ВІЙСЬКОВИЙ КОМІСАРІАТ БАРСЕЛОНИ 27 страница
Одного дня — одного з багатьох буденних днів — я знов пішла в пошуках роботи, а повернувшись, не застала Хуліана вдома. Він повернувся лише на світанку. Коли я запитала, де він був, він просто вивернув кишені Мікелевого пальта, в якому ходив, і поклав на стіл цілу жменю грошей.
Відтоді це повторювалося майже щоночі. У темряві, огорнувшись шаликом, натягнувши капелюх, рукавиці та плащ, він був тінню серед тіней. Він ніколи не розповідав мені, де був, але майже завжди приносив гроші чи коштовності. Уранці він спав — спав, сидячи у фотелі, із розплющеними очима.
А потім я знайшла в його кишені ніж. То був двогострий ніж, з автоматичною пружиною. На лезі були темні плями.
Саме тоді я почула поголоски про якогось чоловіка, який блукає вночі, розбиває вітрини книжкових крамниць та спалює книжки. Інколи дивний вандал удирається до бібліотек, до кабінетів колекціонерів. Він завжди бере всього дві-три книжки, які потім і спалює.
У лютому 1938 року я пішла до букініста, щоб дізнатися, чи можна знайти у продажі книжки Хуліана Каракса. Продавець відповів, що неможливо: хтось знищує їх. У нього самого було кілька примірників, але він продав їх дивному покупцеві, людині, яка ховала своє обличчя й говорила дуже нерозбірливо.
— На цей час залишилося лише кілька примірників Каракса, у приватних колекціях, наших і французьких, але й колекціонери вже позбуваються тих книжок. Вони налякані, — пояснив букініст. — Я їх не звинувачую.
Хуліан зникав щоразу дедалі довше. Незабаром почав зникати на цілий тиждень. Він завжди йшов та повертався вночі, й повертався завжди з грішми. Ніколи не давав жодних пояснень, а якщо й намагався щось пояснити, верз якісь нісенітниці.
— Я був у Франції, — стверджував він. — Париж, Ліон, Ніцца...
Інколи з Франції надходили листи на ім’я Лаїна Куберта. Вони були від букіністів чи від колекціонерів. Від тих, хто знав, де можна розшукати книжки Хуліана Каракса. Немов вовк, Хуліан зникав на кілька днів, а потім повертався.
Якось я випадково натрапила на Фортюні, капелюшника, який блукав під критою аркадою собору, заглиблений у власні думки. Він пам’ятав мене відтоді, як ми з Мікелем два роки тому приходили розпитувати про Хуліана. Фортюні завів мене за ріг і втаємничив: йому відомо, що Хуліан живий, він десь мешкає, але з якоїсь причини — капелюшник не знає, з якої, — не може зв’язатися з нами.
— Це якось пов’язано з цим зловісним Фумеро, — сказала я, бо й справді так вважала.
Роки війни виявилися сприятливими для Фумеро. Він перекидався то до анархістів, то до комуністів, словом, до будь-кого, хто платив гроші. Його називали шпигуном, прихвоснем, героєм, убивцею, конспіратором, інтриганом, рятівником, дияволом. Але це не мало значення. Усі його боялися. Усі хотіли, щоб він був на їхньому боці. Надто зайнятий інтригами під час війни, Фумеро, здавалося, забув про Хуліана. А може, він, як і капелюшник, гадав, що Хуліан знову втік невідомо куди.
Пан Фортюні запитав, чи давно я товаришую з його сином. Я відповіла, що так. Він попросив розповісти йому про Хуліана, про те, яким він став. Насправді, сумно зізнавався капелюшник, він сам не знав свого сина.
— Життя розлучило нас, розумієте?..
Фортюні сказав, що обійшов усі книгарні Барселони в пошуках Хуліанових книжок, але їх неможливо дістати: йому сказали, що якийсь божевільний розшукує ці книжки скрізь, а потім спалює. Фортюні був переконаний, що цей злочинець — Фумеро. Я йому не заперечувала. Чи то через співчуття, чи то через злість я брехала як по писаному. Сказала, що Хуліан, здається, повернувся до Парижа, що з ним усе гаразд, що мені достеменно відомо — він дуже любить свого батька й неодмінно повернеться до нього, як тільки дозволять обставини.
