БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 6 страница
У роки фашистської окупації Франції був ув'язнений у концтаборі. Помер у французькому містечку Мужен недалеко Канн. Автор літературних творів - романів “Чесність з собою”, “Заповіти батьків”, “Записки Кирпатого Мефістофеля”, “Божки”; п'єс “Щаблі життя” (1907), “Великий Молох” (1907), “Меtеntо”( 1909), “Чужі люди”, “Базар” (обидві - 1910), “Гріх”(1918); драм “Брехня”(1910), “Чорна Пантера і Білий Медвідь”(1911), “Натусь”(1912) та ін. В 1920 опублікував дуже тенденційні спогади “Відродження нації” (1920, т.1-3). В емігрант написав драми “Закон”, “Великий секрет”, “Ательє щастя”, “Пророк”, “Над”.
ВИПИСНІ КОЗАКИ (випищики) - українські козаки, виключені рішеннями уряду Речі Посполитої з козацьких реєстрів (списків) наприкінці 15 - I пол. 17 ст. Після утворення у 1572 реєстового козацького війська кількість занесених до реєстру козаків часто змінювалася, в т. ч. і у сторону зменшення. Переважно це вибувалося після поразки козацько-селянських повстань. Так, після придушення повстань 1637 - 1638 і прийняття сеймом Речі Посполитої “Ординації Війська Запорізького...”, козацький реєстр було зменшено з 8 до 6 тис. козаків. 2 тис. не були вписані до реєстру і стали В. к. Однак чисельність цієї категорії козаків була значно більшою. Після Куруківської угоди 1625 їх було понад 20 тис.
В. к. було заборонено називатися козаками, утворювати військові загони, обирати собі старшину і навіть проживати на “волості” (в місцях розселення реєстрових козаків). Не підлягали вони і козацькому судочинству. В. к. повинні були повернутися до одного з станів тогочасного українського суспільства (селянства чи міщанства). Незадоволені своїм становищем, вони часто переходили на Запорізьку Січ і активно включалися у національно-визвольну боротьбу проти шляхетської Речі Посполитої.
ВИРА - грошовий штраф за вбивство вільної людини у Київській державі. В. сплачував вбивця на користь князя, (якщо йому вдалося уникнути кривавої помсти). За “Руською правдою”, помста зі сторони родичів вбитого могла бути замінена сплатою 40 гривень. За вбивство ж представника князівської адміністрації потрібно було сплатити подвійну В. (80 гривень). Піввира (20 гривень) сплачувалась за нанесення тяжких тілесних пошкоджень і вбивство невірної жінки. У випадку, якщо вбивцю не знаходили, “дику” В. платила вся община - верв, на території якої було знайдено труп вбитого.
ВИСОЧАН СЕМЕН (Сень Гнатович; р. н. невід. -п. 1666) - керівник національно-визвольного повстання 1648 у західно-українських землях, полковник лисянський. Восени 1648 В. очолив масовий народний рух проти польського гніту у Галичині, який розпочався під час походу української армії під проводом Б.Хмельницького на Львів (див. національно-визвольна війна українського народу під проводом Б Хмельницького 1648-57). В. організував в р-ні Отині (тепер Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.) 15-тисячне повстанське військо, яке поділялося на полки і сотні, було озброєне артилерією. Повстанці, очолювані В., успішно діючи в тилу польської армії, здобули найбільшу польську фортецю на Прикарпатті -Пнів (тепер с. Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл.). В грудні 1648 повстанські полки під командуванням В. вели тяжкі бої з польськими військами за переправи через Дністер, проте під тиском переважаючих сил противника були змушені відступити у Правобережну Україну. В 1651 воював на Брацлавщині у війську І.Богуна, брав участь в обороні Вінниці від польських військ. В 1659 отримав звання козацького полковника. В 1664-65 В. був одним з керівників повстання проти польського панування на Правобережній Україні під проводом кальницького полковника В.Варениці, визначився під час оборони Лисянки (тепер Черкаська обл.). На початку 1666 В. потрапив у московський полон, був вивезений до Москви, де і помер.
