше їм продавати .

Меркантилізм пройшов два етапи у своему розвитку. Це ранній меркантилізм, (монетарний) , і розвинутий меркантилізм (мануфактурний).

Представниками цього напряму були Вільям Стаффорд в Англії та Гаспар Скаруффі в Італії.

Ранній меркантилізм грунтувався на теорії грошового балансу. Ця теорія мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій цій країні. В країні була політика максимального зменшення імпорту.

Монетарний меркантилізм був досить примітивною формою пізнішого меркантилізму. Властиві заходи — заборона вивезення грошей, обмеження імпорту, збільшення видобутку золота та срібла там, де це було можливим, встановлення високого імпортного мита не дали очікуваних результатів

У другій половині ХУІ ст. система монетарного меркантилізму змінюеться системою меркантилізму мануфактурного, що досягла свого розквіту у ХУІІ ст. Основними представниками його були Томас Мен у Англії, Антуан Монкрегьсн у Франції, Антоніо Серра в Італії. Для цієї системи характерною е теорія торгового балансу. Пізні меркантилісти центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного обігу. Вони ставили своїм завданням скасування заборони вивезення грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; форсування експорту національної продукції передовсім промислової; завоювання ринків, у тім числі колоніальних, і забезпечення активного торгового сальдо, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, увезених у країну. 3 ціею метою заохочувався розвиток промисловості, що виробляла товари на експорт. На перший план висувалася політика протекціонізму, що розглядалася як найліпший засіб для забезпечення інтенсивнішого розвитку експорту. Держава запроваджувала систему митних заходів.

Ранні меркантилісти вважали, що будь-яка купівля зменшуе їхню кількість, а будь-який продаж — збільшуе. Пізні ж меркантилісти розуміли, що гроші «породжують» гроші і для цього вони мають бути в постійному русі.

 

Маршал .У 90-х роках XIX ст. в Англії сформувалася так звана кембріджська економічна школа, засновником якої був досить відомий економіст кінця минулого і початку нинішнього століття Альфред Маршалл (1842—1924). Ця школа започаткувала новий напрям в економічній теорії, так званий неокласичний.У своїх працях, особливо у відомій книжці «Принципи політичної економії» (1890), він намагався розробити універсальну економічну концепцію, об'єднавши різні економічні теорії. А. Маршалл запропонував замість поняття «політична економія» поняття «економікс» і дав власне визначення цієї науки: політична економія, або економікс, — це наука, що вивчає людство в його повсякденному житті; вона розглядає ту частину індивідуальних або суспільних дій, котра «якнайтісніше зв'язана з придбанням і споживанням матеріальних атрибутів добробуту». У центрі наукових пошуків Маршалла — ціна продукту, яку він розглядав як найважливіший елемент ринкової економіки. Середню ціну (вартість) Маршалл трактує як результат ціноутворення, коли перетинаються на ринку ціна попиту і пропозиції. А. Маршалл одним із перших зв'язав із ціною товару еластичність попиту на нього. Він склав діаграми, які показують зміни в ціні й кількості продукту для товарів з різним ступенем еластичності: від низької до високої.У контексті співвідношення ціни й корисності він виводить поняття споживчого надлишку, під яким розуміє додаткову суму до сплачуваної ціни, яку він (споживач) згоден виплатити замість того, щоб відмовитися від речі . Фактори виробництва, на думку Маршалла, — земля, праця, капітал і організаторські здібності — визначають ціну пропозиції. Ринок Маршалл розглядав як високоорганізовану інституцію, де взаємодіють попит і пропозиція і встановлюються ціни. На ринку в процесі й під час обміну товарами пропозиція й попит перебувають у тимчасовій рівновазі. А. Маршалл розрізняв дію трьох періодів часу. Протягом короткого періоду пропозиція товару обмежується його запасом. Ціна визначається цим запасом і не відбувається змін у обсязі виробництва.Протягом триваліших проміжків часу пропозиція залежатиме від витрат на виробництво товару. У дуже тривалих часових масштабах ціна залежатиме від витрат на підготовку робочої сили і виготовлення обладнання, необхідного для виробництва цього товару». Далі автор звертається до добре відомого закону заміщення, який полягає в тім, що виробники завжди, коли це можливо, замінятимуть дорогі фактори й методи виробництва дешевшими. Тому міра можливого заміщення фактора визначає його еластичність.

