БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 27 страница
ЛЕВИЦЬКИЙ КОСТЬ(18.11.1859-12.11.1941) - визначний український громадсько-політичний і державний діяч, адвокат і публіцист, дійсн. чл. НТШ і “Просвіти”. Н. у Тисмениці (тепер Івано-Франківська обл.) в родині священика. В 1878 закінчив Станіславівську гімназію. Навчався на юридичному ф-ті Львівського та Віденського унтів. В 1884 захистив докторську дисертацію. З 1890 займався приватною адвокатською практикою у Львові. Наприкінці 19 - поч. 20 ст. Л., сприяючи піднесенню українського підприємництва в Галичині, допомагав створити і брав активну участь в роботі цілого ряду важливих економічних організацій - “Народна Торгівля”, страхова компанія “Дністер”, Крайовий Союз Кредитовий (згодом - Центробанк, очолював в 1898-39), Крайовий Союз Ревізійний (очолював з 1904) та ін. В 1889-1900 (за деякими дан., до 1905) Л. редагував “Часопис Правничий”, був багаторічним президентом Товариства Українських Правників у Львові. В 1899 виступив співзасновником, а згодом обраний і головою Української Національно-Демократичної Партії. В 1907 обраний депутатом австрійського парламенту і в 1908 - галицького сейму, керував діяльністю Українського Парламентського Клубу у Відні та Сеймового Клубу у Львові. Підчас Першої світової війни в серпні 1914 очолив Головну Українську Раду у Львові, а з травня 1915 - Загальну Українську Раду у Відні. 9.11.1918 Л. обраний головою уряду ЗУНР - Державного Секретаріату ЗУНР-ЗО УНР. Після окупації Галичини польськими військами (1919) був в 1920-23 членом закордонного уряду Диктатора Є. Петрушевича у Відні, в якому займав пост уповноваженого з питань преси і пропаганди, а з 1921 - уповноважений закордонних справ ЗУНР. В 1924 повернувся у Галичину, де продовжував громадську і наукову діяльність. Належав до Українського Національно-Демократичного Об'єднання. В 1920-30-х рр. Л. очолював Союз Українських Адвокатів, був членом Начальної Ради Адвокатів у Варшаві (1935-39), редактором видання “Життя і Право”, директором Центробанку. В 1939 Л. був заарештований органами НКВС, але після дворічного ув'язнення - звільнений. Частину терміну ув'язнення відбував у тюрмі НКВС на Луб'янці у Москві. В липні 1941 став засновником і головою Української Національної Ради -органу, який мав представляти інтереси українського населення західних областей України перед німецькою окупаційною владою (ліквідована за наказом Г. Гімлера в березні 1942). Помер у Львові. Л. - автор цінних історичних праць: “Історія політичноїдумки галицьких укра-їнців 1848-1914” (1926), “Історія визвольних змагань галицьких українців в часи світової війни 1914-1918 рр.” (1928), “Великий зрив” (1931) та ін.
ЛЕВИЦЬКИЙ МИХАЙЛО (1774-14.1.1858) -український греко-католицький церковний діяч. Н. у Ланчині на Покутті (тепер Івано-Франківська обл.). В 1790 закінчив Станіславівську гімназію, згодом теологічний ф-т Віденського ун-ту. Здобув науковий ступінь доктора богослов'я. 31797 -префект Львівської духовної семінарії, пізніше викладач пасторального богослов'я у Львівському ун-ті. 3 1808 - канонік Галицької митрополії у Львові, з 1813 - єпископ перемишльський, 17.8.1815 австрійський імператор Франц І призначив Л. Галицьким митрополитом, а Папа Римський затвердив це рішення 8.3.1816. З 1848 - примас Галичини. Був учасником Віденського конгресу 1815. В 1856 Л. став першим кардиналом вкраїнської Греко-Католицькій Церкви. Будучи на посту перемишльського єпископа і в перші роки перебування в сані митрополита, піклувався про заснування народних (парохіяльних) шкіл і видання для них підручників, підтримав створення освітнього Товариства священиків у Перемишлі (1816), дяко-вчительського ін-ту (1817). Спільно з І. Могильницьким домагався запровадження викладання українською мовою в школах Східної Галичини. Згодом визначився як консерватор, близький до польсько-шляхетських кіл, противник модерних віянь в суспільному і культурному житті. Став одним з ініціаторів цензурної заборони альманахів “Зоря” і “Ру-салка Дністрова”, що їх видала “Руська Трійця”. В 1839 Л. виступив з протестом проти ліквідації російським урядом унії на Правобережжі, Волині й Білорусі. Під час Революції 1848-49 в Австрійській імперії підтримав створення Головної Руської Ради, заохочував духовенство до праці над просвітою народу, виявляючи, однак непослідовність у ставленні до інтриг польської політичної верхівки. Похований в Уневі на Львівщині.
