Есе як вид письмової навчальної роботи. Есе як жанр літератури
Есе як жанр літератури
У перекладі з англійської, есе (essay) означає «нарис», «твір», «спробу самостійного аналізу» та «обґрунтування теоретичної гіпотези». Есе(фр. essai «спроба, проба, нарис», від лат. exagium «зважування») — літературний жанр прозового твору невеликого обсягу й вільної композиції.
Есе виражає індивідуальні враження й міркування автора з конкретного приводу або предмета й не претендує на вичерпне трактування. Відносно обсягу й функції межує, з одного боку, з науковою статтею й літературним нарисом (з яким есе нерідко плутають), з іншого боку — з філософським трактатом. Есеїстичному стилю властиві образність, рухливість асоціацій, нерідко антитиповість мислення, орієнтування на інтимну відвертість і розмовну інтонацію. Деякими теоретиками[1] розглядається як четвертий, поряд з епосом, лірикою і драмою, рід художньої літератури.
У ролі особливої жанрової форми есе ввів, опираючись на досвід попередників, Мішель Монтень (1580). Своїм творам, виданим у вигляді книг в 1597, 1612 і 1625, Френсіс Бекон уперше в англійській літературі дав назву англ. essays. Англійський поет і драматург Бен Джонсон уперше використав слово есеїст (англ. essayist) в 1609.
У XVIII—XIX століттях есе — один із провідних жанрів англійської й французької журналістики. Розвитку есеїстики сприяли в Англії Дж. Аддисон, Ричард Стил, Генрі Филдинг, у Франції — Дідро і Вольтер, у Німеччині — Лессінг і Гердер. Есе було основною формою філософсько-естетичної полеміки у романтиків, романтичних філософів (Г. Гейне, Р. У. Емерсон, Г. Д. Торо тощо).
Жанр есе глибоко вкоренився в англійській літературі: Т. Карлейль, В. Хезлітт, М. Арнольд (XIX век); М. Бірбом, Г. К. Честертон (XX століття). Есеїстика переживала розквіт: до жанру есе зверталися найбільші філософи, прозаїки, поети (Р. Ролан, Б. Шоу, Г. Уельс, Дж. Оруэлл, Т. Манн, А. Моруа, Ж. П. Сартр).
В українській та російській літературах есе не було достатньо поширеним. Зразки есеїстичного стилю в російській літературі виявляються у О. Пушкіна (рос.: «Путешествие из Петербурга в Москву»), О. Герцена (рос.: «С того берега»), Ф.Достоєвського (рос.: «Дневник писателя»). На початку XX століття до жанру есе зверталися російські письменники В. Іванов, Д. Мережковський, А. Білий, Л. Шестов, В. Розанов, пізніше - І. Еренбург, В. Шкловський, К. Паустовський.
Окремі елементи есе ми спостерігаємо в щоденнику Т. Шевченка, творах Л. Українки. В українській літературі риси есеїстичного жанру й стилю також властиві М. Рильському, Ю. Смоличу, О. Гончару, Д. Павличку. Збірки статей, до яких увійшли есе, видали П. Загребельний («Неможними устами»), І. Драч («Духовний меч»), Р. Горак («Тричі мені являлася любов») тощо.
Таким чином, есе як жанр літератури не має чітких часових, національних, культурологічних, чи, приміром, соціально-економічних ознак. Як жанр літератури, есе перш за все пов'язане з повним або частковим використанням його елементів у творчості найбільш видатних постатей прозової літератури.
Есе як вид письмової навчальної роботи
Індивідуалізація сучасних суспільних відносин та, як наслідок, індивідуалізація сучасної професійної освіти відкриті для застосування нових ефективних форм діяльності, в т.ч. навчальної. Ось чому есе (трансформований, адаптований, змінений жанр літератури) набуває все більшої популярності як вид письмової самостійної роботи українського студента, а саме: як твір-міркування невеликого обсягу з вільною композицією, що виражає індивідуальні враження, міркування з конкретного питання, проблеми й свідомо не претендує на повноту й вичерпне трактування теми.
Есе припускає вираження автором своєї точки зору, особистої суб'єктивної оцінки предмета міркування, дає можливість нестандартного (творчого), оригінального висвітлення матеріалу; часто це розмова вголос, вираження емоцій та образність. Це також вільний стиль з можливими елементами імпровізації, певного пафосу, іронії. Однак все це призводить як до різних трактувань цього виду письмової роботи, так і до різних спроб його формалізації.
