БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 35 страница
МАРКОВИЧ ЯКІВ МИХАЙЛОВИЧ[16(27).10.1776 - 1804] - український історик, брат О. Маркевича. Н. у Пирятинському повіті на Потавщині. Навчався в Московському університетському пансіоні. Автор праці “Записки про Малоросію, її жителів та виробництва”, (ч. І, 1798), де висвітлюється історія України з найдавніших часів до пол. 11 ст., а також наводяться цікаві дані про культуру і побут українського народу.
МАРКОВИЧІ - український козацько-старшинський рід єврейського походження. Марко Аврамович (р. н. невід, - п. 1712) - власник маетностей у Прилуках і Пирятині, батько А. Скоропадської - дружини гетьмана П. Скоропадського. Сини Марка М.: Андрій М. (бл. 1674 -47) - генеральний підскарбій (див. А. Маркович)-, Іван М. (р. н. невід. - п. 1724) - прилуцький сотник (1709-19) і полковий суддя (1719-29); Федір М. (р. н. невід. - п. 1737 або 1738) - сотник прилуцький (1719-24), бунчуковий товариш. До чернігівської лінії М., яка походить від сина Андрія М. - Якова М. (див Я. Маркевича), належать брати Я. Маркович і О. Маркович; з роменської лінії М., родоначальником якої став другий син Андрія М. - Семен М., походять О. Маркович і Д. Маркович. Федір М. був засновником прилуцької лінії М., які з 19 ст. називалися Маркевичами, і до якої належали М. Маркевич (1804 - 1860) - український історик, етнограф і поет та Олексій Маркевич (1847 - 1903) - український історик і громадський діяч.
МАРМАРОЩИНА (Мараморщина) - історико-географічний край у басейні р. Тиси. Назва походить від назви р. Мара. Загальна площа -10,Зтис.кв.км. Північна частина М. (бл.0,7тис. км.кв.)-українська етнічна територія, яка становить східну частину українського Закарпаття. В 1910 на М. українці становили 45% населення, румуни - 24%, євреї - 16%. Назва М. вперше зустрічається в документах з 1199. До кін. 13 ст. М. була майже не заселена. З 14 ст. територію М. колонізували українці з Галичини та румуни з Семигороду (Трансільванії). З 1385 М. становила адміністративний округ - жупу (комітат) у складі Угорського королівства. В 1526 М. відійшла до Семигороду, а з 1733 перебувала у складі Австрійської імперії. З розпадом Австро-Угорщини (1918) північну частину М. у 1919 приєднала Чехо-Словаччина, а південну - Румунія. Задан, перепису 1930 на М. проживало 29 тис. чол, у т.ч. 17 тис. українців (65,4%), 6 тис, євреїв (32,1%) і 3 тис. (11%) предстаників ін.національностей. Українське національне життя в Пд. М. (у складі Румуни) в 1920-30-х рр. було пов'язане з українськими осередками у Чернівцях. Працесам румунізації у М. протидіяла Українська Греко-Католицька Церква, яка нараховувала 11 парафій. У березні 1939 українське населення М. допомагало втікачам з Карпатської України. Після 1945 Пд. М. увійшла до складу Румунії і становить Сигітський і Вишевський райони Марамурешського повіту. Українське населення у М. живе переважно в селах, а також умістахКимпулунг, Сігету-Мармацієй, Бая Спріє, Бая Маре та ін. Сьогодні існують деякі можливості для розвитку українського культурного життя на М.
МАРС (“Майстерня революційного слова”) -літературне об'єднання в Києві, яке існувало в 1926-29. Виникло з колишньої “Ланки”. До складу МАРСу входили молоді талановиті письменники різних літературних напрямів, зокрема, Б. Антоненко-Давидович, М. Івченко, Я. Качура, Г. Косинка, Є. Плужник, В. Підмогильний, Т. Осьмачка, Я. Савченко та ін. Члени М. намагалися відстоювати незалежність літературної творчості від ідеологічних концепцій комуністичної партії у літературі. В 1929 МАРС було ліквідовано. Більшість членів об'єднання згодом заарештовано і розстріляно (Г. Косинку, В. П'ідмогильного, Є. Плужника, Я. Савченка), Б. Антоненко-Давидович відбув 20-річне ув'язнення.