— Це все війна, — поскаржився капелюшник. — Вона все псує.
Перш ніж попрощатися, він наполіг на тому, щоб я взяла його адресу та адресу його колишньої дружини Софі, з якою він знову спілкувався після багатьох років «непорозумінь».
— Тепер Софі мешкає в Боготі з відомим лікарем, — повідомив він. — У неї своя музична школа. Вона часто пише, запитує про Хуліана. Це єдине, що нас тепер об’єднує, розумієте? Спогади. Ми робимо так багато помилок у житті, юна пані, але це все усвідомлюємо тільки тоді, коли підкрадається старість. Скажіть, ви віруєте в Бога?..
Я пішла, пообіцявши повідомити йому та Софі, якщо дістану якісь новини від Хуліана.
— Ніщо так не ущасливить його матері, як новини про нього. Ви, жінки, добре робите, що дослухаєтесь до свого серця, а не до всіх цих дурниць, — ностальгічно підсумував капелюшник. — Тому й живете довше.
Я чула багато поганого про Фортюні, але тим не менш не могла не відчувати співчуття до цього бідолашного старого. Єдине, що йому залишилося в житті, — це чекати на повернення сина. Він, здавалося, жив надією надолужити втрачений час і вірив, що в цьому йому допоможуть святі, яких він із великою побожністю відвідував у церковній каплиці. Я ж бо уявляла його таким собі велетнем-людожером, нікчемною, злопам’ятною людиною; а переді мною постав симпатичний літній чоловік, геть сліпий до реального життя, збентежений, як і всі ми. Він нагадував мені мого власного батька, який ховався від усіх і від себе самого у світі книжок та тіней. Крім того, мене з капелюшником поєднувала надія повернути назад Хуліана. Я відчула до Фортюні своєрідну ніжність, стала його єдиним другом. Без Хуліанового відома я нерідко відвідувала його в квартирі на вулиці Св. Антоніо.
Капелюшник більше не працював у крамниці.
— У мене вже не ті руки, не ті очі, не ті покупці... — казав він.
Він чекав на мене щочетверга, частував кавою, печивом, тістечками, яких сам майже не їв. Він годинами згадував Хуліанове дитинство, згадував, як вони разом працювали у капелюшній крамниці, показував мені фотокартки. Він водив мене до Хуліанової кімнати, яку утримував бездоганно, немов музей, приносив мені старі зошити, інші речі повсякденного вжитку, навіть не пам’ятаючи, що вже мені їх показував, що розповідав усі ці історії під час мого минулого візиту. Він, здавалося, відтворює минуле, якого ніколи не існувало.
В один з таких четвергів, підіймаючись сходами до помешкання Фортюні, я зустріла лікаря, який щойно навідувався до старого. Спитала його, як почувається капелюшник. Лікар дивно поглянув на мене.
— Ви родичка?
— Ні, але... в бідолахи нема нікого ближчого за мене.
Лікар повідомив, що Фортюні дуже хворий, йому лишилося кілька місяців.
— Що з ним?
— Я би міг сказати, що це серце. Але насправді його вбиває самотність. Спогади гірші за кулі.
Капелюшник був радий мене бачити й зізнався, що не довіряє лікарям. Лікарі — просто другосортні чаклуни, сказав він. Єдиний, кому він довіряє, це Бог. А ще старий Фортюні всюди бачив руку диявола.
— Диявол, — казав він, — затьмарює нам розум і таким чином знищує людство. Лише погляньте на цю війну, лише погляньте на мене. Звичайно, зараз я старий і слабий, але я й змолоду був боягузом... Диявол забрав від мене Хуліана. Бог дарує життя, але господар світу — диявол...
Так і проминув день: ми гризли черстві пончики й обговорювали питання теології.
Якось я сказала Хуліанові: якщо він хоче ще раз побачити батька, йому краще поквапитися. Виявилося, що Хуліан теж навідується до капелюшника, але той цього не знає. Хуліан зізнався, що дивиться на нього здалеку, у сутінках, сидячи на іншому боці площі; дивиться — і бачить, як його батько старішає.