 

26.Украина в составе Речи Посполитой (Польши и Литвы). После 1569 года польская шляхта, которой польские короли давали грамоты на так называемые пустые земли, начала наступление на центральные украинские земли. Там появились большие латифундии польских шляхтичей - Потоцких, Замойских, Сенявских на Брацлавщине, Калиновских, Тишкевичей, Збаразских на Киевщине, Конецпольских на Черниговщине, а с конца 16 века - Вишневских на Левобережье. Польская шляхта использовала приобретенные земли для производства сельскохозяственных продуктов, особенно пшеницы, которую вывозили в Западную Европу. С приходом польской шляхты происходят значительные национальные и религиозные изменения изменения. Часть украинских дворян денационализируется и в результате политики католического духовенства, в частности иезуитов и их школ, переходит в католичество. Так перешли в католичество такие известные украинские рода как Ходкевичей, Тишкевичей, Сапиг, Радзивиллов, и даже семья известного защитника православия князя Константина Острожского. При новых польских порядках улучшилось состояние городского населения, но пользу от магдебурского права извлекли в основном поляки и немцы, а самоуправление украинских мещан было значительно ограничено. От Люблинской унии наиболее пострадали украинские крестьяне. Они утратили право на землю, была увеличена панщина (дни отработки на помещика). Ограничивалось право переходить от одного владельца к другому. На Волыне панщина достигала трех дней в неделю. Немного лучшим было положение крестьян в малозаселенных южных районах, где для привлечения крестьян объявлялись слободы, освобождение от панщины и повинностей. Но скоро эти временные льготы были упразднены. Наступление польского правительства и польской шляхты на украинские земли для окатоличевания и полонизации, с одной стороны, экономического и социального давления, с другой стороны, вызывало сопротивление украинского народа. Как противодействие начало организовыватся украинское казачество. Небольшая часть украинского дворянства защищала свою веру, национальность и культуру. Особо отличился князь Василий - Константин Острожский (1527 - 1608), который создал в Остроге центр украинской культуры с школой и типографией (примерно в 1577 году), развивал издательскую деятельность. Именно здесь была напечатана Острожская Библия. Как реакция на наступление католичества на Украине ширились протестанские течения, в частности социниан, которые имели небольшой успех среди украинских дворянских семей - Немиричей, Сенют, Гойских и других. Но, все же главную роль в защите православной веры и украинской нации взяли на себя мещане. Они организовывали братства, которые из церковных объединений постепенно превратились в могучие культурные и просветительные центры, с собственными школами и типографиями. Они стали конкурировать с католическими и протестанскими школами. Образцом для других стала Львовская братская школа (1586). Во многих городах появляются аналогичные школы, но наибольшую роль сыграло Киевское Богоявленское братство, основанное в 1615 году. Братства начали контролировать местное духовенство. Константинопольская патриархия поддерживала братства, придала им статус ставропигии (автономная церковная единица, которая подчиняется непоредственно патриарху). Римская церковь, а также польская королевская власть пыталась привлечь православных в свой лагерь. Кроме религиозных мотивов, речь шла о более тесном сплочении Украины и Польши против экспансии Московии. Идея религиозной унии нашла своих сторонников среди часть православного духовенства. Они, под руководством епископов Ипатия Потия и Кирилла Терлецкого на Берестейском соборе в 1596 году объявили о объединении правосланой церкви с римской с сохранением своих обрядов и канонических особенностей. Однако унию поддержали не все. Многие выступили против, в том числе и православные братства.