ВИТВИЦЬКИЙ СТЕПАН (1884 - 9.10.1965) -відомий український громадсько-політичний діяч. Н. на Станіславівщині. Навчався на юридичному ф-ті Львівського і Віденського ун-тів. У студентські роки очолював Академічну Громаду у Львові та організацію “Січ” у Відні. В 1915-18 - член редакції “Діла” і редактор “Свободи” у Львові. В жовтні 1918 В., будучи членом Української-Національно-Демократичної Партії, обраний на посаду секретаря Української Національної Ради ЗУНР - ЗОУНР, член Президії УНРади, згодом - державний секретар закордонних справ Республіки. У 1919 очолював делегацію ЗОУНР на переговорах з спеціальними місіями Найвищої Ради держав Антанти на чолі з генералом Бертелемі (лютий 1919) і ген. Л.Ботою (травень 1919) про умови перемир'я з Польщею. З жовтня 1919-заступник голови дипломатичної місії Директорії УНР (голова А.ЛІвицький) у Варшаві. Протестуючи проти проекту умов Варшавського договору 1920, залишив переговори. Деякий час керував роботою секретаріату закордонних справ в уряді ЗУНР в еміграції у Відні. В 1921-23 В., очолюючи місії ЗУНР у Парижі і Лондоні, домагався від урядів цих країн визнання факту окупані Польщею території Східної Галичини і відновлення незалежності. 1925-39 В. - один з провідних членів Українського Національно-Демократичного Об'єднання, заступник голови УНДО (з 1938). В 1935-39- посол до польського сейму і член Української Парламентської Репрезентації. 31945 жив у Німеччині. В червні 1948 став одним з ініціаторів створення Української Національної Ради, був обраний заступником голови Виконавчого Органу УНРади і керівником відділу закордонних справ. З березня 1954 - після смерті А.Лівицького - обраний президентом УНРади. Помер 9.10.1965.
ВИТЕЧІВСЬКИЙ З'ЇЗД 1110 - другий з'їзд князів Київської держави, скликаний у м.Витечеві (тепер Київської обл.) з ініціативи Володимира Мономаха в серпні 1110. На В.з. розглядалось питання про примирення князівських міжусобиць і об'єднання сил для боротьби проти половців. 10.8.1110 князі Св'ятополк Ізяславич, Володимир Всеволодович Мономах, Давид і Олег Св'ятославичі уклали договір про припинення міжусобної боротьби. Княжий суд позбавив Володимир-Волинського князівства князя Давида Ігоровича, який порушив перемир'я, укладене на Любецькому з'їзді 1097, і спричинив міжусобну війну . В замін йому було надано у володіння Бузьк, Острог, Дубно, Чорторийськ, а незабаром - Дорогобуж та 4000 гривень срібла. Після з'їзду відбулись спільні походи князів проти половив, які надовго припинили напади цих кочівників на Київську Русь.
ВИТОВТ (Вітовт, Вітаутас; 1350 - 27.10.1430) -великий князь литовський (1392-1420), син Кейстута. В 1370-76 брав участь у походах проти Тевтонського ордену, а 1372 - на Москву. Виступав проти умов Кревської унії 1385, боровся за політичну незалежність Литви від Польщі. За угодою, укладеною в 1392 в Острозі В. був визнаний польським королем Ягайлом довічним правителем Литовського князівства. Ліквідував на території України найбільші удільні князівства - Волинське, Київське, Новгород-Сіверське і Подільське та створив замість них звичайні литовські провінції, в яких правили великокнязівські намісники, а Західне Поділля був змушений передати Ягайові. Вів тривалу боротьбу з татарами, намагаючись витіснити їх з Українського Причорномор'я. 12.8.1399 литовські війська на чолі з В. були розбиті татарськими загонами у битві над Ворсклою, але в 20-х рр. 15 ст. В. все ж зайняв Поділля і зумів розширити свої володіння до Чорноморського узбережжя. Будував на південних кордонах своєї держави велику систему укріплень, яка складалася з фортець Каравул, Білгород, Хаджібей. Протягом 1406-08 здійснив три походи у Московське князівство, встановивши в 1408 кордони між Литвою і Московією по р.Угрі. Вів тривалу війну проти Тевтонського ордену. В 1410, в ході “Великої війни”, В. разом з Ягайлом очолював польсько-литовсько-українські війська, які завдали поразки німецьким рицарям в Грюнвальдській битві 1410. В сприяв розвиткові торгівлі, ремесел, запроваджував у містах, в т.ч. і в Україні, магдебурзьке право. В 1413 уклав з Польщею Городельську унію 1413, яка обмежувала права і привілеї української шляхти у Великому князівстві Литовському. 15.11.1415 за ініціативою В. собор єпископів у Новгородку висвятив всупереч волі Константинопольського Патріарха митрополитом київським і литовським Григорія Цамблака.