— Нехай краще я лишуся для старого таким, яким він мене пам’ятає, — сказав Хуліан. — Я не хочу, щоб він бачив мене... справжнього.
— Справжнього ти залишаєш мені, — промовила я, відразу ж пошкодувавши про свої слова.
Він нічого не відповів. На мить мені здалося, що він при ясному розумі й цілком усвідомлює, в якому пеклі ми опинилися.
Прогнози лікаря справдилися. Пан Фортюні не дожив до кінця війни. Його знайшли мертвим у фотелі. У руці він тримав стару фотокартку Софі та Хуліана.
...Останні дні війни були прелюдією до пекла. Місто перетворилося на бойовище. Місяці перестрілок, бійок, бомбардувань та голоду. Рана, що завдає тупого болю. Убивства, побоїща, таємні змови протягом багатьох років роз’їдали серце міста, але навіть тоді багато хто думав, що війна — це щось далеке, буря, яка їх обмине... Хай там як, але очікування неминучого — ще гірше, ніж сама неминучість.
Війна все пробачає, Даніелю. Ми всі мовчимо, й нас намагаються переконати: усе те, що ми бачили, що пережили, що пізнали про себе та інших, — просто мара, кошмар, який минеться. Війна не має пам’яті. Усім бракує сміливості визначитися з тим, що ж насправді таке війна. У людей просто не залишається голосу, щоб розповісти правду. Урешті-решт настає момент, коли ми вже не впізнаємо війни, й тут-таки вона повертається — з іншим обличчям, з іншим ім’ям, пожираючи все, що зосталося після її попередниці.
Коли стихли гармати, здалося, що нас накрило цупкою пеленою колективної безпам’яті. Хуліанових книжок не залишилося майже ніде. Смерть капелюшника, про яку ми ніколи не говорили, глибоко дезорієнтувала Хуліана. Злість та ненависть, які раніше були сенсом його життя, відійшли в минуле. Ми жили самотньо. Жили чутками. Чули, що Фумеро зрадив усіх тих, хто допомагав йому перед війною, й тепер служив переможцям. Казали, що він особисто стратив своїх колишніх керівників у камерах замку Монжуйк, власноруч робив постріли в рот — його улюблений спосіб убивства.
Зимові тижні в Барселоні важко й описати. Крові пролилося більше, ніж за часів війни, але проливали її таємно, крадькома. Коли нарешті настав спокій, це був спокій цвинтарів та в’язниць — похоронна тиша, та сором, що роз’їдає душу. Нема чистих рук, нема невинних поглядів. Ті з нас, хто вижив, заберуть це із собою в могилу. Немає долі тяжчої, Даніелю, ніж доля героя, який вижив і тепер розповідає свою історію — історію, яку вже не зможуть розповісти ті, хто боровся разом із ним і загинув заради нього.
Здавалося, ось-ось має настати нормальне життя, але... Ми з Хуліаном злидарювали. Ми витратили всі Мікелеві заощадження, навіть усе те, що награбував Лаїн Куберт під час своїх нічних рейдів. У домівці більше не залишилося речей, які можна було б продати. Мої сусіди проковтнули мою брехню, що я нібито піклуюся про бідолашного Мікеля, якого скалічила війна. Вони приносили нам молоко, сир, хліб, солону рибу чи сосиски, які їм надсилали їхні сільські родичі. Я безрезультатно шукала роботу перекладача, друкарки, хоч і прибиральниці, але, здавалося, моя колишня робота в Кабестані зробила мене персоною нон-ґрата. Люди були підозріливими. Урядовий службовець у новісінькому костюмі, з набріоліненим волоссям та тоненькими вусиками — один із сотні собі подібних, до яких я запобігала протягом цих місяців, — натякнув мені: мовляв, такій гарній дівчинці не потрібно братися до такої «приземленої» роботи.
