ВІЙСЬКОВИЙ КОМІСАРІАТ БАРСЕЛОНИ 3 страница
Коли соборні дзвони вибили опівнічну годину, фігура зробила ледь помітний кивок головою й усміхнулася; я відчув цю усмішку (адже бачити її я не міг) і хотів був теж привітатися, але мене наче паралізувало. Фігура повернулася, і я побачив, як чоловік пішов, ледь кульгаючи. Іншого разу я, можливо, й не помітив би незнайомця; але того вечора, щойно втративши його з поля зору, я відчув холодний піт на чолі й затамував подих: дихати було важко. Але найдивніше те, що саме такий епізод мені зустрічався в «Тіні вітру»: головний герой опівночі виходив на балкон і виявляв, що з темряви за ним спостерігає незнайомець, безтурботно палячи цигарку. Одну руку незнайомець ховав у кишені чорної куртки, а обличчя його завжди вкривав морок — бачити можна було лише очі, що палали, немов розжарені вуглини. Урешті-решт загадковий чоловік, накульгуючи, йшов геть. У романі Каракса цей персонаж був дияволом.
Наступного дня я майже не згадував про таємничий опівнічний епізод — глибокий сон без сновидінь оздоровив мене, а перспектива ввечері знов побачити Клару витіснила зі свідомості всі зайві думки. Я волів припускати, що то був просто гарячковий спалах фантазії, побічний наслідок раптового припливу енергії.
О сьомій рівно, вдягнений у найкраще вихідне вбрання й міцно напахчений батьковим одеколоном «Франтуватий мачо», я з’явився біля дверей будинку Ґуставо Барсело, готовий дебютувати у ролі приватного читця й вітальняного причепи. Книгопродавець із небогою мешкали у розкішній квартирі на площі Реаль. Служниця у форменому білому чепці з театральною улесливістю відчинила мені двері. Погляд у неї був невиразний, наче в солдата.
— Ви, мабуть, панич Даніель, — сказала вона. — Я Бернарда, до ваших послуг.
Вона намагалася вимовляти слова правильно, та естремадурський селянський акцент різав-таки вуха. З надзвичайною врочистістю Бернарда провела мене вздовж усієї резиденції Барсело. Резиденція (її й квартирою важко було назвати) займала увесь перший поверх будинку, утворюючи кільце галерей, віталень, коридорів. Мені — я ж бо звик до нашої скромної оселі на вулиці Св. Анни! — здалося, що переді мною мало не Ескоріал у мініатюрі. Виявилося, що крім раритетних книжкових видань, стародруків та манускриптів пан Ґуставо колекціонує статуї, картини та ікони, а також тварин та рослин. Я йшов за Бернардою крізь галереї, повиті вигадливими тропічними ліанами; темно-золотаве світло сочилось у вікна, і звідкілясь долинали ледь чутні звуки піаніно. Бернарда продиралася крізь зарості, послуговуючись руками, немов двома мачете; я крокував за нею, оглядаючись довкола й щохвилини натикаючись на котів, яких тут було з півдесятка. Ув одній з кімнат мені зустрілася пара яскравих папуг абсолютно неймовірного розміру, яких, як пояснила служниця, Барсело охрестив Ортеґа і Ґассет[Ортеґа-і-Ґассет, Хосе (1883—1955) — відомий іспанський письменник і філософ. Був професором Мадридського університету, у 1930-ті роки — депутат парламенту, республіканець. Під час громадянської війни емігрував. У своїх творах різко критикував сучасну цивілізацію. (Прим. перекл.)].
Клара чекала на мене на іншому кінці хащеподібної галереї, у вітальні, що виходила на площу. Одягнений у прозору бірюзово-блакитну сукню з бавовни, об’єкт мого сором’язливого бажання грав на піаніно; крізь рожеве вікно знадвору проникало м’яке світло. Грала Клара погано: в неї не було відчуття ритму, до того ж вона плутала половину нот; але для мене її гра була кращою за янгольські хорали. Спину вона тримала прямо, голову ледь нахилила вбік; на вустах її блукала усмішка — і я б міг заприсягтися, що тієї миті панна Барсело здалася мені небожителькою. Я вже хотів був кашлянути, щоб означити свою присутність, але запах одеколону викрив мене. Клара припинила гру, й ніякова посмішка засяяла на її обличчі.