ВИШЕНСЬКИЙ ІВАН (н. між 1545-50 -п. після 1620) - видатний український письменник-полеміст. Н. в м.Судова Вишня (тепер Львівська обл.). Був високоосвіченою людиною, брав участь у діяльності Львівського братства. Жив у Луцьку і Острозі. З кінця 1580-х років перебував на Афоні, який був центром православного чернецтва на Сході. Прийнявши чернецтво, поселився в печері, ставши схимником-анахоретом. Посилав в Україну свої пристрасні послання, адресовані до князя К. Острожського, до братств, священиків і всіх українців. В 1605 приїжджав в Україну і жив в Манявському Скиті з Й.Княгицьким. Літературну діяльність В. розпочав одночасно з Острозькою групою полемістів. Відомо близько 20 творів В., найвизначніші з яких - “Обличеніє діявола-миродержца”, “Послание к утекшим от православія єпископам”, “Порада о очищенію церкви” та ін. В своїх творах критикував Берестейську унію і католицизм, весь тогочасний церковний і світський лад. Помилковими були виступи В. проти системи світської освіти, вивчення іноземних мов та античної філософії, а також народних звичаїв та обрядів: В. вбачав у них поганські риси. Творчість В. вплинула на розвиток жанру сатири в українській Літературі. Твори В. вивчали , І.Франко, М.Сумцов, А.Кримський. М.Грушевський, М.Возняк.
ВИШНЕВЕЦЬКИЙ ДМИТРО (р. н. невід. -п. 1563) - український князь, перший з достовірно відомих козацьких гетьманів (бл. 1552-1563). Походив з старовинного волинського роду Гедиміновичів. Власник земельних маєтків у Кременецькому повіті. В 1550-53 - староста Черкаського і Канівського повітів. Бл. 1552 (за ін.даними 1554-55,1556) збудував на о-ві Мала Хортиця замок, який став прототипом Запорізької Січі і згуртував на боротьбу проти татар кілька сот козаків. 1554 знову призначений Сигізмундом II Августом старостою канівським і черкаським. В 1557-58 відбивав напади кримських татар на чолі з ханом Девлет-Гіреєм І на Хортицю. В жовтні 1657 В. на чолі козаків здобув турецьку фортецю Іслам-Кермен і вивіз звідти всі гармати на Хортицю. В. пробував організувати союз держав (Польща, Московія), в якому би брали участь і запорожці для боротьби проти Туреччини і Кримського ханства. На початку 1559 здійснив вдалий похід у Крим, визволивши з неволі кілька тисяч українських невільників. У червні запорожці під проводом В. напали на турецьку фортецю Азов. У 1563 втрутився в боротьбу за молдавський престол. Під час походу у Молдавії 4-тисячний козацький загін на чолі з В. зазнав поразки у бою під Сучавою ви військ претендента на молдавський престол Стефана IX Томші. В. був взятий в полон і виданий турецькому уряду. За повідомленням “Хроніки Мартина Бєльського” В. після жорстоких катувань за наказом султана Сулеймана II був скинений з вежі на залізні гаки, вмуровані у прибережну стіну в Константинополі, на яких і помер. В. -герой української народної думи про Байду.