Після кількох місяців злиднів я, втративши надію знайти роботу, вирішила вдатися до стратегії героя одного з Хуліанових романів. Я написала листа Хуліановій матері в Боготу, буцімто від імені нового адвоката померлого пана Фортюні, з яким той перед смертю консультувався, намагаючись владнати всі справи. Я повідомила, що капелюшник помер, не залишивши заповіту, й тепер його власність, себто квартира на вулиці Св. Антоніо та крамниця, розташована в тій самій будівлі, теоретично належить його синові Хуліану, котрий, як кажуть, живе у вигнанні в Парижі. Оскільки податку на спадщину не було сплачено, а сама Софі мешкає за кордоном, адвокат (я охрестила його Хосе Марія Рекехо — на честь шкільного товариша, першого хлопця, який поцілував мене) просить її згоди на те, щоб почати необхідну процедуру й переоформити власність на ім’я її сина, з яким він (адвокат) має намір зв’язатися через іспанську амбасаду в Парижі. Через деякий час мій «адвокат» отримав тимчасове право власності на вищезгадану маєтність, та ще й винагороду за свої послуги. «Адвокат» попросив Софі зв’язатися з управителем будинку, щоб усі документи, разом із квитанціями на витрати, той надсилав до контори пана Рекехо. На це ім’я я відкрила поштову скриньку й подала вигадану адресу, за якою розташовувався хіба що старий покинутий гараж за два квартали від будинку Алдаїв. Я сподівалася, що Софі, втішена можливістю допомогти Хуліанові й знову зв’язатися з ним, не стане ставити питання щодо законності всієї цієї оборудки й погодиться допомогти нам, тим паче що в далекій Колумбії вона не бідувала.
Кілька місяців по тому управитель будинку почав щомісяця отримувати грошовий переказ, який покривав витрати на квартиру на вулиці Св. Антоніо та гонорар юридичної контори Хосе Марії Рекехо. Переказ управитель пересилав відкритим чеком на поштову скриньку 2321 у Барселоні, як і наказала йому Софі Каракс. Щомісяця пан Моліна утримував собі несанкціоновані відсотки, але я визнавала за краще цього не помічати: завдяки тому, що Моліна сам був небезгрішний, він не ставив жодних питань щодо цієї підозрілої колумбійської операції.
Тепер ми з Хуліаном могли сяк-так існувати. Суворі роки злиднів залишилися позаду. Час від часу мені вдавалося знайти заробіток завдяки кваліфікації перекладача. На той час ніхто вже не пам’ятав Кабестані, люди почали забувати та вибачати, відсуваючи вбік давнє суперництво та образи на конкурентів. Але я жила під постійною загрозою, а що, як Фумеро знов забажає покопирсатися в минулому?.. Іноді я переконувала себе, що цього не трапиться, що Фумеро вважає Хуліана померлим чи просто забув про нього. Інспектор і сам уже, здавалося, не був таким головорізом, як кілька років тому. Він став публічною фігурою, амбітним прибічником фашистського режиму й не міг дозволити собі такого задоволення, як полювання на примарного Хуліана Каракса.
Однак час від часу я прокидалася вночі, серце несамовито калатало, мене кидало в піт, мені здавалася, що поліція стукає у двері. Я побоювалася, що мій хворий чоловік, який ніколи не виходив з дому, почне збуджувати в сусідів підозри. Хуліан іноді кричав, бився у стіни, як божевільний, і про це сусіди могли повідомити поліцію. Я боялася, що Хуліан знову пропадатиме, полюючи на власні книжки... Божеволіючи від жаху, я забула, що старішаю, що життя моє минає, що я присвятила всю свою молодість чоловікові, який став майже привидом.
Роки й справді минали. Час минає тим швидше, чим бідніше життя. Життя без сенсу проходить повз тебе, немов потяг, що не зупиняється на твоїй зупинці. Шрами від війни рано чи пізно неминуче загоюються. Я знайшла роботу в кількох видавництвах та присвячувала цій роботі більшу частину свого часу. У мене були коханці без імен — відчайдухи, на яких я наштовхувалася в кінотеатрі чи у метро з якими розділяла свою самотність. Потім — аж смішно! — коли я знову бачила Хуліана, мене гризло відчуття провини, хотілося розридатися, я присягалася собі, що ніколи більше його не зраджу. В автобусі або на вулиці я ловила себе на тому, що звертаю увагу на молодих жінок, які тримають на руках дітлахів. Жінки здавалися такими щасливими, такими спокійними, немов ці безпорадні маленькі істоти могли заповнити собою всю порожнечу світу. Подекуди я уявляла себе однією з тих жінок, із дитиною на руках, дитиною Хуліана... А потім розмірковувала про війну, про людей, які її вели, — вони теж колись були дітьми.
