Економічну думку Німеччини представляють «нова» та «новітня» історичні школи, соціальний напрям у політичній економії
Представниками нової (молодої) історичної школи в Німеччині є Г. Шмоллер, Л.Й. Брентано,А. Вагнер і К. Бюхер..
Нова історична школа виникла як опозиція й альтернатива неокласичному напряму економічної думки. Між представниками цих напрямів існувала «суперечка про методи», в ході якої обговорювалися питання щодо ролі методів індукції та дедукції, відносності економічних законів, історичного методу, аналізу позаекономічних факторів тощо. Політичні події, зокрема утворення єдиної німецької держави в 1871 р., визначили актуальність дослідження ролі держави в економіці.
Представники молодої історичної школи:
· вважали, що загальні закони економіки можуть бути відкриті на основі емпіричного дослідження, спостереження та індукції. Центром дослідження повинні бути практичні проблеми, створення «реалістичної» економічної теорії, а не розбудова теоретичних конструкцій і узагальнень;
· використовували історичний і системний методи; згідно з останнім суспільство є системою багаторівневою, складається з різних підсистем та елементів. Заперечували математичну формалізацію, якій непідвладні людська психіка та мораль;
· досліджували економічну систему з позицій «культурології» (науки про суспільство), на основі міждисциплінарного підходу. В економічних дослідженнях велике значення надавали етиці, моральним засадам, правовим нормам, їх впливу на економічні відносини;
· критикували концепцію «людини економічної», аналіз поведінки людини на основі методу робінзонад. Стверджували, що конкретні економічні явища є відображенням і матеріалізацією суспільної психології нації, її народного характеру та ментальності, вивчення яких є основою наукового підходу;
· державу вважали гарантом підтримання порядку та забезпечення соціальних, освітньо-виховних цілей, які не може реалізувати окрема людина. Пропагували ідеї ліберального реформізму, розробили теорії «організованого капіталізму», «державного соціалізму», концепції «соціальної солідарності», еволюційного переростання капіталізму в соціалізм і «соціального плюралізму»;
· одними з перших наголосили на вивченні соціальних аспектів економічного розвитку.
Молода історична школа охопила дві течії: консервативну і ліберальну. Першу очолив професор Галльського, Страсбурзького та Берлінського університетів Густав Шмоллер (1838––1917), автор книг «Основи загального вчення про народне господарство» (1872), «Народне господарство, наука про народне господарство та її методи» (1897), видавець «Щорічника законодавства, державного управління і народного господарства».
На думку Г. Шмоллера:
· економічна теорія є морально-етичною наукою. Політична економія перетвориться в домінантну суспільну науку лише тоді, коли встановить тісне наукове співробітництво з етикою, історією, соціологією і політичною наукою, коли її дослідження матимуть нормативний характер;
· народне господарство становить цілісну систему. Є певний тип економіки, що складається з форм виробництва, розподілу, обміну та споживання, а також охоплює правові норми, звичаї, політичні фактори тощо. Теорія організації господарства повинна досліджувати господарський механізм як єдність економічних відносин і соціальної взаємодії людей;
· ринок — це не універсальний механізм, а соціальний інститут, функціонування якого визначається типом економічної системи. Найдієвішим засобом суспільного прогресу є зміна моральності людини, виховання нації в дусі «соціальної солідарності» підприємців і робітників;
· ринковий механізм вимагає державного регулювання. Завдання держави полягає у вирішенні проблем економічних криз, соціальної нерівності, узгодженості приватних і суспільних інтересів. Ідеалом держави є просвітницька монархія;
· соціальні питання необхідно розв’язувати шляхом освітньо-виховних реформ. Одночасно заперечував обмеження робочого часу, легалізацію профспілок і страйків, локаутів.
Людвіг Йозеф (Луйо) Брентано (1844––1931) у працях «Сучасні робітничі гільдії» (1871––1872), «Про відношення заробітної плати і робочого часу до продуктивності праці» (1877), «Класична політична економія» (1888) пропагував ідеї ліберального реформізму: організацію профспілок, споживчої та будівельної кооперації, введення фабричного законодавства для попередження революційних заворушень. Вчений започаткував теорію «організованого капіталізму», згідно з якою картелі як спілки виробників, котрі забезпечують відповідність попиту та пропозиції, в результаті чого попереджають кризи надвиробництва, безробіття та банкрутства. Виступав за примусове картелювання у промисловості.
