БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 41 страница
М. Пасічник (Львів).
МУРАШКО АНДРІЙ (р. н. невід. - п. 1674) -український військовий діяч доби Хмельниччини та Руїни. Походив з шляхетського роду на Київщині. В 1658 - наказний полковник білоруський. Очолював охотницькі полки під час правління гетьманів Д. Многогрішного та І. Самойловича. Загинув під час оборони м. Лодижина (тепер Тростянецького р-ну Вінницької обл.) від татарсько-турецьких військ.
МУРАШКО МИКОЛА ІВАНОВИЧ[8(20). 5.1844-9. (22).9.1909]-український живописець, відомий педагог, громадський діяч. Н. у м. Глухові. У 1863-68 навчався в Петербурзькій AM. В 1869 переїхав до Києва, де викладав малювання у навчальних закладах міста. В 1875 заснував приватну рисувальну школу, яка відіграла важливу роль в розвитку образотворчого мистецтва і художньої освіти в Україні. В цій школі здобули художню освіту багато відомих художників, зокрема, І.Їжакевич, В. Замирайко, Ф. Красицький, О. Мурашко. З 1901 М. жив у с. Бучі біля Києва, де і помер. Художні твори: “Мотив околиць Києва” (1879), “Осінь”, “Над Дніпром”(1880-90-ті роки), “Крим” (1892), “Український пейзаж” (1896), портрети Т. Шевченка (1864-67), П. Могили (1868), М. Г.(1906) та ін. Автор книги “Спогади старого вчителя” (1907-09), числених статей і рецензій у пресі, в яких частково виклав свої мистецькі і педагогічні погляди (“Враження шкільної виставки” (1883), “Про деякі віяння в педагогіці мистецтва” (1898).
МУРАШКО ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ[26.8(7.9)1875 - 14.6.1919] - визначний український живописець, педагог і громадський діяч. Н. у Києві в сім'ї іконописного майстра. Небіж (племінник - авт.) М. Мурашка. Художню освіту здобув у Київській малювальній школі М. Мурашка. В 1894-1900 удосконалював художню майстерність у Петербурзькій AM під керівництвом І. Репіна. В 1901 вчився в Мюнхенській AM у словацького художника і педагога А. Ажбе. У 1902-04 працював в Парижі, де створив цикл картин “Парижанка”, “Паризьке кафе” (1902), “На вулицях Парижа”, “Біля кафе” (1902-03). В 1904-07 жив у Петербурзі, з 1907 - у Києві. Викладав у Київському художньому училищі (1909-12) та у власній мистецькій студії, яку відкрив у Києві спільно з А. Крюгер-Праховою. М. був членом Нового товариства художників (1904-15) та Товариства пересувних художніх виставок (з 1916). В 1917 М. став одним з основоположників і перших професорів Української Академії Мистецтв у Києві. Загинув в Києві при нез'ясованих обставинах. Творчість М. здобула широке визнання, його твори експонувались в Парижі, Мюнхені, Кьольні, Амстердамі, Дюссельдорфі, Римі та ін. містах Європи. М. - автор жанрових картин “Похорон кошового” (1900; для центральної постаті позував М, Старицький), “Благовіщення”, “Карусель” (1908), “Неділя” (1909), “Недільний день” (1910), “Селянська родина” (1914), “Праля” (1914), “Тихе горе” (1914), “Продавщиці квітів” (1917), портретів - “Дівчина в червоному капелюсі” (1902-03), Я. Станіславського (1906), М. Мурашка (1907) та “Автопортрету” й ін. Значна кількість творів митця знаходиться в музеях та колекціях Амстердаму, Нью-Йорку, Будапешту, Женеви.
МУСОКІЙ (2 пол. 6 ст.) - цар антів. Відомості про М. містяться у праці візантійського історика Феофілакта Сімокатти “Історія”. Брав участь у війнах, які анти вели на Балканах проти Візантії. Після загибелі Ардагаста очолював слов'янське військо у Подунав'ї. Ряд дослідників ототожнюють М. з Маджаком.