Ф. Стеблій (Львів).
ЛЕВИЦЬКИЙ ОМЕЛЯН (31.7.1875-23.3.1917)-український політичний і військовий діяч. Н. у Коломиї на Станіславівщині (тепер Івано-Франківська обл.). За фахом — юрист. В 1907-12 працював адвокатом у Турці, згодом - Долині. Належав до Української Національно-Демократичної Партії, входив до керівного органу організації-Народного Комітету. З серпня 1914 брав активну участь в організації Легіону Українських Січових Стрільців. В 1914-15 Л. командував четою, сотнею УСС. Відзначився в боях над Стрипою і Серетом у вересні 1915. В грудні 1916 призначений командантом Гуцульської сотні УСС, яка брала участь у боях біля Курлибаби на Закарпатті. В одному з боїв Л. загинув.
ЛЕВКОН І (4 ст.дон.е.)— архонт, цар Боспорської держави в 389/388 - 349/348 до н.е. За правління Л. І до Боспорської держави були приєднані Феодосія (бл. 380 до н. е.), весь Сх. Крим, племена Прикубання- синди, торсти, псеси, дандарії. Захоплення родючих земель, привело до збільшення експорту боспорського хліба (особливо в Афіни), що сприяло розвитку всієї економіки і культури Боспору. За Л. І в Пантікапеї вперше розпочалося карбування золотих монет (бл. 375 до н. е.).
ЛЕВКОН II (3 ст. до н. н.) - цар Боспорської держави. Правив бл. 240-220 до н. е. Пожвавлення торгівлі з іншими країнами дозволило Л. II стабілізувати економічне становище царства. В Пантікапеї було відновлено карбування срібної монети. За правління Л. II було вперше випущено в обіг повновагі мідні монети від імені царя, на яких було викарбувано щит, меч і спис.
“ЛЕГІОН УКРАЇНСЬКИХ РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ”-українська підпільна націоналістична організація, створена весною 1930 у Чернівцях. Основним завданням організації була боротьба проти румунського окупаційного режиму за об'єднання Буковини в єдиній соборній незалежній Українській державі. Організація складалася з добре законспірованих осередків, до складу яких входило по 3-5 чол. Очолював організацію О. Зибачинський. У 1932 на буковинських землях було організовано групу “Месники України” (керівники Д. Квітковський та І. Григорович), яка організаційно підлягала “ЛУР”. В 1934 “ЛУР” нав'язала контакти з Проводом Українських Націоналістів і незабаром стала базою для розгортання структури ОУН на південно-західних українських землях. Крайовим провідником ОУН на Буковині, в Бессарабії і Мармарощині був призначений О.Зибачинський.
“ЛІГІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ” -українська націоналістична організація, створена 12.11.1925 на з'їзді представників Українського Національного Об'єднання і Союзу Визволення України у Празі. Членами “ЛУН” в більшості були вихідці з Наддніпрянської України. Головою “ЛУН” було обрано М. Сціборського. Організація підтримувала ідею національно-визвольної боротьби, виразником якої вважали С. Петлюру. Восени 1925 виступила з ініціативою створення Всеукраїнського Національно-Політичного Об'єднання, до складу якого увійшли б усі політичні партії, що відстоювали ідею державної незалежності України. 17-18.3.1928 на з'їзді “ЛУН” було створено керівний орган організації - Генеральну Раду (М. Сціборський -голова, Ю. Руденко - генеральний секретар). Найбільші осередки “ЛУН” знаходились у Подєбрадах, Празі, Парижі, Люксембурзі. У 1.927 “ЛУН” видавала ж-л' “Державна Нація” (редакційна колегія - П. Кожевників, гол.ред.; М. Сціборський, Б. Демчук).
