ВІЙСЬКОВИЙ КОМІСАРІАТ БАРСЕЛОНИ 10 страница
— Не верзіть дурниць. Що нам справді потрібно, так це трохи більше християнського милосердя та менше недоброзичливості. Ми ж безсовісні, — вела своє Мерседітас. — Усі відвідують службу Божу, але ніхто не прислухається до слів Господа нашого Ісуса Христа.
— Мерседітас, облиште Святе Письмо. Воно не розв’яже проблеми, а якщо й розв’яже, то тільки почасти.
— Знов лунає голос атеїста. Можна спитати, що вам заподіяла церква?
— Ну ж бо, не сваріться, — втрутився батько. — Ти, Ферміне, піди навідайся до пана Федеріко — може, йому щось потрібно, може, треба сходити до аптеки або на ринок.
— Так, пане Семпере. Уже йду. Вибачте. Вам відомо: багатомовність — мій гріх.
— Ваш гріх — безсоромність та брак пошани до Господа, — повчально проказала Мерседітас. — Ганебнику! Вам слід вичистити душу із хлоркою!
— Послухай, Мерседітас, — зупинився на порозі Фермін, — я знаю, ти добросерда людина, хоча трохи недалека, а якщо чесно, то дурна — аж світишся. Але оскільки нашому товаришеві терміново потрібна допомога, я наразі втримаюсь від того, щоб прояснити тобі кілька основних моментів...
— Ферміне! — закричав батько.
Фермін замовк і поквапився вийти геть. Мерседітас з осудом дивилася йому вслід.
— Коли-небудь цей чоловік втягне вас у халепу, запам’ятайте мої слова. Він анархіст, масон чи, щонайменше, єврей. Із таким величезним носом...
— Не звертайте на нього уваги. Він любить сперечатися.
Мерседітас здавалася роздратованою. Вона похитала головою.
— Гаразд, я піду. У мене ще багато роботи, а час летить. Бувайте здорові.
Ми всі щиро побажали їй того самого й дивилися, як вона йде геть — із прямою спиною, на високих підборах, виносячи надвір свій побожний гнів. Мій батько глибоко зітхнув, немов хотів увібрати в себе трохи спокою з повітря. Пан Анаклето присів поряд із ним, нарешті спустившись із небес своєї риторики. Його обличчя було бліде, а очі затопив осінній сум.
— Країна дійшла до ручки, — сказав він.
— Ну ж бо, пане Анаклето, вище носа. Таке завжди траплялося. То тут, то ще десь. Несправедливість є скрізь, та коли вона приходить до нас, вона здається гіршою, ніж деінде. Побачите, пан Федеріко видужає. Він міцніший, ніж нам усім здається.
— Та ж ні! — учитель не тямив себе від гніву. — Жорстокість — наче припливні хвилі, розумієте?! Хвиля відпливе — вам здається, що ви у безпеці; але вона завжди повертається, завжди... і накриває нас із головою. Я щодня бачу це у школі. Господи... Людиноподібні мавпи — ось ким ми стаємо у класних кімнатах. Дарвін — фантазер, запевняю вас. Ніякої еволюції не відбулося. За кожного, хто має розум, я мушу битися з дев’ятьма орангутангами.
Ми могли лише покірно кивати.
Пан Анаклето помахав на прощання рукою та пішов, повісивши голову. Він здавався років на п’ять старшим, ніж коли прийшов.
Батько зітхнув. Ми кинули один на одного швидкі погляди, не знаючи, що сказати. Я міркував над тим, чи потрібно йому розповідати про вчорашній візит інспектора Фумеро до книгарні. То було попередження, подумав я. Застереження. Фумеро використав нещасного пана Федеріко як натяк для нас.
— Щось трапилось, Даніелю? Ти зблід.
Я зітхнув і опустив очі додолу. Став розповідати йому про інспектора Фумеро та його погрози. Батько слухав, стримуючи злість, яка спалахувала в його очах.
— Це моя провина, — сказав я. — Мені слід було розповісти...
Батько похитав головою.
— Ні. Ти не міг передбачити того, що трапилося, Даніелю.
— Але...
