ПАРТІЇ І ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ПОЛЬЩІ
Згадай:
1. Які політичні партії діяли в Галичині до 1918р.? 2. Що спільного і що відмінного було в їхніх програмах?
Українське національно-демократичне об'єднання
Міжвоєнний період у Західній Україні позначений напруженою політичною боротьбою, у ній брали участь різні верстви населення й політичні сили, погляди котрих на майбутнє України та засоби його досягнення подекуди були протилежними.
У Галичині найважливішою силою було міжпартійне Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) під керівництвом Д. Левицького, яке виникло в 1925 р. на базі передвоєнної Національно-демократичної партії та деяких інших політичних груп центристського спрямування. Об'єднання орієнтувалося на здобуття Україною самостійності, не вдаючись до терористичних методів, на демократичний розвиток української держави. У складі УНДО було багато відомих представників західноукраїнської інтелігенції: літераторів, журналістів, учителів, діячів кооперації, священиків, адвокатів. Це була партія інтелектуальної еліти краю. Її визначними діячами були: В. Бачинсь-кий, С. Витвицький, Д. Левицький, К. Левицький, Ю. Павликовський та ін. Не випадково переважна більшість українських депутатів у польському сеймі була представниками саме УНДО, яке на виборах збирало до 600 тис. голосів.
У другій половині 30-х років відбувається зближення УНДО з правлячими колами. На той час уряд Ю. Пілсудського поряд з терором почав запроваджувати так звану федеративно-національну програму, згідно з якою допускалося викладання української мови в гімназіях Волині та польських школах Східної Галичини, припинялося переслідування православного духовенства; українським банкам і кооперативам охочіше надавалися грошові позики. За таких обставин між польським урядом і УНДО укладено угоду під назвою «нормалізація». УНДО відмовилося від антиурядової боротьби, а польський уряд припинив переслідування українських демократичних організацій.
Збільшувалось українське представництво в польському сеймі, а один із лідерів УНДО В. Мудрий був обраний його віце-маршалком.
Радикальна партія
3 кінця XIX ст. у Західній Україні були сильними соціалістичні настрої, речники яких не поривали з національними інтересами, прагнучи поєднати ідеї демократичного соціалізму з перспективою відродження України. Втіленням цих настроїв була галицька Радикальна партія, яка своїм впливом дещо поступалась УНДО, об'єднуючи близько 20 тис. членів, переважно селян, сільськогосподарських робітників, а також представників сільської інтелігенції. її головою був Лев Бачинський, а після його смерті 1930 р. Іван Марчук. Схиляючись до справедливої аграрної реформи, обмеження приватної власності, відокремлення церкви від держави, радикали в той же час виступали за незалежність України від Польщі, Радянського Союзу чи інших держав і вбачали розв'язання соціально-економічних проблем у досягненні самостійності.
Прагнучи поширити свою діяльність на всі українські землі Польщі, радикали Галичини об'єдналися з українськими соціалістами-революціонерами на Волині в Українську соціалістично-радикальну партію (УСРП) і вступили у квітні 1931 р. до II Соціалістичного Інтернаціоналу.
Компартія Західної України(КПЗУ)
Після закінчення національно-визвольних змагань частина західноукраїнського суспільства схилялася до возз'єднання з Радянською Україною. Найактивніше за це виступали комуністи, які в Галичині були об'єднані в Комуністичну партію Західної України (КПЗУ), засновану ще 1919 р. Ця нечисленна тоді група в умовах наступу Червоної армії під час радянсько-польської війни 1920 р. утворила Галицький ревком — тимчасовий орган радянської влади в краї, очолений більшовиком В. Затонським. У 1923 р. під тиском Комінтерну КПЗУ ввійшла до складу Комуністичної партії Польщі як автономна її частина. Оскільки в Польщі комуністична діяльність була заборонена, КПЗУ діяла в підпіллі.
Легальним прикриттям комуністичної діяльності в Західній Україні стало Українське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання («Сельроб»), деякі інші організації. їхній вплив і авторитет у суспільстві віддзеркалювали ставлення західноукраїнського населення до процесів, які відбувалися на терені Радянської України. Нова економічна політика та українізація викликали симпатії як до ідеї возз'єднання з УСРР, так і до комуністів України. Однак навіть за цих умов загальна кількість членів «Сельроба» не перевищувала 10 тис. чол. Пізніше, з наростанням в УСРР тоталітарних антиукраїнських тенденцій, коли розгорнулися нічим не мотивовані репресії проти української інтелігенції, почалася насильницька колективізація, а за нею - голод 1932-1933 pp., ставлення західних українців до комуністів та ідеї об'єднання з Радянською Україною змінилося на негативне. Це допомогло польським властям без ускладнень розпустити в 1932 р. «Сельроб».
Звуження впливу комуністів супроводжувалося визріванням кризи всередині КПЗУ. Спочатку цілком залежна від ВКП(б), вона з часом стала проявляти самостійність. Так, КПЗУ оголосила про незгоду зі звинуваченням О. Шумського в націонал-ухильництві, протестувала проти згортання українізації. Це спричиняло гостру фракційну боротьбу в партії, що супроводжувалася репресивними діями сталінського керівництва України. Незгодних з політикою КП(б)У відкликали по нелегальних каналах до УСРР і заарештовували. Більшість їх було знищено. Врешті-решт, у 1938 р. Комінтерн за прямою вказівкою сталінського керівництва ВКП(б) прийняв рішення про розпуск Компартії Польщі, а заразом і КПЗУ як складової частини КПП.