57.Милитаризация экономики и создание военного хозяйства фашистской Германии. Мировой экономический кризис также негативно сказался и на экономике Германии. Объем промышленного производства 1934 г. был ниже уровня 1929 г. на 28,7%. Сильно сократилась добыча полезных ископаемых (каменного и бурого угля), а также производство чугуна и стали. Резко сократился и внешнеторговый оборот. Количество безработных в 1932 г. достигло 7 млн. человек. В 1933 г. власть в Германии перешла в руки фашистской партии национал-социалистов. Они начали широкомасштабную милитаризацию экономики под лозунгами пересмотра Версальского договора (смотри 6.2.). В июне 1933 г. при Министерстве экономики был организован Генеральный совет хозяйства, который направлял государственную экономическую политику. Официально была закреплена система принудительного труда и снижена заработная плата, почти полностью было уничтожено социальное страхование. Экономическая политика была открыто направлена на подготовку к войне. В больших масштабах велось строительство предприятий военной индустрии. Именно милитаризация экономики обусловила выход из сложившегося мирового кризиса и обеспечила значительный рост объема выпускаемой продукции. Прежде всего, возросло производство военной техники - самолетов, танков, артиллерии, объем выпуска легкой промышленности снизился. Перед Второй мировой войной производство угля, чугуна, стали и электроэнергии в Германии резко превысило докризисного уровня. Происходило сращивание крупного капиталистического капитала с верхушкой фашистского государства. В годы Второй мировой войны основой экономики германии была военная промышленность, удельный вес ее в общей стоимости валовой продукции составлял около 80%, а численность населения, занятого в этой отрасли, возросло в двое. Но за эти годы в стране произошел упадок сельскохозяйственного производства. Проблему нехватки продовольствия фашистская Германия решала путем грабежей оккупированных территорий. В итоге Второй мировой войны фашистская Германия потерпела не только военное, но и экономическое поражение. Она была сокрушена под влиянием могучих ударов Советской Армии совместно с силами антигитлеровской коалиции.

 
81.Украина - независимое демократическое государство > Суверенитет Украины Верховный Совет Украинской ССР 16 июля 1990 г., выражая волю украинской нации, всего народа Украины провозгласил государственный суверенитет Украины как верховенство, самостоятельность, полноту и неделимость власти Республики в границах её территории, а также независимость и равноправие во внешних связях. В принятой Декларации о государственном Суверенитете Украины отмечается, что Украина как суверенное национальное государство развивается в существующих границах на основе реализации украинской нацией своего неотъемлемого права на самоопределение. Украина осуществляет защиту и охрану национальной государственности украинского народа. Любые насильственные действия против национальной государственности Украины со стороны политических партий, обшественных организаций, других объединений или отдельных лиц преследуются по закону. 3 августа 1990 г. Верховный Совет Украинской ССР как высший представительный орган суверенного государства принял закон "Об экономической самостоятельности Украины". Этот закон на основании Декларации о государственном суверенитете Украины определил содержание, цель и основные принципы экономической самостоятельности Украины как самостоятельного государства, а также механизм хозяйствования, регулирования экономики и социальной сферы, организации финансово-бюджетной, кредитной и денежной систем Украины. В чём же сущность экономической самостоятельности Украины? Прежде всего отметим, что экономическая самостоятельность есть необходимым условием государственного суверенитета Украины. Украина как экономически самостоятельное государство сама определяет экономический статус и стратегию социально-экономического развития в интересах украинского народа; совершает управление экономическими процессами с целью возрождения и всестороннего развития социальной и культурной сферы, удовлетворения потребностей граждан Украины в материальных, социальных и духовных благах, охраны окружающей среды; определяет структуру народного хозяйства, приоритетные направления хозяйственной деятельности, формы и методы хозяйствования и управления общественным производством. Совершает финансово-бюджетную, денежно-кредитную, ценовую, инвестиционную, научно-техническую и внешнеэкономическую политику. Все находящиеся на территории Украины предприятия, учреждения и организации составляют народнохозяйственный комплекс. Экономическая самостоятельность Украины призвана обеспечить: условия жизни народа Украины, достойные современной цивилизации, удовлетворение его социальных и культурных запросов; подчинение общественного производства потребностям и интересам человека, создание условий для свободного творческого труда и самоутверждения личности; социальную защищённость каждого гражданина Украины; увеличение национального богатства; развитие науки, достижение передового технологического уровня производства; повышение престижа предпринимательства и добросовестного труда; равные возможности свободного, культурного, духовного и интеллектуального развития всех граждан, проживающих на территории Украины; достижение экономической безопасности, создания здоровых и безопасных условий жизни и труда. Основными принципами экономической самостоятельности Украины являются: собственность народа республики на её национальное богатство и национальный доход; разнообразие и равноправность форм собственности и её государственная защита; децентрализация собственности и разгосударствление экономики; полная хозяйственная самостоятельность и свобода предпринимательства всех юридических и физических лиц в рамках законов Украины; самостоятельность регулирования денежного оборота; защищённость внутреннего рынка. Закон "Об экономической самостоятельности Украины" определяет такие формы собственности в Украине: государственную, коллективную, индивидуальную (личную и частную), а также другие формы собственности, предусмотренные специальным законодательством.