МАРТИНЕЦЬ ВОЛОДИМИР (15.7.1899 -10.12.1960) - український політичний діяч, журналіст і публіцист. Н. у Львові. Здобув гімназійну освіту, В 1918 М. вступив добровольцем до Корпусу СС у Києві (див. Січові Стільці), згодом працював секретарем губерніального комісара Холмщини, Посяння і Підляшшя С. Скоропис-Йолтуховського. Під час українсько-польської війни 1918-19 - старшина Холмсько-Городельського коша ім. С. Петлюри. Деякий час утримувався в польських таборах для інтернованих. В 1920-23 вивчав право на юридичному ф-ті Львівського ун-ту, 1923-26 - економіку у Високій Торговельній школі в Празі, 1927-29 -політичні науки і журналістику в Берліні та 1934-36 -філософію у Сорбонському ун-ті в Парижі. В 1926-27 - заступник голови ЦЕСУС-у. М. був одним з керівників Україськоі Військової Організації та співзасновником ОУН, редактором провідних українських націоналістичних видань -“Національна Думка” (1926-27), “Сурма” (1927-33), “Розбудова Нації” (1928-34) і “Українське Слово” в Празі, В 1929-41 працював в секретаріаті ПУН, відділі преси і пропаганди. М. був в'язнем більшовицьких (Лук'янівка, 1919), польських (Каліш і Щеп'юрно, 1919), а пізніше і німецьких (Брец, 1944) тюрем і концтаборів, Після розколу в ОУН (лютий 1940) належав до ОУН (М), в 1941-42 крайовий провідник ОУН (М).
У 1941-44 очолював Союз Українських Журналістів. У післявоєнний час жив у Німеччині, з 1949 - у Вінніпезі (Канада), де був редактором “Нового Шляху”. Помер у Вінніпезі. Автор праць “За зуби і пазурі нації” (1937), “Українське підпілля: Від УВО до ОУН. Спогади і матеріали.” (1949), “Ідеологія організованого і т. з. волевого націоналізму” (1954) та ін.
МАРТИНЕЦЬ МИХАЙЛО (1859 - 8.6.1919) -український господарський і державний діяч. Н. на Бойківщині. За фахом - інженер лісництва. Закінчив Віденський ун-тет. Деякий час працював у Самборі (тепер Львівська обл.). В 1900-14 -начальник міністерського відділу регулювання гірських потоків у Галичині. В 1916-18 - начальник Львівської відділу відбудови краю. Належав до Української Національно-Демократичної Партії. У січні 1919 призначений державним секретарем земельних справ ЗУНР в уряді С. Голубовича. Був співавтором закону про земельну реформу (виданий 14.4.1919). В липні 1919 під час відступу частин Галицької Армії з Галичини М. був захоплений у польський полон. Розстріляний разом з В. Ріпецьким поблизу Надвірної (тепер Івано-Франківська обл.) .
МАРТИНОВИЧ ІСИДОР (1837-15.10. 1898) -український освітній діяч на Буковині, історик. Середню освіту отримав в Бучачі, богословську - в Чернівцях. В 1863-65 - перший викладач української мови Вищої реальної школи в Чернівцях, пізніше - пароху с. Оршівцях. У 1862-94 -шкільний інспектор Кіцманського повіту. У своїх історичних нарисах (“Історичне свідчення про найстарших володарів та мешканців Буковини й Молдавії”, 1870, нім.мовою 1887; “Деякі історичні відомості про село Шипинці”, 1874) на підставі літописних даних і грамот доводив автохтонність українського населення Північної Буковини.
Я. Ісаєвич (Львів).
МАРТОС БОРИС (1.6.1879 - 19.9.1977) -відомий український громадсько-політичний і державний діяч, педагог, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1946). Н. у с. Городище Кременчуцького повіту Полтавської губернії. Походив зі старого козацького роду.
Ще під час навчання в Харківському ун-ті став активним учасником українського національно-демократичного руху, тричі заарештовувася і відбував покарання. Належав до Революційної Української Партії, а згодом до Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. Після закінчення ун-ту в 1908 М. було заборонено займатись викладацькою роботою, тому в 1910-14 працював у кооперативних організаціях на Волині, Полтавщині і Кубані. З березня 1917 - член Української Центральної Ради і Малої Ради. В червні 1917 обраний до складу Центрального Комітету Селянської Спілки. В червні-серпні 1917 - генеральний секретар земельних справ першого українського уряду (див. Генеральний Секретаріат УЦР-УНР). В період Гетьманату відійшов від політичного життя, займався проблемами кооперативного руху. Деякий час очолював виконавчий орган Центрального Українського Кооперативного Комітету, був членом Ради директорів Дніпросоюзу, викладав у Києвському Комерційному ін-ті. В грудні 1918 М. був призначений міністром продовольчих справ в уряді В. Чехівського, а з 9.4. до 27.8.1919 - голова Ради Народних Міністрів УНР. У 1920 М. емігрував до Німеччини, а згодом - до Чехо-Словаччини. Був одним з організаторів і професором (з 1924) Української Господарської Академії у Подебрадах, в 1936-38 - директор Українського Технічного і Господарського Інституту. Після Другої світової війни 1939-45 переїхав до Мюнхена, де став засновником і ректором Української Вищої Школи Економіки (1945-49). Працював в Інституті вивчення СРСР; президент (1954-56), віце-президент (1956-57) і секретар (1957-58) його вченої ради. З 1958 жив у США, де і помер. Автор праць “Теорія кооперації” (1924), “Гроші української держави” (1972) та ін.
