Становлення Коменського як педагога та вченого 2 страница
Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної самосвідомості, взаємоповаги між націями і народностями.
У першому розділі розкриваються: завдання законодавства України про освіту; права громадян на освіту; державна політика в галузі освіти; основні принципи освіти; мова освіти; навчально-виховний процес і громадсько-політична діяльність у закладах освіти; державні навчально-виховні заклади і церква; управління освітою і громадське самоврядування в системі освіти; органи державного управління освітою і повноваження органів управління освітою; повноваження Вищої атестаційної комісії і місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у галузі освіти; державні стандарти освіти; органи громадського самоврядування і самоврядування навчально-виховних закладів; умови створення навчально-виховних закладів; наукове і методичне забезпечення освіти; керівник закладу освіти; психологічна служба в системі освіти; соціально-педагогічний патронаж у системі освіти, участь діячів науки, культури та представників інших сфер діяльності в навчально-виховній роботі; організація медичного обслуговування, харчування в навчально-виховних закладах, забезпечення безпечних і нешкідливих умов навчання, праці та виховання; документи про освіту.
У другому розділі "Система освіти" розкриті положення про структуру системи освіти (дошкільне виховання, загальну середню освіту, професійну освіту, вищу освіту, післядипломну підготовку — стажування, клінічну ординатуру тощо, аспірантуру, докторантуру, підвищення кваліфікації, перепідготовку кадрів; позашкільне навчання і виховання, самоосвіту).
У третьому розділі розкриваються права і обов'язки учасників навчально-виховного процесу - вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів, аспірантів, докторантів; вихователів, вчителів, викладачів, практичних психологів, соціальних педагогів, майстрів виробничого навчання, методистів, педагогічних працівників позашкільних закладів, наукових, інженерно-технічних працівників, навчально-допоміжного персоналу; батьків або осіб, що їх замінюють, батьків-вихователів дитячих будинків сімейного типу; представників підприємств, установ, кооперативних, громадських організацій і фондів, асоціацій, які беруть участь у навчально-виховній роботі.
У розділі IV розкриваються положення про фінансову і господарську діяльність закладів, установ, організацій, підприємств системи освіти, про їх матеріально-технічну базу, фінансування наукових досліджень.
Розділи V і VI визначають міжнародні договори та міжнародне співробітництво навчально-виховних закладів і органів управління освітою.
У заключному VII розділі визначається відповідальність службових осіб і громадян за порушення законодавства про освіту.
Система освіти в Україні
Система освіти — сукупність навчально-виховних закладів, які систематично і послідовно здійснюють виховання, навчання і підготовку до життя підростаючих поколінь відповідно до завдань суспільства. Характерною особливістю сучасної системи освіти в Україні є гуманізм і демократизм, зв'язок із розбудовою української державності, формуванням національної самосвідомості громадян України.
Принципи побудови системи освіти в Україні
Освіта є основою інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку кожного суспільства.
Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових та фізичних здібностей, виховання моральності. Освіта покликана формувати громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачувати на цій основі творчий, інтелектуальний, культурний потенціал народу, забезпечувати народне господарство кваліфікованими фахівцями.
Закон України «Про освіту» (ст. 3) гарантує громадянам України право на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду і характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров'я, місця проживання та інших обставин. Це право забезпечується:
· розгалуженою мережею закладів освіти державної та інших форм власності, наукових установ;
· — відкритим характером закладів освіти, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей, інтересів громадянина;
· — різними формами навчання: стаціонарною, заочною, вечірньою, екстернатом, а також педагогічним патрона том.
Навчально-виховна діяльність закладів освіти, згідно із цим законом (ст. 6), має здійснюватися за такими принципами:
— Доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою. Цей принцип передбачає вільний вибір громадянами будь-якого типу навчального закладу на рівних умовах, рівне право на навчання чоловіків і жінок. Реалізується він через можливість безплатного навчання в державних навчальних закладах усіх типів, забезпечення студентів стипендією.
— Рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку. Навчальні плани закладів освіти охоплюють системи навчальних предметів, вивчення яких сприяє всебічному розвитку особистості учнів, студентів. З метою інтенсивного розвитку здібностей і талантів передбачено предмети, які учні та студенти можуть обирати самостійно. На це спрямовані різні форми позанавчальної виховної роботи.
— Гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей. Навчально-виховний процес має орієнтуватися на зміцнення єдності народу, людини і держави. Водночас процес виховання і пізнання світу повинен сприяти самопізнанню й самореалізації кожного індивіда, вибору ним шляху до щастя та здійснення мети — своєї й загальнонародної. Педагоги, учні, студенти є повноправними суб'єктами системи освіти. Кожен з них може брати участь у вирішенні проблем навчально-виховного процесу в межах своєї компетенції, має право вибору як навчального закладу, так і індивідуальних форм досягнення мети.
— Органічний зв'язок з освітою та національними історією, культурою, традиціями. Цей принцип реалізується через національну спрямованість виховання. Він передбачає необхідність вивчення історії і культури свого народу, рідної мови, а також прищеплення шанобливого ставлення до національно-етнічної обрядовості всіх народів, що населяють Україну.
— Незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій. Реалізація цього принципу забезпечується конституційною вимогою про недопустимість втручання у навчально-виховний процес закладу освіти політичних, громадських і релігійних об'єднань.
— Науковий, світський характер освіти. В українській національній школі навчання має світський характер. На всіх етапах навчання і виховання школа дає учням наукові знання про природу, суспільство, науку, культуру, формуючи на їх основі науковий світогляд, моральні, правові, естетичні та інші цінності. Світськість освіти означає, що в освітніх закладах не викладають релігійні предмети (наприклад, «Основи християнської моралі»). Проте на прохання батьків і учнів їх можна вивчати факультативно.
— Інтеграція з наукою і виробництвом. Цей принцип передбачає вивчення усталених наукових здобутків; постійне вдосконалення освіти на основі найновіших досягнень науки, техніки, культури; посилення світоглядних функцій навчання. Поєднання освіти з виробництвом забезпечує не тільки великий виховний, а й економічний ефект, оскільки воно є засобом всебічного розвитку підростаючого покоління.
— Взаємозв'язок із наукою інших країн. Освіта в нашій державі будується на інтенсивному використанні досягнень світової науки щодо вдосконалення змісту і технологій навчання, підготовки висококваліфікованих спеціалістів. Важливими її завданнями є також організація спільних досліджень з іноземними науковцями, виведення української науки на міжнародний рівень.
— Гнучкість і прогностичність системи освіти. Цей принцип означає варіативність, саморегуляцію і безперервне оновлення національної освіти, її адаптацію до нових вимог суспільства.
— Єдність і наступність системи освіти. Українська система освіти побудована на принципі послідовності і наступності навчання в усіх ланках і має основну мету — формування всебічно розвиненої особистості. Ця мета забезпечує внутрішню єдність структури й організаційних основ системи освіти.
— Безперервність і різноманітність системи освіти. Безперервність освіти реалізується шляхом узгодження змісту та координації навчально-виховної діяльності на різних ступенях освіти, що функціонують як продовження попередніх і передбачають підготовку громадян до можливого переходу на наступні ступені. Для цього оптимізують систему перепідготовки працівників і підвищення їх кваліфікації, модернізують систему післядипломної освіти на основі відповідних державних стандартів; формуй та розвивають науково-виробничі комплекси ступеней підготовки фахівців. Безперервність передбачає зв'язок між загальною середньою, професійно-технічною, вищою та післядипломною освітою, а також формування потреби і здатності особистості до самоосвіти.
Поєднання державного управління і громадської самоврядування в освіті. Передбачає розподіл функцій управлінні освітою між державними органами і органами самоврядування.
