БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 19 страница
В цій ситуації розчарований політикою Туреччини Д. вирішив зректися булави. Восени 1675 на козацькій раді в Чигирині Д. склав гетьманські клейноди, а І.Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Але московський уряд вимагав від Д. присяги на лівому березі Дніпра в присутності І.Самойловича і І.Ромодановського, віл чого Д. рішуче відмовився. Восени 1676 30-тисячна московська армія і полки І.Самойловича знову обложили Чигирин. 19.9.1676 розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв всього двохтисячний загін серденят. Після кількагодинного запеклого бою Д., розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір. Після зречення з гетьманства Д. поселився в с.Сосниці (тепер Чернігівська обл.), проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви. В 1679-82 Д. жив у Вятці. Останні роки життя Д. провів у с.Ярополчому під Москвою, де і помер. Все життя і діяльність гетьмана Д., визначного державного і політичного діяча свого часу, були спрямовані на досягнення повної державної незалежності та збереження територіальної єдності України. Власне таку оцінку його діяльності давали такі видатні українські історики як В.Антонович, М.Костомаров, М.Грушевський. Д.Дорошенко та ін.
ДРАГОМАНОВ МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ(псевдонім Кирило Василенко, Волинець, М.Галицький, М.Гордієнко, М.Кузьмичевський, П.Петрик, М.Толмачов, Українець, Чудак та ін.) -(18(30).9.1841 - 20.6(2.7).1895) - відомий український громадсько-політичний діяч, літературознавець, історик, публіцист, фольклорист, економіст, філософ.
Н. у м. Гадячі на Полтавщині в родині збіднілого дворянина козацького походження. Освіту здобув у Гадяцькому повітовому училищі, де вчився з 1849 до 1853, а також у Полтавській гімназії. За незалежні погляди Д. був виключений з останнього класу без права вступу в будь-який інший навчальний заклад. Однак завдяки втручанню попечителя Київського учбового округу М.Пирогова йому було дозволено скласти іспити за курс гімназії екстерном. У 1859 вступив на історико-філологічний факультет Київського унту С.В.Володимира, якийзакінчив у 1863.31864 працював приват-доцентом на кафедр античної історії цього ж ун-ту. У 1867 склав магістерський іспит, а у 1870 захистив дисертацію на тему “Питання про історичне значення Римської імперії і Таціт”. Після цього йому було присвоєно науковий ступінь магістра загальної історії. Впродовж 1870-1873 Д. перебував у закордонному вирядженні, під час якого відвідав найбільші наукові центри Європи: Берлін, Рим, Відень, Гайдельберг, Цюріх, Прагу та ін. Двічі побував у Галичині. Після повернення до Києва у 1873 став штатним доцентом кафедри античної історії. Одночасно Д. був одним з найбільш активних діячів Південно-Західного Відділення Російського Географічного Товариства і особливо київської громади (згодом названої “Старою”). У 1875 став жертвою репресій царського уряду і за рішенням Олександра ІІ був звільнений з ун-ту і поставлений під негласний нагляд поліції. З метою уникнення арешту Д. керівництво Старої Громади відрядило його за кордон для організації видання журналу “Громада”. Восени 1875 Д. переїхав до Відня, а незабаром до Швейцарії, де поселився у м.Клороне біля Женеви. З осені 1876 разом з однодумцями, серед яких були А.Лехоцький, Лодолинський, Ф.Вовк, а згодом М.Павлик, Д. працював над створенням друкарні та редакції журналу “Громада”. П'ять збірників “Громади” вийшли в світ впродовж 1878-1882, а з 1880 почав виходити журнал “Громада”. Це був перший сучасний український політичний часопис. Тоді ж виник і перший український гурток соціалістичного спрямування, очолюваний Д. У 1886 Д. пориває з Старою Громадою, члени якої були незадоволені його надто радикальними поглядами і відмовились ви подальшого фінансування його діяльності.