— На мить мені здалося, що це мій дядько, — сказала вона. — Він заборонив мені грати Момпу[Момпу Федеріко(Federico Mompou) — іспанський композитор (1893—1987), який писав переважно для фортепіано; його твори вважаються найяскравішим утіленням душі каталонської музики. (Прим. ред.)]: він каже, що у моєму виконанні це блюзнірство.
Єдиним Момпу, якого я знав, був довготелесий священик, який викладав у школі фізику та хімію й повсякчасно страждав на розлади травлення. Така недоладна асоціація здалася мені гротескною.
— Я вважаю, що ти граєш чудово.
— Ні. Погано. Мій дядько, справжній знавець музики, навіть найняв мені вчителя, щоб виправити мою гру. Це молодий композитор, який подає великі надії. Його ім’я Адріан Нері. Він навчався у Парижі та Відні. Ти повинен із ним познайомитися. Наразі він пише симфонію, на прем’єрі якої збирається виступити з Барселонським міським оркестром. Його дядько обіймає якусь посаду в дирекції оркестру. Він — геній.
— Дядько чи небіж?
— Не будь злим, Даніелю. Я впевнена, тобі сподобається Адріан.
Еге ж, сподобається, як шпичка у м’якому місці, подумав я.
— З’їси чого-небудь? — запропонувала Клара. — Бернарда робить найсмачніші бісквіти з корицею.
Ми вечеряли, як королі, поглинаючи все, що служниця ставила на стіл, хоча я не був до кінця впевнений, чи чемно поводжуся. Клара, яка, здавалося, завжди знала, про що я розмірковую, запропонувала мені прочитати для неї уривок з «Тіні вітру» — будь-який, можна і з самісінького початку. Тож, намагаючись прибрати інтонації пишномовних дикторів державного радіо, які час від часу після обідньої молитви декламують уривки з патріотичних творів, я кинувся на другу зустріч із романом. Мій голос, спершу дещо напружений, потроху ставав дедалі природнішим, і невдовзі я забув про все і з головою занурився в оповідання; знов і знов насолоджуючись ритмом та побудовою фраз, що текли, наче музика, я звертав увагу на умовчання та паузи, яких не помітив, коли читав книжку вперше. Нові подробиці, риси характерів, нові фантазії з’являлися між рядками, відкривалися нові форми, ніби структура будівлі, якщо випаде подивитися на неї з незвичного боку.
Я читав близько години й устиг подужати п’ять розділів, доки мені не пересохло в горлі. У квартирі вибило одразу шість годинників, нагадуючи мені про пізній час. Я закрив книжку й побачив, що Клара всміхається до мене.
— Цей твір дещо нагадує мені «Червоний будинок», — сказала вона. — Але ця історія видається не такою сумною.
— Не вір цьому враженню, — заперечив я. — Це лише початок. Далі все та-ак заплутається!
— Тобі треба йти, так? — спитала Клара.
— Боюся, що так. Це не через моє бажання, але...
— Якщо ти вільний, можеш прийти завтра, — запропонувала вона. — Але я не хочу тебе примушувати...
— О шостій, гаразд? — промовив я. — Тоді в нас буде більше часу.
Ця зустріч у музичній кімнаті квартири на площі Реаль була першою з багатьох, які регулярно відбувалися протягом усього літа 1945 року й упродовж кількох наступних років. Невдовзі мої візити до Барсело стали щоденними, за винятком вівторка та четверга, коли Клара брала уроки музики в Адріана Нері. Я так багато годин проводив у Барсело, що незабаром уже пам’ятав кожну кімнату, кожен коридор, кожну рослину в галереях пана Ґуставо.
«Тіні вітру» вистачило десь на два тижні, але знайти наступну книжку, яка могла б стати приводом для моїх візитів, було неважко. Барсело володів чудовою бібліотекою, і, не маючи більше книжок Хуліана Каракса, ми неквапливо перечитали десятки другорядних класиків та навіть деякі твори легкого жанру.