МУХИ ПОВСТАННЯ 1490-1492 - народне повстання в Галичині та Буковині проти польської влади. Повстання почалося у 1490 в Коломийському повіті на Покутті. Незабаром охопило Пн. Буковину, Галичину, Зх. Поділля, Очолив постанський рух селянин Муха. Загін повсталих, який нараховував до 10 тис. чол., здобув Снятин, Коломию, Галич і вирушив на Львів. Занепокоєний успіхами повстанського війська, польський уряд створив ополчення шляхти Руського воєводства. Польський король Казимир IV Ягеллончик найняв для походу проти повсталих пруські війська. Влітку 1490 біля Рогатина основні сили повстанців були розбиті королівськими військами. Невеликий загін повсталих на чолі з Мухою відступив на Покуття в р-ни Коломиї і Снятина, а потім до Пн. Буковини. Навесні 1491 повстанський рух очолив А. Боруля (за деякими дан. під цим ім'ям виступав Муха). Сутички з польськими військами тривали протягом 1491-92 на Покутті. В 1492 під Галичем загін шляхти напав на повсталих і розсіяв їх. Муха був схоплений і ув'язнений у тюрмі в Кракові, де незабаром помер від катувань.
М'ЯСКОВСЬКИЙ ВОЙЦЕХ (р. н. невід. - п. 1650)- польський дипломат, стольник подільський (з 1625), підкоморій львівський (з 1637). В лютому 1649 разом з А. Кисілем входив до польської урядової комісії, що вела у Переяславі переговори з Б.Хмельницьким і козацькою старшиною. Залишив щоденник з описом цих переговорів, який є цінним джерелом з дипломатичної історії національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького. Щоденник вперше опублікував Ю. Немцевич (1822).
НАВРОЦЬКИЙ ВОЛОДИМИР (псевд. Онисим, 18.11.1847- 16.3.1882) -український вчений-економіст, статистик і публіцист. Н. у с. Котузів Бережанського повіту в Галичині (тепер Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.). Під час навчання у Станіславівській гімназії разом з О. Терлецьким очолював студентську громаду. В 1866-71 навчався на юридичному ф-ті Львівського ун-ту, брав активну участь у народовецько-му русі у Львові, тісно співпрацював з товариством “Просвіта”. За національну діяльність був висланий польською владою до Жешува, звідки дописував до українських газет у Львові і російських ліберальних газет. Один з ідеологів “органічної праці на користь народу”. Зібрання його праць видав І. Франко у 1884.
Д. Кушплір (Львів).
НАВРОЦЬКИЙ ОСИП (24.3.1890 - 6.8.1972) -український політичний діяч. Н. у Голгочах побл. Підгаєць (тепер Тернопільська обл.). У 1900-08 навчався в Бережанській гімназії. В 1913 Н. закінчив юридичний ф-т Львівського ун-ту. Під час навчання в ун-ті очолював Український Студентський Союз (1912-13). Учасник Першої світової війни 1914-18, служив у Легіоні Українських Січових Стрільців. З 1914 - стрілець у сотні В. Дідушка, брав участь у боях в Карпатах. У 1915 - хорунжий, командант чети в сотнях О. Левицького і Д.Вітовсьтого. У вересні 1916 як командант сотні потрапив у російський полон під Потуторами. Після звільнення з полону повернувся в Галичину. Брав участь в українсько-польській війні 1918-19, був поручником, згодом сотником Української Галицької Армії, пізніше-квартирмейстером Херсонської дивізії Армії УНР. На поч. 1920-х став одним з співзасновників Української Військової Організації, в 1920-26 -член Начальної Команди УВО (до 1921 виконуючий обов'язки голови колегії УВО). Належав до Української Радикальної Партії, з 1920 - член головної управи УРП. У 1921-23 був ув'язнений у польській тюрмі. В кін. 1920-30-х рр. - один з керівників видавництва “Червона Калина” та товариства “Рідна Школа”. В роки гітлерівської окупації західноукраїнських земель у 1940-42 -голова Українського Допомогового Комітету в Криниці (Лемківщина). В 1943-45 - начальник канцелярії Військової Управи Дивізії “Галичина”. З 1948 жив в еміграції у Канаді. До 1962 очолював канцелярію Українсько-Канадського Комітету. Помер у Вінніпегу (Канада).