МАРТОС ІВАН ПЕТРОВИЧ [1754 -5(17).4.1835] - видатний український і російський скульптор. Н. у м. Ічні (тепер Чернігівська обл.) в козацькій родині. В 1764-73 навчався у Петербурзькій AM у Л. Роллана і Н. Жілле. У 1774-79 М., будучи пенсіонером AM в Римі, вивчав і копіював твори античної скульптури. Після повернення в Петербург став одним з найбільших представників класицизму. З 1794 -професор, з 1814- ректор AM. Автор численних монументально-декоративних творів в Україні та Росії, зокрема, надгробків - К. Розумовського в Батурині (1803-05), П. Рум'янцева в Києві ( 1797-1805), Павла І у Павловську (1807); пам'ятників - К. Мініну і Д. Пожарському в Москві (1804-18), А. Решельє в Одесі (1823-28), М. Ломоносову в Архангельську (1826-29), Г. Потьомкіну в Херсоні (1829-35) та ін.
МАРТОС ОЛЕКСІЙ ІВАНОВИЧ [1790 -13(25).8.1842] -український історик. Син І.П.Мартоса. Н. у Петербурзі. У 1806 закінчив Петербурзький інженерний корпус, працював військовим інженером у Києві. Учасник російсько-турецької війни 1806-12 та російсько-французької війни 1812. У 1821-42 перебував на високих державних посадах. Автор 3-томної (за ін. дан., 5-томної) “Історії запорізьких козаків”, рукопис якої втрачено. Надруковано лише два розділи третього тому - про Берестецьку битву 1651 і про шлюб та смерть Т. Хмельницького. (“Северный архив”, 1822, N13-14, 1823, N6). Мемуари М., доведені до 1812, були опубліковані в “Русском архиве” (1893, № 7-8).
МАРУСЯК ДМИТРО (рр. н. і см. невід.) -ватажок загону опришків. Н. у с. Космач (тепер Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.). На поч. 19 ст. організував опришківський загін, який діяв у Галичині і на Закарпатті. Загін М. нападав на панські маєтки, громив їх, а панське майно роздавав селянам. У 1814 австрійський уряд за затримання М. встановив велику грошову винагороду. Подальша його доля невідома. Про М. складено багато народних пісень і переказів. На їх основі І. Франка написав драму “Кам'яна душа”, а Г. Хоткевич - повість.
МАРЧЕНКО ВАЛЕРІЙ (16.9.1947 - 7.10.1984) -відомий український правозахисник, літературознавець і перекладач. Н. у Києві. Навчався на філологічному ф-ті Київського ун-ту, одночасно вивчав тюркські мови в Бакинському унті. З 1970 - співробітник газети “Літературна Україна”, за сумісництвом викладав українську мову і літературу в середній школі у Києві. Протягом 1971-72 опублікував ряд перекладів з азербайджанської творів С. Ахундова, Дж. Мамедкулі-Заде. В період 1968-73 були написані, але не опубліковані літературознавчі розвідки про М. Зерова (“Русское наследие неоклассика”), публіцистичні статті “Київський діалог”, “Страшний якийсь тягар” та ін. Друкувався у молодіжних виданнях Азербайджану і Туркменістану. 25.6.1973 заарештований співробітниками КГБ. За вироком Київського обласного суду від 27.12.1973 відповідно до ст.62 ч. 1 Кримінального кодексу УРСР. “Наклепницькі вигадки, які ганьблять радянський суспільний лад..., за поширення документів націоналістичного змісту, в яких зводиться злісний наклеп на радянську дійсність, національну політику КПРС...”. Засуджений до 6 років позбалення волі в колонії суворого режиму і 2 років заслання. Відбував покарання у пермському таборі для політв'язнів Є 35. В таборах познайомився з українськими правозахисниками - І. Світличним, С. Глузманом та ін. В ув'язненні написав ряд публіцистичних нарисів, в яких висвітлював умови існування в'язнів у радянських таборах, трагічні події 1940-50-х рр. у Західній Україні. Незважаючи на тяжку хворобу нирок, яка привеладо інвалідності, М. відмовився писати заяву-каяття. Після звільнення жив у Києві. Довго не міг знайти роботу, згодом працював сторожем. Займався перкладами з англійської, писав публіцистичні статті - “Там, у Київських печерах”, “ГУЛАГ”. Активно займався правозахисною діяльністю, розсилав листи-протести з засудженням існуючої тоталітарної системи. Рішуче виступив проти інструкції Міністерства освіти УРСР “Про посилення вивчення російської мови у школах України”, яку назвав “найсвіжішим Валуєвським указом” (див. Валуєвський указ 1863). 21.10.1983 вже важко хворого М. заарештовують вдруге і засуджують до 10 рокіб таборів особливого режиму і 5 років заслання. Етапом був відправлений у пермські табори, де незабаром відмовили нирки. Помер у тюремній лікарні в Ленінграді. Похований у с. Гатному (Києво-Св'ятошинського р-ну Київської обл.). У Гамбурзі вийшла в перекладі німецькою моврю книга про життя і творчість М. - “Я не маю ні дому, ні вулиці”.