Я вже почала була вірити, що світ забув про нас, коли одного дня до нашої оселі завітав гість. Дуже юний, майже хлопчик, він почервонів до п’ят, зустрівшись зі мною поглядом. Сказавши, що він зі школи журналістики й з’ясовує деяку інформацію, запитав Мікеля Молінера. Пан Молінер, сказав хлопець, має право на щомісячну пенсію, але якщо він хоче її отримувати, слід з’ясувати кілька незначних дрібниць. Я відповіла, що пан Молінер не мешкає тут від самого початку війни, що він поїхав за кордон. Гість вибачився й пішов геть, косячи на мене. У нього було обличчя молодого інформатора, і я зрозуміла, що Хуліанові конче потрібно зникнути з моєї квартири того ж вечора.
Хуліан став слухняним, як дитина. Усе його життя оберталося навколо мене, навколо вечорів, що їх ми проводили разом, слухаючи музику по радіо, коли він мовчки гладив мої руки.
Коли впала ніч, я витягла ключі від квартири на вулиці Св. Антоніо, що їх управитель надіслав неіснуючому панові Рекехо, та відвела Хуліана туди, де він виріс. Улаштувала його у спальні та пообіцяла повернутися наступного дня. Нагадала, що він має бути дуже обережним.
— Фумеро знову тебе розшукує, — сказала я.
Він ледь хитнув головою, немов не міг збагнути, хто такий Фумеро. Здавалося, йому вже до всього байдуже.
Так минуло кілька тижнів. Я завжди приходила до Хуліанової квартири вночі, близько опівночі. Запитувала, що Хуліан робив увесь день. Він дивився на мене, не розуміючи питання. Уночі ми були разом, пригорталися одне до одного, а на світанку я йшла, обіцяючи незабаром повернутися, й завжди замикала двері. Хуліан ключів не мав. Я вважала за краще тримати його ув’язненим, ніж ризикувати його життям.
Більше ніхто не приходив і не запитував про Мікеля Молінера, але я пересвідчилася: серед сусідів поширюються чутки, що мій чоловік у Франції. Я написала кілька листів до іспанської амбасади у Франції, повідомляючи, що в Парижі перебуває іспанський громадянин Хуліан Каракс, і благаючи допомогти мені його розшукати. Я міркувала так: рано чи пізно листи потраплять у потрібні руки. Я вживала всіх застережних заходів, тепер уже знаючи: Фумерова помста — лише питання часу. Такі люди, як Фумеро, ніколи не перестають ненавидіти.
Квартира на вулиці Св. Антоніо розташовувалася на горішньому поверсі. Над нею я знайшла двері на дах. На даху мережилися огорожі, відділені одна від одної низенькими стінами, з метр заввишки; на цих огорожах мешканці вішали сушитися білизну. Мені не знадобилося багато часу, щоб перелізти на інший бік даху. З цього боку парадні двері будівлі виходили на вулицю Хоакіна Кости. Гаразд. Я заходитиму через ці двері, а потім дахами пробиратимусь до помешкання на Св. Антоніо. Ніхто ні про що не дізнається.
Якось я отримала листа від Моліни. Управитель писав, що сусіди інколи чують з квартири Фортюні якісь звуки. Я відповіла від імені Рекехо, що час від часу туди заходить працівник контори, щоб знайти папери або документи, й сусідам нема чого турбуватися, навіть якщо звуки почуються вночі. Додала коментар: між нами, панами бухгалтерами та адвокатами, це таємне холостяцьке гніздечко багато чого варте. Управитель, виявляючи професійне розуміння, відповів, що мені анітрохи не слід турбуватися, він цілковито розуміє ситуацію.