Були вечори, коли ми майже не читали, а просто розмовляли або прогулювалися площею аж до самісінького собору. Кларі подобалося слухати людський гомін за вікнами; чуючи саме тільки відлуння кроків на брукованій алеї, вона робила припущення, кому ці кроки могли належати. Під час наших прогулянок вона просила мене описувати фасади, людей, автомобілі, крамниці, ліхтарі та вітрини, повз які ми проходили. Нерідко вона брала мене за руку, і я водив її Барселоною, тішачи себе думкою, що це місто належить лише нам двом. Наші мандрівки здебільшого закінчувалися в молочному барі на вулиці Петрісоль, де ми замовляли одну на двох вазочку збитих вершків чи філіжанку гарячого шоколаду з пончиками. Люди с підозрою дивилися на нас, офіціанти-всезнайки з багатозначною іронією називали Клару моєю старшою сестрою, — та я не зважав на ті глузування й нетактовні натяки.
Клара взяла манеру розповідати мені свої таємниці, а я не знав, як їх сприймати. Виявляється, час від часу, коли вона сама виходила на вулицю, до неї наближався незнайомець і озивався хрипким голосом. Він розпитував її про пана Ґуставо й про мене, а свого імені не називав. Одного разу він погладив її шию. Тоді вона попросила, щоб незнайомець дозволив її помацати руками його обличчя; зрозумівши його мовчання як згоду, вона підвела руку й устигла торкнутися його обличчя, перш ніж він перейняв її долоню; те, що вона відчула на дотик, нагадало їй шкіряну маску.
Мені було прикро слухати про це.
— Далебі, ти вигадуєш, Кларо.
Але Клара знов і знов присягалася, що це правда, і я мусив погоджуватися. Чесно кажучи, мені нестерпно було уявляти, як хтось торкається її лебединої шиї, тоді як я міг лише мріяти про таке. Якби я тоді зупинився на хвилину й поміркував, я б зрозумів, що захоплення Кларою не дає мені нічого, крім страждань. І, мабуть, саме через це я й обожнював її дедалі дужче: адже в цьому й полягає споконвічне людське безглуздя — ганятися за тим, хто завдає нам найбільшого болю.
Прохолодне післявоєнне літо добігало кінця, і я боявся, що коли почнеться новий навчальний рік, я більше не зможу проводити цілі дні з Кларою.
Тим часом Бернарда — на споді її суворої душі ховався нестямний материнський інстинкт — теж звикла до мене, полюбила і вирішила всиновити.
— Ви казали, в цього хлопчика немає матері, пане? — перепитувала вона Барсело. — Це дуже прикро. Бідолашний малюк!
Бернарда приїхала до Барселони невдовзі після війни, тікаючи від бідності та від батька, який у кращі дні бив її за те, що вона, мовляв, дурна та огидна нечепура, а в погані дні — п’яний — заганяв її до хліву та пестив там, доки вона не починала вголос ридати, охоплена жахом; тоді він її відпускав та гукав услід, що вона така сама холодна й пихата, як її мати. Спершу Бернарда працювала в овочевому наметі на ринку Борне; саме там на неї натрапив Барсело і, дослухавшись до своєї інтуїції, запропонував дівчині місце служниці.
— У нашій господі розігруватиметься «Пігмаліон», — проглосив він. — Ти будеш Елізою, а я — професором Гіґґінсом.
Бернарда, чиї літературні апетити задовольнялися переважно церковними бюлетенями, гордовито поглянула на нього.
— Може, я дівчина бідна та неосвічена, але порядна, — застерегла вона.
Барсело не був Джорджем Бернардом Шоу, і йому не вдалося перетворити свою ученицю на красномовну леді з вищих кіл; однак його зусилля не пішли на марне: Бернарда навчилася поводитися цілком пристойно для служниці з провінції, їй було двадцять вісім, але мені здавалося, що вона носить за спиною ще років з десять — такий важкий був у неї погляд. Вона регулярно відвідувала церкву, відчуваючи несамовиту відданість лурдській Богоматері; щоранку о восьмій Бернарда йшла до базиліки Санта-Марія-дель-Мар на ранкову службу і сповідалася щонайменше тричі на тиждень, а в теплу погоду — й усі чотири рази. Пан Ґуставо, який був переконаним агностиком (Бернарда підозрювала, що це дихальне захворювання, щось на кшталт астми, на яке хворіють тільки шляхетні ідальго), уважав за неможливе, навіть з погляду звичайної математики, щоб служниця так багато грішила.