Л. Брентано обґрунтовував економічну вигідність дрібного селянського господарства, вважав, що велике агропідприємство рентабельне лише у зерновому виробництві. Був прихильником закону спадної родючості ґрунтів для будь-якого виду сільськогосподарської діяльності.
В економічній теорії вчений заперечував існування загальних економічних законів, обґрунтовував необхідність пізнання позаекономічних факторів розвитку народного господарства, дотримувався мінової концепції на основі вирішальної ролі розподілу та обміну.
Адольф Вагнер (1835––1917) був одним з розробників теорії державного соціалізму, який трактувався як третій шлях між економічним лібералізмом і марксистським соціалізмом. Соціалізм розглядався як етичний принцип здійснення справедливості в економіці, підпорядкування ринку державі. Пропонувалися реформи, спрямовані на:
· організацію розподілу суспільних доходів через справедливу винагороду за працю, що визначається політичними умовами, традиціями, мораллю тощо;
· визнання «егоїстичного двигуна» дієвим і постійним стимулом господарської діяльності людини;
· обґрунтування зростаючої ролі держави, по-перше, ускладненням економічного життя і необхідністю втручання держави для підтримання порядку; по-друге, здатністю лише держави і великих корпорацій забезпечити зростання інвестицій у народне господарство; по-третє, фінансуванням соціальної політики;
· завдання держави — забезпечити перехід національної економіки від індивідуальної організації до суспільної, що вимагає розширення системи державних органів влади;
· створення теорії державних фінансів. Аналізуючи динаміку державних фінансів, ученийвиявив їх швидше зростання порівняно з темпами промислового виробництва та національного доходу. А. Вагнер сформулював закон зростаючої державної активності («закон Вагнера»). Вчений вважав, що держава є особливим організаційним інститутом, який через систему державних видатків спроможний подолати неефективність ринкового механізму. Тому дослідження податкової системи є важливою складовою проблем політичної економії. Нетрудовий дохід, зокрема від підвищення вартості міських земельних ділянок, повинен належати населенню. Порівняно з іншими представниками історичної школи, А. Вагнер ширше використовував юридичні терміни, відкидав поняття «природного права» в трактуванні класичної школи, бо право, на його думку, — це продукт суспільного розвитку.
Карл Бюхер (1847––1930) — відомий історик економіки, автор праці «Виникнення народного господарства» (1923). Проаналізувавши теорії суспільного розвитку, запропонував періодизацію економічного розвитку людства на основі мінової концепції (еволюції структури ринку) в межах таких стадій як сім’я, місто і нація. На ранній стадії домінує самодостатнє натуральне господарство (первісне суспільство, античність, середньовіччя). Міське господарство характеризується місцевим ринком, просуванням товарів від виробника до споживача. В умовах народного господарства діє сформований національний ринок, істинний капіталізм, повністю реалізуються такі економічні категорії, як капітал і процент. Вчений підкреслював вирішальну роль грошового капіталу в розвитку економіки, аналізував фінансовий капітал як результат підпорядкування промислового капіталу позичковому.
Теоретики історичної школи Г. Шмоллер, Л. Брентано, А. Вагнер заснували у 1872 р. «Спілку соціальної політики» («Verein fűr Soziaеpolitik», інша назва –– катедер-соціалісти), яка виражала інтереси консервативної частини суспільства. Її члени своїм завданням вважали розроблення державної політики з метою зменшення соціальних суперечностей шляхом вдосконалення правових відносин. Посилаючись на історію античної економіки й антиселянський характер утвердження аграрного капіталізму у Великій Британії, вони обстоювали: спрямованість аграрної політики на виключення землі з товарного обігу; державне регулювання землеволодіння для захисту наявної системи аграрних відносин від впливу грошового капіталу, підтримки селянської власності і селянина як основи наявного ладу; державну політику сприяння розвитку продуктивних сил сільського господарства і піднесенню добробуту сільського населення. «Спілка» надавала гранти на дослідження та доводила рекомендації дослідників до преси і державних органів.
Представники новітньої історичної школи (або другої хвилі нової історичної школи, яка є вершиною її розвитку) — М. Вебер і В. Зомбарт, А. Шпітхоф— були економістами, соціологами, філософами. Вони зробили спробу створити економічну теорію, яка б поєднала історичний та абстрактно-логічний методи дослідження, принципи об’єктивності, закономірності економічного розвитку та конкретно-історичні особливості національного господарського життя.