ЛЕГІОН УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЩВ-українська військова частина у складі австрійської арм ії, що діяла на російському фронті у 1914-18, У серпні 1914 Головна Українська Рада у Львові створила Бойову Управу УСС, яка звернулась до австрійського уряду з проханням дозволити сформувати Легіон Українських Січових Стрільців. Згоду було отримано, але перепони чинилися відпершихднів створення частини. На прохання відкликати з військ сто українських старшин цісарське командування виділило лише шістнадцять, серед них Г. Коссака, С. Горука, В. Дідушка, Д. Вітовського та ін. Для легіону австрійці передали тисячу важких однозарядних крісів, які ще 1888 були зняті з озброєння. Всього до УСС зголосилось 28 тис. галичан, яких вистачило б на формування двох піхотних дивізій, але уряд і польські політичні кола, побоюючись створення українського війська, обмежили чисельність легіону двома тисячами. Основна маса галичан - більше 100 тис. - була мобілізована до частин, які відправлено подалі від України, на італійський фронт. Невишколених січовиків австрійське командування вирішило одразу ж кинути на фронт проти наступаючих російських військ, де на легіон чекала неминуча загибель. Але тодішній тимчасовий командир Т. Рожанковський відмовився виконувати авантюрний наказ, за що був усунутий з посади. Під командуванням нового командирам. Галущинського 3.9.1914 новобранці прийняли у Стрию (Львів був уже окупований царськими військами) присягу й відбули на доукомплектування у закарпатські села Горонда та Страбичій під Мукачево. Ядро легіону становили активісти січового, сокільського і пластового руху, вчорашні гімназисти та студенти. Серед новобранців були й дівчата-студенти О. Степанів, С. Галечко, А. Дмитерко, І. Кузь та ін. Наприкінці вересня 1915 стрілецькі сотні вступили в перші бої з російськими козачими частинами в р-ні Верецького і Ужоцького перевалів. У жовтні 1915 січовики у складі 55-ї австрійської дивізії перейшли у контрнаступ, подолали перевали і відбили у противника Борислав, Дрогобич і Стрий. Тільки коли російський командарм ген. О.Брусилов перекинув з-під Перемишля резерви, йому вдалося відновити становище. Легіон УСС відійшов до Карпат. На поч. березня 1915 січові стрільці зайняли позиції на схилах Маківки. Після захоплення восени 1914 Галичини, російська армія ген. М. Іванова розгорнула наступ через Карпати з метою прорватись в Угорщину. Легіон УСС, що займав оборону на Маківці, входив до складу 129 та 130-ої бригад австрійської армії під командуванням Й.Вітошинського-Доброволі й Дрди (група військ ген. П. Гофмана). Штурм російськими підрозділами позицій січових стрільців розпочався в ніч з 28 на 29.4. Протягом 29.4.-2.5. на схилах Маківки тривали запеклі бої, внаслідок яких російські війська були відкинуті за р. Головчанку. Найбільшої напруги бої досягли 1 -2.5.1915. На Маківці загинули 42 січовики, 76 зазнали поранень, 35 потрапило до полону. Наприкінці серпня 1915 галицькі курені знову втягнулися у запеклі бої в подільських степах між Серетом і Стрипою. 2.11. зусиллями стрілецьких куренів було ліквідовано прорив росіян на Бережани. В околицях міста, на схилах Лисоні щойно реорганізований полк УСС (командант от. Г. Коссак) втратив убитими, полоненими і пораненими більше тисячі старшин і стрільців. Зиму 1915-16 полк УСС перебував у тилу, займаючись військовою підготовкою і культурно-освітньою роботою. Навесні 1916 до полку долинула трагічна звістка про смерть І. Франка, який останні місяці свого життя провів у львівському “Приюті для хорих і виздоровців УСС”. Його сини Петро і Тарас служили в легіоні. На похорони славетного письменника 31.5. прибула з фронту велика стрілецька делегація на чолі з Г. Коссаком. Січовики виносили домовину і супроводжували катафалк до Личаківського цвинтаря, де на могилі поклали вінок з написом: “Великому Каменяреві. Ми ломимо скалу”.