— Бернардо, ти чиста, як немовля, — казав він обурено. — Той, хто всюди бачить гріхи, хворий душевно, а подекуди й тілесно. Чи тобі відомо, що всі іспанські й португальські святі страждали на хронічні закрепи?
Чуючи таке блюзнірство, Бернарда по п’ять разів хрестилася, а ночами читала молитви за зіпсовану душу пана Барсело, в якого добре серце, але мозок згублений надмірним читанням, як у того парубка, Санчо Панси.
Час від часу в Бернарди з’являлися хлопці, які лупцювали її, відбирали всі скромні заощадження і врешті-решт її кидали. Після кожного такого розчарування Бернарда на кілька днів зачинялася у своїй кімнаті, виплакувала океан сліз і присягалася, що з’їсть отруту для щурів або вип’є відбілювач. Вичерпавши всі переконливі аргументи, Барсело і справді лякався й викликав слюсаря, щоб той відчинив двері, а також сімейного лікаря, який приписував Бернарді заспокійливе, достатньо дієве, щоб заспокоїти й слона. Коли бідолаха два дні по тому прокидалася, книгопродавець купував їй троянди, шоколадні цукерки, нову сукню й водив її у кіно подивитися останній фільм з Кері Ґрантом[Cary Grant (1904—1986) — відомий голівудський актор, якого характеризувало поєднання мужньої зовнішності з аурою «справжнього джентльмена». (Прим. ред.)], якого вона у своєму щоденнику позначила як найпривабливішого чоловіка в історії.
— Знаєте? Кажуть, що Кері Ґрант божевільний, — торохтіла Бернарда, запихаючись цукерками. — Це правда?
— Дурниці, — сміявся Барсело. — Дурниці, які поширюють заздрісні йолопи.
— Либонь, ви маєте рацію, пане. Одразу помітно, що ви навчалися у тому університеті... ну, Сорбете.
— У Сорбонні, — м’яко виправляв її він.
Бернарду важко було не любити. Без жодних прохань з мого боку вона готувала для мене їжу та штопала мені одяг. Вона розчісувала та підстригала моє волосся, купувала мені вітаміни й зубну пасту. Одного разу вона подарувала мені маленький медальйон у скляній посудині, повній святої води, яку її сестра, що мешкала у Сан-Адріан-дель-Бесос, привезла з самого Лурду. Час від часу, оглядаючи мою голову в пошуках вошей, вона неголосно розмовляла зі мною.
— Панна Клара — найкраща дівчина в світі, й нехай мене покарає Бог, якщо мені колись спаде на думку її судити, — бурмотіла Бернарда, — але це неправильно, паничу Даніелю, що вона так заволоділа вами.
— Не турбуйся, Бернардо, ми лише друзі.
— Адже ви розумієте, про що я кажу...
Щоб проілюструвати свої аргументи, Бернарда пригадувала історію, що чула в якійсь радіопрограмі.
— Хлопчик закохався у свою вчительку, і на нього було накладено прокляття: у нього повипадали зуби та волосся, а обличчя та руки вкрилися цвіллю. Такою є кара за хтивість. Хтивість — погана річ, — закінчувала Бернарда. — Повірте мені, паничу Даніелю.
Пан Ґуставо теж піддражнював мене, але загалом до мого палкого бажання бути Клариним товаришем ставився доброзичливо — либонь, упевнений був, що таке знайомство цілком безпечне для Клари. Він навіть дав мені запасний комплект ключів від квартири, щоб я міг приходити, коли Бернарди немає вдома.
Час від часу він і досі спокушав мене пропозиціями продати Каракса.
— Я розповів про твою книжку колегам, які торгують антикварними виданнями, — підлещувався Барсело, — і вони одностайно погодилися, що твій Каракс вартий цілого маєтку!