ВИШНЕВЕЦЬКИЙ МІХАЛ (Михайло) - Фома-Корибут (1633, за ін. даними 31.7.1640 -10.(20).11.1б73) - польський король (1669-73). Син Я.Вишневецького. За правління В. М. у Речі Посполитій послабилась королівська влада. За В.М. Польща, намагаючись захопити Правобережну Україну, підтримувала претендента на гетьманство М.Ханенка і вела війну проти П.Дорошенка. Влітку 1672 українсько-турецька армія, здобувши фортецю Хотин, вступила в Галичину. Після короткотривалої облоги українсько-турецькими військами Львова В.М. був змушений укласти Бучацький мирний договір 1672, за умовами якого Україна ставала незалежною державою під протекторатом Туреччини. Помер у Львові.
ВИШНЕВЕЦЬКИЙ ЯРЕМА (Ієремія) (1612 -20.8.1651) - один з найбільших магнатів, князь, воєвода руський (з 1646). Походив з українського князівського роду. Навчався в єзуїтському колегіумі у Львові, вивчав військову справу в Італії та Іспанії. В 1631 прийняв католицтво. Володів величезними маєтками у Півобережній Україні, Волині і в Поліса Утримував наймані війська. Резиденцією В. було місто Лубни, де він часто приймав послів іноземних держав. Очолював магнатську опозицію, яка виступала за збереження своїх привілеїв і політичних впливів, проти зміцнення королівської влади у Речі Посполитій. В 1632-34 брав участь у війні проти Московської держави, під час якої відзначалися українські козаки під проводом гетьмана Т.Орендаренка. Під час національно-визвольної війни під приводом Б. Хмельницького 1648-57 маючи 12-тисячний загін надвірного війська, з надзвичайною жорстокістю розправлявся з українським населенням. В липні 1648 надвірні загони В., В.Заславського і Я.Тишкевича зазнали нищівної поразки в боях під Махнівкою, П'яткою і Староконстантиновом від українських військ на чолі з М.Кривоносом. Після розгрому польської армії в Пилявецькій битві 1648 В.Я. втік до Львова. Влітку 1649 отримав титул коронного гетьмана. Продовжував боротьбу за відновлення польської влади в Україні.
ВИШНЕВЕЦЬКІ - український князівський рід. Про походження роду в науковій історичній літературі єдиної думки немає. За одними даними В. були галуззю княжого роду Несвіцьких (засновник - Федір Несвіцький), за ін. -нащадками великого князя литовського Ольгерда (родоначальник - Федір Корибут). Володіли величезними земельними маетностями в Україні, займали керівні посади в органах державної влади Польщі. Найвизначніші представники: Іван В. (рр.н. і см. невід.) - староста пропойський і чечерський ( 1536-43). Андрій В. (рр.н. і см. невід.) - волинський каштелян (1569) і брацлавський воєвода (1572). Дмитро В. (рр.н. невід - п. 1563) - український козацький гетьман (див. Д.Вишневецький). Костянтин В. (рр.н. і см. невід.) - староста житомирський (1583). До цього роду відносять: Ярему В. (1612-1651) -воєвода руський з 1646 (див. Я.Вишневецький). Міхал В. (1633-1673) - король Польщі з 1669 (див. Вишневецький Міхал). В 40-х рр. 18 ст. рід В. перестав існувати, а їхні володіння перейшли до польських магнатів Замойських.
ВІДЕНСЬКІ АРБІТРАЖІ 1938 1 1940 - назва двох підписаних у Відні представниками Німеччини (міністр закордонних справ Й.РІббентроп) та Італії (граф Г.Чіано) рішень про передачу Угорщині значних територій Чехо-Словаччини і Румунії. На поставі рішень першого В.а. від 2.11.1938 від Чехо-Словаччини було відторгнуто і приєднано до Угорщини південну Словаччину і частину Карпатської України (Угорський, Іршавський, Мукачівський і Севлюшський повіти з містами Ужгород, Мукачів, Берегів) загальною площею 11 927 км2 і 182 тис.населення. В результаті другого В.а. від 30.8.1940 від Румунії до Угорщини відходила Північна Трансильванія з територією 43.492 км і населенням 2,4 млн. чол. Відповідно до мирного договору з Угорщиною, пописаним 10.2.1947 у Парижі, рішення обох В.а. було скасовано.