НАГАЄВСЬКИЙ ІСИДОР (21.6.1908 -7.5.1989) - український греко-католицький священик, історик. Н. у Полівцях Чортківського повіту на Галичині. За участь в українському національному русі був ув'язнений в польському концентраційному таборі Береза Картузька, згодом - в'язень радянських і гітлерівських тюрем. У 1943-45 - капелан Дивізії “Галичина”. В 1945-47 перебував в таборах для військовополонених на Заході. Емігрував у США. З 1953 - доктор філософії Українського Вільного Університету у Мюнхені, пізніше - професор Українського Католицького університету в Римі. Н. -автор історичних праць (“Кирило-Мефодієвське християнство в Русі-Україні”, 1954; “Рим і Візантія”, 1956; “History of Ukraine”, 1962; “Historry of Modern Ukrainian State, 1917-23”, 1966), спогадів та ін.
НАДВІРНІ КОЗАКИ - військові формування, що утримувались польськими магнатами у 16-18 ст. в Україні. Існування формувань Н.к. веде свою традицію з часів Київської Русі, коли окремі удільні князі мали власні військові дружини. Після встановлення в Україні литовського панування багаті землевласники - князі та бояри - в залежності від розмірів землеволодінь, створювали військові загони і були зобов'язані відбувати службу у -складі армії Великого князівства Литовського. Практика створення приватних військових формувань, які одержали назву надвірних, особливо поширились після люблінської унії 1569 та входження українських земель до складу Польщі. Складалися переважно із залежного населення і використовувалися для придушення виступів селян-кріпаків та городян приватновласницьких міст. Особливо великі загони утримували магнати Вишневецькі, Острозькі, Потоцькі, Калиновські, Заславські, Даниловичі та ін. Інколи в них налічувалось по декількатисяч козаків. За несення військової служби Н.к. звільнялися від виконання повинностей, одержували грошову платню та земельні наділи. У Н. к. служили С. Наливайко, М. Хмельницький та ін. Часто Н.к. підтримували національно-визвольні повстання, переходили на сторону повсталих, а інколи й очолювали збройну боротьбу проти іноземного панування. Так, сотник Н.к. князів Любомирських Верлан керував гайдамацьким повстанням на Брацлавщині і Поділлі у 1734, а сотник Н.к. магнатів Потоцьких І. Гонга разом з М. Залізняком очолював національно-визвольне повстання Коліївщину. Військові формування Н.к. були ліквідовані у Лівобережній Україні за часів Хмельниччини, а у Правобережній Україні та Галичині - під час поділів Речі Посполитої.
НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА (Наддніпрянщина) - умовний термін для позначення тієї частини українських етнографічних земель, які входили до складу Російської імперії, згодом -до Української Народної Республіки (без 30-УНР), до 1939 - в УСРР (з 1937 - УРСР).