За умов матеріальних нестатків Д. прийняв запрошення новоствореного Софійського ун-ту (Болгарія) і у 1889 став професором кафедри загальної історії. Повернувшись до педагогічної діяльності, працював над комплектуванням, укладанням каталогів та бібліографічних показчиків для бібліотеки ун-ту. Одночасно не припиняв і громадсько-політичної діяльності, що привело до вимоги царського уряду видати Д.Росії. Однак під тиском передової громадськості уряд Болгарії вимовився це зробити. Помер Д. у 1895. Похований у Софії.
Суспільно-політичні та філософські погляди Д. сформувалися під впливом ідей кирило-мефодіївців, Т.Шевченка, П.-Ж.Прудона, англійських лібералів, російських революціонерів-демократів та ін. Він був прихильником ідей демократизму та федералізму і намагався поєднати завдання українського визвольного руху з сучасними йому західно-європейськими ліберально-демократичними та соціалістичними течіями у суспільному житті. Прагнув зберегти і розвинути ті українські національні традиції, що не стояли на перешкоді прогресивного розвитку.
Свій ідеал Д. бачив у добровільному об'єднанні гармонійно розвинених особистостей, застерігаючи від зловживання елементами примусу у суспільному житті. Був прихильником утворення федеративної держави, яка на основі адміністративного децентралізму, культурно-національної автономії, широких інтегративних зв'язків вирішила б національне питання демократичним шляхом. Зразком для її утворення Д. бачив тогочасний устрій Швейцарії, США, Англії.
Він був прихильником визнання пріоритету політичної свободи над економічними, суспільними та класовими інтересами, примату загальнолюдських культурних цінностей над національними особливостями. Одночасно Д. не викидав широкого впливу національних традицій на формування культурної спадщини народів. Виступав за відокремлення церкви від держави та секуляризацію українського громадського та культурного життя.
Засуджував втрату Україною національної державності і вказував на негативний вплив цього фактора на подальшу долю українського народу. Разом з тим, вказуючи на історичні права українців на самовизначення, не вірив у можливість відновлення національної державності. Тому прагнув спрямувати український суспільний рух на боротьбу за демократизацію та федералізацію у рамках Російської та Австро-Угорської імперії. Закликав до об'єднання і створення союзу всіх прогресивних сил східноєвропейського регіону, але одночасно застерігав від їх повного організаційного злиття і нівелювання особливостей українського громадсько-політичного руху.
Д. виступав проти українського регіонального сепаратизму, його політична програма мала загальноукраїнський характер, у ній підкреслювалась єдність всього українського народу від Закарпаття до Кубані. Намагався налагодити тісні контакти і взаєморозуміння всередині українського громадського та культурного життя, хотів подолати “історичну прірву”, що пролягла між Галичиною та Наддніпрянською Україною. Він вважав, що до часу повалення російського самодержавства центром українського національного руху повинна залишатися Галичина, якій необхідно було позбутися надмірної провінційності.
Багато уваги Д. приділив вивченню різних аспектів російського, польського, балканського напрямів суспільно-політичного руху. Засуджував польський “історичний” патріотизм, прихильники якого прагнули відновлення Польської держави в кордонах 1772, а також великодержавне, централістичне спрямування політики російського царизму. Розглядав проблему національних меншин на Україні і накреслив перспективи нормалізації українсько-єврейських взаємин, зокрема визнавав потребу існування єврейської культурно-національної автономії.
Працюючи над проблемами міжнародного суспільно-політичного та культурного життя, Д. не створив власної цілісної і завершеної економічної програми. Ще за часів навчання у гімназії він вважав себе соціалістом. Соціалізм Д.- насамперед етичний, йому властиве, прагнення до соціальної справедливості. Д. заперечував марксистську теорію як помилкову, нездійсненну і шкідливу для українського політичного життя.
