Сучасна українська історіографія вивчення джерельної бази Національно-визвольної війни
Українська історіографія другої половини XIX - початку XX ст. вивчення джерельної бази Національно-визвольної війни.
Вже в працях дворянських істориків (Д. М. Бантиш-Каменський, М. І, Маркевич) можна знайти окремі зауваження джерелознавчого характеру, щодо оцінки ступеня достовірності окремих пам’яток з історії війни. У 40—60 роках XIX ст. інтерес до даної проблеми зростає, про що свідчать праці відомих вітчизняних істориків та археографів О. М. Бодянського, М. О. Максимовича, М. І. Костомарова, а також російського історика Г. Ф. Карпова .Перше спеціальне джерелознавче дослідження Національно-визвольної війни побачило світло 1878 р. Це була розвідка відомого українського історика народницького напрямку О. І. Левицького, що стосується літопису Самовидця ®. В останній третині XIX ст. прогресивну концепцію висунув видатний революціонер-демократ, класик української літератури І. Я. Франко. У 1880—1881 рр. видатний український історик В. Б. Антонович написав першу узагальнюючу працю з джерелознавства історії України, проте його характеристика джерел з історії Визвольної війни була занадто стислою. Великий внесок у вивчення історії Визвольної війни зробив найвидатніший український історик М. С. Грушевський. Чотири книги «Історії України-Руси» він присвятив подіям середини XVII ст. При їх написанні вчений використав широке коло джерел, в тому числі й архівних, які вперше запровадив до наукового вжитку. Джерелознавчі студії М. С. Грушевського з історії Визвольної війни успішно продовжували його учні — Стефан Томашівський та Іван Крип’якевич. У 60-х роках джерелознавство історії України розвивалося інтенсивніше. «Історичні джерела та їх використання», «Історичні дослідження в Українській РСР», «Історико-географічний збірник», «Середні віки на Україні», «Минуле і сучасне Північної Буковини».
Радянська історіографія вивчення джерельної бази Національно-визвольної війни.
В радянській Україні в 20-30-х роках найбільше уваги приділялося вивченню літописів і записок (Єршов, Маслов, Боровий).Найвидатнішим джерелознавцем серед радянських істориків був М.Петровський. У 1930 р. опублікував фундаментальну роботу «Досліди над літописом Самовидця». Автор проаналізував і прокоментував всі звістки джерела про тогочасні події. З 2 пол. 50-х років в радянській Україні зростає інтерес до проблем джерелознавства. Крип’якевич і Бутич видали у 1961 р. корпус документів Б.Хмельницького. Марченко у своїй праці проаналізував літописи як джерело. У 1972 р. радянський режим розпочав репресії проти українства. Згортаються видання, деякі вчені втрачають роботу. До кінця 80-х років було зроблено чимало у вивченні джерельної бази національно-визвольної війни. Вивчені літописи українські і зарубіжні ( Апанович, Бевзо, Дзира, Крип’якевич, Коваленко, Копилов), записки іноземців (Наливайко, Бараболь, Плохій, Мицик), реєстру війська Запорозького (Шевченко, Осташ). Лесь Гомін написав монографію про народну українську творчість як джерело з історії Нац.-Визв. війни. Велике значення для відродження українського джерелознавства мала діяльність М.П.Ковальського. Він спромігся створити в Дніпропетровську школу істориків. Він першим провів розробку теоретичних проблем і методики дослідження. Провідну роль у вивченні джерел з кінця 70-х років і по наш час відіграє учень Ковальського, Ю.Мицик. У 80-х роках вони у співавторстві видають: «Записки іноземців», «Дипломатичні зв’язки Б.Хмельницького», «Летючі листки», «хроніки іноземців про події нац.-визв. війни». Окремим виданням вийшла їхня праця присвячена характеристиці українських і російських джерел з історії війни, опублікованих у 19-20 ст.
Сучасна українська історіографія вивчення джерельної бази Національно-визвольної війни.
Доповненнями до «Реєстру Війська Запорозького 1649р.» стала публікація у 2003 р. Ю. Мициком і Кравцем « Присяжних книг» Білоцерківського і Ніжинського полків.
Важливе значення має здійснена Юрієм Мициком публікація «Джерела з історії національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр. (1648-1649 рр.)», здійснена у 2012 році. Туту вміщено 377 джерел. Разом з Віктором Брюхоненком він в 1999 році опублікував «Джерела з історії Жовтоводської битви 1648 р.». Також в 1999 р. була опублікована Мициком і Цибульським збірка «Волинь в роки визвольної війни українського народу XVII ст.(документи і матеріали). У 2006 році виходить «Збірник козацьких літописів: Густинський, Самійла Величка , Грабянки». У 2008 році виходить друком подорожній щоденник П. Халебського «Україна земля козаків», упорядником якого є Микола Рябий. Це є надзвичайно цінне джерело про соціально-економічне, політичне становище козацької України сер. XVII ст. Є важливими його записи про побут, життя ,заняття українців того часу. Саме в ньому ми знаходимо відомості про грандіозні зміни в системі землеволодіння: привласнення і обробіток козаками ,селянами і міщанами земельних масивів ,які раніше належали феодалам. Дане джерело єдине ,яке засвідчує про високий рівень писемності українського населення. Він фіксує ,що навіть в селах жінки були писемними, в церквах співали відповідно до нот. Також фіксує цінний для нас факт, що в українських поселеннях громада збирала кошти для навчання дітей-сиріт. Саме тут сказано, що органам влади української держави вдалося в основному попри воєнні дії покінчити з розбійництвом ,грабежами ,викоренити смертну кару. Кількасот документів опубліковано на сторінках « Українського історичного журналу», «Пам’яті століть», «Київській старовині» , у збірниках статей і газетах. Визначальна роль у публікації джерел належить Ю. Мицику, який здійснив близько 100 публікацій джерел. Саме він вперше ввів до наукового обігу близько 180 документів того часу. Важливе значення має публікація окремих частин « Віршованої подільської хроніки». Крім Ю. Мицика, друкували джерела також Брюхоненко, Гуржій, Федорук, Чухліб та інші.