ВІЗАНТІЯ (ВІЗАНТІЙСЬКА ІМПЕРІЯ) -прийнята в історичній науці назва держави, що утворилася наприкінці 4 ст. у східній частині Римської імперії. Назва походить від Візантії -колонії, заснованої у 7 ст. до н. е. вихідцями з грецького міста Мегари на європейському березі протоки Босфор. Вигідне географічне становище колонії - на перехресті світових торгових шляхів - спричинилося до побудови тут імператором Костянтином 1 (324-337) нової столиці імперії. Будівництво нового міста, названого Константинополь (місто Константина) розпочалося у 326 і офіційно завершилось у 330. Нова столиця стала центром світової держави, яка одержала назву Східна Римська імперія (Імперія ромеїв) і проіснувала до 1453, коли Константинополь (Царгород) був здобутий турками.
Східна Римська імперія утворилася в результаті розпаду Римської імперії, який відбувся після смерті імператора Феодосія Великого (395).Тоді в кожній її половині з'явився самостійний імператор: у західній - Гонарій (395-423), у Східній - Аркадій (395-408), якого вважають першим візантійським імператором. Територія В. охоплювала землі Балканського пів-ва, Малу Азію, Сірію, Палестину, Єгипет, Лівію (Кіренаїку), частину Месопотамії, Вірменії та Грузії, а також південь Кримського пів-ва (Херсонес), острови Егейського та Середземного морів (Кріт та Кіпр). Офіційною мовою у 4-6 ст. була латинська, а згодом - грецька.
Вже в перші століття н. е., після втрати Італією домінуючої ролі в економічному житті Римської імперії, її місце посідають східні провінції (особливо Мала Азія, Сірія та Єгипет), де ще в епоху еллінізму була створена система, що базувалася на нових формах ведення сільського господарства. Важливим фактором було також зростання міст та торгівлі. Найбільшими центрами світової торгівлі були Константинополь, Антіохія, Александрія. Високий рівень розвитку економіки сприяв зміцненню В., яка у 9 ст. досягла найвищої могутності. За правління імп.Юстиніана (527-565) було проведено адміністративну та законодавчу реформи, зміцнено централізацію держави, створено міцну армію. Це дало можливість В. суттєво розширити свою територію. Були завойовані Північна Африка (533-534), Італія (555). Далмація, Південно-Східна Іспанія, Сіцілія, Сардінія, Корсіка та Балеарнські о-ви. Однак, вже наприкінці 6 ст. імперія вступає в період глибокої кризи і вже до середини 8 ст. її територія зменшується майже вдвічі. На початку 7 ст. спочатку перси, а згодом араби завоювали Сірію, Палестину та Єгипет. У сер. 7 ст. на Балканському пів-ві утворилося міцне Болгарське царство. Тоді ж лангобарди підкорили собі територію Італії, де під контролем візантійських властей залишилися лише Равенна, Рим та Неаполь.
Лише на початку 8 ст. імператору Льву III (717-741) вдалося зупинити натиск арабів і стабілізувати ситуацію на кордонах імперії. Впродовж наступних трьох віків В. з перемінним успіхом вдавалось утримувати свої землі. На сході, внаслідок занепаду Арабського халіфату, візантійцям вдалося підкорити Кілікію, Вірменію, частину Месопотамії, о-в Кіпр. Менш вдалими були воєнні дії на заході. Тут імперія втратила Сіцілію, Мальту, Кріт (відвойований у 2-й пол. 9 ст.). Найбільш важливими були взаємини з Болгарією, яка на початку 9 ст. стала небезпечним ворогом імперії. У 811 хан Крум розгромив візантійське військо і обложив Константинополь. Згодом його внук Симеон захопив майже всі володінні імперії на Балканах за винятком Царгорода і Сопуні (м. фессалоніки). Лише у 2-й пол. 9 ст. В. вдалося ліквідувати загрозу зі сторони болгар, держава яких у 1018 була завойована і перетворена на одну з провінцій імперії.