НАЗАРУК ОСИП (31.8.1883 - 31.3.1940) -український громадсько-політичний діяч, журналіст і публіцист. Н. у м. Бучачі (тепер Тернопільська обл.). Навчався в Бучацькій і Золочівській гімназіях. В 1899-1902 виступав одним з організаторів таємних середньошкільних гуртків, зв'язаних із “Молодою Україною”, і українського студентського руху в Галичині. В 1908 закінчив юридичний ф-т Віденського ун-ту. В 1904-05 очолював роботу віденської “Січі”, в 1906-07 - голова Львівської “Академічної Громади”. З 1905 належав до Української Радикальної Партії, член головної управи УРП. Був співредактором, згодом редактором “Громадського Голосу”. Під час Першої світової війни 1914-18 -голова пресової квартири Легіону УСС, організовував українське шкільництво та вів культурно-освітню роботу на Волині (1916) і на Поділлі (1918). В грудні 1918 - червні 1919 був керівником Головного управління преси й пропаганди в ранзі міністра уряду УН Р. З 1918 - член Української Національної Ради. З червня 1919 керував роботою пресової квартири Української Галицької Армії і редагував газету “Стрілець”, В 1920-22 - член уряду ЗУНР у Відні. З вересня 1922 до жовтня 1923 за дорученням цього уряду організував позичку Національної Оборони в Канаді. В цей період відійшов від соціалістичних ідей і став прихильником та пропогандистом українського монархізму. Після переїзду в листопаді 1923 до США був одним з організаторів гетьманського руху в США і Канаді. В 1923-26 редагував тижневик “Січ” (виходив у Чікаго), у 1926-27 - редактор “Америки” (Філадельфія). В серпні 1927 повернувся до Львова, увійшов до проводу Української Християнської (згодом - Католицької) Організації, з січня 1928 очолював редакцію її газети “Нова Зоря”. Був одним з організаторів і керівників Української Народної Католицької Партії (1930, згодом -Українська Народна Обнова). В 1937-39 - член Контактного Комітету, що діяв у Львові. Помер у Кракові. Н. - автор числених праць на суспільно-політичні теми (“Що то є суспільні кляси, боротьба кляс, буржуазія, пролетаріят і організація”, 1907; “Що то є нарід або нація”, 1911; “Військо і політика”, 1919; “Греко-Католицька Церква і українська ліберальна інтелігенція”, 1929; “Ідеологічні основи Української Католицької Народної Партії”, 1931; “Вибір звання”, 1934; “Жінка і суспільність”, 1934; “Галичани й Велика Україна”, 1936 ; “Значіння партій”, 1939, “Замах на церкву”, 1939 та ін.), з історії січового стрілецтва (“Над Золотою Липою”, 1916; “Слідами УСС”, 1916 та ін.), спогадів (“Рік на Великій Україні”, 1919; “Галицька делегація в Ризі 1920 р.”, 1930), історичних повістей (“Князь Ярослав Осьмомисл”, 1918; “Роксоляна, 1930та ін.), подорожніх репортажів, публіцистичних статей тощо.
М. Швагуляк (Львів).
НАКАЗНИЙ ГЕТЬМАН -.урядова особа в Україні у 17-18 ст., що тимчасово обіймала посаду гетьмана. Н.г. призначав сам гетьман або обирала козацька старшина з генеральних старшин або полковників. Н.г. виконував обов'язки гетьмана: під час козацького походу, коли в ньому не брав участь сам гетьман; у випадку тривалої відсутності гетьмана у зв'язку з війною чи участю в посольстві. У випадку смерті гетьмана або його усунення Н.г. виконував обов'язки до обрання нового гетьмана.
НАКАЗНИЙ ОТАМАН - тимчасова командна посада у Армії УНР у 1919-20. Призначав Н.о. Головний Отаман. Н.о. керував воєнними діями Армії Української Народної Республіки на фронті. Н.о. назначались генерали О. Осецький та О. Греков.
НАЛИВАЙКА ПОВСТАННЯ 1594-96 - національно-визвольне повстання в Україні під проводом С. Наливайка проти польських загарбників у 1594-96. В липні 1594, повернувшись з загоном козаків після походу в Молдавію проти турків, С. Наливайко закликав запорожців виступити проти польського панування в Україні. До повсталих приєднався загін козаків, очолених гетьманом Г. Лободою. В жовтні національно-визвольний рух охопив всю Брацпавщину, Київщину і Волинь. Козацьке військо, яке нараховувало 12 тис. чол., здобуло Гусятин, Канів, Бар, Луцьк та ін. міста. Навесні 1595 повсталі рушили на Волинь, а згодом - у Білорусію. В кін. 1595 і на поч. 1596 повстанський рух розгорнувся на Волині, Поділлі, Київщині, частково в Галичині. В Білорусію на допомогу повстанцям рушив козацький загін на чолі з гетьманом Г.Шаулою. В грудні 1595 польський уряд кинув на придушення повстання військові сили під командуванням С.Жолкевського. В кін. січня 1596 С. Наливайко з невеликим загоном (1500 чол.) відступив на Волинь, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви. 23.3.(2.4).1596 загони С.Наливайка, М. Шаули, Г. Лободи об'єднались під Білою Церквою, де розгромили передові підрозділи шляхетських військ. В урочищі Гострий Камінь біля Трипілля відбулася вирішальна битва. Після жорстокого бою повстанці були змушені відступити на Лубенщину. Проте шлях відступу далі був відрізаний новими коронними коругвами. Навесні 1596 на р. Солониці під Лубнами (тепер Полтавська обл.) повстанці були оточені переважаючими силами польського війська. Майже два тижні героїчно оборонялися козаки. С. Жолкевський пообіцяв реєстровцям амністію, якщо вони складуть зброю. Довідавшись про переговори козацької старшини з С. Жолкевським, повстанці запідозрили Г. Лободу у зраді й вбили його. Але частина старшини 28.5(7.6.)1596 підступно схопила С. Наливайка, М. Шаулута інших керівників повстання і видала їх полякам. Під час переговорів польське військо зненацька напало на козацький табір. Тисячі повстанців, їхніх жінок і дітей було вбито. Тільки невеликий загін козаків на чолі з К. Кремпським зумів вирватися з оточення і відступив на Запоріжжя. С. Наливайка та ін. шістьох ватажків повстання було відправлено до Варшави, де 11.4.1597 після нелюдських тортур їх стратили.
