Новий етап у розвитку української літературної мови. Народні і книжні джерела творів Т. Шевченка

Періодизація ІУЛМ

. Донаціональний період:давньоруська мова,2 етапи розвитку:10, перша половина12 ст.- формується мова із системи стилів:світьсько-художній,діловий;12-початок 14 ст.:мова в епоху феодальної роздрібленості. До 17 ст. Україна називається "русь"(Огієнко).Церковнослов'янська мова- конфесійний стиль.
Стара українська літературна писемна мова.3 етапи:
14-перша половина 16 ст.-Литовська доба.стилі:діловий,конфесійний ;
-середина 16-17 ст.Стилі:діловий,конфесійний,полемічний,художній літопис-Польська доба.(Церковнослов'янська мова в конфесійному стилі).
-друга половина 17-початок 18 ст.Стилі:діловий,конфесійний,художній,літописний,науковий.- Московська доба.(Церковнослов'янська мова в конфесійному стилі і староруська мова в усіх стилях).
Національний період:нації з'являються при переході ло капіталізму.
Етапи:
- кінець 18 -40-ві рр. 19 ст. (Від Котляревського до Шевченка).Формування нової літературної української мови. Стиль:художньої літератури.
- 50-ті рр. 19 ст. - початок 20 ст. Стилі:науковий,діловий(Галиччина),епістолярний,розвиток нової української літературної мови.(Від Шевченка др Українки,Коцюбинського.
- 20-ті - 80-ті рр. 20 ст. (радянський період).
- пострядянський період.

 

5.СТИЛЬОВІ РІЗНОВИДИ СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

За характером мовної експресії на матеріалі 16 — 18 ст. можна виділити три С. р. с. м. (за ознакою мовної експресії): нейтральний, урочисто-піднесений та знижений бурлекснотравестійний. За сусп. функцією мови виділяли офіційно-діловий стильі конфесійний стиль, науковий стиль, публіцистичний стиль і художній стиль. Проте порівняно з новою українською літературною мовою ці стилі мали значну відмінність у жанрових характеристиках, що зумовлене відмиранням одних і утвердженням ін. жанрів, а також різний статус жанрів усередині певного стилю.

У конфес. стилі староукр. мови реалізувалася ритуальна функція мови. Він представлений такими каноніч. творами христ. віровчення, як Біблія, Псалтир, Євангеліє, Апостол та Апокаліпсис. стиль яких практично незмінний протягом тисячоліть, а також творами літург. призначення — «Паремійниками», апракосними Євангеліями, служебниками та ін.

Наук. стиль зародився ще в Київ. Русі переважно на основі перекладних творів: наук.-природничих («Фізіолога», «Шестоднева» Іоанна Екзарха, «Християнської топографії» Козьми Індикоплевста чи Індикоплова) та історичних (хронік Іоанна Малали, Георгія Амартола, Георгія Синкела). Переважно на живій розм. основі функціонував наук.-практ. жанр (лікарські і госп. порадники, календарі, травники, місяцеслови і т. д.).

Офіц.-діловий стиль представлений насамперед жанром офіц. листування та урядового управління універсалами, наказами, інструкціями тощо. Дипломатичний жанр представлений. переважно листуванням гетьм. канцелярій. Для офіц.-ділового стилю характерні усталені початки і кінцівки, стандартна структура тексту, послідовно відтворювані формули, кліше з доволі однотипною лексикою. Проте в «неофіційній» частині пам’яток широко засвідчується жива нар. мова, особливо в юрид. та епістоляр. жанрах.

Публіцист. Стиль. За мовною функцією наближалися до публіцист. твори оратор.-проповід. жанру, особливо в 2-й пол. 16 — 1-й пол. 18 ст.: Кирила Транквіліона-Ставровецького, Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, Варлаама Ясинського, Стефана Яворського, Данила Туптала (Димитрія Ростовського), Феофана Прокоповича, Георгія Кониського. Більшість творів названих жанрів писалася «простою мовою», мова їх образна, експресивна, насичена перифразами, суспільною, емоційно-оцінною лексикою, неологізмами, глибоко метафорична.