Протягом усіх цих років роль пана Рекехо була моєю єдиною розвагою. Раз на місяць я відвідувала батька на Цвинтарі забутих книжок. Він ніколи не виявляв бажання познайомитися з моїм чоловіком-невидимкою, а я ніколи не пропонувала їх познайомити. Цю тему в наших розмовах ми обходили стороною, як досвідчені моряки обходять рифи, що стирчать з води. Єдине, про що батько запитував мене, — чи не потрібна мені його допомога, чи не може він чимось стати у пригоді.
По суботах, на світанку, я водила Хуліана подивитися на море. Ми здиралися на дах, перетинали суміжні будівлі й опинялися на вулиці Хоакіна Кости. Звідти ми прямували до порту вузькими вуличками кварталу Раваль. Жодного разу ми нікого не здибали: Хуліан жахав людей, навіть здалеку. Іноді ми гуляли аж до хвилерізів. Хуліанові подобалося сидіти на скелях, обличчям до міста.
Вечорами ми час від часу прослизали до кінотеатру, вже після початку фільму. У темряві ніхто не звертав уваги на Хуліана.
Минали місяці. Я звикла вважати такий стан речей природним, мало не ідеальним. Якою я була дурепою!..
Тисяча дев’ятсот сорок п’ятий — рік попелу. Лише шість років минуло з кінця громадянської війни, й хоча рани досі боліли, майже ніхто не казав про це відкрито. Тепер люди розмовляли про іншу війну — світову, яка всю планету загатила смердячими трупами, й сморід цей хтозна-коли й вивітриться. Ці роки — роки нужди та страждань — дивним чином благословенні: я говорю про спокій, про той спокій, що його навівають на нас німі та каліки, — щось середнє між співчуттям та відразою.
Нарешті після багатьох років марних пошуків роботи я знайшла роботу редактора у видавництві, яким керував бізнесмен нової формації — Педро Санмарті. Санмарті побудував свою компанію за допомогою маєтку, що належав його тестеві, якого було швидко відправлено до притулку на берегах озера Баньолас, і тепер Санмарті очікував звідти листа зі свідоцтвом про його смерть. Залицяючись до дівчат, удвічі молодших за нього, ділок характеризував себе як людину, що всім зобов’язана сама собі, — такий собі self-made-man, образ дуже модний на той час. Він любив розмовляти ламаною англійською із сильним акцентом, переконаний, що це мова майбутнього, і всі речення закінчував словом «о’кей».
Фірма Санмарті (він назвав її «Ендіміон-Хауз», переконаний, що така вражаюче гучна назва сприятиме продажам книжок) видавала катехізиси, підручники етикету, серії повчальних романів, де головними героями були то молоді ченці, які вплутуються у сміховинні історії, то служителі Червоного Хреста, то громадські працівники, щасливі та високоморальні. Видавали ми також солдатські комікси під назвою «Хоробра команда» — вони мали шалений успіх серед юнаків, які потребували героїв.
У видавництві в мене з’явилася добра подруга, секретарка Санмарті, вдова, яку звали Мерседес П’єтро. Я відчула в Мерседес рідну душу. У нас було багато спільного: ми обидві були жінками, що пливли за течією, нас оточували чоловіки, які або померли, або ховалися від світу... Мерседес мала семирічного сина, який страждав на м’язову дистрофію, і вона дуже піклувалася про нього. Їй було лише тридцять два, але зморшки на обличчі свідчили про нелегке життя. За всі ці роки Мерседес була єдиною людиною, якій мені хотілося б усе розповісти.
Якось вона сказала мені, що Санмарті — величезний друзяка надзвичайно відомого, нагородженого багатьма медалями інспектора Хав’єра Фумеро. Вони обидва належали до кліки, яка піднялася на руїнах війни й простягнула свої щупальця над усім містом, до нової владної еліти.
Одного дня Фумеро власного персоною завітав до видавництва — зайшов по Санмарті, з яким домовився пообідати. Під якимось приводом я сховалася в канцелярії, доки вони не пішли. Коли я повернулася на місце, Мерседес уважно на мене подивилася. Слова були зайві. Відтоді, як тільки Фумеро з’являвся у видавництві, вона попереджала мене, і я ховалася.