НАЛИВАЙКІВЦІ - українські військові частини, які носили ім'я С. Наливайка. Входили до складу Армії УНР. Восени 1917 у Білорусії був створений курінь імені С. Наливайка та полк ім. Наливайка в Дарниці біля Києва. В лютому 1918 цей полк увійшов до складу Окремого Запорізького Загону. В 1919 до складу Запорізького Корпусу входив полк ім. С. Наливайка, а в 1920 у складі Першої Запорізької стрілецької дивізії був курінь ім. С. Наливайка. Командував полком, пізніше куренем ім. С. Наливайка полк. М.Пирогів.
НАЛИВАЙКО ДЕМ'ЯН (Даміан; у 1550-х рр. -п. 1627) - український церковно-освітній діяч, письменник. Н. у Гусятині (тепер Тернопільська обл.). Брат С. Наливайка. Закінчив Острозьку школу. З 1589 служив священиком кн. К.Острозького і викладав в Острозькій Академії. Брав участь у Наливайка повстанні 1594-96. Під час Берестейського собору 1596 виступав проти укладення унії з Римом. Був управителем друкарні в Дерманському монастирі (1602-05), згодом -священика Острозі (1607, 1612). Належав до Острозького літературного гуртка, в який входили видатні українські культурно-освітні діячі, зокрема, Г. Смотрицький, В. Суражський, X. Бронський, Клирик Острозький та ін. Помер в Острозі (тепер Рівненська обл.). Н. - автор “Проповідей про Івана Златоустого” (1607), “Октоіх, сиріч осмогласник” (1603-04), “Лікарство наоспалий усмисл человечий” (1607), віршів та передмов до перекладів, що видавались у Дермані та Острозі.
НАЛИВАЙКО СЕВЕРИН(бл. 1560-11.4.1597)-козацький ватажок кін. 16ст., керівник козацького повстання 1594-1596 в Україні і в Білорусі. Н. у Гусятині (тепер Тернопільська обл.) у родині ремісника-кушніра. В молоді роки перебував на Запоріжжі, брав участь у походах запорожців проти турків і татар. Згодом служив, як сотник надвірної хоругви, у князя К. Острозького. В 1594 Н. залишив службу і організував на Брацпавщині загін нереєстрованих козаків. Влітку 1594 козацький загін здійснив вдалий похід у Молдавію проти турків і татар, захопивши зброю та коней. Отримавши військову допомогу із Запорізької Січі, Н. у жовтні 1594 очолив народне повстання на Брацлавщині (див. Наливайка повстання 1594-96). Після запеклих боїв з польськими військами у Правобережній Україні і в Білорусії повстанці, керовані Н., були змушені відступити у Лівобережну Україну. Навесні 1596 біля м. Лубен на р. Солониця козацьке військо оточила польська армія. Після двох тижнів оборони під час заколоту було вбито одного з керівників повстання Г. Лободу, а 28.5.(7.6.). 1596 підступно схоплено і видано полякам Н., Г. Шаулу, Шостака та ін. керівників повстання. 11.4.1597 Н. після страшних тортур було страчено (четвертовано) у Варшаві.