У ході Брусилівського прориву влітку 1916 цісарське командування знову прикрило січовими стрільцями найбільш важливий відтинок фронту - шлях із Підгаєць на Бережани. В боях в р-ні Лисоні відзначилися курінний отаман С, Горук, сотник А. Мельник, Р. Сушко., В. Кучабський, 3. Носковський, Ф. Черник. На Лисоні полк УСС втратив півтори сотні вбитими і декілька сот стрільців потрапили у російський полон, яких відправлено у табори Симбірська і Царицина.
Залишки полку виведено у тил, переформовано і призначено нового команданта, яким став Ф. Кікаль. Восени 1916 стрілецькі старшини на чолі з Д. Вітовським розпочали велику культурно-освітню місію на Волині, куди вони були направлені для організації комісаріатів (Ковель, Луцьк, Володимир-Волинський) по набору рекрутів до армії. Однак головним своїм завданням січовики вважали розвиток українського шкільництва, яке було у вкрай занедбаному стані. За короткий час вони заснували близько сотні українських шк іл, а 16 старшин і стрільців працювали у них вчителями. За допомогою громадських діячів Львова К.Студинсьтого, П.Мишуги, І. Крип'якевича січовики придбали для волинських шкіл 1500 підручників, чимало приладів.
На фронт під Бережани полк повернувся у лютому 1917. Підчас нового наступу російської армії на Південно-Західному фронті, стрілецька частина ціною великих втрат утримувала фронт біля с. Конюхи на Бережанщині. У березні-жовтні 1918 полк УСС під командуванням от. О. Микитки, згідно з умовами Берестейського миру 1918, у складі австро-німецьких військ здійснив похід у Наддніпрянську Україну (Жмеринка-Бірзула-Херсон-Нікополь-Олександрівськ). У полковому наказі, оголошеному січовикам напередодні походу, зазначалось: “Ніяких насильств і борб не зводити... Кара смерти заборонена... Поведене з людьми має бути чемне, миле, але не фамільярне... Говорити тільки по-українськи до населення”. За Збручем полк практично не брав участь у бойових операціях, приділяючи головну увагу культурно-освітнім заходам серед наддніпрянських українців. При легіоні УСС був Кіш УСС - запасна частина, яка займалась набором і вишколом навобранців. При ньому діяли бібліотека, стрілецький хор і оркестр під керівництвом композитора М. Гайворонського, а також Пресова Кватира, у складі якої плідно працювали А. Баб'юк (М. Ірчан), А. Лотоцький, О. Назарук, Ю. Шкрумеляк, Л. Лепкий, О. Курилас, М, Угрин-Безгрішний, І. Іванець, О. Сорохтей та інші талановиті письменники, журналісти, композитори, актори, художники. Зусиллями митців налагоджено випуск альманаху “Червона Калина”, сатиричних журналів “Самопал” і “Самоохотник”, спеціальних поштівок. У 1915 видано “Співанки УСС” - збірник творів стрілецького пісенника Р. Купчинського і композитора М. Гайворонського. Їхні тодішні пісні “Чуєш, брате мій”, “Їхав стрілець на війноньку”, “Човен хитається серед води”, “Засумуй, трембіто” добре знані в Україні та діаспорі й понині. У Пісочній на Львівщині готував старшин і підстарший Вишкіл УСС, який очолювали полковник Г. Коссак, підполковник К. Слюсарчук, майор М. Тарнавський. До нього приїздили наслідник цісарського престолу Карл, а також митрополит Андрей Шептицький, який 28.10.1917 освятив прапор УСС. Він був створений стрілецьким художником І.Іванцем - із синього шовку та золотими літерами “УСС” на малиновому полі, а з другого боку - герби Галичини та Києва. На поч. жовтня 1918 УСС було передислоковано з Херсонщини на Буковину, в Чернівці. Після утворення Західно-Української Народної Республіки в листопаді 1918 полк передислоковано до Львова, де він став ядром Галицької Армії (див. також. Українські Січові Стрільці).