Худож. стиль реалізувався у найдавнішому за часом виникнення жанрі прози - житійно-повістевої, легендарної л-ри [житія Ольги, Володимира, Києво-Печерський патерик, «Четья» 1489, «ЧетьїМінеї» Данила Туптала (Дмитрія Ростовського) кін. 17 — поч. 18 ст., численні апокрифи та легенди 17 — 18 ст.]. Значна частина цих творів, особливо в 16 — 18 ст., писалася «простою мовою», близькою до живої народної. Численними текстами засвідчений літописно-мемуарний жанр (., літописи Самовидця 1702, Григорія Граб’янки 1710, Самійла Величка 1720 та ін., дорожні нотатки В. Григоровича-Барського 1724 — 47).

Занепад стилів розпочався у ХУІІІ ст., з того, що православна церква в Східній Україні переходить на церковну мову російського зразка. Церковні книги представників українського духовенства, як-от: «Большой Требникъ и Служебникъ» Петра Могили, «Катехизисъ» і «Экзегезисъ» Сильвестра Коссова, «Выкладъ о церкви» Феодосія Сафоновича, «Миръ съ Богомъ» Інокентія Гізеля, «Мечь» і «Трубы словесъ» Лазаря Барановича, «Ключъ разум^нія» і «Мессія Праведный» Йоаникія Галятовського, «Огородокъ» Антонія Радивиловського заборонялися. У 1720 р. Петро І видав указ, щоб усі церковні книги виправляти на російську мову. З 1721 р. книжки українських друкарень цензор мав перевіряти і пропускати тільки ті, які нічим не відрізнялися від московських. За друкування книг українською (слов'яноруською) мовою накладалися великі штрафи. З українських церков вилучалися книги, друковані в Україні. Указами 1766 і 1772 рр. було зобов'язано на Україні передруковувати церковні книги тільки московського видання. Надалі із конфесійного стилю русифікація поширилась і на інші. Так відбулося звуження функцій староукраїнської мови.

 

6. Формування нової УЛМ на народній основі (кін. 18 – поч. 19 ст.)

На самому кінці XVIII і на початку XIX ст. народнорозмовний варіант староукраїнської літературної мови настільки переважав інші варіанти (слов'яноруську і просту мову), що, остаточно витіснивши їх, став уважатися єдиним типом літературної мови в Східній Україні.

Утвердження народнорозмовного варіанта літературної мови як єдиного пов'язується з творчістю І. Котляревського, з появою його "Енеїди", "Наталки Полтавки", "Москаля-чарівника", а також з творчістю Г. Квітки-Основ'яненка, Л. Боровиковського, Є.Гребінки, П. Гулака-Артемовського, Т. Шевченка, П. Куліша та ряду інших письменників. Неабияке значення в утвердженні народнорозмовної мови як літературної мала поява фольклорних матеріалів — збірки М. Цертелєва "Опыт собрания старинньх малороссийских песней" (1819 р.), збірок М.Максимовича "Малороссийские песни" (1827 р.), "Украинские народные песни" (1834 р.) і "Сборник украинских песен" (1849 р.), зразків усної народної творчості у збірці І. Срезневського "Запорожская старина" (1833-1838 рр), збірок А. Метлинського "Думки та ще дещо" (1839 р.), "Народные южнорусские песни" (1854 р.).

На початку XIX ст. у Харкові виходять російською мовою журнали, в яких уміщуються матеріали й українською мовою. Це "Украинский вестник" (1816—1819 рр.), який друкував статті на захист самостійності української мови, гумористичний журнал "Харьковский демокрит" (1816 р.). Трохи згодом появляються альманахи, у яких українською мовою друкувалися зразки народної творчості, твори українських письменників (І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Т. Шевченка, О. Шпигоцького, Л. Боровиковського, Я. Щоголева, М. Петренка, А. Метлинського, М. Костомарова, О. Бодянського) та переклади на українську мову. Це харківські альманахи "Украинский альманах" (1831 р.), "Утренняя авезда" (1833—1834 рр.), "Украинский сборник" (1838 р.), "Сніп" (1841 р.), Молодик" (1843—1844 рр.), петербурзький альманах "Ластівка" (1841 р.). Ці видання теж сприяли утвердженню нової української літературної мови.