Перші наукові праці Д. присвячені розгляду питань античної історії, однак згодом він відійшов від цієї проблематики і розпочав дослідження української етнографії та фольклористики. Опублікував багато праць, присвячених українській народній творчості: “Исторические песни малорусского народа” (т.І-2, 1874-75, у співавторстві з В.Б.Антоновичем), “Малорусские народные предания й рассказы” (1876), “Нові українські пысні про громадські справи” (1881), “Політичні пісні українського народу ХVІІІ-ХІХст.” (ч.1-2, 1883-1885). Багатогранною була наукова, літературно-критична, публіцистична і громадська діяльність Д. Вона мала значний вплив на розвиток українського політичного життя. Особливо відчутним він був у Галичині серед представників радикального та народовського напрямів суспільно-політичного життя. На Наддніпрянщині погляди Д. мали вплив на ідеологію деяких політичних партій.
ДРЕВЛЯНИ (деревляни) - східнослов'янське плем'я (союз племен), яке в 6-10 ст. жило на українському Поліса по р.Прип'яті, Горині, Случі, Тетереву. Вважають, що назва племені походить від давньоруського слова “древо” і, очевидно, вказує на лісистий характер місцевості, де проживало плем'я. Сусідами Д. були поляни, бужани, дреговичі. За повідомленнями Константна VII Багрянородного на півдні їх землі межували з половцями. Займались землеробством і скотарством, розвивались промисли і ремесла, ткацтво, гончарство. Землі Д. становили окреме князівство на чолі з князем. Найбільшими містами були Іскоростень. (Коростень), Вручій (Овруч), Малин. В 884 київський князь Олег підкорив Д. і приєднав їхні землі до Київської держави. В 907 Д. у склад київського війська брали участь у поход на Візантію. Спроба князя /горя в 945 провести повторний збір данини серед Д. привела до Древлян повстання 945 і загибелі князя. В 946 княгиня Ольга, придушивши повстання, зруйнувала Іскоростень, а землі Д. підпорядкувала київському князю. Назва племені Д. останній раз зустрічається у літописі під 1136, коли князь Ярополк передав їхні землі Десятинній церкві.
ДРЕВЛЯН ПОВСТАННЯ 945 - найперше повстання у Київській державі, яке згадується у письмових джерелах. У 945 князь Ігор разом з дружиною зробив спробу повторно взяти данину (полюддя) з древлян. Древляни на чолі з князем Малом підняли повстання і вбили Ігоря. В 946 княгиня Ольга придушила Д.п., спалила головне місто древлян Іскоростень (сучасне Коростень Житомирської обл.). Проте Ольга мусила врегулювати збирання данини, визначити її розміри і встановити місце для її збирання -погости.
ДРЕГОВИЧІ - східнослов'янське плем'я, яке жило в 9-10 ст. між Прип'яттю та верхів'ям Західної Двини. Назва племені, очевидно, пішла від давньоруського слова “дрягва” - болото, що вказує на болотистий характер місцевості, де жило плем'я. Найбільші мста Д. - Турів, Слуцьк, Клечеськ (Клецьк). Д. займались землеробством і ремеслами (гончарство, ткацтво, обробка заліза тощо). За літописами землі Д. становили окреме князівство з центром у Турові. В 9-10 ст. територія Д. увійшла до складу Київської держави. Наприкінці 10 ст. землі Д. відйшли до Турово-Пинського князівства, а пн. захід - до Полоцького князівства.
ДРОГОБИЧ ЮРІЙ (Дробицький Георгій; Котермак Юрій, син Доната; бл. 1450 – 4.2.1494) -український вчений 15 ст., доктор філософії (з 1478) і медицини (з 1482). Н. в м.Дрогобичі. Навчався у Краківському ун-ті (з 1468 або 1469), де йому в 1470 було присвоєно ступінь бакалавра, а в 1473 - магістра. Викладав медицину, філософію і астрономію в Булонському ун-ті, в 1481-82 -ректор цього навчального закладу. В 1487 (за іншими даними -1488) - професор Краківського ун-ту. В 1483 в Римі вийшла книга Д. “Прогностичні судження...” - перший друкований твір українця, виданий за кордоном.