У 2-й пол. 9 ст. на сході з'явилися турки-сельджуки, які почали загрожувати сх. провінціям імперії. У битві при Манцикерті (1071 ) візантійські війська зазнали поразки, а імператор Роман Діоген потрапив у полон. Після цього турки-сельджуки швидко захопили значну частину Малої Азії і створили тут Рулинський (Іконійський) султанат. Одночасно на заході активізували воєнні дії нормани, які захопили володіння імперії на Аппенінському пів-ві.
Під впливом військових невдач і в самій імперії загострюється внутрішньополітична боротьба, яка проявилася у виступах великих землевласників проти імператорської влади і зростанні сепаратних тенденцій в окремих провінція. Останній період розквіту В. припадає на правління тут династії Комненів. Завдяки проведенню ряду політичних, економічних, адміністративних реформ феодального характеру, вдалося стабілізувати становище імперії. Однак, вже наприкінці 12 ст. явними стають ознаки кризового стану держави. Вона ще знайшла сили стримувати натиск норманів на Балканах, за допомогою хрестоносців було відвойовано частину Малої Азії. Але під час IV Хрестового походу (1204) хрестоносці за дорученням Венеції, здобули і пограбували Константинополь. Візантійська імперія припинила існування як політичне ціле. На її обломках утворився ряд феодальних самостійних держав -Латинська імперія з центром в Царгороді та ряд залежних від неї утворень (князівство Ахайя, герцогства Афіни, Наксос та ін.), Епірський деспотат, Ніклоська та Трапезундська імперії в Малій Азії.
Німейська імперія завдяки вигідному географічному становищу і ряду реформ, проведених у ній представниками династії Палеологів, досить швидко зміцніла і вже у 1261 імператор Михаїл VIII Палеолог захопив Константинополь і відновив Візантійську імперію. Територія її охоплювала пн.-зах. частину Малої Азії, основну частину Македонії та Фракії, ряд островів на півночі Егейського моря та південну частину Пелопонесу. Однак і надалі становище імперії залишалося вкрай важким. Зі сходу їй загрожували турки-османи, з півночі - серби і болгари, частину островів захопили венеціанці, а латинські рицарі - Пелопонес і середню Грецію. Найбільш небезпечним ворогом В. були турки-османи, які у 14 ст. захопили землі Балканського пів-ва і підійшли до Константинополя. Останній візантійський імператор Константин XII Палеолог (1449-1453) був васалом Туреччини і володів лише столицею. У 1453 турки після нетривалої облоги штурмом здобули Константинополь, після чого Візантійська імперія перестала існувати. Трапезундська імперія проіснувала до 1461 коли її землі також були захоплені турками. Історія В. тісно пов'язана з долею народів, що в різні епохи проживали на українських землях. У перших століттях н. е. імперія контактувала з племенами, які розселялися у Прикарпатті, Придністров'ї, Північному Причорномор'ї, Криму. В часи т. зв. “великого переселення народів” тут пролягали шляхи, якими кочові орди (готи, гунни, авари та ін.) переселялися до кордонів Римської, а згодом Візантійської імперії. У 4-6 ст. на теритрію В. здійснювали походи слов'яни -анти, що створили перше державне слов'янське утворення на українських землях - Антський племінний союз. Згодом слов'яни розпочали масову міграцію та територію Балканського пів-ва, і незабаром вони стали домінуючим населенням в окремих регіонах. В. Після утворення у 9 ст. Київської держави, її контакти з В. стали широкомасштабними і багатогранними, вони охоплювали політичне, економічне та культурне життя обох країн. Вперше історичні джерела згадують про великий похід русичів на Візантію в 860. Тоді князі Аскольд та Дир здійснили невдалу облогу Константинополя. Результатом цього походу був початок широкого ознайомлення з християнським віровченням і його поширення на Русі. Особливо жвавими були зв'язки між обома державами у 9 ст. Князь Олег двічі (907,911) ходив походами на Царгород і добився укладення вигідної торгової угоди з В., що надавала широких привілеїв руським купцям. Менш успішною була візантійська політика князя Ігоря. Два невдалі походи на Константинополь (941, 944) привели до укладення невигідного для Київської держави торгового договору. На новий рівень поставила русько-візантійські відносини княгиня Ольга, яка у 957 на чолі посольства відвідала Костантинополь.