Слід зазначити, що на початкових етапах функціонування нової української літературної мови в Східній Україні стара українська літературна мова не щезає і в багатьох випадках виразно нагадує про себе. Треба мати на увазі, що в той час більшість освічених людей ще певною мірою знала староукраїнську літературну мову і нерідко стикалася з нею. Для письменників початку XIX ст. староукраїнська літературна мова була одним із засобів характеристики реальних на той час персонажів і створення іронічно-комічного ефекту, переконливим доказом чого є, наприклад, образи Возного в "Наталці Полтавці" І. Котляревського, дяка Книшевського в повісті "Пан Халявський" та писаря Пістряка в повісті "Конотопська відьма" Г. Квітки-Основ'яненка. Крім того, елементи староукраїнської літературної мови використовувалися новою українською літературною мовою як важливий стилістичний засіб створення відтінку урочистості.

Поети-романтики поповнили українську літературну мову багатьма абстрактними словами культурного вжитку, історизмами та церковнослов'янізмами. Т. Шевченко своєю творчістю геніально поєднав у мові високий поетичний стиль, характерний для мови поетів-романтиків, з розмовною мовою, властивою творчій манері Г. Квітки-Основ'яненка. У 20—40-х роках XIX ст. в Східній Україні вже була досить значна художня література на живомовній основі.

Важливим чинником в остаточному визнанні живої української мовияк літературної була поява граматики О. Павловського під назвою "Грамматика малороссийского наречияили грамматическое показание существеннейших отличий, отлаливших малороссийское наречие от чистого российского языка, сопровождаемое разными по сему предмету замечаниями и сочинениями", написаної 1805 р. і виданої в Санкт-Петербурзі 1818 р. У цій граматиці обґрунтовуються властивості української мови, описуються основні фонетичні і граматичні риси нової української літературної мови, подається короткий її словник, наводяться текстові зразки її, при тому застосовується фонетичний правопис.

Жива народна західноукраїнська літературна мова з труднощами завойовувала позиції. Вона утверджувалася з появою альманаха "Русалка Дністрова", виданого в Будапешті 1837 р. "руською трійцею".

Таким чином, у кінці XVIII ст. у Східній Україні почала функціонувати нова українська літературна мова на живомовній говірковій основі; у Західній Україні в той час, аж до появи альманаху "Русалка Дністрова" продовжувала діяти староукраїнська літературна мова

 

 

Новий етап у розвитку української літературної мови. Народні і книжні джерела творів Т. Шевченка.

У XVIII — на початку XIX ст. сформувалася нова українська літературна мова, яка стала загальнонаціональною і послідовно розвинулася в сучасну українську літературну мову. Вона продовжувала художні традиції своєї попередниці — давньої мови, але інерція книжного викладу вже була перервана. Нова мова мала гомогенну основу, ґрунтувалася на народно-розмовній основі — південно-східному наріччі. Це вже був час остаточної і повної втрати Україною своєї державності, посиленої русифікації шляхетської верхівки, постійних утисків та заборон української мови, книг, релігії, літератури, культури. Сфера суспільних функцій української мови звужується, тому офіційно-ділове, наукове письменство української мови розвиватися не могло. Українська мова функціонує тільки у сфері побуту і з багатьма обмеженнями — у художній літературі. Нова українська літературна мова розвивається тільки у художньому стилі, спираючись на фольклор і живомовну практику. В побуті ще панує стихія усно-розмовної мови, та вже поширюється суржик.