Реалізація принципів побудови освіти в Україні ґрунтується на загальнолюдських цінностях, основоположних засадах організації освітньої діяльності загалом, традиція вітчизняної школи; враховує головні завдання, які їй необхідно вирішувати на сучасному етапі.
7. Характеристика положень Концепції виховання дітей та молоді у національній системі освіти.
Концепція має 5 розділів: 1) Сутність національного виховання, 2) Принципи національного виховання, 3) Основні напрями національного виховання, 4) Особливості виховання на різних рівнях освіти, 5) Основні шляхи реалізації концепції.
Головна мета: набуття молоддю соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу і розвиток культури міжнаціональних взаємин.
Основні завдання: - забезпечення умов для самореалізації особистості відповідно до її здібностей; - формування національної свідомості, любові до рідної землі, родини, природи; - виховання правової культури, поваги до Конституції, державних символів; - забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків і старших; - формування мовної культури, оволодіння українською мовою; - утвердження принципів загальнолюдської моралі, правди, справедливості, милосердя, патріотизму, - культивування кращих рис української ментальності (працелюбство, індивідуальна свобода, зв'язок з природою, повага до жінки); - формування почуття господаря, підприємливості, ініціативи, - вироблення високої художньої культури, смаку, екологічної культури, гармонії з природою.
Ідеалом виховання є гармонійно розвинена, високоосвічена, соціально-активна особистість.
Принципи національного виховання: - єдність національного і загальнолюдського, залучення до світської культури; - природовідповідність виховання (врахування вікових та Індивідуальних властивостей); - принцип культуровідповідності (історія культури свого народу, традицій); - принцип активності, творчості, самодіяльності, - принцип демократизму, - гуманізація (створення умов для самореалізації особистості, виявлення його таланту і обдарованості); - безперервність і поступовість виховання; - єдність навчання і виховання; — диференціація та індивідуалізація виховного процесу (врахування різного рівню фізичного, психологічного і інтелектуального розвитку); - гармонізація родинного і суспільного виховання (передбачення педагога, всеобуч батьків).
Основні напрямки виховання: - Патріотичне (формування патріотичних почуттів, вироблення високих ідеалів служіння народові); — Правове (формування правової культури і правової свідомості); - Моральне (прищеплення і розвиток моральних почуттів, переконань і потреби діяти відповідно до моральних суспільних норм); - Фізичне (утвердження здорового способу життя, як елемент загальної культури), - Екологічне (формування екологічної культури особистості); - Трудове (формування рис господаря).
Шляхи впровадження концепції: - розробка теоретичних аспектів; - оновлення змісту, форм та методів виховання, - розробка нових технологій, - підвищення професійного рівня вчителів; — забезпечення матеріально-технічною базою.
8.Педагогічна професія та її призначення у суспільстві. Професіограма вчителя. Характеристика програми «Вчитель».
Вчителя часто називають сівачем доброго, розумного, вічного, інженером душ людських, артистом, митцем. Йому довіряють найдорожче - майбутнє нашої держави. Основне призначення вчителя - передача досвіду.
Вчитель – це людина, яка має спеціальну освіту і займається вихованням та навчанням дітей професійно
Функції вчителя: соціальна (передача досвіду, вивчення різних чинників, що впливають на розвиток особистості), інформаційна (зберігач і передавач інформації); навчаюча; стимулююча (створює певне середовище для кращого розвитку); дослідницька (пошук нового в процесі навчання і виховання, вивчення інтересів і здібностей), функція наставника (взірець для наслідування), виховна, психолого-педагогічна.
Професіограма вчителя - це система вимог, які ставляться до тієї чи Іншої професії. (фізичне здоров’я, характер, воля, ініціатива, знання).
4 базових уміння з 100 за Сластеніним: виявлення сформованості колективу і особистості, визначення задачі їх подальшого розвитку, відбір і використання засобів для досягнення поставленої мети, вимірювання отриманих результатів.