Макс Вебер (1864––1920) — професор національної економії Фрайбурзького, Гейдельберзького та Мюнхенського університетів, є автором праць: «Протестантська етика і дух капіталізму» (1904), «Господарська етика світових релігій» (1916––1919), «Загальна економічна історія» (1919––1920) та ін.
Найважливіші ідеї теоретичної системи М. Вебера:
· Необхідно створити синтетичну концепцію генезису західної цивілізації, звільнити методологію аналізу економічних процесів і явищ від націоналізму та однобічності історичного методу попередників. Суспільство є сукупністю вільних індивідів, соціально-економічні процеси і явища необхідно розглядати на основі індивідуальних мотивів господарської поведінки, регулювання суперечностей між індивідуальними та суспільними інтересами є державною функцією.
· Для виявлення економічних закономірностей, притаманних конкретній історичній ситуації, доцільно використовувати концепцію «ідеальних типів» суспільного устрою — певних теоретичних абстрактних (штучних) конструкцій, виділивши окремі конкретні факти історичного розвитку. Він використовував такі логічні поняття як «економічний обмін», «економічна людина», «феодалізм» і «капіталізм». Вважав, що «ідеальні типи» як інструмент аналізу минулого та сучасного, допомагають систематизувати історичний матеріал, не заганяючи його в упереджену схему.
Спираючись на концепцію «ідеальних типів», учений виокремив дві ідеально типові орієнтації економічної поведінки індивідів:
–– традиційну, що походить з глибини століть і пов’язана з рутинними, незмінними методами діяльності, жадібністю та прагненням до збагачення у найгірших, крайніх виявах;
–– цілераціональну, що домінує з початку нового часу і є продуктом унікальних історичних умов, які склалися у Західній Європі у XVI––XVII ст.
· Генезис і функціонування капіталізму необхідно розглядати у вузькому розумінні як економічну систему, так і в широкому розумінні як форму цивілізації.
Капіталізм як економічна система виник і функціонує на основі приватної власності на засоби виробництва, ринку вільної конкуренції, певного рівня техніки, грошового обігу, раціональної організації процесу виробництва, підприємництва та діяльності підприємця як власника і організатора виробництва з метою отримання прибутку. Генезис капіталізму є подоланням традиціоналізму та утвердженням принципу раціональності (зіставлення корисності та витрат) у всіх сферах суспільного життя (релігії, науці, праві, державному управлінні, організації підприємств тощо). Тенденція до раціоналізації соціально-економічного життя є основою розвитку капіталізму. Він завжди має конкретно історичну характеристику (торговий, буржуазно-промисловий, який сформувався у Північно-Західній Європі в XVI––XVII ст. тощо). У становленні капіталізму важливе значення мали взаємозв’язки між релігійними ідеями та економічною організацією суспільства. Протестантизм (лютеранство, особливо кальвінізм), який проголосив доброчесністю трудовий аскетичний спосіб життя, ощадливість і накопичення капіталу, прагнення до отримання законного прибутку як наслідок високого професіоналізму, порядність, вірність слову та діловитість, стимулював трансформацію релігійної етики у діловий підприємницький тип господарської поведінки та появу нового капіталістичного ладу.
Капіталізм як форма цивілізації є цілісним історико-культурним феноменом або типом, що виник на основі територіальної, етнічної, мовної, політичної, психологічної спільності. Господарська система є складовою суспільства, її рушійною силою є «дух народу», або ментальність.
На межі XIX––XX ст. в умовах зростання економічного значення великих корпорацій відбувається роз’єднання власності та управління, формування управлінських структур у сфері бізнесу. Зростає державна бюрократія, що регулює економіку. М. Вебер зазначав, що влада — це можливість підпорядкування власній волі інших суб’єктів. Бажання влади є важливим поведінковим фактором. Сподівання на попередження розвитку бюрократизму вчений пов’язував ізвиникненням нових суспільних інституцій, здатних поєднати творчу діяльність та управлінські здібності у специфічній для певної людини формі.
Вернер Зомбарт (1863––1941) — професор Бреславльського та Берлінського університетів, є автором праць «Сучасний капіталізм» (1902), «Буржуа. Етюди з історії духовного розвитку сучасної економічної людини» (1913), «Три політичні економії» (1929), «Німецький соціалізм» (1934) та ін.
