Змістовний модуль 2. Господарство первісного суспільства та його еволюція на етапі ранніх цивілізацій
Основні етапи та особливості господарства в добу каменю та металів. Історія первісного господарства може бути умовно поділена на ряд етапів –від первісного господарства та матеріальної культури (до 1 млн.років до н. е.), зародження створюючого господарства (ІХ-УІІІ тис. до н.е.) до доби створюючого господарства (УІІІ-У тис. до н. е.). Кожний з цих етапів має певний ступінь розвитку знарядь праці, вихідних матеріалів для їх виготовлення, організацій ведення господарства, якості життя тощо.
Матеріальна культура первісного суспільства поділяється на кам’яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), бронзовий та ранньо-залізний віки.
Палеоліт або давній кам’яний вік (3 млн.-10 тис. років тому) був найважчим і найдовшим періодом, який збігся з льодовиковим етепом в історії Землі. Поширювалось використання кістки та рогу. Кількість типів знарядь досягала 100. Головним заняттям населення були збиральництво, загінне полювання, рибальство. Людина навчилася видобувати та підтримувати вогонь, що було найвизначнішим технічним досягненням. З’явилися постійні житла.
У мезоліті утвердилися сучасні післяльодовикові природно-кліматичні уиови. Для мезоліту характерний високий рівень виготовлення мікролітів. З’явилися макроліти –кам’яні знаряддя, зокрема сокири. Вже можна було обробляти дерево. Першими приручиними тваринами були собака, бик і свиня. В цей час зародилося землеробство і виникли постійні поселення.
Неоліту притаменне утвердження різних галузей відтворюючого господарства. Цей процес дістав назву “неолітична революція”. Складовою частиною цієї епохи був мідний вік, або енеоліт, коли відтворююче господарство стало домінуючим.
Ріллю обробляли дерев’янною мотикою з кам’яним чи кістяним наконечником, пізніше –ралом. Зерно на борошно мололи кам’яними жорнами. Збіжжя жали крем’яними або кістяними серпами. Розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней. Розвивалося общинне ремесло. Використовувався перший штучний матеріал –кераміка. Зародилося прядіння і ткацтво, з’явився ткацький верстат. У неоліті остаточно завершився процес формування техніки обробки каменю (шліфування, пилення, свердління), вдосконалилися лук і стріли. Виник незалежний транспорт –лижі, віз, сани, волокуші.
В економічній історії роль первіснообщинної доби досить велика. Саме в цей період закладено основи докапіталістичних економічних структур, що визначали форми подальшого розвитку людства на тисячоліття вперед. Створені і передані наступним поколінням найважливіші галузі економіки.
Слідом за першим великим поділом праці (скотарство відокремилося від землеробства) настає наступний великий розподіл праці (відокремлення ремесла від сільського господарства). Це, в свою чергу, потягнуло розвиток обміну, спочатку без участі грошей, натурального, потім –товарного виробництва, зародження та створення перших в історії людства міст.
Пртягом багатьох тисячоліть, разом з основною продуктивною силою –виробниками –у процесі розвитку людства вдосконалювалися предмети та знаряддя праці. Вони еволюціонували від недосконалих кам’яних рубил до сокир, молотків, луків, списів, сільськогосподарських знарядь. Нові потреби сільськогосподарського розвитку сприяли появі металевих знарядь, спочатку з міді, потім – бронзи.
В ІІІ тис. до н.е. починають складатися рабовласницькі відносини, з’являється патріархальне рабство, притаманне державам Давнього Сходу (на відміну від античних держав, де існувалоь класичне рабство). В Єгипті існували рабські ринки, де вільно продавали і купували невільників. Найбільшими рабовласниками були фараони, які привозили полонених із завойованих країн. Рабів їхні власники використовували як слуг, хоча великої різниці між селянами-общинниками і рабами не було. Перші могли потрапити в боргове рабство, другим дозволяли мати сім’ї. Раби належали державі, храмам, приватним особам, але вони не були основними виробниками матеріальних благ; роботу, особливо в сільському господарстві, яке було основою економіки, виконували селяни-общинники, більшість з яких знаходилася в тій чи іншій мірі залежності від держави
Власність на землю належала територіальним громадам, а рухоме майно було приватною власністю членів громади, які обробляли виділені їм наділи землі. Одночасно існував державний сектор економіки, в який входили землі, що належали храмам; працювали тут формально вільні, але безправні так звані царські люди. І в державному, і в громадському секторах як допоміжна використовувалась праця рабів.