— Навіть не думай про це. І жодного слова Фермінові. Хтозна, як він відреагує, якщо дізнається, що цей чоловік знов його переслідує.
— Але ми маємо щось зробити.
— Не турбуйся, з Ферміном усе буде гаразд.
Не дуже переконаний, я кивнув і продовжив роботу. Батько теж повернувся до своєї кореспонденції. Час від часу він скидав на мене очі, але я вдавав, що не помічаю цього.
— Що вчора сказав професор Веласкес? — спитав батько, бажаючи розрядити атмосферу.
— Йому сподобалися книжки. Професор згадав, що шукає якусь книгу зі спогадами Франко.
— «Переможець маврів»? Але ж це заборонена книга... витівка Мадаріаґи[Madariaga — Сальвадор де Мадаріаґа-і-Рохо (1886—1978), дипломат, літератор та історик літератури. Був представником Іспанської Республіки в Лізі Націй, послом у США (до 1936 року). Після фашистського заколоту емігрував до Великої Британії, де провів решту життя. Один із визначних представників антифашистської опозиції. (Прим, перекл.)]. Що ти відповів Веласкесу?
— Що ми вже працюємо над його замовленням, і щонайпізніше за два тижні він почує новини.
— Добре. Доручимо Фермінові цю справу, а від Веласкеса отримаємо цілу купу грошей.
Я кивнув головою, й ми працювали далі.
Батько все поглядав на мене.
«Ну ж бо, давай», — подумав я.
— Учора до крамниці завітала дуже приваблива дівчина. Фермін сказав, вона сестра Томаса Аґілара.
— Так.
Батько кивнув, обмірковуючи цей збіг обставин з виразом легкого здивування. Він трохи помовчав, а потім знов зачепив мене, наче щойно пригадав щось украй важливе.
— До речі, Даніелю, сьогодні в нас не дуже багато роботи; можливо, ти б хотів узяти вихідний? Ти останнім часом забагато працюєш.
— Усе гаразд, дякую.
Батько якийсь час удавав, ніби читає листи. Актор з нього був нікудишній.
— Ось я розмірковую над тим, щоб залишити Ферміна на господарстві та піти з Барсело до «Лісео»[Liceo — відомий театр опери та балету в Барселоні. (Прим. перекл.)], — заговорив знову він. — Сьогодні ввечері дають «Тангейзера», тож Барсело замовив кілька квитків у партері й запросив мене.
— Відколи це тобі подобається Ваґнер?
Батько знизав плечима.
— Дарованій кобилі... До того ж із Барсело неважливо, що дають, бо він увесь час коментує дію, критикує вбрання та гру акторів. Він часто запитує про тебе. Може, якось завітаєш до його крамниці?
— Як-небудь.
— Добре. То, якщо ти згоден, пропоную сьогодні залишити крамницю на Ферміна, а самим піти й трохи розвіятись. Чом би й ні? Якщо тобі потрібні гроші...
— Тату, — не витримав я, — Беа не моя наречена.
— А хто казав про наречених? Роби як знаєш. Якщо тобі потрібні гроші, візьми з каси, але залиши записку, щоб Ферміна не трафив шляк, коли він увечері зачинятиме крамницю.
Проказавши це, батько сквапливо пішов до задньої кімнати, ніби щось там забув; я встиг помітити, що він посміхається від вуха до вуха.
Я подивився на годинник. Було о пів на одинадцяту ранку. Ми з Беа домовилися зустрітися о п’ятій біля університету. На мій превеликий смуток, день здавався мені довшим за «Братів Карамазових».
Невдовзі з будинку годинникаря повернувся Фермін. Він розповів, що загін порятунку, нашвидку зібраний із місцевих жінок, організував довготривалу оборону, щоб дбати про бідолашного пана Федеріко, якому лікар поставив діагноз: три зламані ребра, велика кількість синців та надзвичайно серйозне ушкодження прямої кишки.
— Купив щось? — поцікавився батько.
— У них стільки ліків та притирань, що можна відкривати аптеку, тож я взяв на себе сміливість і купив йому квіти, пляшку одеколону та три бляшанки персикового соку — пан Федеріко дуже його любить.
