Стан економіки України на момент проголошення незалежності

 

Наприкінці 80 років економіка України уявляла собою частину народногосподарського комплексу СРСР. Командно-адміністративна система передбачала повну підпорядкованість економіки України економічній стратегії центру. Основою радянської економіки в той час були паливно-енергетичний та військово-промисловий комплекси. Але вже з 70 років в економіці проявлялися кризові явища: уповільнення науково-технічного прогресу, зношення устаткування у головних галузях промисловості, відставання інфраструктурних галузей від виробництва, подорожчання видобутку сировини для промисловості.

До того ж амбіційна зовнішня політика керівництва країни потребувала нарощування військового потенціалу, який створювався військово-промисловим комплексом (ВПК). Матеріальні та фінансові ресурси для розвитку ВПК використовувались за рахунок інших галузей народного господарства та низької заробітної плати трудівників. Частка ВПК у загальному обсязі промислового виробництва становила понад 60 %. Все це забезпечувала жорстка планова система розподілу ресурсів. Економіка розвивалась суто екстенсивними методами. Незбалансованість структури економіки та розвиток, переважно, виробництва засобів виробництва, призводили до зменшення виробництва товарів споживання та товарного дефіциту. Держава не могла зупинити падіння темпів промислового та сільськогосподарського виробництва, забезпечити виконання планів випуску продукції, позбавитися збиткових підприємств, доля яких становила 40 % від загального числа.

З кінця 60 до кінця 80 років у СРСР неухильно знижувалися такі економічні показники, як приріст обсягу виробництва промисловості – з 50 до 14 %, продуктивність суспільної праці – з 32 до 13 %, національний дохід впав у своєму прирості з 45 до 16 %. В Україні традиційно розвинуті індустріальні галузі економіки – видобуток вугілля і металевих руд, важке машинобудування, виробництво металів – швидко занепадали через брак нових технологій, ставали нерентабельними. Частка галузей української економіки, що працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29 %, тоді як у розвинених країнах цей показник досягав 50–60 % і більше [5, с. 232].

Отже, криза, яка охопила економіку CРСР і, відповідно, економіку України, була результатом функціонування адміністративно-командної системи . Ця економічна система, заснована на суцільному одержавленні засобів виробництва, надцентралізації, силі наказу та інструкції зверху, не могла забезпечити зацікавленості людей у наслідках своєї праці, не забезпечувала зростання виробництва та доходів, суттєво обмежувала особисте споживання.

Керівництво прагнуло реформувати економіку, поєднуючи ринкові важелі з централізованим плануванням, але це виявилося неможливим. Спад виробництва тривав у всіх галузях господарства. Національний дохід у 1990 році скоротився на 4 % а в 1991 – ще на 13 %.Дефіцитними стали не тільки промислові, а й продовольчі товари. Значне підвищення роздрібних цін та знецінення заощаджень на банківських вкладах різко погіршили життєвий рівень населення [5, с. 237].

Посилення кризових явищ в економіці призвело до тотального дефіциту товарів, зростання соціальної напруги у суспільстві, незадоволеності народу економічним становищем та недовіри до керівництва країни.

Першим рішучим кроком на шляху до повної національно-державної незалежності було прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990 року «Декларації про державний суверенітет України». А 24 серпня 1991 р. Верховна Рада проголосила Акт незалежності України, що відкрило новий етап в історії нашої держави.

 

2. Початок реформування національної економіки (1991–1994 рр.)

 

Для початку реформування Верховною Радою України були затверджені «Основи національної економічної політики». Почала створюватися законодавча база ринкової економіки: були прийняті закони «Про власність», «Про підприємництво», «Про банки та банківську діяльність», «Про приватизацію майна державних підприємств» та інші. Але економічні перетворення йшли дуже повільно. Ситуацію ускладнювали об’єктивні труднощі, які відмічаються вченими: економічний спад, пов’язаний з модернізаційними процесами; обвальний розрив економічних зв’язків, пов’язаний з руйнуванням СРСР та Ради Економічної Взаємодопомоги; системна криза народного господарства СРСР; глибока структурна деформованість мілітарізованої та високомонополізованої економіки України з застарілою техніко-технологічною базою підприємств та надмірним ресурсо- та енерговитратним характером виробництв; складність екологічної ситуації, зумовленою Чорнобильською катастрофою [1, с. 40]. Панував психологічний клімат колективної пасивності, не існувало єдності у суспільстві щодо необхідності ринкових реформ. Все це суттєво послабило стартові можливості України на шляху самостійного розвитку.