84.Участия Украины в межгосударственных объединениях Украина как субъект международного права вступает в непосредственные отношения с другими государствами, заключает с ними договоры, обменивается дипломатическими, консульскими, торговыми представительствами, принимает участие в деятельности международных организаций в объёме, необходимом для эффективного обеспечения национальных интересов страны в политической, экономической, экологической, информационной, научной, технической, культурной и спортивной областях.
Украина выступает равноправным участником международного общения, активно содействует укреплению общего мира и международной безопасности, непосредственно принимает участие в общеевропейском процессе и европейских структурах.
Украина признает преимущества.общечеловеческих ценностей над классовыми, приоритет общепринятых норм международного права над нормами внутригосударственного права.
Основными принципами, на которых Украина строит свои международные отношения, являются: 1) принцип суверенного равенства государств; 2) принцип территориальной целостности и неприкосновенности границ: 3) принцип невмешательства во внутренние дела государств: А) принцип сотрудничества государств; 5) принцип добросовестного исполнения обязательств.

16.КЛАССИЧЕСКАЯ ШКОЛА политэкономии - направление экономической мысли (кон. 17 в. - 30-е гг. 19 в.). Главные представители: У. Петти, А. Смит, Д. Рикардо (Великобритания), П. Буагильбер, А. Р. Ж. Тюрго, Ф. Кенэ (Франция), Ж. Ш. Сисмонди (Швейцария). В основе теоретических построений классической школы лежало представление о том, что процессы производства, распределения и потребления богатства определяются объективными экономическими законами. Классическая школа исследовала механизм воспроизводства, денежное обращение и кредит, государственные финансы, разрабатывала трудовую теорию стоимости. Выступала за экономическую свободу, ограничение вмешательства государства в экономику. Оказала значительное влияние на развитие экономической науки. Исторические условия возникновения и общая характеристика классической политической экономии
Классическая школа сменила меркантилизм. Она формировалась и получила большое развитие лишь в двух странах: в Англии и во Франции, который меркантилизм имел несравненно более широкое распространение.
Исторические условия, подготовившие возникновение классической школы, сложились заранее всего в Англии. Здесь быстрее, чем в других странах Европы, завершался действие первоначального накопления капитала. Были заложены основы мануфактурного производства, получившего большое развитие уже в XVII в. В результате обострения социальных противоречий в 1640 г. в Англии началась буржуазная революция, покончившая с феодально-абсолютистским строем и ускорившая развитие капиталистических отношений. Вместе с ростом мануфактурного производства, развёртыванием внешнеторговой экспансии, Англия в капиталистическом развитии гораздо обогнала другие страны Европы.
Во Франции, где перед последней трети XVIII в. сохранялся феодальный строй, капитализм с большим трудом пробивал себе дорогу.
Классическая политическая экономия возникла в Англии в XVII в. Ее основатель — У. Петти. В XVIII в. она развивалась А. Смитом, а затем в первой четверти XIX в. была завершена Д. Рикардо. Основатель классической школы во Франции — П. Буагильбер. Ее положения развивали в своих работах физиократы (Ф. Кенэ, А. Тюрго), а завершил Ж. Сисмонди.
Классическая политэкономия, в награда от меркантилизма, ориентировалась сперва всего на развитие производства и представляла интересы той части предпринимателей, которая вкладывала приманка капиталы в мануфактуры.
Классики политэкономии создали учение о "естественных" законах экономики. Эти законы они отождествляли с законами природы.