І дня не минало, щоб Санмарті, вигадуючи різні приводи, не намагався запросити мене на вечерю, до театру або кіно. Я завжди відповідала, що на мене вдома чекає чоловік, і його дружина, напевно, хвилюється, бо вже пізно. Правду кажучи, «Буґатті» далеко випереджав пані Санмарті у списку найулюбленіших речей її чоловіка. Значущість дружини для Санмарті взагалі була під великим сумнівом, оскільки маєток тестя вже потрапив до рук ділка. Мерседес попереджала мене: стриманістю Санмарті не відзначається, він жадає свіжої плоті. Зі мною він вдавався до різноманітних хитрощів:
— Скажіть мені, ваш чоловік, цей пан Молінер, письменник. .. Може, він зацікавиться написанням книжки про мого друга Фумеро? Я вже придумав назву: «Фумеро. Кара за злочин». Як гадаєте, Нурієто?
— Я вам дуже вдячна, пане Санмарті, але Мікель зараз пише роман. Я не думаю, що він візьметься писати книжку про вашого друга.
Санмарті сміявся.
— Роман? Господи, Нурієто... романи вже відмерли, вони поховані. Один мій приятель з Нью-Йорка каже: американці створили щось, що назвали телебаченням, — ніби кіно, але у тебе вдома. Більше не буде потреби ні у книжках, ні у церквах — ні в чому. Скажіть своєму чоловікові, нехай забуде про романи. Краще б він був відомим футболістом або тореадором... Послухайте, може, посидимо в «Буґатті»? А потім поїдемо їсти паелью в «Кастельдефельс», там усе й обговоримо. Ну ж бо, дівчино, слід лише ворухнути пальцем... Ви знаєте, я залюбки вам допоможу. І вашому милому чоловікові. Адже вам відомо, у цій країні без добрих друзів — нікуди.
Я почала вдягатися як побожна вдова чи як ті жінки, що бояться сонячного світла, вважаючи його гріховним. Я затягувала волосся у вузол на потилиці, забула про макіяж. Незважаючи на всі мої хитрощі, Санмарті й далі засипав мене непристойними зауваженнями, і все це зі своєю улесливою, огидною посмішкою. То була посмішка, сповнена пихи, властивої тим самовпевненим дурням, які звисали, мов сардельки, з верхніх сходинок усіх службових драбин.
Я пройшла дві-три співбесіди в інших видавництвах, намагаючись знайти іншу перспективну посаду, але щоразу натрапляла на людей штибу Санмарті. Ці типи росли, як гриби після дощу, процвітаючи на угноєній грішми землі.
Один з них потрудився зателефонувати Санмарті й розповісти, що Нурія Монфорт за його спиною шукає роботу. Санмарті викликав мене до свого кабінету, ображений такою невдячністю. Він торкнувся рукою моєї щоки й погладив її. Його пальці пахли потом та тютюном. Я смертельно зблідла.
— Ну, якщо вам щось не подобається, ви мали лише повідомити мене. Як я можу поліпшити умови вашої праці? Адже вам відомо, як високо я вас ціную! Невже ви хочете піти від нас? Як щодо вечері? Тільки ви і я. Усе з’ясуємо.
Я прибрала його руку зі свого обличчя, не в змозі приховати огиди.
— Ви розчарували мене, Нуріє. Мушу визнати: ви, здається, не командний гравець.
Кілька днів по тому Санмарті, чия освіченість була на мавпячому рівні, почав повертати мені всі відредаговані рукописи, посилаючись на те, що в них безліч помилок. Практично кожного дня я затримувалася в конторі до десятої-одинадцятої вечора, нескінченно переправляючи купу аркушів із коментарями та позначками Санмарті.
«Надто багато дієслів минулого часу. Це звучить мертво, нудно... Після двокрапки не слід вживати інфінітив. Це всім відомо».
Санмарті теж почав затримуватися допізна в своєму кабінеті. Мерседес намагалася теж залишатися, але він відправляв її додому, а потім виходив зі свого кабінету й крутився біля мого письмового столу.
— Нуріє, ви забагато працюєте. Робота — то ще не все. Потрібно й розважатися. Ви молода жінка, але молодість минає, розумієте? Ми не завжди встигаємо насолодитися нею.