Слід відзначити, що аналогічний шлях розвитку, з певними особливостями, проходили й літературні мови інших народів, зокрема тих, що не мали своєї державності чи втрачали її, — білоруська, словацька, сербсько-хорватська, верхньолужицька. Те, що українська літературна мова в її новому образі переорієнтовувалася через історико-політичні причини лише на художній стиль (інших можливостей просто не було), врятувало нашу мову від загибелі, хоча така загроза була. Серед інших стилів художній стиль займає особливе місце і як опора всієї літературної мови. Він міцно пов'язаний з усною і народною творчістю, живиться її образними і мовними засобами, постійно збагачується елементами усної розмовної мови, і використовує діалектизми. Оскільки художній стиль містить у собі елементи інших мовних стилів, сприяє їх розвитку і користується їх здобутками, іноді поняття літературної мови і мови художньої літератури ототожнюють, хоча насправді поняття літературної мови значно ширше, місткіше, об'єднує мову художньої літератури й інші стилі.

Нова українська літературна мова постала на добрій основі, вона сформувалася на синтезі кількох джерел. Це і традиції давньої літературної мови, і фольклор, і жива народна мова, і говірки основних наріч, і впливи сусідніх літературних мов. Проте серцевиною цього формування є концентрація діалектів української мови, насамперед середньо-наддніпрянських (полтавських, слобожанських, степових) говірок, що представляють південно-східне наріччя України, її центральну частину.

Вплив цих говірок помітний у живомовній стихії «Енеїди» і «Наталки Полтавки» Івана Котляревського, у творчості Григорія Квітки-Основ'яненка, Петра Гулака-Артемовського, Євгена Гребінки, Віктора Забіли, Миколи Петренка, Левка Боровиковського, Пантелеймона Куліша, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, Івана Карпенка-Карого та ін. Проте літературні мови «як щось стале виникають, звичайно, не відразу, а як сума спроб, вдалих і невдалих, часто — як окремі струмочки і струмки, поки не з'явиться серед представників слова, що вибивається вгору, авторитет, художній або граматичний, чи взагалі стилістичний, писемні твори якого вже не сприймаються як спроби, а стають зразковими і надовго визначають шлях мови, що він її репрезентує». Таким авторитетом, який став зразком (і не тільки у сфері мови) та визначив шлях української мови, є Тарас Шевченко. Мовотворчість Івана Котляревського міцно спиралася на живу народну мову, але не могла бути взірцем для загальнонаціонального мовно-літературного наслідування через бурлескний, комічний характер більшості його творів, обмеженість і розмовно-побутовістю і невисокою нормативністю, зокрема у сфері лексики.

Про те, що нова українська літературна мова зачиналася на народно-розмовній основі, свідчать лексика і фразеологія «Енеїди» І. Котляревського, яка стала першим великим твором нової української літератури.

З ідеями, темами й образами поширювався і закріплювався в освітньо-культурному житті українців мовний матеріал південно-східного наріччя — фонетико-орфоепічний, лексичний, граматичний, стилістичний. Саме це наріччя охоплювало найбільшу етнічну українську густонаселену територію і вже на початок XVIII ст. відзначалося найвищою уніфікованістю і лексичних, граматичних, вимовних норм. Носіями говірок цього наріччя було багато відомих письменників і діячів культури, серед яких особливе місце належить Тарасові Шевченку як засновнику нової української літератури і нової літературної мови.

Тарас Шевченко синтезував у своїй мовотворчості виражальні елементи багатьох джерел: живої народної мови, українського фольклору, зокрема народної пісні, давньої літературної традиції, біблійної міфології, запозичень тощо. Надзвичайна популярність Шевченка і поетичної творчості робили його мову вже літературною нормою для українців усіх регіонів. Вводить запозичену лексику. Слова стосовно образотворчого мистецтва, а також архітектури, скульптури, музики, театрального мистецтва, видавничої справи. Таким чином хотів вивести українську мову з розмовно-побутового стилю. Користуючись незамуленими джерелами народної пісні і живої розмови, Шевченко підніс українську мову до вершин неймовірної краси звучання і форми, розширив її виражальні можливості, показав спроможність передавати нею найтонші відтінки думок і почуттів, найглибші філософські й політичні узагальнення. Збагатившись мовотворчістю Т. Шевченка, нова українська мова остаточно переросла бурлескну традицію і стверджувалась як повноцінна літературна мова.