Английские и французские ученые исследовали производство, положив начало экономическому анализу. Классики политэкономии впервые применили абстрактный метод исследования. Все это имело большое ценность для решения методологических проблем политэкономии, в чем одна из научных заслуг классической школы.
В ее рамках началась разработка трудовой теории стоимости. Было провозглашено, сколько богатство нации создается в производстве, а его источником является затрачиваемый для производство товаров труд. Это явилось выдающимся научным приобретением, сыгравшим громадную роль в дальнейшем развитии политэкономии.
Одно из важных достижений классиков политэкономии связано сразработкой научных элементов теории прибавочного продукта.
К числу научных элементов относится также анализ общественного воспроизводства в "Экономической таблице" главы школы физиократов Франсуа Кенэ.
Экономическая теория У. Петти
Основателем классической буржуазной политэкономии в Англии был Уильям Петти (1623-1687). Родился он в семье ремесленника, трудовую деятельность начал корабельным юнгой, затем работал моряком. В дальнейшем У. Петти — врач, учёный, политический деятель Англии.
У. Петти был выдающимся ученым, которого К. Маркс называл "отцом английской политической экономии". Он написал фаланга произведений: "Трактат о налогах и сборах" (1662), "Слово мудрых" (1664); "Политическая анатомия Ирландии" (1672), "Политическая арифметика" (1676), "Кое-что о деньгах" (1682).
Экономические воззрения У. Петти в истории английской политэкономии представляли переходную эпоху посредством меркантилизма к классической школе. В вопросах экономической политики У. Петти во многом ещё стоял на позициях меркантилизма, малопомалу преодолевая его догмы. Так, скажем, золото и серебро он считал преимущественной формой богатства, а заботу о пополнении денег — одной из важнейших забот государства. По его мнению, драгоценные металлы нужны чтобы всех времён, чтобы всех мест. Он поддерживал идею торгового баланса, считал, что промышленность доставляет больше барыша, чем сельское хозяйство, а торговля — больше, нежели промышленность. У. Петти ратовал следовать торговую экспансию. Вместе с тем укреплялось его убеждение в книга, что основная статья населения должна заниматься производством, а не торговлей. В процессе эволюции своих взглядов У. Петти преодолел влияние меркантилизма.
В награда после меркантилистов У. Петти выяснил внутренние зависимости, сущность изучаемых экономических явлений. Хотя его интересовала главным образом количественная сторона изучаемых процессов, он сделал крупный ход вперёд в развитии экономической теории.
Это проявилось заранее всего в учении о стоимости. Трудовая теория стоимости, которая берет свое начало от У. Петти, явилась важнейшим отправным пунктом, от которого началось исследование внутренних зависимостей производства.
У. Петти различал рыночные и естественные цены, меняющиеся в зависимости от соотношения спроса и предложения. Такую цену он называл политической ценой. Вместе с тем Петти приходит к выводу, сколько основу цены составляет "естественная цена", aliasстоимость. Он определял ее затраченным для производство товара трудом. Такая такса, сообразно его мнению, выражается определённым количеством серебра. "Если одну унцию серебра можно добыть и доставить в Лондон из перуанских рудников с такой же затратой времени, какая необходима для производства одного бушеля хлеба, то инициатор из этих продуктов будет писать естественную цену второго; и коли вследствие открытия новых, более богатых рудников две унции можно будет добывать так же свободно, вдруг и ныне одну, то быть прочих равных условиях хлеб будет так же дёшев быть цене в 10 шил. изза бушель, вдруг ныне быть цене в 5 шил."