Погляди В. Зомбарта еволюціонували від прихильності до марксизму до консервативного націоналізму. Праця «До критики економічної системи Карла Маркса» була оцінена Ф. Енгельсом як вдалий виклад марксистських ідей. Пізніше у працях «Соціалізм і соціальний рух у XIX ст.» (1896), «Пролетаріат. Начерки та етюди» (1906), «Чому у Сполучених Штатах немає соціалізму?» (1906) вчений виступав як прихильник ліберального реформізму, позицій «катедер-соціалізму». Визнання вченому принесло фундаментальне дослідження «Сучасний капіталізм. Історико-систематичне дослідження загальноєвропейського економічного життя від його зародження до сучасності» (1902), в якому здійснено спробу осмислити генезис, періодизацію та форми розвитку капіталізму.
Основні положення вчення В. Зомбарта:
· Використовував поняття «господарська система» та «господарська епоха». Господарська система — абстрактно-теоретична конструкція, позбавлена історичної специфіки і призначена для систематизації емпіричних фактів, організація господарського життя, в межах якої панує певне господарське мислення і використовується певна техніка. Господарська епоха — реально існуюча господарська система.
Вчений виокремив:
–– структуру господарської системи, що охопила три групи елементів: 1) технологічний спосіб виробництва (субстанції); 2) форму або суспільні відносини (сукупність соціальних, правових, політичних); 3) господарський дух (спонукальний мотив розвитку);
–– чинники еволюції господарської системи: техніко-економічні, соціально-організаційні (інституціональні) та соціально-психологічні (суспільна свідомість, типи мислення та ідеологія);
–– елементи системи капіталістичної економіки: а) прагнення до отримання максимального прибутку; б) інституціональна організація (панування приватної власності, вільний продаж робочої сили, центральна роль підприємця у виробництві та розподілі доходів, незначна роль держави); в) прогресивна технічна основа (засоби виробництва).
· Еволюція господарської системи є багатофакторною та інтегральною. Вважав рушійною силою розвитку «господарський дух», який складається з «духу підприємництва» та «бюргерського духу». Перший — це синтез готовності до ризику, жадоба грошей і пригод, авантюризм. Основою бюргерського (міщанського) духу є ощадливість, господарність, обережність, уміння рахувати.
В. Зомбарт підприємництво характеризував як прагнення до «нескінченного», до самовизначення і влади. Виокремив шість основних типів капіталістичних підприємців: розбійників (учасників військових походів і заморських експедицій за золотом та екзотичними товарами), феодалів (зайнятих комерцією, гірничою справою тощо), державних діячів (які сприяють розвиткові торговельних і промислових компаній), спекулянтів (лихварів, банкірів, гравців на біржі, засновників акціонерних товариств), купців (вкладають торговельний капітал у процес виробництва благ), ремісників (поєднують в одній особі майстра і комерсанта). Функціями підприємців вчений вважав: організаторську,засновану на вмінні підбирати та об’єднувати фактори виробництва впрацездатне ціле; збутову,яка передбачає уміння вести переговори, завойовувати довіру та спонукати до купівлі запропонованих товарів; облікову,пов’язану з точним кількісним підрахунком та зіставленням затрат і результатів.
· Використовуючи поняття «господарський дух» як критерій періодизації розвитку капіталізму, В. Зомбарт аналізував три стадії: раннього капіталізму (народження та молодості), коли господарська діяльність спрямовувалася на нагромадження багатства у грошовій формі та переважали перші три типи підприємців; зрілого (розвиненого капіталізму) як господарської системи, підпорядкованої виробництву виключно заради прибутку; пізнього капіталізму (старості). На останніх двох стадіях типовими є спекулянти, купці і ремісники. Завдяки В. Зомбарту термін «капіталізм» став загальновживаним. Водночас учений не заперечував таких факторів генезису капіталізму як переселення народів, колонізація, відкриття родовищ золота та срібла, розвиток техніки та технології тощо.
У теорії організованого капіталізму було започатковано концепції еволюційного переростання капіталізму в соціалізм і «соціального плюралізму», згідно з якими розвиток суспільства відбувається не шляхом зміни господарських систем, а шляхом їх співіснування, приєднання основних елементів нового устрою до попередніх. Майбутнє капіталізму — це «змішана» господарська система, у якій будуть гармонійно поєднуватись приватні, кооперативні, суспільні, колективні, великі та дрібні, селянські й ремісничі господарства. Розвиток різних укладів та посилення впливу держави сприятимуть трансформації капіталізму в стабільне та високоефективне суспільство майбутнього.