Я незмінно відхиляв його пропозиції, на що він лише хитро осміхався.
Що ж стосується мого батька, то з ним була інша історія. З роками він ставав дедалі відвертішим зі мною: здавалося, він хоче побороти своє інстинктивне небажання говорити про незручні речі. Якось він обмовився, що мої стосунки з Кларою непокоять його.
— Тобі потрібно бігати з приятелями твого віку, такими як Томас Аґілар, а не гуляти з жінкою, яка вже достатньо доросла, щоб вийти заміж! — переконував він мене. — Здається, ти геть забув про Томаса, а він хороший хлопець!
— Яка різниця, скільки Кларі років, якщо ми просто друзі?!
Чесно кажучи, згадки про Томаса таки допікали мене до живого, бо батько мав рацію: я не бачився з другом місяцями, хоча раніше ми були нерозлучні.
Батько докірливо дивився на мене.
— Даніелю, ти нічого не знаєш про жінок, а ця грається з тобою, як кішка з мишею.
— Це ти нічого не знаєш про жінок, — ображено відповідав я. — І ще менше про Клару.
Однак наші розмови на цю тему рідко коли сягали більшого, ніж обмін докорами й ображеними поглядами.
Коли я був не у школі й не з Кларою, свій час я присвячував книгарні: прибирав у коморі, розносив замовлення, виконував доручення й обслуговував постійних покупців. Та батько чомусь скаржився, ніби я не вкладаю в роботу ані розуму, ані серця. Я парирував, що проводжу у книгарні майже все життя, тож не розумію, на що він може нарікати.
Ночами, коли сон уникав мене, я просто лежав і згадував минуле. Згадував наш із батьком маленький світ, у якому ми залишилися удвох після смерті мами; згадував роки, коли я мріяв про «Монбланський шедевр» та олов’яні потяги... То були роки спокою та печалі, і увесь той світ перетворився на пару одного літнього вечора, коли батько повів мене на Цвинтар забутих книжок. Час завжди грає проти нас.
Одного дня батько дізнався, що я віддав книжку Каракса Кларі, й розгнівався.
— Ти не справдив моїх сподівань, Даніелю. Коли я привів тебе в це таємне місце, я попередив: книжка, яку ти обереш, — особлива. Вона мала належати тільки тобі, й ти зобов’язався відповідати за неї.
— Тоді мені було лише десять, тату, й це була дитяча гра.
Батько подивився на мене так, наче я вдарив його ножем.
— А тепер тобі чотирнадцять, і ти не просто хлоп’як — ти хлоп’як, який має зухвалість уявляти себе дорослим чоловіком. Життя дасть тобі міцного стусана, Даніелю. І незабаром.
Я подумав, що батько просто ображений: адже я й справді забагато часу проводив у Барсело. Книгопродавець та його небога жили в розкошах, яких мій батько собі навіть не уявляв, і це не могло не засмучувати його.
Обурювала батька й Бернарда, служниця пана Ґуставо, яка поводилася зі мною так, немов вона мені мати. Якось у книгарні, загортаючи пакунки, я почув, як один із покупців жартує з моїм батьком:
— Знаєш, що тобі потрібно, Семпере? Жінка. Навкруги багато вродливих удовиць, якраз у розквіті, якщо ти мене розумієш. Молоденька жіночка прикрасить твоє життя, друже, й двадцять років геть з очей. Тільки уяви собі: двійко гарних грудей...
Мій батько ніколи не відповідав на такі натяки, але я не вважав, що вони геть позбавлені сенсу. Якось пообідь — у час промовистого мовчання та поглядів крадькома — я торкнувся цієї теми. Подумав, якщо я заведу таку розмову, все буде простіше. Мій батько був гарний на вроду, завжди охайний, і я знав, що кількох сусідок він цікавить не лише як книжковий консультант.
— Це тобі легко було знайти заміну матері, — гірко докорив мені він. — А для мене не існує інших жінок. І я зовсім не маю наміру їх шукати.