* Классическая школа, или Классическая политическая экономия (англ. classical political economy) — направление экономической мысли, в рамках которого была разработана важнейшая парадигма экономической науки — трудовая теория стоимости; кроме этого, вслед за физиократами, классики пропагандировали экономический либерализм. Основателем направления является А. Смит, его ближайшими последователями («смитианцами») — доктор Дж. Андерсон, граф Лодердейл (1759—1838), Т. Мальтус, Т. Тук, полковник Роберт Торренс (1780—1864), сэр Э. Уэст и Дж. Х. Марсет. Новый этап в развитии классической школы знаменует собой фигура Д. Рикардо с его развитием концепции стоимости, оригинальными теориями земельной ренты и международной торговли. В число непосредственных последователей Д. Рикардо входили английские экономисты Дж. Милль, Дж. Р. МакКуллох и Т. де Куинси; кроме этого к «рикардианцам» относят У. Сениора и Г. Мартино. Трудовая теория стоимости не могла не привести к появлению группы экономистов, выступавших в защиту класса, зарабатывавшего деньги при помощи труда. Эти учёные известны в истории под названием «социалисты-рикардианцы». Среди них можно выделить Т. Годскина, Уильяма Томпсона (ок.1785 — 1833), Чарльза Холла (1745—1825), Джона Грэя (1799—1850), Джона Фрэнсиса Брэя (1809—1895).Экономистами, поддерживавшими классическую школу в континентальной Европе (Continental Classicals) являлись француз Ж. Б. Сэй, швейцарец Ж. Симонд де Сисмонди и немецкий экономист Ф. фон Германн. Завершающий этап эволюции школы представлен творчеством Дж. С. Милля, в работах которого нашли окончательное воплощение принципы направления. 21.Теория стоимости. Смит положил в основу своих взглядов теорию трудовой стоимости: определение стоимости затраченным на производство товара трудом и обмен товаров соответственно заключенным в них количествам труда. Смит определил и разграничил потребительную и меновую стоимости товара. Он признал равнозначность всех видов производительного труда как создателя и конечного мерила стоимости, показал закономерность того, что стоимость непременно должна выражаться в меновой стоимости товара, в его количественном соотношении с другими товарами, а при достаточно развитом товарном производстве - в деньгах. Смит не исследовал труд как субстанцию стоимости, не различал процессы труда как процессы создания и перенесения стоимости, поскольку все его внимание было устремлено на меновую стоимость, на количественную меру стоимости, на то, как она проявляется в обменных соотношениях и в конечном счете - в ценах. Смит понимал, что величина стоимости определяется не фактическими затратами труда отдельного товаропроизводителя, а теми затратами, которые в среднем необходимы при данном состоянии общества. Он отмечал также, что квалифицированный и сложный труд создает в единицу времени больше стоимости, чем неквалифицированный и простой, и может быть сведен к нему посредством каких-то коэффициентов. Плодотворной была концепция Смита о естественной и рыночной цене товаров. Под естественной ценой он понимал денежное выражение меновой стоимости и считал, что в длительной тенденции фактические рыночные цены стремятся к ней как к некоему центру колебанийОна ”как бы представляет собой центральную цену, к которой постоянно тяготеют цены всех товаров. Различные случайные обстоятельства могут иногда держать их на значительно более высоком уровне и иногда несколько понижать их по сравнению с нею. Но каковы бы ни были препятствия, которые отклоняют цены от этого устойчивого центра, они постоянно тяготеют к нему”1. При уравновешивании спроса и предложения в условиях свободной конкуренции рыночные цены совпадают с естественными. Смит положил также начало анализу