Н. Теплоухова (Київ)
МАРШАЛ ДЖОЗЕФ (рр. н. і см. невід.) -англійський мандрівник. У 1770 подорожував по Україні за маршрутом Стародуб-Чернігів-Київ-Очаків. Автор записок “Подорожі по Голландії, Фландрії, Німеччині, Данії, Швеції, Лапландії, Росії, Україні і Польщі” (тт. 1-3; 1772, 1773,1792, нім. перекл. опубл. у Гданську в 1773, 1778). В цьому творі описав природні багатства України, підкреслив високий рівень культури землеробства українських селян “вищої, ніж бачив будь-де після свого від'їзду з Фландрії”, багато уваги приділив можливостям збільшення імпорту до Англії з України конопель і льону.
Я. Ісаєвич (Львів).
МАРШАЛОК - одна з найвищих державних посад, що існувала в Польщі і Великому князівстві Литовському з 14 ст. Великий М. коронний (в Литві - земський) та його заступник М. придвірний, керували офіційними церемоніями при королівському чи великокнязівському дворі, виконували певні судові функції тощо. Символом влади М. була палиця. В пізніший час М. називався голова сейму, сеймику, трибуналу тощо. В Україні у кін. 18-19 ст. М. (або маршалом) інколи називали місцевого (губернського чи повітового) предводителя дворянства.
МАСАРИК ТОМАС ГАРІГ (7.3.1850 -14.9.1937) - чеський учений-філософ, політичний і державний діяч, перший президент Чехо-Словаччини (1918-35). Н. ус. Годонін (Моравія) в словацько-німецькій родині. У 1786 закінчив Віденський ун-т. Після розподілу Кардового унту в Празі на німецький і чеський ун-ти (1882) -професор філософії у чеському ун-ті, У 1890 приєднався до “молодочеської” партії, а в 1900 заснував Чеську Народну Партію (т. зв. Партію Реалістів). У своїй політичній діяльності М. пройшов довгу еволюцію від космополіта до національне свідомого лідера. Як депутат австрійського парламенту взяв участь у дебатах навколо польсько-українських стосунків у Галичині й у великій промові (25.5.1908) виступив на захист українських прав. Під час Першої світової війни 1914-18 зайняв антиавстрійську позицію і пов'язував надії та розв'язання чеської проблеми з перемогою Антанти. В 1915 організував Чеський комітет у Парижі, пропонував розв'язати національне питання у Центрально-Східній Європі шляхом надання самостійності народам Австро-Угорської імперії й автономії народам Ростиської імперії. Відстоював ідею єдності чесько-словацької нації. Під час свого перебування в Росії й Україні (1917-18) організував легіон з чехо-словацьких військовополонених. Уклав угоду з урядом Української Народної Республіки про екстериторіальний статус легіону. Після укладення Берестейського миру 1918 анулював цю угоду (легіон зберігав нейтралітет під час радянсько-української війни і виїхав з України на Далекий Схід). М., незважаючи на свої русофільські тенденції, проявляв симпатії до українського національного руху. Був знайомий з І. Франком. Під час перебування в США (травень-листопад 1918) організував спілку емігрантів, які представляли народи Австро-Угорщини. У його склад увійшли М. Січинський, Л. Цегельський - від українців та Г. Таткович від угро-русинів Закарпаття. На основі угоди з Угоро-русинською радою в США Закарпаття було включене у склад Чехо-Словацької республіки у 1919. Ставши президентом Чехо-Словаччини, підтримував діяльність українських еміграційних груп у Празі та ін. містах, допоміг викрити і забезпечив фінансовою підтримкою Український Вільний Університет (1921). Вищий Педагогічний Інститут ім. Драгоманова (1923, обидва -у Празі) та Українську Господарську Академію у Подебрадах (1922). Заслугою М. було створення у міжвоєнній Чехо-Словаччині стабільного і функціонуючого демократичного ладу. Користувався значною популярністю серед українців.