Одночасно Україна, як і інші постсоціалістичні країни, опинилась перед необхідністю вибору теоретичної концепції перетворень. Власної цілісної концепції суспільної трансформації в Україні не існувало. А в більшості країн основою ринкових перетворень стала концепція монетарізму – теорія, розроблена американським вченим лауреатом Нобелевської премії М. Фрідманом та його послідовниками. Згідно з рекомендаціями західних вчених та Міжнародного Валютного Фонду перехід до ринку повинен був відбуватись в три етапи. Перший – фаза стабілізації, коли уряд проводить політику боротьби з інфляцією та іншими наслідками розпаду соціалістичної економічної системи, другий етап – фаза становлення ринку, коли створюються основні інститути ринкової економіки. Третій етап – фаза структурного коректування, коли змінюється характер виробництва та зайнятості [7, с. 59].

Отже, реформи почалися з реалізації рекомендованої МВФ концепції монетаризму і головною метою було створення фінансово-кредитної інфраструктури, а не підтримка виробництва. До того ж, українські політичні лідери , виходячи із своїх особистих економічних інтересів, не виявляли бажання проводити радикальну економічну реформу. Вони зберігали вертикальну систему управління господарством та централізований розподіл ресурсів. Стабілізувати становище уряд намагався з допомогою важелів командно-адміністративної системи управління. З 1992 року в Україні проводилась відверто проінфляційна політика: дефіцит державного бюджету покривався необмеженою грошовою емісією. Інфляція призвела до обвального падіння реальних доходів громадян. Зростало безробіття. Соціально-економічні наслідки діяльності українських Президентів та урядів за період до 1996 р. свідчать, що українська політична верхівка на той час виявила мало політичної волі для реформування економіки.

Для дійсного переходу до ринку потрібно було вирішити дві взаємозалежні групи завдань. Перша група завдань була пов'язана з макроекономічними перетвореннями, для чого необхідні були зміни інституціонального характеру: створення законодавчої бази для розвитку ринків і ринкової інфраструктури, формування відповідних установ і організацій. Друга група завдань відносилась до сфери мікроекономіки і її виконання повинне було перетворити ринковий механізм у двигун економічного розвитку, фактор підвищення ефективності виробництва, зниження витрат, відновлення продукції, технологічного прогресу. І складність полягала в тому, що всі ці зміни повинні були відбуватися одночасно.

Перехід від планової до ринкової системи вимагав здійснити ряд кардинальних змін у економічних відносинах: прямі директивні зв'язки центра й підприємств треба було замінити непрямими зв'язками між підприємствами на основі товарно-грошових відносин; мотивація в діяльності підприємств також змінювалась – замість нарощування валового випуску продукції метою ставало виробництво продукції, що користується попитом; патерналістські відносини фондового розподілу зробленої продукції замінялися конкурентними відносинами підприємств. Такий перехід вимагав в першу чергу чіткого визначення прав власності, без чого неможливе підприємництво й вільна господарська діяльність, і чому сприяв прийнятий у 1991 р. Закон «Про власність».

Функціонування ринку потребувало наявності достатньої для створення конкурентного середовища кількості підприємств різноманітних форм власності: державних, колективних, спільних, індивідуальних. Пропорційність між цими формами визначає ринок, оскільки відносини власності є економічним ґрунтом системи господарювання. Тому перетворення у перехідній економіці треба було починати зі зменшення монополізму держави на привласнення засобів та результатів виробництва та переходу до різноманітних форм власності. Цей перехід передбачав широке роздержавлення власності та приватизацію. Але ці процеси на початку 90-х років гальмувались політичною верхівкою та неоднозначно сприймались у суспільстві.

Поступово з появою різноманітних форм власності почався і розвиток підприємництва. Цьому сприяло прийняття у 1991р. законів про підприємства та про підприємництво в Україні. Для розвитку підприємництва необхідна була і наявність підприємницького середовища, умов, свого роду клімату, у формуванні чого велика роль належить політиці держави. Труднощі розвитку підприємництва в цей період були пов’язані не тільки з відсутністю у підприємців досвіду та достатніх коштів, але і з недосконалістю законодавства, наявністю чиновницької бюрократії та корупції.