· Розвиваючи теорію криз, запровадив в економічну теорію поняття «економічної кон’юнктури», з якою пов’язав циклічність капіталістичної економіки залежно від динаміки розвитку підприємництва та очікування прибутків, що спричинює розгортання спекуляції та укрупнення виробництва. Розширення виробництва зумовлює диспропорції між видобувними та переробними галузями, обсягами основного та грошового капіталів, що неминуче призводить до спаду економіки. Чергування періодів піднесення і періодів спаду є необхідною передумовою розвитку «капіталістичного духу», оскільки період піднесення сприяє розвиткові новаторства та ризику, а в період спаду зростає значення розрахунків та поліпшення організації, спрямованих на внутрішнє вдосконалення капіталістичної системи. Чинником зменшення циклічних коливань капіталістичної економіки є процеси концентрації виробництва та централізації капіталу, монополізації економіки.
Артур Шпітхоф (1873––1957) був провідним дослідником економічної кон’юнктури у Німеччині. Він стверджував, що не тільки національну економіку, але й кожний етап її розвитку необхідно вивчати з погляду окремої економічної теорії.
Праці вчених історичної школи є важливим внеском у розвиток економічної теорії. Вони сприяли дослідженню морально-етичної природи суспільно-історичних процесів, менталітету нації як визначального чинника економічної поведінки, інституціональних рамок господарської діяльності та факторів їх зміни, економічної історії.
Видатний вчений Й. Шумпетер, аналізуючи досягнення історичної школи, наводить такі їх ідеї:
1. Релятивістський підхід. Деталізовані історичні дослідження вчать тому, наскільки неспроможною є ідея існування загальноприйнятих практичних правил у галузі економічної політики. Більше того, можливість існування загальних законів спростовується положенням про історичну причинність соціальних подій.
2. Положення про єдність соціального життя і нерозривний зв'язок між його елементами. Тенденція до виходу за межі простих соціальних доктрин.
3. Антираціоналістичний підхід. Множинність мотивів і невелике значення суто логічних спонукальних причин людських дій. Це положення висувалось у формі етичних аргументів та в психологічному аналізі поведінки індивідів і мас.
4. Еволюційний підхід. Еволюційні теорії покликані використовувати історичний матеріал.
5. Положення про роль інтересів у взаємодії індивідів. Важливо те, як розвиваються конкретні події і формуються конкретні умови, а також які їх конкретні причини, а не загальні причини всіх соціальних подій.
6. Органічний підхід. Аналогія між соціальними і фізичними організмами. Первісна органічна концепція, згідно з якою національна економіка існує поза різними індивідуумами і над ними, пізніше замінюється концепцією, згідно з якою індивідуальні економіки, що складають національну, перебувають у тісній залежності одна від одної.
Соціальний напрям у політичній економії. Впродовж 80––90 років ХІХ ст. –– 30-х років ХХ ст. у Німеччині та Австрії виникло і розвивалося економічне вчення, що отримало назву соціальна школа (соціальний напрям у політичній економії, соціально-правова школа). Соціальна школа вважається спадкоємницею нової історичної школи, але, на відміну від неї, не заперечувала значення економічної теорії, а намагалася створити економічну теорію з етико-правовим підходом до економічних явищ. Її представники мету економічної діяльності визначали правом, політикою та ідеологією, досліджували економічне життя суспільства як спільну діяльність людей, пов’язаних нормами права.
Започаткування соціального напряму економічних досліджень було зумовлене формуванням нової системи організації ринкової економіки (процесами монополізації, акціонування і корпоратизації, зростанням ролі держави та робітничих об’єднань), загостренням проблем соціальної нерівності та соціального захисту, необхідністю ідеологічного протистояння марксизму.
Соціальна школа не була цілісним економічним ученням, вона охоплювала такі течії:
· соціально-правову, або соціально-етичну, яку характеризують праці Рудольфа Штольцмана (1852—1930) «Соціальні категорії» (1896) і «Мета в народному господарстві», Рудольфа Штаммлера (1856—1938)«Господарство і право з погляду матеріалістичного розуміння історії» (1896), Альфреда Амонна (1883—1962) «Предмет і основні поняття політичної економії» (1911), Карла Діля (1864—1943) «Теоретична політекономія» (1916), Ф. Петрі «Соціальний зміст теорії вартості Маркса» (1916);
· теорію «ліберального соціалізму», викладену в праці Франца Оппенгеймера (1864—1943) «Вчення Маркса про основний закон суспільного розвитку» (1903);
· теорію «універсалізму» Отмара Шпанна (1878—1950), який очолював соціальний напрям в Австрії.