Я. Грицак (Львів).
МАСУДІ (аль Масуді Абу-ль-Хасан Алі Ібн аль Хусейн; н. в кін. 9 ст.- п. бл. 956 або 967) -арабський історик і мандрівник. Н. у Багдаді. В 915-945 відвідав Персію, Аравію, Сирію, Пн. Африку (до Занзібару), Азербайджан, Вірменію і Середню Азію; плавав по Індійському океану до Цейлону і Мадагаскару. Жив у Сирії і Єгипті. Помер у Фустаті (Старий Каїр). Під час своїх подорожей зібрав численні матеріали з історії, географії, етнографії і культури багатьох народів. Автор бл. 20 праць (майже всі втрачені) з різноманітних галузей знань (історії, філософії, права, мусульманського богослов'я). Збереглися тільки твори “Промивальні золота і копальні самоцвітів” (943), “Книга повідомлень і розсудів” (956) та деякі фрагменти ін. творів. У них є відомості про слов'ян, їх побут і релігію. Повідомляється про політичне об'єднання валінана (волиняни) на чолі з Маджаком та про похід на Кавказ київського князя Ігоря (після 913).
МАТВЄЄВ АРТАМОН СЕРГІЙОВИЧ (1625 -25.5.1682) - московський державний і військовий діяч, дипломат, боярин (з 1674). У травні 1653 разом з І. Фоміним вів переговори з українським урядом, згодом - у склад) московського посольства брав участь у Переяславській раді 1654. В 1655 М. командував стрільцями, які спільно з українською армією здійснили похід під Кам'янець-Подільський і Львів. У березні 1669 М. разом Г. Ромодановським і Богдановим був присутній при обранні гетьманом Лівобережної України Д. Многогрішного та укладенні Глухівських статей 1669.3 1669 очолював Малоросійський наказ, з 1671 керував і Посольським наказом. Відігравав головну роль у формуванні московської політики щодо Гетьманщини.
МАТЕЮК АНАТОЛІЙ (р. н. невід. - п. листопад 1919) - український політичний діяч, священик. Н. на Підляшші (тепер Польща). В 1917 став організатором Всенародного з'їзду українців з Холмщини і Підляшшя у Києві. М. деякий час очолював Холмський виконавчий комітет, був одним з його представників в Українській Центральній Раді. У 1918-19- військовий священик (капелан) Другої сердюцької дивізії Армії УНР, протопресвітер, У листопаді 1919 у Жмеренці (тепер Вінницька обл..) хворого на тиф М. захопили в полон денікінці і розстріляли.
МАТЛА ЗИНОВІЙ (псевд. Святослав Вовк, Дніпровий; 26,11.1910 - 23.9.1993) - відомий діяч Організації Українських Націоналістів, активний учасник національно-визвольного руху в Західній Україні. Н. у с. Містки (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.). Навчався на математичному ф-ті Львівського ун-ту. В 1933-34 - надобласний провідник Львівської, Бережанської, Тернопільської, Перемишлянської областей ОУН. У 1934 заарештований польською поліцією і звинувачений як співучасник вбивства поліцейського агента Яцини у м. Жовкві (тепер Львівська обл.). 28.11.1934 рішенням негайного суду засуджений разом з безпосереднім виконавцем замаху Г. Куликівцем до смертної кари. В лютому 1935 цей вирок було замінено на довічне ув'язнення. З поч. Другої світової війни 1939-45 і розвалом польської держави звільнений з тюрми. Влітку 1941 М. очолив Південну Похідну групу ОУН (Б), у 1941-42 - Крайовий Провідник ОУН на Південно-Східних Українських Землях. У 1942-43 входив до складу Проводу ОУН (Б), у травні 1943 обраний членом Бюро Проводу ОУН. У 1943 був заарештований гестапо і ув'язнений у німецькому концентраційному таборі. З 1945 - член Проводу Закордонних Частин ОУН. Жив у Німеччині, а з 1952 - у Франції, потім - у Філадельфії (США). В грудні 1953 М. разом з С. Бандерою і Л. Ребетом створили Колегію Уповноважених, яка повинна була реорганізувати ОУН і накреслити завдання організації в нових умовах. У лютому 1954 внаслідок наростання протиріч у 34 ОУН Л. Ребет і М. створили організацію, яка отримала назву -Організація Українських Націоналістів за кордоном (ОУН з; т. зв. двійкарі). В 1971-81 головний редактор часопису “Америка”. Помер у Філадельфії. М. - автор спогадів “Південна похідна група” (1952).