НАМІСНИЦТВО - 1) Найвища адміністративно-територіальна одиниця місцевого управління. Запроваджена “Установленням про губернії” (1775), Було утворено 34 Н., в тому числі на території України: Харківське (1780), Київське і Чернігівське (1781), Катеринославське (1783), Брацлавське, Подільське і Волинське (1793). Очолював Н. намісник, що мав надзвичайні повноваження від царя і на якого покладалося здійснення урядових, військових справ та адміністративного, судового, поліцейського і фінансового управління. За указом “Про новий поділ держави на губернії” 1796 Н. було ліквідовано. 2) Орган місцевого управління, запроваджений в 1849 у 9 австрійських коронних краях, у т.ч. у Галичині. Очолював Н. призначений імператором намісник. Майже всі галицькі намісники (11 з 17) були польські магнати, які вороже ставилися до українського населення краю. Галицьке Н. поділялось на департаменти, кількість яких протягом другої пол. 19 ст. коливалась від 8 до 17. На поч. 20 ст. їх кількість зросла, і в 1908 галицьке Н. налічувало 24, а в 1912 - 37 департаментів. При Н. існувало чимало інших різних установ, безпосередньо йому підлеглих, через які воно здійснювало як акти центральних органів влади та управління, так і свої власні директиви. Н. припинило свою діяльність у жовтні 1918 в зв'язку з перемогою національно-демократичної революції в Галичині і створенням Західно-Української Народної Республіки.
В. Кульчицький (Львів).
НАПОЛЕОН І БОНАПАРТ(Наполеон Бона-парт; 15.8.1769-5.5.1821)-видатний французький полководець, політичний і державний діяч, перший консул Французької республіки (1799-1804), імператор Франції (1804-1814 і березень-червень 1815). Н. в Аяччо на о. Корсіка.
В 1779-84 і 1784-85 навчався у військовому коледжі в Брієнні та військовій школі у Парижі. З жовтня 1785 розпочав службу в армії в чині молодшого лейтенанта артилерії. Перебуваючи під впливом ідей Великої Французької революції, в 1792 вступив у Якобінський клуб. У грудні 1793 за розробку плану здобуття Тулону, який захопили монархісти і англійські війська, дістав чин бригадного генерала. 5.10.1795 Наполеон придушив монархістський заколот в Парижі. В 1796-97 командував французькою армією, що розгромила сардінські та австрійські війська в Італії. В 1798-1801 за ініціативою і під безпосереднім керівництвом Наполеона (1798-99) була зроблена невдала спроба завоювання французькими військами Єгипту. Після повернення з Єгипту до Франції (серпень 1799), Наполеон при підтримці промислової буржуазії здійснив 10-11.11.1799 (18 брюмера VIII року) державний переворот, який встановив режим консульства. З 18.5.1804 - імператор Франції. У внутрішній політиці проводив заходи спрямовані на зміцненя французької держави. Ліквідувавши самоуправління, запровадив систему префектів, мерів та їх підлеглих, які призначалися зверху. В економічній політиці сприяв розвиткові промисловості та торгівлі. За особистою участю Н. І Б. були розроблені цивільний (1804), торговельний (1807) і кримінальний (1810) кодекси. В зовнішній політиці Н. І Б. прагнув забезпечити воєнно-політичну і економічну гегемонію Франції в Європі, здобути перемогу в боротьбі з Великобританією за світове торгівельне і колоніальне панування. В ході воєн з антифранцузькими коаліціями держав (в різні періоди в коаліціях брали участь Австрія, Великобританія, Прусія, Росія, Швеція) французька армія під командуванням Н. І Б. здобула перемоги під Маренго ( 1800), Аустерліцом (1805), Йеною (1806), Ваграмом (1809), внаслідок яких територія наполеонівської імперії охоплювала фактично всю Західну і Центральну Європу. В червні 1812 Н. І Б. розпочав похід у Росію, який завершився невдачею і майже повною загибеллю його армії. Західна Волинь (Ковельський, Володимирський, Луцький і частина Дубенського повітів) була єдиним регіоном України, що їх зайняла наполеонівська армія. На Волині союзники Н. І Б. (поляки, саксонці й австрійці) розгромили 3-ю російську армію під командуванням ген. А.