І. Вчитель має володіти Якостями:
Громадські (знати історію, культуру, звичаї українського народу, володіти українською мовою); моральні (чуйність, людяність, ... ); пізнавальні (спостережливість, здатність зосереджувати увагу, творче уявлення, логічне мислення); педагогічна спрямованість (любов до дітей, психолого-педагогічна готовність до вчительської професії); емоційно-вольова (вчитель має володіти своїми емоціями).
II. Вимоги до психолого-педагогічної підготовки вчителя: знання вікової, педагогічної, загальної психології. Педагогічні знання - знання методології, теорії освіти і навчання, школознавство, історія педагогіки.
III. Об'єм і склад спеціальної підготовки.
V. Зміст методичної підготовки вчителя - це методика викладання спеціальних предметів.
Праця викладача вищого навчального закладу - це висококваліфікована розумова праця щодо підготовки й виховання кадрів спеціалістів вищої кваліфікації з усіх галузей народного господарства, інтелектуальної еліти суспільства, української інтелігенції. В ній органічно поєднані знання та ерудиція вченого і мистецтво педагога, висока культура та інтелектуальна, моральна зрілість, усвідомлення обов'язку і почуття відповідальності.
Діяльність викладача вищої школи має високу соціальну значущість і займає одне з центральних місць у державотворенні, формуванні національної свідомості і духовної культури українського суспільства.
Праця викладача вищого навчального закладу являє собою свідому, доцільну діяльність щодо навчання, виховання і розвитку студентів.
1. Особистість викладача та його педагогічні здібності
Центральною ланкою в усій педагогічній діяльності є особистість викладача. професійний компетентність вчитель
Серед сучасних викладачів студенти виділяють наступні групи:
§ викладачі -"вічні студенти" - вони розуміють студентів, бачать у студентах особистість, охоче дискутують на різні теми, володіють високим інтелектом і професіоналізмом;
§ викладачі -"колишні моряки" - намагаються встановити військову дисципліну у вузі; під словом "дисципліна" ці люди розуміють тотальне беззастережне прийняття їх точки зору, вони цінують "рабство", а не інтелект і вміння логічно мислити, намагаються задавити особистість, "я "- студента шляхом адміністративних заходів;
§ група викладачів, які відбувають години, дозволяють студентам все робити, аби їм не заважали.[1]
Професійна компетентність вчителя - це сукупність його особистісних якостей, загальної культури та кваліфікаційних знань, умінь, методичної майстерності, гармонійна інтеграція яких в педагогічній діяльності дає оптимальний результат.
На перший план висуваються внутрішні фактори вчителя: особистісні якості, тобто структура особистісних здібностей та рис характеру, його загальна культура, управлінські та організаторські можливості, а вже потім - кваліфікаційна компетентність, яка передбачає знання, уміння, навички з отриманої спеціальності.[3]
Необхідні характеристики, якими повинен володіти педагог:
Педагогічна ерудиція - загальний запас сучасних знань і способів, якими ці знання можна ефективно передати.
Педагогічне цілепокладання - потреба у плануванні своєї праці й уміння виробити сплав із цілей суспільства та своїх особистих цілей.
Педагогічне мислення - виявлення посеред зовнішніх, незаданих, прихованих властивостей педагогічної дійсності в ході порівняння та класифікації ситуацій причинно-наслідкових зв'язків.
Практичне педагогічне мислення - аналіз конкретних ситуацій з використанням теоретичних закономірностей і прийняття на їх основі педагогічних рішень.
Педагогічна інтуїція - швидке, одномоментне ухвалення педагогічного рішення з урахуванням передбачення подальшого розвитку ситуації без розгорнутого усвідомленого аналізу.
Педагогічна імпровізація - знаходження несподіваного педагогічного рішення.