МАТУШЕВСЬКИЙ ФЕДІР (21.6.1869 -21.10.1919)- відомий український громадсько- політичний діяч, дипломат, публіцист. Н. у м. Сміла Черкаського повіту Київської губ. Закінчив духовну семінарію. Навчаючись на юридичному ф-ті Дерптського (Тартуського) ун-ту, організував українську студентську громаду. Незабаром був обраний головою українського клубу “Родина”. Підтримував тісні стосунки з М. Лисенком, І. Франком, М. Грушевським, М. Коцюбинським, Лесею Українкою. Після закінчення (1904) у-ту повернувся в Київ, займався літературною і видавничою діяльністю. В 1906 М. був редактором першої української щоденної газети “Громадська Думка” у Наддніпрянській Україні, згодом - “Ради”. За свою діяльність заарештований і деякий час ув'язнений у Лук'янівській тюрмі. М. був одним з активних членів Товариства Українських Поступовців, Української Радикально-Демократичної Партії, а з 1917 - Української Партії Соціалістів-Федералістів. У 1917 став членом Української Центральної Ради від УРДП. З листопада 1917 входив до скаладу Крайового комітету для охорони революції в Україні. В січні 1919 призначений послом України в Греції. Помер у жовтні 1919 в Афінах. Автор ряду літературознавчих праць: “Жертвы переходной эпохи” (про А. Свидницького), “В. Антонович у світлі автобіографії та даних історичних нарисів”, про Т. Шевченка, спогадів “З щоденника українського посла”.
МАТЧАК МИХАЙЛО (28.2.1895 - 19.11 1958) -український військовий і громадсько-політичний діяч, видавець. Н. ус. Воля Якубова Дрогобицького повіту (тепер Львівська обл.). Закінчив Дрогобицьку гімназію. Учасник Першої світової війни 1914-18. З 1914 - підхорунжий Легіону Українських Січових Стрільців, командир чети в сотні Д. Вітовського. В 1914-15 М. брав участь в боях на Маківці, за Галич, над р. Стрипою. У вересні 1916 під час боїв на Лисоні потрапив у російський полон. Після звільнення з полону на поч. 1918 М. повернувся у Київ і став одним з організаторів Куреня Січових Стрільців. Входив до складу Старшинської Ради (Є. Коновалець, А. Мельник, Р. Дашкевич, Р. Сушко, І. Андрух, В. Кучабський, Я. Чиж), був ад'ютантом Є. Коновальця. В 1920 М. став одним з засновників Української Військової Організації у Галичині, в 1920-23 - член її керівного органу Начальної Команди УВО. Очолив Український бойовий комітет, що займався збором коштів для потреб УВО. В 1920-х рр. вчився на юридичному ф-ті Львівського (таємного) Українського Університету. В 1923-26 редагував разом з Д. Палієвим орган УВО “Новий Час” (з 1925 - безпартійна газета), в 1923-24 постійно друкувався в суспільно-політичному часописі “Заграва”. З серед. 1920-х рр. був провідним діячем Української Соціалістично-Радикальної Партії, член секретаріату партії. В 1030-х рр. депутат польського сейму від УСРП. У 1923-39 очолював видавництво “Ізмарагд” у Львові. Під час гітлерівської окупації Польші жив у Кракові, був членом управи “Спілки Українських видавництв”. У 1944 емігрував в Австрію. В лютому 1947 М. був схоплений радянськими спецслужбами у Відні, вивезений до СРСР і засуджений до 25-річного ув'язнення у таборах. Після звільнення з сибірських концтаборів М. заборонили повернутись в Україну. Помер у Потьмі (Мордовія).