Тормасова. У воєнно-політичних планах Н. І Б. певне місце займала Україна. Н. І Б. звернув увагу на українську проблему, слідуючи традиційній французькій політиці щодо України (підтримка планів П. і Г. Орликів, таємні контакти з К. Розумовським, виступи в 1795 у Конвенті на захист прав козацької нації). Політичні плани французького імператора щодо України в період підготовки російської кампанії 1811-12 передбачали відокремлення українських земель від Росії й поділ їх на три частини: Правобережна Україна відходила до Великого Герцогства Варшавського (без Волині, яка була обіцяна Австрії за воєнну допомогу у війні проти Росії), у Лівобережній і Пд. Україні планувалося створити дві держави, т.зв. наполеоніди під протекторатом Франції (план був розроблений графами А.-М. Бланом де ля Нольтом д'Отерівом і Г. М. де Монгейяром). Одна з них мала існувати в межах Чернігівщини і Полтавщини, друга “наполеоніда” - на Пд. Україні в межах Катеринославщини, Донечини, Херсонщини, Таврії і Криму, Українське дворянство було незадоволене планами Н. І Б. стосовно.передачі Правобережжя Польщі і це зумовило його лояльне ставлення до російської влади під час воєнної кампанії Н. І Б. у Росії. Частина українських дворянських кіл, яка притримувалася проросійської орієнтації, сприяла формуванню козацьких кавалерійських частин на допомогу регулярній російській армії (всього було сформовано 22 полки загальною чисельністю бл. 25 тис.чол.). Крім того, у складі російської армії воювало бл. 75 тис. українців як ополченці. У Бородінській битві 1812 брали участь Охтирський, Одеський, Чернігівський, Київський і Тернопільський полки. Оскільки воєнні формування викликали особливий інтерес українських патріотів, то згодом ці полки були направлені за кордони України. Підчас воєнної кампанії 1813-14 армія Н. І Б. нанесла ряд поразок військам шостої антинаполеонівської коаліції (Австрія, Англія, Прусія, Росія, Швеція), однак у вирішальній Ляйпцігській битві 1813 наполеонівські війська були розбиті. Після вступу союзницьких військ у квітні 1814 у Париж Н. І Б. 6.4. зрікся престолу. Переможці зберегли йому титул імператора і передали в управління о. Ельбу. В 1815 зробив спробу повернути владу, але, зазнавши поразки в битві під Ватерлоо (18.6.1915), Н. І Б. вдруге зрікся престолу (22.6.1815). Був засланий на о. Св. Єлени, де і помер. У 1840 прах Н. І Б. перевезено до Парижа, в Будинок Інвалідів. У групі охорони Н. І Б. на о. Св. Єлени Росію представляв генерал де Бальмен, дядько приятеля Т. Шевченка - Я. де Бальмена.
В. Гордієнко (Львів)
НАРБУТ ГЕОРГІЙ (Юрій) ІВАНОВИЧ[25.2.(9.3).1886 - 23.5.1920] - визначний український художник-графік. Н. на хуторі Нарбутівці біля Глухова (тепер Сумська обл.). Початкову художню освіту здобув самотужки. В 1906-17 жив у Петербурзі. Деякий час вчився в І. Білібіна і М.Добужинськото. В 1909 удосконалював майстерність у Мюнхені. Після повернення в Петербург став членом мистецького об'єднання “Мир искусства”. В 1910-12 працював над ілюстраціями до казок Г.-X. Андерсена, байок І. Крилова, народних казок. Будучи добрим знавцем українського стародавнього мистецтва і геральдики, Н. виконав безліч гербів, ілюстрував або оформлював Малоросійський Гербовник (В. Лукомського і В. Модзалевського, 1914), “Герби гетьманів Малоросії” (1915), “Старовинна архітектура Галичини” (Ю. Лукомського, 1905), “Стародавні садиби Харківської губернії” (1917) та ін. Н. кожного літа приїздив в Україну до Глухова, де вивчав пам'ятки української старовини. Свій герб Н. підписав “Мазепинець полку Чернігівського, Глухівської сотні, старшинський син, гербів і емблем живописець” (1912). Уберезні 1917 переїхав до Києва. У вересні 1917став професором графіки новоствореної Української Академії Мистецтв, а з грудня 1917 (за ін. дан., з лютого 1918) - її ректором. В цей період Н. виконав цикл українських державних паперів - банкноти, поштові марки, грамоти. Згодом співпрацював з журналами “Наше минуле”, “Зорі”, “Солнце Труда”, “Мистецтво” та ін. До учнів і послідовників Н. належать М. Кірнарський, П. Ковжун, Р. Лісовський, Л. Лозовський, А. Середа. Померу Києві.