Час минав; докори батька, натяки Бернарди й глузи Барсело робили свою справу. Щось у душі говорило мені, що я зайшов у глухий кут: я не можу сподіватися, що Клара побачить у мені когось іншого, ніж просто хлопчика, молодшого від неї на десять років. Із кожним днем бути біля неї ставало дедалі важче; нестерпно було відчувати дотики її пальців, коли під час прогулянки вона брала мене за руку. Настала мить, коли сама її близькість почала спричиняти в мені майже фізичний біль. Ніхто цього не знав, і менше за всіх сама Клара.
— Даніелю, я вважаю, нам слід поговорити, — починала вона. — Не думаю, що зі свого боку поводжуся чемно, але...
Я ніколи не дозволяв їй закінчити фразу. Я виходив з кімнати, використовуючи перше-ліпше пояснення, й тікав, не бажаючи зустрітися віч-на-віч із правдою. А правда полягала в тому, що уявний світ, який я побудував навколо Клари, щомиті міг розтанути. І всі мої прикрощі тільки починалися.
Біля розбитого корита
На свій шістнадцятий день народження я виплекав найбезталаннішу ідею у світі: я надумав улаштувати вечірку й запросити Барсело, Бернарду та Клару.
Батько зауважив, що то рецепт катастрофи.
— Це мій день народження, — різко відповів я. — Я цілий рік працював на тебе. Принаймні раз і ти можеш догодити мені!
— Як скажеш, — зітхнув батько.
У попередні місяці мої дивні відносини з Кларою ставали дедалі більш заплутаними. Я вже майже не читав для неї. Клара систематично уникала залишатися зі мною наодинці. Коли б я не завітав до неї, раптом з’являвся її дядько, вдаючи, що читає газету, чи матеріалізувалася Бернарда, метушилася десь позаду й кидала погляди скоса. Подекуди з’являлася одна або кілька Клариних подруг — я називав їх «сестринською командою». Завжди суворі та скромні на вигляд, вони патрулювали навколо Клари з поглядами поліціянтів, натякаючи абсолютно прозоро, що я тут заважаю й моя присутність зайва. Але гіршим за всіх був Нері — вчитель музики, чия жалюгідна симфонія так і залишилася недописаною. Це був солодкомовний багатий юнак із бундючного району Сан-Жервазіо, юнак, який намагався вдавати з себе Моцарта, але нагадував радше дешевого тапера, блискучого від бріоліну. Єдине, в чому я визнавав його першість, так це в ницості, якої він майже не приховував. Він підлещувався до пана Ґуставо, анітрохи не дбаючи про пристойність і власну гідність. У кухні він кокетував із Бернардою, дарував їй мигдаль у цукрі та щипав за сідниці. Словом, я його щиро ненавидів, і ця ненависть була обопільною. У найменш доречний момент з’являвся Нері зі своєю партитурою і починав усіляко виявляти свою зневагу до мене, наче я був якимось нікчемним причепою, таким собі кур’єром, якому давно пора вказати на двері.
— Чи не час тобі вже йти робити домашні завдання, синку?
— А чи не час вам, маестро, йти закінчувати свою симфонію?
Зрештою я йшов-таки геть, занепавши духом через чергову поразку. Я бажав би мати такого самого гострого язика, як у пана Ґуставо: тоді б я змусив Нері, цього пихатого індика, сісти маком.
Настав мій день народження. Батько купив найкрасивіший торт, який тільки продавали в цукерні на розі, приготував вечерю зі страв, які вважав моїми улюбленими, мовчки накрив на стіл, узявши з креденсу найкращий посуд та срібне столове начиння, й запалив свічки. За цілий день ми не промовили один до одного жодного слова.
Надвечір батько вдягнув свій найкращий костюм і знову вийшов до мене, тримаючи пакет, загорнутий у блискучий целофан. Пакет він поклав на столик для кави у їдальні. То був подарунок для мене.
Батько сів до столу й налив собі келих білого вина. У моєму запрошенні було чітко зазначено, що вечеря відбудеться о пів на дев’яту. О пів на десяту ми й досі чекали. Батько похмуро поглянув на мене. Я ж мало не кипів від люті.
— Ти можеш бути задоволеним, — просичав я. — Хіба не цього ти бажав?
— Ні.