М. Литвин (Львів).
ЛЕЛЕВЕЛЬ ЙОАХИМ (22.3.1736-29.5.1861)-видатний польський історик і громадсько-політичний діяч; ідеолог польського демократичного руху першої пол. 19 ст. Н. у Варшаві. Закінчив Віденський ун-тет (1807). В 1808-10 вчителював у м. Кременці. Був професором Віденського (1815-18, 1822-24) і Варшавського (1818-21) унтів. У 1824 за прогресивні погляди і зв'язки з революційним підпіллям Царський уряд позбавив його права викладати в ун-ті. У 1829 обраний до сейму. Під час Польського визвольного повстання 1830-31 - голова Патріотичного товариства, член польського уряду. Після поразки повстання емігрував за кордон. Був одним із керівників польської демократичної еміграції. У 1846 вступив до Демократичного Товариства Польського, 1847 - до Міжнародного Демократичного Товариства. Л. - автор багатьох праць з історії Польщі та допоміжних історичних дисциплін. Вперше у польській історіографії в основу історичної періодизації поклав суспільні фактори. Л. піддавав критиці суспільний устрій, засуджував національне поневолення польськими феодалами українського і білоруського народів, виступав за міжслов'янську солідарність, оцінював національно-визвольну боротьбу українського народу як подію великого історичного значення. Громадсько-політична і наукова діяльність Л. мала великий вплив на формування демократичної суспільної думки і розвиток національного руху в Польщі. Його історичні праці були відомі й користувалися популярністю в Україні (зокрема, серед членів “Руської Трійці”, Кири-ло-Мефодіївського Братства).
Ф. Стеблій (Львів).
ЛЕМИК МИКОЛА (4.4.1914 - жовтень 1941)-український політичний діяч, член ОУН (з 1932). Н. у Соловій Перемишлянського повіту в Галичині. Після закінчення української гімназії навчався на математично-природничому ф-ті Львівського ун-ту. 21.10.1933 Л. за наказом ПУН вбив начальника канцелярії (за деяк. дан., емісара більшовицьких спецслужб) консульства СРСР у Львові О. Майлова на знак протесту проти штучно організованого радянською владою голоду 1932-33 в Україні. Негайний суд у Львові, який відбувся в жовтні-листопаді 1933, засудив Л. до смертної кари. Через деякий час смертну кару було замінено на довічне ув'язнення. На поч. Другої світової війни 1939-45 звільнений з тюрми, став одним з організаторів Похідних груп ОУН та їх діяльності в Україні. З 1941 - Крайовий Провідник ОУН (М) на Східно-Українських землях. Восени 1941 очолив Середню Похідну Групу ОУН (за ін. дан., Східну). В жовтні 1941 заарештований гестапо і розстріляний у Миргороді (Полтавська обл.).
ЛЕМКІВЩИНА - українська етнічна територія, на якій здавна проживала етнографічна група українців - лемки. Розташована в українських Карпатах (по обох схилах Сх. Бескидів) між ріками Сяном і Попрадом у межах сучасної Польщі, та на північний захід від ріки Уж у Закарпатті до ріки Попрад у Словаччині. Загальна площа бл. 3,5 км2. На думку деяких дослідників, давніми предками лемків було слов'янське плем'я білі хорвати, що заселяло район Карпатських гір в 7-10 ст. У середньовічні часи територія Л, входила до складу Київської Русіта Галицько-Волинської держави. Згодом землі Пд. Л. були захоплені Угорщиною, аз 1340-х рр. вся Л. була включена Казимиром III Великим у склад Польщі, де перебувала до 1772. Східна частина Л. творила Сяніцьку землю у складі Руського воєводства, західна належала до Краківського воєводства. В 14-16 ст. територія Л, була в абсолютній більшості заселена українцями. До кінця 16 ст. сформувалася сучасна лемківська говірка (діалектукраїнської мови) і закріпилася в тих межах, які проіснували до 1946. У церковному відношенні Л. належала до Перемиської єпархії, а більшість населення були греко-католиками. Віддалене розміщення краю, відсутність українських міст і національної інтелігенції зумовили слабкий національно-культурний зв'язок між Л. та іншими українськими етнічними землями (перш за все Галичиною та Наддніпрянською Україною), утруднювало поширення українських національно-політичних течій. На поч. 20 ст. провідною течією у суспільно-політичному житті Л. було москвофільство, ідеї якого поширювали переважно місцеві православні священики. Український національний рух почав розвиватися з кін. 19 - поч. 20 ст. Основними його осередками стали міста Новий Санч і Сянік. Серед провідних діячів українського національного руху на Л. були В. Хиляк, П.