Педагогічний такт - почуття розумної міри на основі співвіднесення задач, умов, можливостей учасників спілкування. Такт - це вибір і здійснення такого заходу педагогічного впливу, що заснований на ставленні до особистості дитини як головної цінності. Педагогічний такт - це одна з форм реалізації педагогічної етики.
Педагогічна емпатія - розуміння учня, що спирається на аналіз його особистості, емоційне співпереживання й відгук на його почуття.
Педагогічна творчість - пошук і знаходження нового в педагогічній діяльності.[6]
Викладач вищого навчального закладу повинен виконувати такі функції:
· організаторську (керівник, провідник у лабіринті знань, умінь, навичок);
· інформаційну (носій найновішої інформації);
· трансформаційну (перетворення суспільно значущого змісту знань в акт індивідуального пізнання);
· орієнтовно-регулятивну (структура знань педагога визначає структуру знань студента);
· мобілізуючу (переведення об'єкту виховання у суб'єкт, самовиховання, саморуху, самоутвердження).
9.Загальна характеристика психологічних особливостей студентського віку.
Старший юнацький або студентський вік (17-23 років) як спеціальний об'єкт психолого-педагогічних досліджень виділений порівняно недавно (у 70-і роки XX століття), коли інтенсифікувалися дослідження в галузі педагогіки та методики викладання у вищій школі.
У перекладі з латини слово "студент" означає "той, що сумлінно працює", "той, хто бажає знання". У стародавньому Римі та в середні віки студентом називали кожного, хто був зайнятий процесом пізнання. З появою університетів термін "студент" почали використовувати для характеристики осіб, що навчались у вищих навчальних закладах. А.С.Власенко визначає: "студентство - це особлива соціальна група, що формується з різних соціальних утворень суспільства і характеризується особливими умовами життя, праці, побуту, особливою суспільною поведінкою і психологією, для якої набуття знань і підготовка себе для майбутньої роботи у суспільному виробництві, науці і культурі є головним і здебільшого єдиним заняттям"
Водночас студентська молодь має свою специфіку. Студентство - це в першу чергу особливий віковий період, період переходу "від старшого шкільного віку до дорослості", місток між дитинством і дорослим життям. Цей період характеризується настанням психологічної і фізичної зрілості. Однак особистісне формування молодої людини відбувається досить складно, має свої протиріччя і труднощі, які необхідно ураховувати в навчально-виховному процесі.
У ранній юності, притаманній старшому шкільному віку та початку студентського життя, зі сторони фізичного розвитку згладжуються ті диспропорції, які характерні для підлітків. Зникає непропорційність у розвитку кінцівок і тулуба, збільшується відносний об'єм грудної клітки, вирівнюється співвідношення між масою тіла і об'ємом серця, ліквідується відставання у розвитку серцево-судинної системи, підвищується м'язова сила, зростає фізична працездатність та витривалість. Координація рухів за всіма якостями наближається до показників дорослої людини. В основному завершується статеве дозрівання, загальний темп росту сповільнюється, але зміцнення фізичних сил і здоров'я продовжується. Юнаки відрізняються достатньо високою фізичною працездатністю, меншою втомлюваністю, що іноді обумовлює переоцінку своїх сил, невміння реально оцінювати фізичні можливості. На більш високому рівні знаходиться розвиток нервової системи, що спричиняє низку специфічних особливостей пізнавальної діяльності, емоційно-почуттєвої сфери, вольових процесів. Переважаючого значення в пізнавальній діяльності набуває абстрактне мислення, намагання більш глибоко зрозуміти сутність і причинно-наслідкові зв'язки предметів і явищ, що вивчаються. В мисленні переважає аналітико-синтетична діяльність, схильність до порівнянь, виникає потреба зрозуміти діалектичну сутність явищ у їх протиріччях і взаємозв'язках, кількісних і якісних змінах.