— Ти добре зробив. Скільки я тобі винен? — спитав батько. — Як він?
— Чесно кажучи, забитий до м’яса. Я лише бачив його, скуленого у ліжку, як вовняна куля; він стогнав, що хоче померти, і мені захотілося когось убити, повірте. Бажав би я опинитися в поліційному відділку та відстрелити з мушкетона з півдесятка поліціянтів, починаючи з цієї купи смердючого гною — Фумеро.
— Ферміне, охолонь та заспокойся трохи. Я суворо забороняю тобі робити щось подібне.
— Як скажете, пане Семпере.
— А як Пепіта?
— О, вона сприйняла все зі зразковою мужністю. Сусіди залили в неї коньяк, тож на момент мого приходу вона розтяглася на канапі, хропла, як ведмідь, а гази пускала так, що в оббивці залишилися дірки, ніби від куль.
— Дуже на неї схоже. Ферміне, хочу попросити тебе приглянути сьогодні за книгарнею; я піду ненадовго до пана Федеріко, а пізніше в мене зустріч із Барсело. І Даніель теж має особисті справи.
Я звів очі й помітив, як батько з Ферміном обмінюються промовистими поглядами.
— Що за пара сватів! — обурено вигукнув я.
Коли я виходив у двері, «пара сватів» досі сміялася з мене.
Холодний, пронизливий вітер мчав вулицями, розмітаючи на своєму шляху смуги імли. Сталево-сіре сонце відібрало мідний відблиск у дахів та веж готичного кварталу. Залишалося ще кілька годин до зустрічі з Беа біля університету, тож я вирішив випробувати фортуну й завітати до Нурїї Монфорт, сподіваючись, що вона мешкає за тією ж адресою, яку певний час тому надав мені її батько.
Площа Св. Феліпе Нері — наче справжнє маленьке місто в лабіринті вулиць у центрі готичного кварталу, який сховався за старими римськими стінами. Дірки, що залишилися від кулеметного вогню, нагадують віспини в церковних стінах; саме ці «віспини», либонь, і надихнули того ранку місцеву ватагу дітлахів на гру у війну. На лавці, розгорнувши на колінах книжку, сиділа молода жінка, у волоссі якої, однак, уже поблискувала сивина, — сиділа й дивилася на дітлахів із відстороненою посмішкою.
Адреса свідчила, що Нурія Монфорт мешкає в будинку біля входу на площу. Рік його зведення досі виднівся на потемнілих каменях арки, що увінчувала вхідні двері: 1801. Коли я опинився у вестибулі, там було так темно, що видно було лише чорну комору, від якої спіраллю звивалися сходи. Я оглянув цілий вулик дрібних мідних поштових скриньок, які скидалися на стільники; прізвища власників значилися на шматочках пожовклих карток, уставлених у прорізі, як зазвичай робили ще наші діди.
Мікель Молінер /Нурія Монфорт
3 пов. — кв.2
Сходи тхнули вологістю, старим камінням та клеєм. Я повільно підіймався нагору, майже боячись, що будинок завалиться, якщо я твердо ступлю на ці маленькі, як у ляльковому будинку, сходинки. На майданчиках було по двоє дверей. Жодного номера, жодного знака.
Діставшись четвертого поверху, я вибрав одні двері навмання та постукав кісточками пальців. Я постукав ще раз, іще раз, але відповіді не дістав, тож вирішив випробувати інші двері. Постукав тричі кулаком. Усередині можна було почути, як по радіо трубить щоденна церковна передача «Хвилини роздумів з отцем Мартіном Кальсадо».
Двері відчинила жінка у стьобаному блакитно-бірюзовому халаті та кімнатних черевиках; на голові в неї красувався шолом з бігуді. У неясному світлі коридору дама була дещо схожа на глибоководного нирця. Тим часом оксамитовий голос отця Мартіна Кальсадо якраз присвячував кілька слів спонсорові програми — косметичній фірмі під назвою «Аврорін» (яку дуже люблять прочани до святих місць у Лурді) та дивовижним властивостям її продукції проти прищів та бородавок.
— Добридень. Я шукаю пані Монфорт.