Ліницький, В. Яворський, М. Кубійович, М. Дороцький, О. і В. Константиновичі, О. Гудзьо, В. Бучацький, Й. Лукасевич таін. Після розвалу Австро-Угорщини на Л. було проголошено Східно-лемківську республіку, яка в 1918-19 творила Сяніцький комісаріат Західно-Українськоі Народної Республіки з центром у с. Команчі (гол. П. Шпилька) і в серед, лютого 1919 була ліквідована польськими військами. Після падіння ЗУНР варшавський уряд, намагаючись послабити розвиток національного руху, підтримував москвофільську течію і прагнув перетворити лемків у окрему регіональну групу з польською національною свідомістю. З метою розколу українського руху на Л. в 1934 край було відділено від Перемиської єпархії і створено окрему Лемківську Апостольську Адміністратуру з русофільською ієрархією. В 1920-30-х рр. польський уряд, проводячи на Л. політику полонізації, намагався ліквідувати українське шкільництво, забороняв українські періодичні видання, закрив майже всі читальні “Просвіти”, ув'язнював або висиляв національне свідомих українців. На противагу польській політиці в краю у Львові була створена лемківська комісія, яка займалася веденням культурно-освітньої роботи серед населення Л. В 1934-39 у Львові видавалися газети “Наш Лемко” (ред. П. Смериканич, пізніше Ю. Тарнович) та “Бібліотека Лемківщини”, що розповсюджувалися як в Галичині так і на Л. З метою допомоги лемківсько-українському рухові в США у 1936 була створена Організація Оборони Лемківщини (з 1958 видавала “Лемківські Вісті” та “Лемківські Календарі”).
У роки Другої світової війни 1939-45 український культурно-освітній рух на Л. набув деякого пожвавлення. Було засновано ряд українських середніх шкіл, учительська семінарія, Українське Освітнє Товариство тощо. Після зайняття Л. радянськими військами в 1945, польські бойовики Армії Крайової вбили ряд лідерів українського національного руху, а в деяких районах знищили цілі села. Внаслідок укладення радянсько-польського договору 1945 та договору про польсько-радянський кордон (від 16.8.1945) територія північної Л. була остаточно передана Польщі. На підставі укладених договорів в 1945-46 проходив взаємний обмін населення у прикордонних районах, у т. ч. на Л. Переселення українців з їхніх етнічних земель, зокрема Л., мало за підписаними угодами проводитися на добровільних засадах, однак в більшості випадків воно відбувалось під адміністративним тиском органів влади примусово і з застосуванням сили, що незабаром набуло характеру етноциду. (див. “Вісла” операція). Якщо в 1939 на території Л. проживало 160 тис, українців, то внаслідок злочинних переселенських акцій 1946-47 Л. залишилася без корінних жителів. Масовим депортаціям українського населення з Л. протидіяла Українська Повстанська Армія, яка здійснювала активні бойові операції у цьому районі в 1944-47. Жителі Л. були розселені по всій території Польщі, в основному, у пн, і зх. районах держави. Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців, органи влади, звичайно, допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських сімей. Лише в кін. 1950-х рр. частині корінного населення Л. було дозволено повернутися на Л. Поступово налагоджувалось і українське культурно-освітнє життя у краю. При Головному правлінні Українському Суспільно-Культурному Товаристві (створене 1956) у Польщі діяла секція лемківської культури, з 1957 видавалося “Лемківське Слово” як додаток до тижневика “Наше Слово”. З 1983 на Л. проводиться фольклорно-етнографічний фестиваль “Ватра”. З 1990 у краї створено Об'єднання лемків, діє Лемківська секція при Об'єднанні українців Польщі.
