Розвиток аграрної економіки
На відміну від країн Західної Європи, на українських землях домінантним сектором господарства залишався аграрний, розвиток якого характеризувався повільним процесом становлення ринкових відносин, що було типовим для економічного розвитку країн Центральної та Східної Європи. У сільській місцевості проживало понад 95 % населення. Процес первісного нагромадження капіталу в аграрній економіці не завершився в XVIII ст. і продовжувався до кінця XIX ст. Його особливістю, на відміну від західноєвропейського, було утвердження фільварково-відробіткової системи організації сільського господарства за умови збереження феодального характеру держави, що юридично закріплювала традиційні соціально-економічні відносини.
Генезис і розвиток ринкових відносин визначали:
- розвиток товарного виробництва у сільському господарстві. Господарство України активно залучалося до експорту сільськогосподарської продукції до країн Балтії. Утвердилось поміщицьке торгове землеробство. Відбулось проникнення товарно-грошових відносин у селянські господарства. Використовувалася наймана праця;
- перебудова феодалами своїх маєтків на фільварки (економії в Наддніпрянській Україні) ― багатогалузеві господарства з товарним, орієнтованим на ринок, виробництвом та організацією праці кріпосних селян;
- формування недворянської земельної власності. Впродовж XVI—XVII ст. сформувалося козацьке землеволодіння. Земля була об’єктом продажу і купівлі в межах шляхетського стану, а в період Національно-визвольної революції не було обмежень навіть за станом;
- обезземелення селянських господарств, зростання їх майнової диференціації;
- започаткування раціоналізації сільського господарства, галузевої та територіальної спеціалізації.
Про домінування феодально-кріпосницьких аграрних відносин свідчать такі процеси:
- завершення формування станових привілеїв феодалів, переростання бенефіціального землеволодіння у феодальне, інтенсивне зростання великого землеволодіння;
- фільварково-відробіткова система організації сільського господарства. Феодальний маєток забезпечував розширене відтворення. Доменіально-фільваркове господарство звільнялося від виробничих витрат, використовуючи виробничі та матеріальні ресурси селянського господарства, яке втратило самостійне господарське значення;
- юридичне оформлення кріпосного права. Селяни стали особисто-спадково залежними від землевласника, були прикріплені до землі, втратили громадську і господарську дієспроможність. Феодал мав право на майно і працю селянина;
- переважання натурального господарства.
На українських землях у складі Польського королівствапродовжувався процес утвердження фільваркової системи та кріпосного права. Зростала кількість фільварків. Ухвали польських сеймів заборонили селянам покидати наділи без згоди феодала, узаконили одноденну панщину, позбавили селян права скаржитися на феодала.
У Великому князівстві Литовському розвиток аграрних відносин був пов’язаний з такими чинниками, як 1) остаточне відокремлення шляхти від селянства, оформлення як самостійного соціального стану та закріплення прав шляхти на землю; 2) правове встановлення кріпосного права.
Важливими джерелами аналізу аграрного розвитку є привілеї великих князів, ухвали сеймів, закон «Устава на волоки» (1557), Литовські статути 1529 і 1568 рр. Згідно з цими документами було проведено перепис шляхти, назви «боярин» і «зем’янин» замінено на «шляхтич», узаконено поділ феодалів на магнатів (князів і панів), які були власниками землі на вотчинному праві, та шляхту, яка володіла землею на основі бенефіція, перевірено документи на землю та шляхетство. Бенефіції закріплювали в довічне володіння, землі роздавали до трьох «животів», тобто до смерті онука бенефіціарія, для відчуження «отчини» не потрібно було дозволу великого князя, але службові маєтки і землі відчужували лише з дозволу князя. Магнатське землеволодіння зростало, було найпоширенішим на Волині.
Відбувалося закріпачення селян: селян позбавили права скаржитися на феодала, який мав право на вотчинний суд; за Литовським статутом (1529), селянам заборонялось без дозволу панів купувати або брати у заставу землю; «Устава на волоки» юридично закріпила селянина як власність феодала; за Другим Литовським статутом (1566) за селянами визнавалося обмежене право на рухому власність, а продавати землі могли між собою лише селяни одного маєтку, дозволялося продавати і купувати селян без землі; унеможливлювалося право переходу. Шляхтич мав право протягом десяти років шукати селянина-втікача, а спіймавши, зробити кріпаком, продати без землі.
На Лівобережжі (Чернігівщині, Полтавщині), Південній Київщині та Брацлавщині через спустошливі татарські напади і малу залюдненість освоювали землі на основі народної колонізації. Створювали слободи ― поселення, селяни якого на певний періоду звільнялися від феодальної ренти та повинностей, а надалі сплачували лише натуральну ренту і чинш.