— Нурієту? Ви помилилися дверима, молодий чоловіче. Вам потрібні ті, що напроти.
— Вибачте. Я щойно туди стукав, але ніхто не відчинив.
— А ви не збирач боргів, правда? — раптом спитала сусідка з підозрою — либонь, таку підозру зумовив її власний досвід.
— Ні. Мені прислав батько пані Монфорт.
— А, тоді все гаразд. Нурієта, певно, читає внизу. Ви її не бачили, коли йшли сюди?
Коли я дістався останньої сходинки, я побачив, що посивіла жінка із книжкою в руках досі сидить на лавці. Я уважно розглядів її. Нурія Монфорт була, безперечно, вродливою жінкою; такі риси цінують видавці модних журналів та студійні фотохудожники. Але молодість її згасала, перетворюючись на сум у її очах. Статуру вона мала тендітну, але, судячи із сивого волосся та зморщок на обличчі, їй уже було сорок. Утім, при м’якому світлі вона здавалася років на десять молодшою.
— Пані Монфорт?
Вона дивилася на мене — і не бачила, немов ще не прокинулася від свого трансу.
— Мене звуть Даніель. Вашу адресу мені дав ваш батько. Він сказав, що ви можете розповісти мені про Хуліана Каракса.
Коли вона почула мої слова, замріяний вигляд злетів з неї геть, ніби вуаль. Я відчув, що згадка про її батька — не надто вдала ідея.
— Це все, що вам потрібно? — спитала вона підозріло.
Я відчув: якщо мені зараз не вдасться завоювати її довіру — я програв. Єдиний мій козир — це правда.
— Будь ласка, дозвольте мені пояснити. Вісім років тому, майже випадково, я знайшов роман Хуліана Каракса на Цвинтарі забутих книжок. А потім я знову сховав цю книжку там, щоб урятувати її. Її хоче знищити чоловік, який називає себе Лаїном Кубертом, — сказав я.
Вона витріщилася на мене, не ворушачись, немов боялася, що світ навколо неї розіб’ється на шматки.
— Я заберу у вас лише кілька хвилин, — додав я. — Обіцяю.
Вона покірно кивнула головою.
— Як там мій батько? — спитала вона, не дивлячись мені у вічі.
— Добре. Він трохи постарішав. Дуже за вами скучив.
Нурія Монфорт видала дивний звук, який я не міг зрозуміти.
— Краще зійдімо нагору. Не хочу розмовляти надворі.
Нурія Монфорт жила у сутінках. Вузький коридор вів до їдальні, яка правила також за кухню, бібліотеку та кабінет. По дорозі я помітив скромну спальню без жодного вікна. Ось і все, за винятком крихітної ванної кімнатки — не тільки без ванни, а й без душу; з тієї кімнатки йшли різноманітні аромати, починаючи від запахів їжі, що готувалася у барі внизу, й закінчуючи цвілим смородом із труб каналізації, яку побудували ще на початку століття. Уся квартира потопала в одвічній темряві; сама ця темрява здавалася велетенською брилою, що підтримувала обдерті стіни. Тут пахло чорним тютюном, холодом та спустошеністю. Нурія Монфорт розглядала мене, поки я вдавав, що не помічаю жалюгідних умов її оселі.
— Я спускаюся читати на вулицю, бо в помешканні, як бачите, темно, — сказала вона. — Чоловік обіцяв, коли повернеться, подарувати мені настільну лампу.
— Ваш чоловік поїхав?
— Мікель у в’язниці.
— Вибачте, я не знав...
— Ви й не могли знати. Мені не соромно це казати, бо він не злочинець. Його забрали за те, що він надрукував листівки для профспілки слюсарів та механіків. Це сталося два роки тому. Сусіди вважають, що він подався в подорож до Америки. Батько теж не знає. І я б не хотіла, щоб він дізнався.
— Не хвилюйтесь. Від мене не дізнається, — пообіцяв я.
Напружена мовчанка повисла проміж нами. Я подумав: може, вона розмірковує, чи я не Ісаків шпигун?
— Певно, важко вам самій перебуватися, — сказав я, аби тільки порушити тишу.