ЛЕНКАВСЬКИЙ СТЕПАН (6.7.1904 -30.10,1977) - відомий український політичний діяч, публіцист, один з ідеологів Організації Українських Націоналістів. Н. у Загвізді на Станіславівщині (тепер Івано-Франківська обл.). Навчався на філософському ф-ті Львівського ун-ту. З серед, 1920-х рр. Л. - активний учасник націоналістичного руху на західноукраїнських землях, провідний член Організації Вищих Класів Українських Гімназій, член проводу Союзу Української Національної Молоді. В 1928 брав участь у редагуванні (разом з С. Охримовичем та І. Габрусевичем) першого нелегального націоналістичного видання для молоді жу-лу “Юнак”, був співробітником “Українського голосу” (1929-32, виходив у Перемишлі) і “Бюлетня КЕ ОУН на Західноукраїнських Землях (ЗУЗ)”. Учасник першого Конгресу Проводу Українських Націоналістів у Відні (28.1-3.2.1929). З лютого 1929 увійшов до складу першого Проводу ОУН на ЗУЗ, був референтом ідеологічного відділу. В 1931 заарештований польською поліцією у Кракові і у вересні 1932 під час Процесу “Конгресівців” засуджений до 4 років ув'язнення. Після гітлерівської окупації Польщі та частини західноукраїнських земель в 1939 Л. увійшов до складу Проводу ОУН (Б), з квітня 1941 - референт пропаганди. В липні 1941 Л. як один з ініціаторів проголошення Української держави у Львові був заарештований Гестапо і ув'язнений у концтаборі Авшвіц. В післявоєнний час жив у Німеччині. Був членом Проводу Закордонних Частин ОУН. Після загибелі С. Бандери, очолював Провід ОУН (1959-68), згодом керував відділом пропаганди і редагував газету “Шлях Перемоги”. Помер у Мюнхені. Автор “Декалогу” (“Десять заповідей українського націоналіста”, 1929), в якому виклав основні морально-етичні засади учасника національно-визвольних змагань.
ЛЕОНТОВИЧ ВОЛОДИМИР (літ. псевд. В.Ле-венко; 5.8.1866 - 10.12.1933) - український громадсько-політичний діяч, письменник. Н. на хуторі Оріховщина Лубенського повіту Полтавської губ. У 1888 закінчив юридичний ф-тет Московського ун-ту. До Першої світової війни 1914-18-земський діяч на Полтавщині. Був учасником українського національного руху, членом Старої Громади та Товариства Українських Поступовців, входив до Ради товариства. Фінансове підтримував видання першої української газети у Наддніпрянській Україні - “Рада”. З 1915 брав участь у роботі Комітету Союзу Міст Південно-Західного Фронту, який займався наданням допомоги пораненим і хворим бійцям на фронті і в тилу, біженцям та місцевому населенню в р-ні бойовихдій. Співпрацював у жу-лі “Літературно-Науковий Вісник”, меценат газети “Рада". В квітні 1917 обраний до Української Центральної Ради від Союзу Автономістів-Федералістів. У період Гетьманату - міністр земельних справ у кабінеті Ф. Лизогуба. В еміграції жив у Берліні, згодом —у Празі, де і помер. Літературну діяльність розпочав в 90-х рр. 19 ст. Автор повістей “Пани і люди” (1883), “Per pedes apostolorum” (1897), “Старе і нове”, “Спомини утікача” (1922), “Хроніка родини Гречок” (1922), разом з О. Єфремовим підготував видання російсько-українського юридиного словника (1917,1919).