МАТЮШЕНКО БОРИС (1883 - 25.3.1944) -український громадський і політичний діяч, дійсний член НТШ (з 1931). Н. у Києві. Закінчив Київський ун-т. Лікар за фахом. Був активним діячем Революційної Української Партії (з 1903), з грудня 1905 - в Українській Соціал-Демократичній Робітничій Партії. З серед. 1917 очолював Головну медично-санітарну управу при Генеральному Секретаріаті УЦР-УНР. У 1917-18 організував медично-санітарну службу в Україні. В період Гетьманату - директор департаменту здоров'я. У 1919 входив до складу української делегації на Паризькій мирній конференції 1919-20. Протягом 1919-21 - голова Закордонного бюро Українського Червоного Хреста. З 1922 жив у Празі, був професором кафедри гігієни Українського Вільного Університету та Української Господарської Академії в Подебрадах. Належав до провідних діячів “Закордонної делігації УСДРП”. Виступив засновником Спілки Українських Лікарів у Чехо-Словаччині (в 1922-35 - її голова). В 1923-25 редагував журнал “Український Медичний Вістник”, був співредактором “Латинсько-українського медичного словника” (1926).
МАТЮШЕНКО ПАНАС (Опанас) МИКОЛАЙОВИЧ -[2(14).5.1879 - 20.10.(2.11). 1907] - один з керівників повстання на броненосці “Потьомкін” у червні 1905. Н. у с. Дергачах (тепер Харківська обл.). Працював робітником у паровозному депо в Харкові, пізніше - в Одеському порту. З 1900 служив на кораблях Чорноморського Флоту в чині унтер-офіцера. В червні 1905 під час заворушень матросів з приводу недоброякісної їжі закликав команду броненосця до збройного повстання. З 14.6. до 25.6. очолював судову комісію. Після придушення повстання емігрував у Швецію. З 1906 жив у Румунії, згодом - в Америці. В 1907 переїхав у Париж, де зблизився з анархо-синдикалістами. В червні 1907 нелегально повернувся в Україну. 3(16).7.1907 заарештований в Миколаєві. За вироком воєнно-морського суду був страчений (повішений) у Севастополі.
МАХМУД ІІ (20.7.1784 -1.7.1839)-турецький султан (1808-39). Вступив на престол 28.7.1808 внаслідок державного перевороту, здійсненого Мустафою-пашою Байрактаром. Проводячи політику централізації держави, провів ряд реформ. У 1826 видав наказ про формування регулярної армії і розпустив яничарський корпус. У 1834 ліквідував воєнно-ленну систему, запровадив новий адміністративний устрій країни. В 1836-38 створив за європейським зразком міністерства внутрішніх і закордонних справ, міністерство фінансів. За М. II значно посилилась національно-визвольна боротьба балканських народів, яка привела до здобуття незалежності Грецією (1830) та автономії Сербією, Молдавією і Валахією. За правління М. II Османська Імперія зазнала поразки в збройній боротьбі з єгипетським пашою Мухамедом Алі. Під час російсько-турецької війни 1828-29 частина козаків Задунайської Січі на чолі з кошовим отаманом Й. Гладким перейшла на бік російських військ, що привело до ліквідації задунайського козацького війська.
МАХНО НЕСТОР ІВАНОВИЧ [14(26). 10.1888; за ін. дан., 17(29). 1889; - 25.7. 1934; за ін. дан., 6.7.1934]- український повстанський отаман, один з лідерів анархістського руху в Україні. Н. у с. Гуляй-Полі Катеринославської губ. (тепер Запорізька обл.). Деякий час навчався у гуляй-пільській початковій школі. В 1906 став членом анархістської організації “Спілка бідних хліборобів”, що діяла на Катеринославщині. В 1906-08 М. за участь в експропріаційних акціях кілька разів заарештовувався поліцією. В березні 1910 Одеський військово-окружний суд засудив М. до смертної кари, яка незабаром була замінена довічною каторгою. У 1911-17 М. був ув'язнений у Бутирській тюрмі в Москві. Після Лютневої революції 1917 у Росії М. у березні 1917 М. повернувся на Катеринославщину, де розгорнув широку діяльність як політик і військовий діяч. Став одним з ініціаторів заснування Селянської Спілки, очолював місцеву раду робітничих і селянських депутатів та профспілку деревообробників та металістів. Створена М. місцева адміністрація провела розподіл маєтностей великих землевласників серед селянства, примусила місцевих підприємців значно підняти заробітну плату робітникам. В кін. 1917- поч. 1918 М. сформував “селянські вільні батальйони”, які розпочали боротьбу проти козачих частин з Південно-Західного і Румунського ф-тів, які намагалися через територію України пробитись на Дон і приєднатись до військ ген. О. Каледіна. Наступ в березні 1918 німецько-австрійських