 

 

Друга половина XIX ст., попри численні екстралінгвальні чинники, що спричиняли звуження функціонального розвитку української мови (Польське повстання 1863 року і як його іррадіальний наслідок – Валуєвський циркуляр, а пізніше, у 1876 році – „Емський акт”, історико-культурна інерція та ідеологічна заданість на викладання у вищих навчальних закладах польською, російською та ряд інших чинників), пробудила потужні інтелектуальні інтенції українців, що привели, з одного боку, до тяглості й естетичного увиразнення художньої традиції зверненості до народу його живою мовою, з іншого – до визначення й теоретичної аргументації історичного права на самоідентифікацію [Шевченко 2001: 320].

Друга половина XIX ст. – це період інтенсивних змін в українській літературній мові, зокрема в її лексичному складі, спрямованих насамперед на збагачення засобів абстрактного вираження, створення системи наукової і публіцистичної лексики. Разом із цим беремо до уваги і той факт, що „жанрово-стилістична обмеженість функціонування української літературної мови на народній основі ... стала причиною припинення чи звуження використання в літературному обігові окремих лексичних одиниць і навіть цілих груп лексики, давно освоєних староукраїнською книжною мовою” [Історія 1983: 525].

П.Куліш гостро відчував невиробленість української книжної лексики. У листі до О.Барвінського він писав: „Попробував я перо на первих аркушах „Мальованої гайдамаччини” у мові філософічній – так ні! Вимовніше б написав я те саме по-московськи” [Вибрані листи 1984: 222].

Книжні елементи – це першооснова виділення наукового стилю. Лексика книжного походження називає предмети і явища реального світу, їхні властивості, відображає духовне життя людини, передає назви ідеологічних понять, наукові терміни тощо. Книжну лексику, вживану в науково-популярних та публіцистичних творах П.Куліша, поділяємо на групи:

1. Літературознавча та мовознавча термінологія: слово, граматика, критика, риторика, поезія, вірші, проза, епік, епопея, лірик, комедія, епос, лірика, поема, ескіз, творчество, поетичний образ, етнографія, етюд, переводчик, балада, рукописи, автор, акростих, повість, оповідання, компонування, писання (у значенні твори), правопис, мова устня, мова письменна: „Огласили себе поляки віршами й доброю прозою ще за королів своїх...”; „Гарні, да ще й боже, які гарні, стихи, поеми й повісті Пушкін понаписував!”; „...Справді наш сільський люд у своїй занедбаній долі носить у собі розбитими частинами той високий поетичний образ, котрий Шевченко надав йому у своїх поемах”.

2. Загальнонаукова лексика: колегіум, університет, академія, школа, наука, учений, гімназія, філософія, мораль, історія, розумова робота, всесвітній розум, формувати: „Ми б, може, вернулись у ті часи, як формувались їх голови розумні...”; „Появись там був речник з письменників”; „...Поет сам собі робить школу, і в тій школі працює більш, аніж працювали учені книжники по гімназіях і академіях”.

3. Лексика офіційно-ділової та суспільно-політичної сфери: правителі, держава, порядок, сенат, громада, нація, національність, гражданин, право, суд, суддя, законник, канцелярія, предсідатель, предводитель дворянства, уголовна палата, українська справа, служба: „... Не покидав служби Квітка до смерті: служив він то предводителем дворянства, то совісним суддею, то предсідателем уголовної палати...”; „От і підпирають своїм живим словом нерозсудливе слово московського „Дня”, а через те воловим поступом іде наша українська справа”; „...Словесность процвітає в народі в годину його сили і слави государственої і падає з упадком нації”.

Найвиразніша ознака наукового стилю – термінологічність, тобто наявність термінологічної лексики й фразеології. „Наукова репрезентація інтелектуальних набутків нації неможлива без системно, планомірно і грамотно твореної термінології” [Шевченко 2001: 327].