Роки юності характеризуються глибокими емоційними переживаннями, першим коханням, студентською дружбою, які нерідко накладають глибокий відбиток на все життя. І в цьому сенсі перед педагогами вищої школи постає проблема обережного і надзвичайно тактовного відношення до почуттів вихованців і в той же час необхідністю гендерної просвіти, виховання почуття відповідальності за своє майбутнє.
Розвиток емоційно-почуттєвої сфери і свідомості студентів здійснює значний вплив на вольові процеси, перебіг вольових актів, де першочергового значення набуває обдумування своїх дій та усвідомлення їх наслідків. Якщо школярі-підлітки в більшості відрізняються вимогливістю до інших, то юнаки стають більш вимогливими саме до себе, своєї діяльності, намагаються виховати в собі риси і якості поведінки, які найбільш сприяють здійсненню окреслених планів.
У студентські роки формуються характер і світогляд молодо? людини. Саме у цей період відбувається формування самосвідомості юнака, здібності до прийняття відповідальних рішень, потреби емоційної близькості, коли цінності дружби і кохання стають визначальними.
В період юності відбувається формування:
· самосвідомості, як цілісного уявлення про себе, емоційного ставлення до власного "я", самооцінки своєї зовнішності, поведінки, розумових, вольових, моральних якостей, усвідомлення своїх позитивних і негативних рис, на основі чого виникають мотиви вдосконалення особистості і самовиховання;
· світогляду, як системи поглядів, знань, переконань, власної життєвої філософії, що спирається на засвоєну раніше систему знань і здатність до абстрактно-теоретичного мислення;
· індивідуальності, що знаходить прояв у створенні власних теорій сенсу життя, кохання, щастя тощо.
У період юності становлення самосвідомості, світогляду та самоствердження індивідуальності відбувається за наступними напрямами:
· Рефлексії, самоаналізу внутрішнього світу, виникнення почуття власної неповторності, індивідуальності, несхожості на інших, у результаті чого можлива поява почуття "самітності", нерозуміння зі сторони оточуючих.
· Усвідомлення неповторності часу, розуміння необхідності завершення свого існування, що спонукає до роздумів над проблемами життя і смерті, життєвими перспективами, цілями і сенсом земного буття.
· Формування цілісного уявлення про самого себе, ставлення до себе. Самооцінка розпочинається з аналізу свого тіла, зовнішності, її привабливості, а потім відбувається оцінка моральних, інтелектуальних, вольових якостей. Слід зазначити, що у юнацькому віці самооцінка часто буває досить суперечливою. На основі співставлення думок інших людей, самоспостереження, самоаналізу своїх якостей і здібностей у молодої людини формується узагальнене ставлення до себе.
Самооцінка може бути об'єктивною, завищеною, заниженою. Для людини з заниженою самооцінкою характерними є низька самоповага, нестійка думка про власне "я", намагання підлалітуватись під оточення і виконати роль, яка буде у ньому більш прийнятною і ефективною. Молоді люди із заниженою самооцінкою підвищено чутливі і ранимі (найчастіше, це меланхоліки за темпераментом). Вони болісно реагують на критику, зневагу, осудження, потребують до себе особливо тактовного відношення. Молоді люди із завищеною самооцінкою, навпаки, надмірно самовпевнені, некритичні, продовжують наполягати на власній точці зору, навіть якщо вона вочевидь неприйнятна.
Характерними рисами юнацького віку є максималізм суджень, своєрідний егоцентризм: висуваючи свої теорії, юнак досить часто поводить себе так, ніби оточуючі повинні підпорядковуватись його теоріям, а не теорії - об'єктивній дійсності. Прагнення довести свою незалежність і самобутність можуть супроводжуватися типовими поведінковими реакціями, зокрема зневажливим ставленням до порад батьків чи викладачів, недовірою і критиканством стосовно старших поколінь, іноді відвертою немотивованою протидією. І в той же час для юнацтва характерними є сугестивність і конформізм відносно впливу ровесників, що обумовлює однаковість інтересів, смаків, стилів поведінки (жаргон, музика, мода тощо). Серед молоді можуть мати прояви групового екстремізму, на що слід звертати увагу, організовуючи виховну роботу серед студентства.