ДРОЗДЕНКО ВАСИЛЬ (р. н. невід. - помер 1665) - полковник брацпавський (1665), один з ватажків повстанців у 1664-65 у Правобережній Україні. З 1664 вів боротьбу проти польських військ на Брацпавщині Домагаючись гетьманства, виступив проти гетьмана П.Тетері. Навесні 1665 повстанці на чолі з Д. розбили військо П.Тетері під Брацлавом і, зайнявши місто, проголосили Д. брацлавським полковником. Вів боротьбу за гетьманську владу з П.Дорошенком. Восени 1665 війська гетьмана П.Дорошенка після тривалої облоги здобули Брацлав. Д. був захоплений у полон і розстріляний.
ДРУЖИНА -1. Загін воїнів, об'єднаних навколо вождя племені, а згодом князя, короля. 2. Збройні загони у Київській державі, які становили постійну військову силу князя, члени якої брали участь в управлінні князівством і особистим господарством князя. Члени Д. -дружинники за свою службу одержували від князя утримання натурою або землями. На чолі Д. стояв князь. Княжа Д. поділялась на дві групи: старшу Д. і молодшу Д. Старша Д. складалась в основному зі знатних дружинників - бояр, які були радниками князя у військових і адміністративних справах. Старші дружинники могли мати свої Д. Молодша дружина складала ядро княжого війська і ставала на чолі народного ополчення, яке князь збирав для великих воєнних походів. Молодші дружинники несли особисту охорону князя, його майна, князівського двору і виконували різні судово-адмінстративні та господарські доручення. Д. як основна військова сила князів існувала до ліквідації в Україні удільних князівств (кін. 16 ст.).
ДУДИНСЬКИЙ РОМАН (183.1880 -14.7.1920) -український військовий діяч, сотник Легіону Українських Січових Стрільців, отаман (майор) Української Галицької Армії. Н. в с. Луб'яках Збаразького р-ну Тернопільського воєводства (тепер Тернопільська обл.). Після закінчення гімназії навчався у Львівському політехнічному ін-ті. В 1914-17 командував сотнею легіону УСС. В 1914-16 сотня Д. відзначилась під час боїв у районі Синьовидного і Маківки у Карпатах та над р.Стрипою. В 1919 командував Коломийською (другою) бригадою УГА. Потрапив у більшовицький полон. Перебував у таборі Кожухов під Москвою, де і загинув.
ДУКЕ ГЕОРГЕ (р. н. невід. - п. 1685) -молдавський господар. В 1681 після страти Ю.Хмельницького турецький уряд призначив Д. управляти Правобережною Україною. Присвоївши собі титул “господаря земель молдавських і земель українських” і поставивши “наказним гетьманом” Яна Драгинича, Д. поставив собі за мету заселити спустошене війною Правобережжя на засадах козацького устрою. Через деякий час захоплений поляками в полон, Вивезений до Львова, де і помер.
ДУМІН (Думин) ОСИП (1893 - 1945) -український військовий діяч, письменник (літературний псевдонім Антін Крезуб), сотник Січових Стрільців. Н. в Галичині. У роки першої світової війни служив у австрійській армії. В одному з боїв Д. потрапив у російський полон. Працював у копальнях на Криворіжжі. Підпільно Д. разом з Є.Скалієм організував загін з полонених галичан, який 14.1.1918 прибув до Києва і увійшов до складу Куреня Січових Стрільців. В 1918-19 Д.- командир сотні, куреня, полку, а згодом і армійської групи СС. В 1920-21 - командир партизанського загону на Трипільщині. Після поразки українських національно-визвольних змагань 1917-21 перебував в еміграції. В 1921-25 - член Української Військової Організації, очолював відділ розвідки Начальної команди УВО. 31945 доля Д. невідома. Автор історичних праць: “Нарис історії україно-польської війни 1918-19”, “Історія легіону УСС”, “Партизани”, співавтор “Історії українського війська” (1938).