Він сідав на край мого столу й витріщався на мене або ставав за моєю спиною й завмирав на кілька хвилин. Я відчувала його смердючий подих на своїй шиї. Іноді він клав руки мені на плечі.
— Ви напружені. Розслабтеся.
Я вся тремтіла, мені хотілося кричати, бігти геть і ніколи більше сюди не повертатися. Але мені була потрібна робота й ця скупа платня.
Одного вечора Санмарті прийшов до мене і став пестити мене.
— Я втрачаю через тебе голову, — прохрипів він.
Я підстрибнула, вирвалася з його обіймів та побігла до виходу, хапаючи на бігу своє пальто й сумку. Санмарті позаду сміявся.
На останній сходинці я зіткнулася з темною фігурою.
— Який приємний сюрприз, пані Молінер...
Інспектор Фумеро всміхнувся до мене однією зі своїх зміїних посмішок.
— І тільки не кажіть, що ви працюєте в мого доброго друга Санмарті! Пощастило. Він зараз на коні, як і я. То скажіть, як ваш чоловік?
Я зрозуміла, що мені гаплик.
Наступного дня по фірмі поповзли чутки, що Нурія Монфорт — лесбійка. Якщо вона встояла перед чарами пана Педро Санмарті та його часникового подиху — либонь, у неї роман із Мерседес П’єтро. Не один багатообіцяючий молодик присягався, що кілька разів бачив, як ми з Мерседес — «солодка парочка» — цілувалися в канцелярії.
Того ж дня по дорозі додому Мерседес запитала, чи можна перекинутися зі мною кількома словами. Вона майже не дивилася мені у вічі. Ми пішли до кав’ярні на розі. Там Мерседес розповіла мені, що її викликав Санмарті і сказав, що не схвалює нашої дружби. Поліція подала йому звіт на мене, в якому докладно розповідалося про моє комуністичне минуле.
— Я не можу втратити цієї роботи, Нуріє. Мені слід дбати про сина.
Вона розплакалася, згоряючи від сорому та приниження.
— Не хвилюйся, Мерседес. Я все розумію, — відповіла я.
— Той чоловік, Фумеро... він стежить за тобою, Нуріє. Не знаю, що він має проти тебе, але це написано на його обличчі.
— Знаю.
Наступного понеділка, коли я прийшла, на роботу, побачила, що за моїм столом сидить худорлявий чоловік із зачесаним назад жирним волоссям. Він відрекомендувався:
— Сальвадор Бенадес, новий редактор. А ви хто?..
Жодна людина в конторі не наважувалася подивитися мені у вічі чи заговорити зі мною, поки я збирала свої речі. Коли я спускалася сходами вниз, мене наздогнала Мерседес і передала мені конверт із грішми.
— Майже кожен дав, хто скільки зміг. Будь ласка, візьми. Не задля себе, задля нас.
Увечері я повернулася до помешкання на вулиці Св. Антоніо. Хуліан, як зазвичай, чекав на мене, сидячи в темряві. Він сказав, що написав для мене вірша. Це перше, що він написав за дев’ять років. Я хотіла прочитати його, але кинулася до Хуліана в обійми. Розповіла йому все, бо більше не могла стримуватися. Хуліан мовчки слухав мене, обіймав, гладив по голові. Уперше за всі роки я відчула, що можу на нього покластися. Я хотіла припасти до його вуст, бо мені було до болю самотньо... але в Хуліана не було вуст. Я заснула в його обіймах, згорнувшись калачиком на його дитячому ліжку.
Коли я прокинулася, Хуліана не було поряд. На світанку я почула його кроки на даху і вдала, що сплю.
Пізніше, вранці, я почула по радіо новини, однак не відразу зрозуміла їх зміст. На лавці на Паско-дель-Борне знайдено тіло. Чоловік сидів, закинувши ногу на ногу, й дивився на церкву Санта-Марія-дель-Мар. Зграя голубів, яка дзьобала йому очі, привернула увагу місцевого мешканця, який повідомив поліцію. У загиблого була зламана шия. Пані Санмарті впізнала в ньому свого чоловіка — Педро Санмарті Монеґаля.