Таким чином, перехідна економіка як соціально-економічна система, виведена зі стану рівноваги, вимагала для своєї стабілізації на якісно іншій основі не тільки створення нових інститутів, але і принципово нової схеми взаємин між державою й економічними суб'єктами. Особлива роль держави в перехідній економіці також зв'язана з тим, що у економічних суб'єктів за тривалий період існування планової системи сформувалася стійка потреба в регламентації свого поводження з боку вищих органів. Тому перехід до автономного, незалежного існування, коли орієнтири поводження економічних суб'єктів повинні будуватися, виходячи з умов важко передбачуваного, невідомого їм ринку, не може протікати поза координуючою функцією держави, щоб уникнути руйнівних наслідків трансформації. Хоча, як відмітив І. Лукінов, держава по-різному може реформувати економічну систему, руйнуючи або утворюючи її, або обираючи для цього змішані моделі [6, с. 8].

Таким чином, стратегічною метою державного регулювання трансформаційної економіки вважається, по-перше, створення макро- та мікроекономічних умов для забезпечення повноцінного функціонування ринкових регуляторів, ефективної діяльності суб’єктів господарювання, становлення конкурентноздатного національного виробництва, збалансованого і стабільного економічного розвитку; по-друге, формування гідних умов життя і праці громадян країни, задоволення їх потреб, реалізації соціальних цілей суспільства. Тому у перехідному періоді держава виконує як традиційні функції (цільову, регулюючу, контролюючу, соціальну), так і тимчасові, пов’язані зі створенням умов щодо формування ринку: це макроекономічна стабілізація, впровадження ринкового законодавства, реалізація конкурентних переваг країни, роздержавлення, структурна перебудова економіки, створення ефективної кредитно-грошової і фінансової систем, формування конкурентного середовища, ринкової інфраструктури, ефективної системи соціального захисту населення, проведення інституційних перетворень (створення правових інститутів, системи нових установ ринкового типу, нової системи управління економікою) тощо [4, с.30].

Держава повинна також здійснювати послідовну економічну політику. Але, як відомо, в будь-якій країні політики і державні діячі знаходяться під впливом власних інтересів, політичних обмежень, чекань, невизначеностей. Це завжди ускладнює прийняття політичних рішень в економіці і в Україні ці фактори мали суттєвий вплив на реалізацію економічної політики в умовах перетворення економіки.

Виконання функцій державою в цей період в Україні було пов’язано і з наявністю бюрократії і корупції в держапараті, зі зрощуванням його з тіньовою економікою і мафіозними структурами. Протидію цьому становить всілякий розвиток демократії, підвищення ролі виборних органів і розвиток суспільного контролю, але в Україні ці процеси не були розвинуті. Частка тіньового сектору в економіці у кінці 90 рр. становила більш 40 % (у 1990 р. – 14 %). До зростання тіньового сектору в цей період призвели такі незаконні дії, як масове розкрадання державного майна в процесі приватизації, шахрайська діяльність багатьох інвестиційних компаній, корупція, незаконні валютні операції.

Успішність трансформаційних процесів була обумовлена також тривалістю формування системи державного регулювання економіки (ДРЕ) в Україні. На це вплинули такі суб’єктивні фактори, як невпорядкованість відносин між основними гілками влади; відсутність на початковому етапі реформування наукової концепції та програми перетворень; недосконалість законодавчого забезпечення реформ; помилки та прорахунки уряду; відсутність команди реформаторів; традиції державного патерналізму (від лат. «рater» – батько); українська ментальність (соціально-психологічні особливості нації): консерватизм, обережність, надмірна терплячість, сподівання на чиюсь підтримку. В той же час самій системі ДРЕ України були притаманні специфічні риси: вплив традицій адміністративно-командної системи управління; відсутність чіткої стратегії перетворень; нераціональна організаційна структура управління; традиційні бюрократизм і корумпованість службовців [4, с. 28–29].

До того ж непідготовленість до ринкових відносин населення і керівників середньої і вищої ланок сприяли багатьом помилкам, прорахункам та труднощам перехідного періоду.

Завдяки переліченим об’єктивним та суб’єктивним негативним факторам перехід до ринкової економіки в Україні проявився як затяжна економічна криза. У 1990–1994 рр.: ВВП знизився на 46,5 %, дефіцит державного бюджету досяг 18,5 % ВВП і покривався прямою грошовою емісією НБУ , внаслідок чого гіперінфляція перевищила 10250 %; капітальні вкладення знизились на 57 % [5, с. 240].