Об’єднують представників соціального напряму в політичній економії такі методологічні засади:
· заперечення об’єктивних економічних законів, твердження, що соціальні закони — це закони людської поведінки;
· трактування виробництва як суто технічного вічного процесу взаємодії факторів виробництва, який не пов’язаний з певним соціальним устроєм;
· соціальний підхід до аналізу господарських явищ, їх дослідження з позицій соціології — науки про суспільство як цілісної системи. Заперечувався визначальний вплив економічних чинників на соціальні, політичні, правові, духовні процеси суспільного розвитку. Економіка розглядалася як складова соціальної системи, господарські процеси аналізувалися як результат взаємодії економічних, політичних, правових, ідеологічних і соціальних чинників. Визнавався примат правових та етичних аспектів еволюції економічних явищ і процесів. Це свідчило про інституціональний характер ідей вчених;
· захист приватної власності, заперечення експлуатації найманої праці, обґрунтування необхідності соціальних реформ і державно-правого регулювання виробництва;
· застосування принципу історизму та системного підходу до аналізу господарського життя, обґрунтування еволюційного розвитку капіталізму.
Соціальна школа внесла значний вклад в економічну теорію. Економічний розвиток розглядався як спільна діяльність людей, пов’язаних нормами права. Власне правове регулювання визначає форму суспільного устрою. Правові чинники визначають етичні норми. Пропонувався новий метод пізнання економічних процесів — телеологічний[72], відповідно до якого завданням економіки є дослідження відносин між цільовими установками та засобами їх досягнення. Основними цілями вважалися прагнення до задоволення потреб, забезпечення «достойного існування» громадян. О. Шпанн у праці «Фундамент народного господарства» (1918) виклав концепцію «універсалізму», в якій обґрунтував необхідність посилення державно-правового регулювання економічного розвитку.
Більшість представників соціальної школи визнавали теорію цінності. Так, А. Амонн аналізував теорію цінності представників математичної школи, цінність ототожнював із ціною, яка розглядалася як рівнодійна суб’єктивних оцінок певного товару покупцями і продавцями. Р. Штольцман опрацював «соціологічний» варіант теорії граничної корисності, об’єднавши теорію граничної корисності з «соціальної теорією розподілу». На думку Ф. Оппенгеймера, причиною цінності є «корисність блага», вартість трактувалася ним як щось ідеальне. Проте, К. Діль заперечував будь-яке значення теорії вартості, вважав, що формування ціни — це суто емпіричний випадковий процес, позбавлений закономірностей.
Багато уваги представники соціальної школи приділяли відносинам розподілу. Вони трактували їх з соціально-правових та соціально-етичних підходів, аналізували незалежно від теорії вартості або протиставляли останній (К. Діль), розглядали теорію розподілу як первісну до теорії вартості (Р. Штольцман). Досліджувалися класові суперечності між робітниками і підприємцями шляхом аналізу їх частки у суспільному продукті. Суперечності сприймалися як нормальні явища, пов’язані з прагненням кожного із класів отримати більше доходів. Прихильники соціального напряму наголошували на важливості функцій підприємців як організаторів виробництва, їх праві отримувати винагороду для забезпечення соціально обумовленого прожиткового мінімуму («одиницю прогодовування»). Так само і робітник має бути забезпечений прожитковим мінімумом відповідно до його соціального становища. О. Шпанн у «теорії зворотної додаткової вартості» зазначав, що не капіталіст експлуатує робітників, а навпаки, тому марксистська концепція додаткової вартості є хибною. Ф. Оппенгеймер ідеалізував капіталізм вільної конкуренції, який ототожнював з простим товарним виробництвом і приватною власністю, вважав природним і трактував як «ліберальний соціалізм» — вільний від експлуатації суспільний устрій, заснований на приватній власності та ринковому обміні.
Основою нового соціально справедливого суспільного устрою, на думку вчених, має бути ринкова економіка з акціонерною формою власності та корпоративною організацією виробництва, які здатні забезпечити єдність інтересів робітників і підприємців.
Методологія і традиції новітньої історичної та соціальної шкіл вплинули на подальший розвиток економічної теорії, в першу чергу на розвиток інституціонального напряму.[73]