ДУХНОВИЧ ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ(24.4.1803 - 30.3.1865) - закарпатський громадський діяч, письменник і педагог. Н. в с.Тополя на Пряшівщині (тепер Словаччина). В 1821 закінчив ужгородську гімназію, а в 1827 -богословську семінарію. В 1847 видав буквар -“Книга для читання”, а в 1850 -перший в Угорщині український календар-альманах “Поздоровлення русинів на рік 1850”. В 1850 заснував у Пряшеві “Литературное заведение”, яке займалось культурно-просвітницькою діяльністю. Написав цілий ряд патріотичних поезій: “Я русин був, єсьм і буду”, “Підкарпатськії Русини” та ін. Автор двох драм, підручників для народніх шкіл - “Книжиця читальня”. Разом з А. Добрянським домагався запровадження на Закарпатті викладання української мови у школах. Вся діяльність Д. була спрямована на боротьбу проти зугорщення Закарпаття. Помер в м.Пряшеві. Закарпатські русофіли використали ім'я Д. для антиукраїнської діяльності в “Обществе ім.Духновича”.
ЕЛЕКЦІЙНИЙ СЕЙМ (від лат. elector - той, що обирає) - в Речі Посполитій 16-18 ст. сейм, що скликався для виборів короля. Відбувався після конвокаційного сейму. Часто у Е.с. брали участь представники українського козацтва, духовенства й міщан.
ЕМСЬКИЙ АКТ (Емський указ) -розпорядження російського уряду, спрямоване на придушення української культури, підписане імператором Олександром II 18(30).5.1876 у м. Емсі (Німеччина). Е. а. доповнював основні положення Валуєвського циркуляра 1863. Виданий у зв'язку з меморандумом, надісланим цареві помічником попечителя Київського учбового округу М. Юзефовичем, в якому українців звинувачено в тому, що вони хочуть “вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі”. Е. а. забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені українські книги українською мовою. На підставі Е.а. було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання “Кіевского Телеграфа”, ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів - українців з Київського університету (М.Драгоманова. Ф.Вовка, М. Зібера, С.Подолинського та ін.). В 1878 на Паризькому літературному конгресі М.Драгоманов виступивши на захист української мови і культури, різко засудив Е.а. Ставши одним з проявів колоніально-національної політики російського царизму щодо України, Е.а. гальмував розвиток української культури та національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг.
ЕРЛЕ АЛЬФОНС (1888 - р. см. невід.) -український і австрійський військовий діяч, отаман (майор) Української Галицької Армії. Німець за походженням. Під час першої світової війни -офіцер австрійської армії. В листопаді 1918 перейшов на службу в УГА. В кін. 1918 Е. начальник штабу Начальної Команди УГА, згодом -начальник штабу Першого Корпусу УГА. В листопаді 1919 входив до складу української делегації, яка вела переговори у Жмеринці з представниками Добровольчої армії ген. А.Денікіна. В лютому-квітні1920 Е. змушений служити в Червоній Українській Галицькій Армії. В кін. квітня 1920 разом з Ю.Головінським і О.Луцьким став ініціатором переходу ЧУГА на сторону Армії Української Народної Республіки. Восени 1920 Е. разом з іншими старшинами УГА був інтернований у польському таборі в Тухолі (недалеко Гданська). Через деякий час втік з табору. Жив у Австрії. Дальша його доля невідома.