За рівнем професійної спрямованості М. І. Дьяченко, Л. А. Кандибович розглядають таку типологію студентів:
Перший тип – студенти з позитивною професійною спрямованістю, яка зберігається протягом усього періоду навчання. Вона обумовлена чітким уявленням про майбутню професію. Орієнтація в професійній сфері пов’язана з привабливістю змісту фаху, його відповідністю власним здібностям, високою соціальною значущістю. Ці студенти характеризуються високим рівнем активності.
Другий тип – студенти, які остаточно ще не визначилися у своєму ставленні до професії. Здебільшого вибір фаху не має чітко вираженої професійної мотивації, інформація про професію поверхова. Головна орієнтація у професійній сфері пов’язана з соціальними можливостями, що надаються професією, із широким застосуванням спеціальності та перспективою успішної професійної кар’єри. Для більшості студентів цієї групи прийнятним є компроміс між негативним (або індиферентним) ставленням до професії та продовженням навчання у ВНЗ. Через це їхня активність характеризується непостійністю, чергуванням спадів і підйомів.
Третій тип – студенти з негативним ставленням до професії. Мотивація вибору обумовлена переважно загальновизнаними в суспільстві цінностями вищої освіти. Рівень їх уявлень про професію низький. У фаховій сфері приваблює матеріальна винагорода, соціальні можливості, що надаються професією (можливість працювати в місті, тривала відпустка тощо). Показники активності невисокі й дуже нестійкі.
А які типи студентів бачать самі студенти у своєму студентському середовищі? Ось одна така типологія, яку розробили студенти щодо самих себе:
Відмінники - «зубрили» – ті, хто постійно відвідують заняття і через наполегливу працю (не завжди раціонально організовану) добиваються гарних результатів. Вони дуже дисципліновані, а тому з них часто обирають «старост».
Відмінники - «розумні» – ті, хто володіють високим інтелектом, великою шкільною базою і своїми запитаннями можуть поставити деяких викладачів у складне становище. Дехто з них вважає: «Навіщо відвідувати кожне заняття, адже ми й так розумні». Взагалі навчаються за принципом «усього потроху».
Студенти - «трудівники» – ті, хто постійно навчається, але з огляду на їх розумові здібності їхнім успіхам у навчанні не позаздриш.
«Випадкові» – це контингент різноманітний: дівчата, які бажають стати дипломованими дружинами; юнаки, що «косять від армії»; хулігани, яких батьки «всунули» до університету, аби вони хоча чимось займались. Вони після закінчення ВНЗ переважно працюють не за спеціальністю і т. п.
Студент – «трутень» – той, хто живе за рахунок інших, використовує чужі знання, матеріал (конспекти, контрольні роботи тощо) як власний; нікому не допомагає, але сам постійно потребує допомоги; здебільшого невдячно «використовує» інших.
Отже, при роботі зі студентами потрібно враховувати закономірності та психологічні механізми особистісного їх розвитку, які зумовлені як своєрідністю соціальної ситуації розвитку студентства, так і основними психологічними особливостями юнацького віку. Викладачеві потрібно безумовно «приймати» кожну особистість студента в її неповторному вияві та визнавати за ним право власного вибору.
10. Процес навчання – це цілеспрямована, послідовна взаємодія, в ході якої вирішуються завдання освіти, виховання і загального розвитку [26].
Всебічний, гармонійний розвиток особистості припускає єдність її освітньої вихованості і загальної розвинутості. Всі ці компоненти всебічного розвитку розуміються в вузькому сенсі, де є відповідно сформованість знань, вмінь і навичок, вихованість особистих якостей і розвиненість психічної сфери особистості.