Там вона вела успішні дипломатичні переговори з імператором В. Константином VII Багрянородним. Є свідчення, що саме під час свого перебування у Царгороді Ольга прийняла християнство. Результатом її місії було покращення торгових зв'язків між обома державами. У роки правління Святослава Ігоровича відносини між Київською державою і В. суттєво погіршилися. Причиною цього було прагнення обох сторін укріпитися з Болгарією. Воєнні дії Святослава на Дунаї, що тривали впродовж 968-971 закінчилися його поразкою і укладенням невигідної для Русі угоди під Доростолом. Невдовзі після цього сам князь був вбитий у сутичці з печенігами, які діяли у згоді з В. Постійно підтримував зв'язки з візантійськими імператорами Володимир Святославич. Внаслідок тривалих дипломатичних переговорів і військового походу на Корсунь (Херсонес) йому вдалося добитися укладення шлюбу з сестрою імператора Анною. Результатом відносин з В. було і хрещення Русі у 988. По-різному складалися відносини між обома державами в 11 ст. Саме тоді відбувся останній великий військовий похід русичів на В. (1043), який закінчився невдало. Але вже незабаром син Ярослава Мудрого Всеволод був одружений з внучкою візантійського імператора Константина Мономаха. В часи розпаду Київської держави В. утримувала тісні зв'язки з окремими князівствами, насамперед- Галицьким. Дочка князя Володаря Ростиславича була одружена з представником візантійської правлячої династії, а наступник візантійського престолу Андроник Комнен був частим гостем галицького князя Ярослава Осмомисла. З часів прийняття християнства особливо тісними стають культурні і духовні зв'язки з В. Аж до 1686 православна церква на українських землях перебувала у канонічній юрисдикції патріарха константинопольського. Київськими митрополитами майже постійно були вихідці з В. Впродовж домонгольського періоду лише два з них були руського походження -Іларіон (1051) та Климентій Смолятич (1147). Однак Київська митрополія мала значну внутрішню незалежність від патріарха і одночасно не була підпорядкована світській владі, як церква у В. чи згодом у Москві. В період входження українських земель до складу Польщі та Литви православна церква добилася ще більшої самостійності у вирішенні своїх внутрішніх питань, хоча і надалі продовжувала керуватися збірником візантійського церковного права “Номоканоном”. Значним був вплив візантійських церковних норм на організацію чернечого життя в Україні, розвиток української літератури, архітектури та образотворчого мистецтва.
ВІЙСЬКОВИЙ ШКІЛЬНИЙ ОТАМАН(кошовий шкільний отаман) - у Запорізькій Січі (16-18 ст.) виборна службова особа, яка піклувалася діяльністю січової школи. Розпоряджався шкільними коштами, дбав про харчі та побутові умови для молодих і старших школярів. В.ш.о., яких, як правило, було двоє, обиралися і скидалися самими школярами.
ВІЙСЬКО ЗАПОРІЗЬКЕ 1. В.З. низове, реєстрове - офіційна назва реєстрового козацького війська, утвореного у 1572 рішенням польського короля Сігізмунда II Августа для оборони південних кордонів Речі Посполитої від нападів турків та кримських татар. Формувалося з українських козаків, яких вносили у спеціальний список - реєстр, чисельність якого часто змінювалася (у 1572 - 300 чол., у 1630-38 - 8 тис. чол.). В результаті національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 В.З. низове було підпорядковане польським властям і перестало існувати. 2. Офіційна назва-відновленої внаслідок національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 української національної держави - Гетьманщини та її збройних сил. 3. В.З. низове - офіційна назва Запорізької Січі та її війська, що вживалася впродовж 16-18 ст.