ЄВГЕНІЙ IV (1383 - 23.2.1447) - Римський Папа з 1431. Вів боротьбу проти Базельського собору (скликаний в 1431), який прагнув поставити собор вище папської влади і обрав в 1439 нового папу Фелікса V (“антипапу”). В 1438 Є. IV скликав новий собор у Феррарі (1438-39). Собор в 1439 був перенесений у Флоренцію (1439-42) і завершив свою роботу в Римі (1443-45). У роботі собору взяли участь візантійський імператор Іоанн VIII Палеолог, Константинопольський патріарх Йосиф II і митрополит Київський Ісидор, які після тривалих переговорів з Є IV уклали Флорентійську унію 1439. При підтримці володарів Європи Є. IV добився розпуску Базельського собору.
ЄВПРАКСІЯ ВСЕВОЛОДІВНА (1071-9.5.1109) -київська князівна, дочка великого князя київського Всеволода Ярославича, сестра Володимира Мономаха, німецька імператриця. В юному віці вийшла заміж за маркграфа Пн. Саксонії, але незабаром овдовіла. В 1088 була повінчана з німецьким імператором Генріхом IV під іменем Адельгейди. Завдяки цьому шлюбу Генріх IV намагався отримати підтримку київського князя у боротьбі проти саксонських володарів та сприяти об'єднанню православної і католицької церков. В кін. 1093 Є В.. не витримавши брутального поводження з нею зі сторони чоловіка, була змушена покинути Німеччину і відбула до Каносси (Пн. Італія). Церковні собори у Константі П'яченці (1095), на яких виступала Є. В., засудили поведінку Генріха IV. В 1097 виїхала до Угорщини, а звідти в Україну. В 1106 постриглася в черниці. Похована у соборі Успення Богородиці у Києві.
ЄЗУЇТИ - члени найбільш впливового католицького чернечого ордену. Заснований в 1534 іспанцем Іганnієм Лойолою у Парижі і затверджений Папою Римським Павлом III піц назвою “Згромадження Ісуса” 27.9.1540. Головною метою ордену стало проповідування ідей християнства, поширення впливу католицької церкви і зміцнення влади Папи Римського (за пропозицією Є. Ватіканський собор 1869-70 прийняв догмат про непогрішність Папи). Організаційні принципи ордену будувались на основі суворої дисципліни, безумовного підпорядкування лише генералові ордену (“чорному папі”), або Папі Римському. Члени ордену мали право ходити у цивільному одязі, вslмовлятися від клятв і здійснювати будь-які дії, що йшли на користь католицькій церкві. Деякі принципи діяльності Є, якими вони користувалися для досягнення своєї мети, дали підставу приписати їм девіз “Мета виправдовує засоби”. В 16-17 ст., намагаючись поширити свій вплив Є діяли 'в багатьох країнах світу, зокрема в Індії (з 1542), Японії (з 1549), Китаї (з 1563), на Філіпінах (з 1594) та ін. В серед. 16 ст. Є поширили свій вплив і на Україну. Спроби Є активно впливати на політичне життя європейських країн привели до заборони їх діяльності у Португалії, Франції, Іспанії і формальної ліквідації ордену Папою Климентом XIV в 1773. В 1814 орден був відновлений Папою Пієм VII. З 16 :т. для проповідування ідей християнства і виховання своїх прихильників створювались єзуїтські школи, які відзначались високим рівнем викладання. В Україні такі школи були створені у Львові (1608), Луцьку (1609), Києві (1690) та ін. містах. В 1661 грамотою польського короля Яна II Казимира Львівська єзуїтська колегія була реформована в університет. На українських землях в складі Російської імперії Є були змушені припинити свою діяльність в 1820, а в Західній Україні в 1939. На поч. 90-тих років 20 ст. діяльність ордену в Україні була відновлена.
ЄЛЕЦЬКИЙ УСПЕНСЬКИЙ МОНАСТИР - один з найстаріших монастирів в Україні, заснований в 1069. Згодом монастир став однією з фортець на підступах до Києва. В 1239 був зруйнований монголо-татарами, а в 1445-99 відбудований знову. Монастир мав велику бібліотеку. Найстарішою пам'яткою Єлецького монастиря є побудований у 11 ст. Успенський собор. Сьогодні монастир перетворено на музей-заповідник.