— Нелегко. Я заробляю, що можу, перекладами, але коли чоловік у в’язниці, цього ледь вистачає. Адвокати витягли всі гроші, я по вуха в боргах. Праця перекладача оплачується так само погано, як і праця письменника.
Вона подивилася на мене, немов чекаючи на відповідь. Я покірливо всміхнувся.
— Ви перекладаєте книжки?
— Уже ні. Тепер я стала перекладати заяви, контракти, митні документи — за це платять краще. За переклад художнього твору отримуєш копійки — лише трохи більше, ніж за його написання. Спілка мешканців уже кілька разів намагалася викинути мене звідси. І навіть не тому, що я не можу сплачувати за квартиру. Їх дратує, що я жінка, яка розмовляє іноземними мовами та ще й носить штани... Не один із сусідів винуватив мене в тому, що через мене в будинку погана репутація. Такий уже в мене талан...
Я сподівався, що темрява приховає, як я почервонів.
— Вибачте, не знаю, навіщо вам усе це розповідаю. Це вас бентежить.
— Це моя провина. Я сам спитав.
Вона знервовано засміялася. Здавалася, її оточує пекуча аура самотності.
— Ви трохи нагадуєте Хуліана, — раптом сказала вона. — Ваш погляд, ваші рухи. Він мав таку саму манеру, що й ви: витріщався на співрозмовника, не кажучи ані слова, і той, не знаючи, про що він думає, розповідав йому, як дурень, такі речі, які краще було б тримати при собі... Що вам запропонувати? Може, філіжанку кави?
— Ні, дякую. Не хочу вас обтяжувати.
— Це мене не обтяжить. Я збиралася зробити й для себе.
Щось підказало мені, що філіжанка кави — це все, що є в неї на обід. Я знову відмовився й побачив, як вона пішла в куточок їдальні, де стояла маленька електрична плита.
— Почувайтеся як удома, — сказала вона, не обертаючись.
Кабінет Нурії Монфорт вміщував у себе письмовий стіл, який займав куточок біля балкона, друкарську машинку «Ундервуд», гасову лампу поряд із нею та полицю, повну словників і підручників. Тут не було родинних фотознімків, але стіну біля столу займали поштові листівки, на кожній з яких було зображено міст; я десь бачив зображення цього моста, але не міг сказати точно, де він знаходиться, — чи то в Парижі, чи то в Римі... Сам письмовий стіл відзначався підкресленою охайністю та порядком. Олівці загострено та акуратно вирівняно. Папери та теки впорядковано та вкладено у три симетричні стовпчики.
Я стояв і дивився на все це, як раптом у мене виникло непереборне бажання обернутися.
Нурія Монфорт вивчала мене, стоячи біля дверей. Вона дивилася на мене мовчки, так, як дивляться на незнайомців на вулиці або в метро. Запалила цигарку й залишилася стояти там, де й стояла; обличчя її сповивали спіралі блакитного диму. Мені подумалося: від Нурії Монфорт виходили флюїди фатальної жінки, подібні до тих, що йшли від кіноакторок, які так зачаровували Ферміна, коли з’являлися з мряки на Берлінському вокзалі, огорнуті сяючим німбом. Жінки, врода яких набридала їм самим.
— Немає про що й розповідати, — почала вона. — Ми познайомилися з Хуліаном двадцять років тому в Парижі. Тоді я працювала у видавничій фірмі Кабестані. Пан Кабестані за копійки отримав права на романи Хуліана. Спершу я працювала в бухгалтерії, потім, коли Кабестані дізнався, що я розмовляю французькою, італійською та трохи німецькою, перевів мене до відділу постачань. Я стала його персональною секретаркою. Одним з моїх обов’язків було листування із закордонними письменниками та видавцями, з якими наша фірма вела справи. Ось так я зіткнулася з Хуліаном Караксом.
— Ваш батько розповідав, що ви з Хуліаном були добрими друзями.
— Певно, батько говорив, що в нас був бурхливий роман, так? Мій батько переконаний, що я бігаю за кожною істотою в штанях, наче сучка під час тічки.
Відвертість, навіть безсоромність цієї жінки приголомшувала мене. Я онімів, а Нурія Монфорт усміхалася сама до себе та похитала головою.