військ (після укладення Берестейського миру 1918) примусив М. виїхати з України. Деякий час він перебував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Астрахані, Саратові і Москві. Влітку 1918 М. знову повернувся в Україну, де організувавши невеликий повстанський загін, розпочав боротьбу проти влади гетьмана П. Скоропадського. В серед. грудня 1918 М. уклав угоду з керівництвом Дерикторії УНР, яка виявилася недовготривалою. В грудні 1918 загони М. перейшли на сторону більшовиків і захопили разом з червоноармійцями Катеринослав. Проте вже 31.12.1918 частини Армії УНР під командуванням Самокиша звільнили місто. З поч. січня 1919 М. розпочав боротьбу проти денікінців, військ Дерикторії та Антанти. Очолював бригаду у Першій Задніпровській дивізії (ком. П. Дибенко), до складу якої входила частина от М. Григор'їва. Ідейне обгрунтування махновського руху в 1918-20 здійснювала українська анархістська організація “Набат” (створена в 1918), що висунула лозунг проведення “третьої соціальної революції”. М., перебуваючи під впливом ідей анархізму виступав проти будь-якої форми влади (ідея “вільних рад” та “безвладної держави”), забезпечення життя трудівників на основі безпартійності та безвладдя. М. в умовах протиборства двох сильних противників в Україні намагався стати “третьою силою” проряд з Директорією і більшовиками. Спроба більшовицьких органів влади втілити “політику воєнного комунізму”, проводити продрозкладку, насильно створити перші колективні господарства та комітети бідноти, викликала опір серед українського селянства і привела до антибільшовицьких настроїв у махновських військах. У червні 1919 М. об'єднавшись з армією М. Григор'їва відкрито виступив проти радянської влади. На поч. вересня 1919 М. завершив переформування своїх загононів, які було перейменовано в “Революційну повстанську армію України” (махновців; нараховувала бл. 80 тис. бійців). З літа 1918 М. вів переговори з С. Петлюрою про спільну боротьбу проти більшовицької влади та денікінців в Україні, що завершились укладенням 20.9.1919 у Жмеренці договору між командуванням Армії УНР і махновцями. Протягом вересня-жовтня 1919 війська М. вели бої проти А. Денікіна, знищюючи окремі частини та руйнуючи тилові комунікації. Повстанські загони зайняли Катеринослав, Гуляй-Поле, Олександрівск, Маріуполь, Нікополь, Мелітополь, Бердянськ. Проти М. денікінське командування було вимушене кинути свої кращі сили на чолі з ген. Я. Слащовим і от. А. Шкуром. В кін. 1919 - на поч. 1920 проти повстанців були стягнуті великі сили радянських військ під командуванням Й. Якіра. Частини РСЧА вели бойові дії не тільки з загонами М, але проводили жорстокі каральні операції проти місцевого населення, що співчувало махновцям. М. відповідав знищенням окремих червоноармійських підрозділів, ліквідацією комнезамів і місцевих органів більшовицької влади. Під час наступу військ П. Врангеля у вересні - жовтні 1920 М. знову пішов на зближення з більшовиками і 2.10.1920 уклав у Старбільську воєнно-політичну угоду з командуванням Південного фронту (ком. М.Фрунзе). В ході Перекопсько-Чонгарської операції Червоної Армії махновські загони першими форсували Сиваш. Відразу після розгрому військ Врангеля, радянське командування, порушуючи підписану угоду, розпочало рішучу ліквідацію частин свого недавнього союзника. З кін. листопада 1920 до серпня 1921 М. вів виснажливу і запеклу боротьбу проти більшовицької влади, здійснивши ряд повстанських походів по Азовському побережжі на Дон і у Поволжжя. 28.8.1921 М. разом з 77 бійцями перейшов кордон з Румунією. Деякий час М. жив у Бухаресті, згодом у Варшаві. У вересні 1923 М. був заарештований польською владою. Під час судового процесу в грудні 1923 був звинувачений у веденні переговорів з радянськими дипломатичними представниками, на яких обговорювалися питання про можливість підняття повстання в Західній Україні з наступним приєднанням цієї території до УРСС. У кін. 1923 М.був “за неясністю доказів” звільнений. М. з сім'єю спочатку оселився в Торуні, згодом - у Данцігу (тепер Гданськ, Польща), де постійно перебував під наглядом поліції. В квітні 1925 переїхав до Парижа, де жив у Венсені. М. підтримував активні зв'язки з міжнародним анархістським рухом, друкувався в “Анархическом веснике” та “Деле труда”. Помер у Парижі. Урну з прахом М. було замуровано в стіні комунарів на кладовищі Перля-Шез.