ЄЛЕЗАВЕТА ПЕТРІВНА (18(29).12.1709-25.12.1761 (5.1.1762). - російська імператриця з 25.11.1741, дочка Петра І і Катерини І. Вступила на престол внаслідок двірцевого перевороту і усунення від влади російського імператора Івана VI Антоновича. в 1744 вийшла заміж за молодого співака О. Розумовського. З поч. 1750-х років фактичне керівництво внутрішньою політикою держави здійснював П. Шувалов, зовнішньою - О. Бестужев-Рюмін і М. Воронцов. Складність зовнішньополітичного становища Російської імперії (загострення відносин з Туреччиною і Прусією) і намагання у зв'язку з цим царського уряду залучити на свій бік козацьку старшину, привело до відновлення Є. П. гетьманства. На Глухівській Раді 1750 гетьманом України було обрано К. Розумовського. За час правління Є. П. було здійснено ряд економічних і фінансових реформ, засновано Московський ун-т (1755) і Академію Мистецтв (1757). За царювання Є. П. Росія вела Семилітню війну 1756-63.
ЄЛИЗАВЕТА ЯРОСЛАВНА (р. н. невід. - п. 1076) - дочка великого князя київського Ярослава Мудрого. В 1044 вийшла заміж за норвезького принца Гаральда Гардрада. У 1046 Гаральд при підтримці Я. Мудрого став норвезьким королем. Шлюб Є. Я. зміцнив зв'язки Київської держави з Норвегією. Після загибелі Гаральда під час походу до Англії в 1067, Є. Я. стала дружиною короля Данії Свена Естрідсена.
ЄРЕМІЯ II (р. н. і см. невід.) - Константинопольський Патріарх (1572 - 79, 1580-84, 1589 - 95). Протягом 1587-89 двічі відвідав Україну. Перебуваючи на українських землях, провів ряд реформ: надав широкі права братствам, а Львівському Успенському братству надав право ставропігії (грудень 1586); зобов'язав митрополитів щорічно скликати церковні собори; позбавив сану всіх багатоженців, в т. ч. київського митрополита О. Дівочку, супрасльського архи-мандрита Т. Злобу; призначив київським митрополитом М. Рогозу та патріаршим екзархом луцького єпископа К.Терлецького. В1589 здійснив подорож до Москви. де був змушений погодитись на заснування патріархату. Реформи, проведені Є. II, особливо надання широких прав братствам, викликали незадоволення серед українських єпископів, і в певній мірі, дали поштовх до укладення Берестейської унії 1596.
ЄРОШЕВИЧ ПЕТРО (1870 - п. після 1945) -український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Під час національно-визвольних боротьби 1917-21 командував 12 піхотною дивізією другого Подільського корпусу Армії Української Народної Республіки, згодом - командир першої Північної (Волинської) дивізії. Призначався заступником міністра військових справ, генеральним інспектором Армії УНР. Під час еміграції жив у Польщі. В 1945 заарештований радянськими спецслужбами. Дальша доля його невідома.
ЄСЬКОВИЧ МИХАЙЛО (Мисько, Черкашенин; 16 ст.) - козацький отаман. В 50-х роках 16 ст. перебував на Запоріжжі. В березні 1556 разом з отаманом Млинським за наказом гетьмана Д. Вишневецького очолив козацький загін (300 чол.), який здійснив спільно з московським військом на чолі з дяком Ржевським похід на турецько-татарські фортеці Іслам-Кермен, Очаків і Волам-Кермен. Після відступу московських загоне організував морський похід Азовським морем на Керч, а потім - у кримські володіння ширинських беїв. В 1557 за дорученням Д. Вишневецького їздив до польського короля Сигізмунда ІІ Августа і до московського царя Івана IV Васильовича.