— Не звертайте на нього уваги. У тридцять третьому році я поїхала до Парижа, щоб владнати справи між паном Кабестані та Ґаллімаром. Я залишалася в місті цілий тиждень.
Я зупинилася в квартирі Хуліана з досить-таки банальної причини: Кабестані заощаджував на готелі. Дуже романтично, як бачите. До того моменту наші стосунки з Хуліаном Караксом обмежувалися виключно листуванням, яке зазвичай стосувалося авторських прав, коректур та редакційної правки. Я читала його рукописи. Більше я про нього не знала нічого.
— Він розповідав вам про своє життя у Парижі?
— Ні. Хуліан не любив розмовляти ані про свої книжки, ані про себе самого. Та мені здавалося, що він не дуже щасливий у Парижі. Утім, він справляв враження людини, яка не може бути щасливою ніде у світі. Я ніколи насправді не знала його. Він нікому не дозволяв пізнати себе. Він був дуже потайливою людиною, й іноді мені здавалося, що його зовсім не цікавить навколишній світ та інші люди. Пан Кабестані вважав, що Каракс дуже сором’язливий і трохи божевільний, але в мене було відчуття, що Хуліан жив минулим. Він ув’язнив себе у царстві власних спогадів. Хуліан жив у собі самому, заради своїх книжок, у своїх книжках — у затишній в’язниці, яку сам для себе любовно збудував.
— Ви каже так, наче заздрите йому.
— Існують гірші тюрми, ніж слова, Даніелю.
Я кивнув головою, не до кінця впевнений, що саме вона має на увазі.
— Хуліан коли-небудь розповідав про роки свого дитинства у Барселоні?
— Дуже рідко. За той тиждень, що я залишалася у нього в Парижі, він трохи розповів про свою родину. Його мати була француженкою, вчителькою музики, а батько — власником крамниці капелюхів чи чогось такого. Батько Хуліана був дуже релігійною людиною. І дуже... гм... вимогливою.
— То які в Хуліана були стосунки з батьком?
— Мені відомо, що вони не дуже ладнали. Щось сталося проміж них багато років тому. Насправді Хуліан поїхав до Парижа, щоб уникнути служби у війську, куди його хотів запроторити батько. Мати пообіцяла, що не дозволить такому статися й забере сина якнайдалі від того чоловіка.
— Але «той чоловік», урешті-решт, був його батьком! — зобразив щире здивування я.
Нурія Монфорт посміхнулася. То був лише натяк на посмішку — її очі були стомлені та сумні.
— Навіть якщо й був, він ніколи не поводився як справжній батько, й Хуліан ніколи не вважав його за такого. Одного разу Хуліан зізнався, що перш ніж одружитися, його мати мала любовну пригоду з якимсь незнайомцем, чийого імені вона ніколи не називала. Той чоловік і був справжнім батьком Хуліана.
— Звучить як початок «Тіні вітру». Ви вважаєте, Хуліан сказав правду?
Нурія Монфорт кивнула.
— Хуліан зростав і бачив, як капелюшник — так він його звав — ображав його матір та бив її. Потім він заходив до кімнати Хуліана й казав, що той — син гріха, що він успадкував слабкий та паскудний характер своєї матері, що він усе життя буде жалюгідним невдахою, що б він не намагався робити...
— Хуліан ображався на свого батька?
— Час — найкращий цілитель. Мені здавалося, що краще б Хуліан ненавидів капелюшника, але ні — він його зневажав. Утім... Хуліан розповідав про все це так, наче це не мало для нього значення, наче це було тільки частиною минулого, яке він залишив позаду... але я знаю: подібні речі ніколи не забуваються. Слова, які отруюють серце дитини, впиваються в пам’ять, і рано чи пізно вони спалюють серце.
Я здивувався: невже вона так каже з власного досвіду?.. На пам’ять мені прийшов образ Томаса Аґілара, який стоїчно вислухував немовчні нарікання свого пихатого батечка.
— Скільки років було Хуліанові, коли його батько почав так до нього ставитись?
— Може, вісім... Може, десять...
Я зітхнув.