Півгодини по тому прийшла Бернарда, дуже засмучена. Вона переказала мені поздоровлення й найкращі побажання від панни Клари. На жаль, панна Клара не зможе відвідати вечірки на честь мого дня народження. Пан Барсело був змушений поїхати з міста у справах на кілька днів, тож Клара перенесла свій урок музики з маестро Нері. Бернарда ж прийшла, тому, що в неї вихідний.
— Клара не може прийти через урок музики?! — я був ошелешений.
Бернарда опустила очі. Вона ледь не плакала, коли передавала мені маленький пакунок із подарунком і цілувала мене в обидві щоки.
— Якщо тобі не сподобається, можна поміняти, — додала вона й пішла геть.
Приголомшений, я кілька хвилин витріщався на чудовий торт, на срібло, на свічки, що поволі спливали...
— Мені шкода, Даніелю, — промовив батько. — Справді шкода.
Я мовчки кивнув головою й знизав плечима.
— Ти навіть не відкриєш мого подарунка, Даніелю?
Замість відповіді я зірвався з місця й утік геть, грюкнувши дверима.
Я несамовито побіг сходами вниз, надвір; у моїх очах блищали сльози люті. Вулиці були холодні, порожні, мов пустеля, залиті неприродним блакитним сяйвом. Я почувався так, наче мені вирвали серце з грудей. Світ навколо мене тремтів і здригався. Краєм ока я завважив незнайомця, який дивився на мене з Пуерто-дель-Анхель; на ньому був темний костюм, права рука засунута в кишеню піджака, очі — немов ті блукаючі вогники у відблисках цигарки... Накульгуючи, він пішов за мною.
Я блукав вулицями близько години, доки не опинився біля пам’ятника Колумбові. Перетнувши площу у напрямку порту, я став на кам’яні сходи, що спускалися до темної води — там була пристань для прогулянкових човнів. Хтось зафрахтував човен на нічну прогулянку, і я чув сміх та музику, що лунали з-під низьких ліхтарів, бачив відбиття нічних вогнів у водах гавані... Я згадав часи, коли батько брав такий самий човен і ми вирушали на прогулянку аж до хвилерізу; звідти можна було побачити цвинтар на схилах Монжуйка, безкрає місто мертвих... Іноді я махав рукою, упевнений, що моя мама бачить, як ми пропливаємо неподалік. Батько теж махав. Багато років минуло відтоді... хоча я знав, що батько й досі час від часу катається сам.
— Гарна ніч, Даніелю, якраз для каяття, чи не так? — пролунав голос із темряви. — Може, цигарку?
Я аж підскочив від несподіванки. Рука простягала мені цигарку.
— Хто ви?
Незнайомець наближався, доки не опинився на самому краєчку темряви; обличчя його залишалося затіненим. Струмені сизого диму здіймалися від його цигарки. Я впізнав чорний костюм та руку, засунуту в кишеню. Двоє очей блищали в пітьмі, мов скляні намистини.
— Я тобі друг, — відповів він. — Чи то принаймні хочу ним бути. То цигарку?
— Я не палю.
— Це добре. На жаль, у мене більше нема чого запропонувати тобі, Даніелю. Його голос дратував мене, різав вухо. Здавалося, він витягає з себе слова, — так глухо й віддалено вони звучали, мов ті старі грамофонні платівки, що колекціонував Барсело.
— Звідки вам відоме моє ім’я?
— Мені багато чого про тебе відомо. Твоє ім’я — це найменше.
— Що іще вам відомо?
— Я міг би тебе збентежити, та не маю ані часу, ані наміру. У тебе є те, що мене цікавить. І я готовий добре заплатити за це.
— Боюся, ви з кимсь мене переплутали.
— Навряд чи. Я часом припускаюся помилок, але щодо людей — ніколи. Скільки ти хочеш за неї?
— За що?
— За «Тінь вітру».
— Звідки ви знаєте, що ця книжка в мене?
— Це поза обговоренням, Даніелю. Питання лише в ціні. Я знаю, що вона належить тобі вже давно. Люди багато чого розповідають, а я уважний слухач.
— Либонь, не такий уже й уважний. Я не маю цієї книжки. А якби й мав, то не продав би її.