факторов, способных вызывать длительные отклонения цен от стоимости; важнейшим из них он считал монополию. Это, в частности, открывало возможности исследования спроса и предложения как факторов ценообразования, а также роль разного рода монополий в этой области. Помимо основного определения стоимости заключенным в товаре количеством труда Смит ввел второе понятие, где стоимость определяется количеством труда, которое можно купить за данный товар. В условиях простого товарного производства, когда не было наемного труда и производители товаров работали на принадлежащих им средствах производства, это одно и то же. Ткач, например, обменивал кусок сделанного им сукна на сапоги. Можно сказать, что кусок сукна стоит пары сапог или что он стоит труда сапожника за то время, пока он изготовлял сапоги. Но, по существу, это вовсе не одно и то же, что становится ясно для условий капиталистического производства. Если сапожник работает по найму у капиталиста, то стоимость произведенных им сапог и ”стоимость его труда” ,то есть то, что он получает за свой труд - совершенно разные вещи. Кусок сукна по-прежнему стоит пары сапог, но он стоит больше, чем труд сапожника, так как в стоимости сапог теперь заключена прибавочная стоимость, присваиваемая капиталистом. Смит натолкнулся на противоречие, состоящее в том, что в отношениях между капиталистом и рабочим (при найме рабочей силы) закон стоимости, закон обмена эквивалентов вроде бы нарушается. Капиталист оплачивает рабочему в виде заработной платы лишь часть стоимости, которую создает труд рабочего и получает капиталист. Смит не мог объяснить это противоречие в рамках теории трудовой стоимости и делал вывод, что стоимость определялась трудом только в ”первоначальном состоянии общества”, когда не было капиталистов и наемных рабочих, т. е. при простом товарном производстве. Для условий капитализма он сконструировал другую теорию - ”теорию издержек производства”, согласно которой стоимость товара образуется путем сложения заработной платы, прибыли и ренты, приходящихся на единицу товара. Для товаров, в производстве которых не участвует арендованная земля, цена слагается из заработной платы и прибыли. Он писал: ”Заработная плата, прибыль и рента являются тремя первоначальными источниками всякого дохода, равно как и всякой меновой стоимости”2. Он включал в слагаемую таким образом стоимость не просто прибыль, а естественную, среднюю норму прибыли на капитал Для него было очевидно, что при отсутствии препятствий для перелива капитала норма прибыли в различных отраслях и при различных приложениях капитала должна уравниваться.

Классы и доходы.

Смит исходил из того, что в обществе существуют три основных класса. В руках землевладельцев находится главное средство производства - земля. Они получают доход в виде земельной ренты, которая выступает непосредственно как арендная плата за землю, сдаваемую в аренду капиталистическим фермерам. Капиталисты владеют другими видами средств производства (промышленные здания, оборудование, корабли, фермы, запасы сырья), нанимают рабочих и получают доход в виде прибыли. Если они арендуют землю, то часть прибыли они вынуждены отдавать в виде земельной ренты. Это может также касаться капиталистов, занятых в горнодобывающей промышленности и арендующих рудники. Смит не делал принципиального различия между капиталистами, занятыми в промышленности и в сельском хозяйстве. Однако среди капиталистов он особо выделял ссудных капиталистов, ссужающих промышленных капиталистов. Их доход - ссудный процент - в обычных условиях составляет часть промышленной прибыли, которую им отдают капиталисты-заемщики. Наконец, самый многочисленный и самый бедный класс составляют наемные рабочие, не располагающие никакой собс