— Як тільки Хуліан досяг призовного віку, мати забрала його до Парижа, навіть не попрощавшись із чоловіком. Капелюшник так і не збагнув до кінця, що родина кинула його.
— Ви коли-небудь чули, щоб Хуліан згадував дівчину на ім’я Пенелопа?
— Пенелопа? Гадаю, ні. Я б запам’ятала.
— Вона була його дівчиною, коли він іще мешкав у Барселоні.
Я витяг знімок Каракса та Пенелопи Алдаї й передав його жінці. Помітив, як посмішка засяяла на її обличчі, коли вона побачила Хуліана Каракса юнаком. Її поглинула ностальгія.
— Він тут такий молодий... А це Пенелопа, про яку ви згадували?
Я кивнув головою.
— Дуже вродлива. Хуліанові завжди вдавалося оточувати себе вродливими жінками.
«Такими, як ви», — подумав я.
— У нього було багато...? — почав був я й затнувся.
Знов та сама усмішка на обличчі Нурії Монфорт.
— Дівчат? Коханок? Не знаю. Сказати правду, я ніколи не чула, щоб він говорив про якусь жінку. Одного разу я сама спитала — просто щоб підколоти його. Вам, певно, відомо, що він заробляв на хліб тапером у барі. Я спитала його, чи подобається йому цілий день перебувати серед гарненьких повій. Йому не здалося, що жарт смішний. Хуліан відповів, що не має права кохати когось, що він приречений на самотність.
— Але чому?
— Хуліан не пояснив.
— Так чи інак, невдовзі перед поверненням до Барселони у 1936 році Хуліан Каракс збирався одружитися.
— Так кажуть.
— У вас є сумніви?
Вона скептично знизала плечима.
— Як я вже казала, за всі роки, що ми були знайомі, Хуліан ніколи не згадував жодної жінки, тим паче не згадував, що збирається одружитися. Історію про його здогадний шлюб я почула пізніше. Ньоваль — останній видавець Каракса — розповів Кабестані, що наречена на двадцять років старша за Хуліана, багата вдова, але хвора. За словами Ньоваля, вона так чи інакше підтримувала Каракса всі ці роки. Лікарі дали їй шість місяців, щонайбільше — рік. Ньоваль сказав: вона хотіла одружитися з Хуліаном, щоб він успадкував її маєток.
— Але шлюбна церемонія так і не відбулася.
— Якщо вона взагалі коли-небудь планувалася і якщо дійсно існувала така вдова.
— З того, що відомо мені, Каракса вплутали в дуель. Дуель відбулася на світанку в день весілля. Що ви про це знаєте?
— Ньоваль припускав, що це був хтось із родичів удови. Ненажерливий далекий родич, який не хотів, щоб спадок дістався якомусь вискочці. Утім, Ньоваль видавав здебільшого сенсаційні романи жахів, і я підозрюю, що цей жанр дещо вплинув на його спосіб мислення.
— Я бачу, ви не вірите в історію про весілля та дуель.
— Ні. І ніколи не вірила.
— Тоді, на вашу думку, що ж сталося? Чому Каракс повернувся до Барселони?
Нурія сумно посміхнулася.
— Я ставлю собі те саме запитання вже сімнадцять років.
Нурія Монфорт запалила ще цигарку. Запропонувала мені. Мені кортіло запалити, але я відмовився.
— Ви маєте якісь припущення?
— Ось усе, що мені відомо: влітку 1936 року, невдовзі після початку війни, служитель муніципальної трупарні зателефонував до нашого видавництва й сказав, що три дні тому до них привезли тіло Хуліана Каракса. Його знайшли мертвим на алеї у кварталі Раваль. Тіло було в лахмітті, серце пробите кулею. При ньому була книжка «Тінь вітру» та паспорт. Штемпель у паспорті свідчив, що Каракс перетнув французький кордон місяць тому. Де він був увесь цей час, ніхто не знав. Поліція зв’язалася з його батьком, але той відмовився забирати тіло, сказавши, що в нього немає сина. Минуло два дні, ніхто не звернувся по тіло, тож його поховали в загальній могилі на цвинтарі Монжуйк. Я навіть не можу покласти на неї квіти, бо ніхто не знає, де саме поховано Хуліана... Книжку, знайдену в Хуліановому піджаку, зберіг саме служитель трупарні, той самий, що зателефонував до видавництва Кабестані. Дізнавшись про все це, я була приголомшена. Хуліан, урешті-решт, мав у Барселоні знайомих, до яких він міг би звернутися; цими знайомими були ми з Кабестані, але він не повідомив нас, що повернувся. Ми дізналися про його повернення до Барселони лише після його смерті...