ЄФРЕМОВ СЕРГІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ(6(18 ).10.1876 - п. після 1939; за н. даними -1937) -визначний український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української Академії Наук (з 1919), дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові. Н. в с. Пальчик Звенигородського повіту на Київщині (тепер Катеринопільський р-н Черкаської обл.) у родині священика. В 1891-96 навчався в Київській духовній семінарії, згодом закінчив юридичний факультет Київського університету св. Володимира. Політичну діяльність розпочав у студентські роки, ставши членом Загальної Української Безпартійної Демократичної Організації,
В кінці 1904 Є разом з Б. Грінченком, М.Левицьким, Ф.Матушевським та ін. створив Українську Радикальну Партію, яка в 1905 за його ініціативою об'єдналась з Українською Демократичною Партією, отримавши назву Українська Радикально-Демократична Партія. У 1905 очолив Селянський Союз. В 1908 Є. став одним з засновників і активним діячем Товариства Українських Поступовців. Співробітничав у багатьох українських періодичних виданнях -“Зоря”, “Правда”, “Записки НТШ”, “Києвская Старина”, “Літературно-науковий вісник”, “Рада”, “Нова Рада”, “Україна” та ін., друкував у них статті публіцистичного і історико-літературного характеру. В 1895-1918 один з керівників видавництва “Вік”. За гострі публіцистичні виступи на захист української національної культури і політичних свобод у дореволюційний період неодноразово заарештовувався російськими властями. В березні 1917 Є. увійшов до складу Української Центральної Ради, а в квітні 1917 на Українському Національному Конгресі обраний заступником голови УЦР і членом Малої Ради. Після створення 15(28 ).6.1917 першого українського уряду - Генерального Секретаріату УЦР-УНРЄ. займав у ньому пост генерального секретаря міжнаціональних справ. З вересня 1917 Є очолював Українську Партію Соціалістів-Федералістів. З квітня 1918 до травня 1920 Є. офіційних посад не займав. З встановленням радянської влади в Україні змушений перейти на нелегальне становище і переховуватися. Восени 1919 на прохання Української Академії Наук Є було амністовано. Позбавлений можливості займатися активною політичною діяльністю. Є, будучи віце-президентом (1922-28) і головою Управи (1924-28) УАН, проводив велику наукову і науково-організаційну роботу, очолював ряд наукових товариств і комісій, наприклад, Комісію для видання пам'яток новітнього письменства України, Комісію для складання біографічного словника діячів України, Історико-літературне товариство при УАН та ін. Залишаючись непримиренним противником більшовицького режиму, Є., на думку деяких дослідників (Н. Павлушкова, В. Плющ, В. Шмельов та ін.), в 1920-28 створив і очолив діяльність таємних опозиційних організацій Братство Української Державності і Спілку Визволення України, які послідовно відстоювали ідею української державності. В липні 1929 Є. було заарештовано і звинувачено в організації і керівництві СВУ. В квітні 1930 засуджений до 10-річного ув'язнення з суворою ізоляцією. Перші 7 років ув'язнення відбував у Ярославському політізоляторі, потім його переведено до Володимирської тюрми. 31939 доля Є. невідома. С. був одним з найвидатніших представників неонародництва в українській літературі. Є. вважав, що однією з провідних ідей в історії української літератури завжди була “визвольно-національна ідея”. Є. - автор монографічних нарисів про видатних українських письменників: “Марко Вовчок” (1907), “Тарас Шевченко” (1914), “Співець боротьби і контрастів” (1913) (у виданні 1926 - “Іван Франко”), “Михайло Коцюбинський” (1922), “Іван Нечуй-Левицький”, “Іван Карпенко-Карий” (1924), “Панас Мирний” (1928) та ін. Однією з найвизначніших праць Є. було видання “Щоденника” і “Листування” Т. Шевченка (1927-28). Історико-літературні погляди Є найповніше представлені в його фундаментальній двотомній праці “Історія українського письменства” (1911).