— Твоя прямолінійність захоплює, особливо в наші часи — часи підлабузників та блюдолизів, — але зі мною тобі не слід її виявляти. Назви ціну. П’ять тисяч песет? Гроші нічого не варті для мене. Назви ціну.
— Я вже сказав, пане: книжка не продається, до того ж у мене її немає. Ви помилилися, розумієте?
Незнайомець залишався мовчазним та непорушним, його, як і раніше, огортав сизий дим цигарки, якої він, здавалася, ніколи не виймав з рота. Однак пахло від нього не тютюном. Пахло горілим папером. Гарним папером, таким, який використовують у типографіях.
— Помилився? — поволі перепитав він. — Не думаю. Імовірно, що саме ти зараз припускаєшся помилки.
— Ви мені погрожуєте?
— Можливо.
Я ледь стримував жах, озброївшись удаваною хоробрістю.
— Чи можу я запитати, чому ви так цікавитесь цією книжкою?
— Це стосується лише мене.
— Мене теж, оскільки ви погрожуєте мені, домагаючись книжки, якої я не маю.
— Ти мені подобаєшся, Даніелю. Ти не боягуз, і здаєшся розумним хлопцем. То п’ять тисяч песет? Із такими грішми ти зможеш купити собі цілу купу книжок. Гарних книжок, а не той мотлох, що його ти охороняєш із такою завзятістю. Ну ж бо, п’ять тисяч песет, і ми залишаємося друзями.
— Ми з вами не друзі.
— Друзі. Ти просто цього ще не усвідомив. Я тебе не звинувачую, в тебе іншим забита голова. Наприклад, твоєю подружкою Кларою. Така жінка... будь-хто втратить голову.
На згадку Клариного імені кров захолола в моїх жилах.
— Що вам відомо про Клару?!
— Наважуся сказати, більше, ніж тобі. Краще тобі забути її, хоча я знаю, ти не забудеш. Мені теж було шістнадцять...
Раптом мене охопила жахлива впевненість. Цей чоловік — той самий незнайомець, який набридав Кларі на вулиці. Він насправді існує. Клара не вигадувала.
Чоловік зробив крок уперед. Я — крок назад. Ніколи доти я не відчував такого страху.
— У Клари немає книжки, знайте. Не смійте більше ніколи її торкатися!
— Мене й на хвильку не цікавить твоя подруга, Даніелю, й котрогось дня тебе вона теж перестане цікавити. Усе, чого я хочу, — це книжка. І я волію добути її в чесний спосіб, нікому не завдаючи шкоди. Розумієш?
Не в змозі вигадати нічого ліпшого, я вирішив безсоромно збрехати.
— Книжка в чоловіка на ім’я Адріан Нері. Він музикант. Ви, певне, чули про нього.
— Це ім’я нічого мені не говорить. Невідомість — погана рекомендація для музиканта. Ти впевнений, що не вигадав цього Адріана Нері?
— На жаль, ні.
— У такому разі, якщо ви друзі, ти міг би переконати його, щоб він віддав мені книжку. Такі речі легко вирішуються проміж друзів. Чи мені краще попросити Клару?
Я похитав головою.
— Я поговорю з Нері, але не думаю, що він віддасть її. Може, в нього її вже й немає. Але навіщо вам ця книжка? Тільки не кажіть, що ви хочете її прочитати!
— Ні. Я знаю її напам’ять.
— Ви колекціонер?
— Щось на зразок того.
— Чи ви маєте інші книжки Каракса?
— Колись були. Хуліан Каракс — моя спеціальність, Даніелю. Я подорожую світом у пошуках його книжок.
— І навіщо вам вони, якщо ви їх не читаєте? Незнайомець видав якийсь моторошний, задушливий звук. Я не відразу зрозумів, що то він так сміявся.
— Для єдиного, що з ними потрібно робити, Даніелю.
Він витяг з кишені коробку сірників, узяв один та циркнув. Уперше в світлі полум’я з’явилося його обличчя. Мене знов охопив жах: у чоловіка не було ані носа, ані губів, ані повік. Це не було обличчя — це була маска з чорної зарубцьованої шкіри, знищеної вогнем. Це була та сама мертва шкіра, якої торкалася Клара.