— Про що ще вам вдалося дізнатися?
— То були перші місяці війни, і Хуліан — не єдиний, хто зник безвісти в ті часи. Зараз про це вже не говорять, але існує багато безіменних могил, таких як Хуліанова. Шукати про них якоїсь інформації — усе одно що битися головою об мур. Я використала всі свої зв’язки. За допомогою пана Кабестані, який на той час уже був хворий, я подала скаргу до поліції. Після цього до мене прийшов молодий інспектор, самовпевнений поганець, який попередив, що краще мені більше ні про що не розпитувати. То було все, що він сказав. Його звали Фумеро. Здається, тепер він значна фігура. Про нього нерідко згадують у газетах. Можливо, й ви чули про нього.
Я ковтнув.
— Щось чув.
— Відтоді я нічого не чула про Хуліана, доки певна особа не зв’язалася з видавцями й не схотіла придбати всі примірники романів Каракса, які залишилися на складі.
— Лаїн Куберт.
Нурія Монфорт кивнула.
— Як ви гадаєте, хто він?
— У мене є підозра, але я непевна. У травні 1936 року — ми якраз готували «Тінь вітру» до друку — хтось подзвонив до видавництва та запитав адресу Каракса. Чоловік сказав, що він старий приятель Хуліана й хоче відвідати його в Парижі. Зробити йому сюрприз. Я відповіла, що не маю повноважень поширювати таку інформацію.
— Він назвався?
— Якийсь Хорхе.
— Хорхе Алдая?
— Здається, так. Хуліан неодноразово згадував це прізвище. Алдая справді був його другом. Думаю, вони разом ходили до школи Святого Ґабріеля.
— Хорхе Алдая — брат Пенелопи, — сказав я.
Нурія Монфорт насупила брови. Вони здавалася збентеженою.
— Ви дали тому чоловікові паризьку адресу Хуліана?
— Ні
— Що він відповів на вашу відмову?
— Засміявся й сказав, що знайде його в інший спосіб. І повісив слухавку.
Здавалося, щось її гризло. Я почав підозрювати, що вона щось приховує.
— Як я казала, — вела далі Нурія, — невдовзі після зникнення Хуліана той чоловік завітав до видавництва Кабестані. Тоді Кабестані вже не працював, на його місце заступив старший син. Відвідувач назвав себе Лаїном Кубертом і запропонував викупити весь наклад Хуліанових романів. Я гадала, що все це — невдалий жарт. Лаїн Куберт — герой роману «Тінь вітру».
— Диявол.
Нурія Монфорт кивнула.
— А ви особисто бачили Лаїна Куберта?
Жінка заперечливо похитала головою й запалила третю цигарку.
— Ні. Але я чула частину їхньої розмови в кабінеті із сином пана Кабестані...
Вона обірвала речення, наче боялася закінчити його, й воно повисло у повітрі. Цигарка тремтіла в її пальцях.
— Його голос, — говорила далі жінка, опанувавши себе. — Такий самий, як і в того чоловіка, що дзвонив та відрекомендувався як Хорхе Алдая. Син Кабестані, зухвалий йолоп, правив за книжки силу-силенну грошей. Куберт — чи хто він там — сказав, що обміркує пропозицію. Тієї ж самої ночі склад Кабестані у Пуебло-Нуево охопило полум’я, й книжки Хуліана згоріли.
— За винятком тих, які ви врятували та сховали на Цвинтарі забутих книжок.
— Так.
— А як ви гадаєте, чому хтось хотів спалити всі книжки Хуліана Каракса?
— А чому спалюють книжки? Через дурість, неосвіченість, ненависть... лише Бог знає.