ЛЕОНТОВИЧ МИКОЛА ДМИТРОВИЧ[1(13).12.1877 - 23.1.1921] - визначний український композитор, музично-громадський діяч і педагог. Н. у с. Монастирьок (тепер Немирівсь-кого р-ну Вінницької обл.) в сім'ї священика. В 1899 закінчив Кам'янець-Подільську духовну семінарію. Деякий час працював вчителем співу та арифметики у школі с. Чуків на Поділлі, де незабаром організував учнівський оркестр та вечірню музичну школу. З осені 1902 - викладач співів вчительської семінарії Вінниці. В 1903-04 Л. відвідував лекції в Придворній співецькій капелі у Петербурзі, склав екстерном іспит на звання регента. В 1904-08 Л. працював у залізничній школі на станції Грушине (тепер м. Крас-ноармійськ Донецької обл.), де вперше в Україні організував хор залізничників. Згодом знову повернувся на Поділля. Протягом 10 років викладав співи, арифметику і географію у Тульчинському жіночому єпархіальному училищі. З осені 1918 жив у Києві. В 1918-19 Л., працюючи викладачем хорової справи на диригентському ф-ті Київського музично-драматичного інституту ім. В. Лисенка, а пізніше - в музичному відділі комітету народної освіти, брав активну участь у розбудові української національної музичної культури. Після окупації в серпні 1919 Києва денікінцями змушений повернутися в Тульчин. Тут почав працювати над оперою “На русалчин великдень” (лібретто Н. Ташкевич за казкою Б. Грінченка), але закінчити її не встиг (завершив, відредагував і оркестрував М.Скорик). В січні 1921 Л. став жертвою політичного терору, який розгорнув більшовицький режим в Україні. В ніч з 22 на 23.1.1921 він був убитий співробітником НКВС у домі свого батька у с. Марківці (тепер Теплицького р-ну Вінницької обл.). Л. - автор класичних обробок українських народних пісень (понад 150 хорових обробок, 4 хорових композицій), серед яких “Праля”, “Козака несуть”, “Дударик”, “Женчичок-бренчичок”, “Щедрик”, “Піють півні”, “Ой, з-за гори кам'яної”, “Зашуміла ліщинонька” та ін.; хорових поем (“Льодолом”, “Легенда”, “Моя пісня”, “Літні тони”), церковних хорів (літургія).
ЛЕПКИЙ БОГДАН (4,11.1872-21.7.1941)-український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, видавець. Н, у с. Крегулець Гусятинського округу в Галичині (тепер Тернопільська обл.). Навчався у Бережанській гімназії, у Віденському та Львівському ун-тах. З 1895 -вчитель української та німецької мови і літератури у Бережанській гімназії. У 1899-1914 перебував у Кракові. Друкуватися почав з 1895, був членом “Молодої Музи”. Під час Першої світової війни 1914-18 вів культурно-освітню роботу в таборах полонених (Вецляр). Після війни деякий час був в Берліні, де став співробітником видавництва “Українське слово”. У 1925 повернувся до Кракова, працював професором Ягеллонського ун-ту. Щороку Л. відвідував рідні місця, переважно був у с. Черче недалеко від м. Рогатина. У 1938-39 - член польського сенату у Варшаві. Помер і похований у Кракові. Автор поетичних збірок: “Стрічки” (1901), “Листки падуть” (1902), “Осінь” (1902), “На чужині” (1904), “З глибини душі” (1905), “Над рікою” (1905), “Поезіє, розрадо одинока” (1908), “Для ідеї” (1911), “Тим, що полягли” (1916), “Доля” (1917), “Вибір віршів” (1921), “Слота” (1926); збірок оповідань переважно на тему сільського життя: “З села” (1898), “З життя” (1899), “Щаслива година” (1901), “У глухім куті” (1903), “Нова збірка” (1903), “В горах” (1904), “Кара” (1905), “По дорозі життя” (1905), “Кидаю слова” (1911): повістей: “Під тихий вечір” (1923), “Сотниківна” (1927), “Зірка” (1929), “Вадим” (1930), “Веселка над пустирем” (1929), “Крутіж” (1941); великої історичної повісті “Мазепа” (в трьох частинах -“Мотря”, 1926; “Не вбивай”, 1926; “Батурин”,1927); “Бої” (1928-29) та ін.; літературознавчих критичних нарисів про І. Котляревського, Є. Гребінку, П. Куліша, Л. Глібова, Марка Вовчка, С. Руданського, Ю. Федьковича, І. Карпенка-Карого; 3 і 5-томного видання творів Т. Шевченка з нарисом про його життя і творчість та ін. Залишив спогади - “Казка мойого життя”.