Зауважимо, що на відміну від реферату, який адресується будь-якому читачеві, тому традиційно починається зі слів: «Я хочу розповісти про…», а закінчується словами: «Я можу сформувати наступний висновок…», есе – це ближче до репліки, що адресуєтьсяпідготовленому читачеві. Тобто людині, яка вже має уяву, про що йде мова. Власне, така «адресність» дозволяє автору есе зосередити увагу на розкритті нового змісту, а не нагромаджувати різними службовими деталями викладення матеріалу в письмовому форматі.
І все ж є можливість виділити певні загальні ознаки, принципи виду письмової діяльності, які найчастіше зустрічаються в енциклопедичних словниках, а саме: есе – це суб’єктивний, індивідуальний, самостійний простір, де формуються позиції, висловлюються думки, передбачення та демонструється відповідне індивідуалізоване ставлення.
Тому, головна місія та мета есе – це самостійне бачення студентом проблеми, питання, теми на підставі опрацьованого матеріалу та аргументів, у відповідності до обраного підходу, стилю тощо.
Зауважимо, що не потрібно розглядати есе виключного як форму рубіжного контролю знань. Перш за все – це форма вираження теоретичного пошуку творчого студента, який здатний підвестися над формалізованим характером академічного (традиційного) реферату і запропонувати собі та викладачеві письмову роботу абсолютно іншого рівня культури навчальної діяльності. На відміну від інших прийомів, методів контролю й перевірки знань, метою есе є діагностика продуктивної, творчої складової пізнавальної діяльності студента, який припускає аналіз інформації, його інтерпретацію, побудову міркувань, порівняння фактів, підходів і альтернатив, формулювання висновків, особисту оцінку тощо.
Застосування есе сприяє більш чіткому й грамотному формулюванню думок, допомагає розташовувати ці думки в логічній послідовності, припускає вільне володіння мовою термінів і понять, розкриває глибину й широту навчального матеріалу, вчить використати приклади, цитати, необхідні аргументи за відповідною темою.
Аналізуючи закордонний і вітчизняний досвід застосування есе, можна говорити про ймовірні чотири форми використання його, а саме:
1) есе — самостійна творча робота із запропонованої викладачем теми або переліку тем для самостійного вибору студентами (виконується як домашня, позааудиторна робота);
2) есе — 30-хвилинна контрольна (або самостійна) робота з вивченого навчального матеріалу та в межах аудиторних умов;
3) есе — 10—15-хвилинний вільний твір для закріплення й опрацювання нового матеріалу (звичайно, пишеться наприкінці заняття або наприкінці етапу заняття, в умовах аудиторної діяльності);
4) есе — 5-10-хвилинний вільний твір з метою підведення
ЕСЕ - це самостійна письмова робота на тему, запропоновану викладачем(тема може бути запропонована також студентом, але обов'язково повинна бути погоджена з викладачем).
Метаесеполягає в розвитку навичок самостійного творчого мислення й письмового послідовного викладу власних думок. Писати есе надзвичайно корисно, оскільки це дозволяє авторові навчитися чітко й грамотно формулювати думки, структурувати інформацію, використовувати основні категорії аналізу, виділяти причиново-наслідкові зв'язки, ілюструвати поняття відповідними прикладами, аргументувати свої висновки; володіти науковим стилем мовлення.
Есе повинне містити: чіткий виклад суті поставленої проблеми, включати самостійно проведений аналіз цієї проблеми з використанням концепцій і аналітичного інструментарію, розглянутого в рамках дисципліни, висновки, що узагальнюють авторську позицію з поставленої проблеми.
Залежно від специфіки дисципліни, форми есе можуть значно диференціюватися. У деяких випадках це може бути аналіз наявних статистичних даних з досліджуваної проблеми, аналіз матеріалів із засобів масової інформації й використання досліджуваних моделей, докладний розбір запропонованого завдання з розгорнутими думками, підбір і детальний аналіз прикладів, що ілюструють проблему тощо.
Таким чином, до першочергових завдань написання есе маємо віднести таке:
- стимулювання студентського самостійного теоретичного пошуку або узагальнення практичного досвіду вирішення проблем, розгляду ситуацій, явищ тощо;
- реалізація студентського творчого, креативного наміру та суб’єктивних передбачень, суб’єктивного ставлення до проблем, форм та методів їх практичного вирішення, що являє собою своєрідний “монолог” під час дискусії, можливо і саму дискусію, де чітку роль займає автор – студент;
- демонстраціязнань, враховуючи вимоги навчального плану, мету, завдання навчальної дисципліни, додатково опрацьовані матеріали, зібрані та узагальнені аргументи, а також демонстрація самостійної позиції студента;
- розвитокзмістовності співпраці «студент – викладач», «нового та старого».