Писемні пам’ятки стародавнього світу – документи господарської звітності, зведення законів, юридичні акти та твори про управління державою та державним господарством – мали нормативний характер і відображали економічні уявлення суб’єктів традиційної економіки.
Еволюція господарства в давньому Єгипті та його відображення в пам’ятках економчної думки. До найдавніших джерел економічної думки належать писемні пам’ятки Стародавнього Єгипту: “Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара” (ХХІІ ст. до н. е.), “Проречення Іпусера “ (ХVІІІ ст. до н. е.), “Пророцтво Нефертіті”, “Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі” (ХХІ-ХVІІІ ст. до н. е), „Папірус Вільруба” (ХІІ ст.. до н.е.). Вони дають уявлення про економічні і політичні функції фараона – глави держави та вищих чиновників; про власність, рабство, товарно-грошові відносини у стародавніх єгиптян. У них знайшли відображення питання організації праці ремісників і землеробів, рекомендації щодо підвищення ефективності функціонування чиновницького апарату. Зокрема у “Повчанні гераклеопольського царя своєму синові Мерікару” йшлося про „правила мистецтва державного керівництва і господарювання”. У “Прореченні Іпусера “ присутня критика росту масштабів боргового рабства і лихварства, завдяки чому „простолюдини могли стати багатими”. „Папірус Вільруба” –це відображення результатів огляду і виміру державних земель у середньому Єгипті.
Господарський розвиток та економічна думка Месопотамії. Закони Хаммурапі. У кінці ІІІ тис. до н.е. в Месопотамії утворилося могутнє централізоване Вавилонське царство. Тут значного розвитку набула зовнішня та внутрішня торгівля. Вавилонські купці вивозили фініки, інжир, зерно, вовну, ремісничі вироби, а ввозили рабів, предмети розкоші, ліс, метали, камінь. Існувало лихварство.
У ІІ тис до н.е. у давньосхідних державах відбувається деяке вдосконалення знарядь праці, спостерігається прогрес у ремеслі та сільському господарстві, зростає товарність виробництва, отримує розвиток лихварство та боргове рабство. Державні землі на різних умовах починають надаватися приватним особам. У той же час між різними регіонами Близького Сходу встановлюються економічні, політичні та культурні зв’язки, формуються міжнародні торгівельні шляхи, зростає число торговельних поселень на території інших держав. Водночас загосрюється боротьба за перевагу на торговельних шляхах, стають частішими війни.
Кінець ІІ тис. до н.е. став складним періодом у житті давньосхідних держав. Закінчується бронзовий вік, коли знаряддя та зброю виготовляли переважно з бронзи, починається вік залізний. Культуру заліза на територію давніх держав приносять молоді народи, які вторглися на територію цих держав та наклали значний відбиток на історію Давнього Сходу.
Особливості східного рабства можна узагальнити так:
· воно не володіло суспільним виробництвом;
· раби належали в основному державі;
· використання рабської праці було однобоким і непродуктивним;
· східне рабство не було класичним, у ньому перепліталися громадські та рабовласницькі елементи.
Отже, давньосхідна економіка була прикладом найсуворішої державної централізації, де застосовувалася праця як рабів, так і вільних членів громади. Вивчення економічної структури та соціальних інституцій у давньосхідних суспільствах, де праця рабів не мала великого виробничого значення, дають підставу вважати, що рабовласницьке виробництво Давнього Сходу носило лише умовний характер, а самі суспільства розглядати як особливий, “азіатський” тип господарства.