Тривала відсутність в українській літературній мові ділового й наукового стилів привела до втрати орієнтації в термінотворенні.

1798 виходить друком «Енеїда» І. Котляревського, від якої починає історію нова українська літературна мова.Два джерела нар. мови — розмовно-побутове і фольклорно-пісенне — розбудовуються у творчості наступників І. Котляревського — П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка, поетів-романтиків, які своєю практикою збирання укр. фольклору, теор. настановами вводити рідну мову в культур, обіг сприяли виробленню норм нової укр. літ. мови (див. Роль письменників у розвитку української літературної мови).

На 20 — 40-і pp. 19 ст. припадають спроби грамат. лексикогр. вивчення укр. мови, зокрема граматика О. Павловського (1818), словник П. Білецького-Носенка (1840), поява в Зх. Україні альм. «Русалка Дністровая» (1837) сприяли кодифікації норм укр. літ. мови. Тоді ж з’явилися граматики української мови в Галичині та Закарпатті (автори — І. Могильницький, І. Левицький, І. Вагилевич, Й. Лозинський, Я. Головацький, М. Лучкай), друкуються також публіцист, твори укр. мовою. Нова укр. літ. мова утвердилася щодо нормування і повноти своїх стиліст.-естет. можливостей у мовній творчості Т. Шевченка.

2-а пол. 19 — поч. 20 ст. характеризуються розвитком різножанрового художнього стилю і, меншою мірою,публіцистичного стилю, наукового стилю. Виробляється культура сцен. мови в укр. театрі (див. Мова театру). В умовах Рос. та Австро-Угор. імперій стилі укр. літ. мови функціонували непропорційно, неприродно. Рос. царат видавав укази про заборону укр. мови: Валуєвський циркуляр 1863, Емський акт 1876, розпорядження 1881, 1892 та наст. років. У підавстр. Україні в кін. 19 ст. формувався наук. стиль, вироблялася наук, термінологія. Через роз’єднаність земель, заборону ввозити до підрос. України книжки укр. мовою не було умов для витворення спільних загальноліт. норм, що об’єднували б мовно-літ. практику українців, які жили в різних державах. Моменти послаблення цар. цензури викликали активізацію мовно-літ. життя у Сх. Україні. Після рос. революції 1905 на нетривалий час розширилося функціонування україномовної преси. Багатотемність укр. худож. і публіцист, л-ри, діяльність письменників у галузі худож. перекладу (див. Перекладознавство) сприяли розширенню словника укр. мови, появі нових жанрів, розвитку мовно-стиліст. системи. У цей час відбувається акт. процес нормалізації, кодифікації норм укр. літ. мови. З’являються словники Є. Желехівського та С. Недільського, Б. Грінченка, граматики А. Кримського, В. Сімовича. Точиться полеміка навколо укр. правопису й алфавіту.

За відсутності нац. школи, в умовах цар. політики «обрусіння» важким був шлях вироблення спільного для усіх українців правопису, шлях унормування літ. мови. Гостро стояло питання про шляхи розвитку укр. літ. мови у Сх. Україні (І. Нечуй-Левицький, П. Куліш, М. Драгоманов), а також у Західній, де точилася боротьба між «народовцями» та «москвофілами» щодо тенденцій розвитку літ. мови (див. Західноукраїнська мовно-літературна практика). «Азбучну війну» висміяв І. Франко, який продовжував ідеї альм. «Русалка Дністровая», обстоював думку про єдину укр. літ. мову, що має розвиватися на східноукр. основі, природно вбираючи особливості пд.-зх. наріччя. Мовна практика в Сх. і Зх. Україні відбивала різні літ.писемні традиції; східний і західний з характерними регіоналізмами варіанти літ. мови спиралися на різні діал. основи. І. у. л. м. безпосередньо пов’язана з історією укр. правопису, в якому залежно від тенденцій переважали фонет. або істор.-етимол. принципи, а також з розвитком грамат. та лексикогр. думки в Україні, тобто з виданням граматик і різного типу словників, що кодифікують загальноліт. норми.