ВІЙСЬКОВИЙ ДОВБИШ (кошовий довбиш, политаврник) - у Запорізькій Січі (16-18 ст.) військовий службовець, що відав військовими литаврами, за допомогою яких скликав запорожців на загальні козацькі ради (І.І. нового року, на 2-3 день Великодня, на 1.10-храмове свято Покрови Богородиці на Січі), а також перед військовими походами або під час прибуття на Січ офіційних осіб. Здійснював інші важливі функції, зокрема поліційні - роздягав засудженого і.приковував до ганебного стовпа на січовому майдані, був присутній при виконанні вироків. В.д. збирав на користь війська мито і податок при переправах через ріки (перевізне) в межах Вольностей Війська Запорізького. В.д. допомагав піддовбиш.
ВІЙСЬКОВИЙ КАНТАРЖІЙ (кошовий кантаржій; від грецького - вага) - у Запорізькій Січі (16-18 ст.) службова особа, яка була охоронцем військових мір і ваг, що служили еталоном для всіх торгівельних операцій, здійснюваних на Запоріжжі. В.к. збирав податок на користь кошової скарбниці з усіх привезених на Січ товарів і продуктів. Жив в окремому приміщенні на базарній площі.
ВІЙСЬКОВИЙ ОСАВУЛ - виборна службова особа, яка обіймала одну з найважливіших військово-адміністративних посад у Запорізькій Січі 16-18 ст. Обирався на військовій раді строком на один рік. В.о. у мирний час стежив за дотриманням порядку на Січі, а у воєнний час -у таборі. В.о. відав заготівлею провіанту на випадок війни; розподілом, за наказом кошового отамана, грошової і натуральної платні, захистом інтересів запорожців у прикордонній зоні; охороною подорожуючих територію Запоріжжя; очолював козацьку розвідку і стежив за ходом битв, вводячи по мірі потреби у бій резерви. У судових справах В.о. виконував роль слідчого -проводив дізнання з приводу суперечок між січовиками, злочинів серед сімейних козаків, розглядав скарги на місці, стежив за виконанням судових вироків, переслідував злочинців збройно. Знаком влади В.о. була дерев'яна палиця з потовщеннями на кінцях, скріплена срібними кільцями. Помічником осавула обирали військового підосавулія, а під час війни -військового обозного (див. Обозний).
ВІЙСЬКОВИЙ ПИСАР (кошовий писар) -виборна службова особа, що відала всією канцелярією Запорізької Січі у 16-18 ст. В.п. розсилав накази по куренях, вів рахунки прибутків і витрат, здійснював дипломатичне листування. Ведучи всю документацію і кореспонденцію, писар мав значний вплив на внутрішню і зовнішню політику Війська Запорізького. Особа, яка отримала лист або відписала його за писаря - страчувалась. У роботі писарю допомагав кошовий підписарій. Знаком посади В.п. була довга чорнильниця-каламар (“калям” від східн. - тростина), яку він під час військових рад зберігав за поясом, а також гусине перо, застормлене за праве вухо. В.п. обирався козацькою радою строком на рік, але як правило, займав цю посаду протягом багатьох років. Останнім писарем Запорізької Січі був І.Глоба.
ВІЙСЬКОВИЙ ПУШКАР (кошовий пушкар)-військова службова особа, яка відала всією артилерією і артилерійськими боєприпасами у Запорізькій Січі в 16-18 ст. Виконував одночасно функції наглядача січової в'язниці. На допомогу В.п. обирався підпушкар та кілька гармашів або канонірів.
ВІЙСЬКОВИЙ СУДДЯ (кошовий суддя) -службова особа, яка відала судовими справами у Запорізькій Січі в 16-18 ст. В.с. розглядав кримінальні і цивільні справи, проводив разом з військовим осавулом слідство і виносив вироки. У своїх рішеннях керувався нормами українського звичаєвого права і традиціями судової практики Київської держави. Вироки судді затверджував кошовий отаман, а смертні - рада. В.с. обирався на військовій раді строком на один рік. Зовнішнім знаком влади В.с. була велика срібна печатка, яку він мусів мати при собі під час військових зібрань і скріплювати нею підпис кошового отамана на документах, ухвалених військовою радою. В.с. будучи найближчим помічником кошового отамана, часто призначався наказним отаманом. Останнім суддею Запорізької Січі був П.Головатий.