Писемною пам’яткою Вавілонського царства є “Закони царя Хаммурапі” (ХVІІІ ст. до н.е.), спрямовані на зміцнення економічної влади держави, захист приватної власності, забезпечення податкових надходжень до державної скарбниці, визначення відповідальності для порушників, обмеження свавілля лихварів і боргового рабства. Хаммурапі першим із правителів стародавнього світу зрівняв силу царя із силою закону і визна за підлеглими право самостійно турбуватися про своє життя. В законах влада мала більше перейматись проблемами не селянина чи простолюдина, а близьких до царя осіб. Хаммурапі почав стягувати податки сріблом. Отже, закони Хаммурапі про розвиненість економічних відносин і відповідно економічного мислення, в системі якого відображено широкий спектр процесів і явищ господарської дійсності.
Господарство на українських землях від трипільської культури до східних слов’ян. Яскравим прикладом господарського розвитку первісної доби є трипільська культура, яка була поширена на території України в період 3500-1700 рр.до н.е. Природні умови цього періоду сприяли не лише мисливству та збиральництву. Трипільським племенам був притаманний високий рівень культури, який позначався на всіх сферах їх життя. Тут було розвинуте гончарство, посуд виготовляли вручну, піддавали обпалу в печах, потім розфарбовували. Жили трипільські племена в дерев’яних або глинобитних житлах, побілених та розмальованих. При цьому слід зауважити, що декоративний розпис будинків, їх зовнішня та внутрішня побудова, форма і розпис кераміки стали невід’ємною частиною сучасної української культури.
Головну роль у господарстві трипільців відігравло мотичне господарство та скотарство. Основні сільськогосподарські культури –пшениця, ячмінь, просо. Землю обробляли дерев’яними мотиками з кам’яними або роговими наконечниками; урожай збирали за допомогою кам’яних серпів з крем’яними лезами, молотили ціпами. Мололи зерно на кам’яних зернотерках.
Скотарство відігравало значно меншу роль, хоча в господарстві трипільців були майже всі види сучасних свійських тварин. Проте скотарство та землеробство не могли повністю задовольнити потреби, тому у трипільських племен мисливство та рибальство зберігали своє значення.
З часом у господарстві трипільців поряд з кам’яними знаряддями праці з’являються і мідні. В трипільських поселенях археологами знайдено мідні сокири та гачки.
Перші згадки про слов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених І-ІІ ст.н. е., де слов’яни фігурують під назвою венеди. Візантійський хроніст Йордан в V ст. н. е. повідомляє про три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпрв’я), і склавіни (Подунав’я). Динамічний і драматичний час пережили слов’янські племена на наших землях в II-VI ст. –ішов процес великого переселення народів: переміщення готів із Прибалтики у Причорномор’я. У 375 р. готів перемогли гуни, які створили між Доном і Карпатами державу, на чолі якої став Атіла. Після кількох поразок від римлян і смерті Атіли у 457 р. гунська держава розпалася. Відчувши, що гуни не становлять загрози, слов’янські племена у V ст. могутнім потоком пішли у візантійські землі. До кінця VII ст. анти і склавини захопили майже весь Балканський півострів, проникши до Малої Азії.
Видатний український історик М. Грушевський вважав антів предками українського народу, а їх союз –початком української державності (з ІV ст.). Початковими ознаками державності у антів можна вважати: поступовий перехід від первіснообщинного ладу до появи елементів феодальних відносин (власності); визначення осілої території, яку займали антські племена; формування суспільного устрою на засадах демократії (віче, рада); наявність талановитих і авторитетних вождів, князів (Бож, Мезамир); військова дружина, яка виконувала роль мілітарної сили і органу управління.
Прихід аварських племен із Центральної Азії і невщухаючі аваро-слов’янські війни (568-635 рр.) призвели до розпаду антського союзу.
У VI-IX ст. більшість європейських та східних авторів ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України під назвою склавіни (термін “склавіни” трансформувався у “слов’яни”).