“НАРОД” - український двотижневик соціалістичного напрямку. Видавався у 1890-1895 І.Франком та М. Павликом. Виходив у Львові (січень1890 - жовтень 1892), Коломиї (до серпня 1894) і знову у Львові (до серпня 1895). 31890 до 1893 - орган Русько-Української Радикальної Партії. До 1892 на сторінках видання переважала літературно-культурницька тематика. Пізніше -більшість матеріалів торкалася суспільно-політичних проблем, зокрема, національного питання в Австро-Угорській і Російській імперіях, розвитку соціалістичного руху в Європі тощо. Серед співробітників були М. Драгоманов, Є. Левицький, С. Данилович, В. Будзиновський. З виданням співпрацювали Леся Українка, В. Стефаник, О. Кобилянська, Л. Мартович, А. Кримський, Н. Кобринська та ін. Тут вперше друкувалися останні праці М. Драгоманова “Чудацькі думки про українську національну справу” (1892) та “Листи на Наддніпрянську Україну” (1893), а також перші розділи “Ukraina iredenta” Ю. Бачинського.
Д. Кушплір (Львів).
“НАРОДНА ВОЛЯ” - таємна революційна організація народників -терористів, що виникла в серпні 1879 внаслідок розколу “Землі і Волі”. Керівним центром “Н. В.” був Виконавчий комітет у Петербурзі, до складу якого входили А. Желябов, О. Михайлов, М. Морозов, С. Перовська, В. Фігнер, М. Фроленко та ін. В Україні місцеві групи “Н.В.” діяли в Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві, Ніжині та ряді ін. міст. Загальна кількість членів “Н.В.” налічувала в 1881 бл. 500 осіб. Програмні та статутні основи “Н.В.” були викладені в документах: “Програма Виконавчого комітету”, “Підготовча робота партії”, “Програма робочих членів партії “Народна Воля”. Народовольці оголосили себе соціалістами і народниками. Вони проголошували право народу на землю, виступали за розвиток общинних основ і місцевого самоуправління. Своїми найближчими цілями “Н.В.” вважала підготовку політичного перевороту, повалення самодержавства і перехід влади до народу. Народовладдя мали проголосити Установчі збори, соціалістичні за складом. Більшість народовольців не визнавали прав національних меншин в Російській імперії. Деякі з маніфестів і декларацій “Н. В.” були підготовані українською мовою. Серед провідних членів організації були українці, зокрема, А. Желябов, М. Кибальчич та ін. Практична діяльність партії поділялась на пропагандистську і руйнівну. Вся пропаганда підпорядковувалась популяризації серед населення ідеї “демократичного політичного перевороту як засобу соціальної реформи”. Програма руйнівної діяльності зводилась до індивідуального терору, в якому народовольці вбачали головний метод боротьби з урядом. Поступово всі зусилля організація спрямув ала на підготовку вбивства царя, з успішним здійсненням якого вона пов'язувала надії на захоплення влади. В 1880-81 народовольці здійснили кілька невдалих замахів на Олександра II. У 1881 керовані С. Перовською терористи вбили Олександра II. Однак очікуваного революційного виступу в країні не сталося. Виконавчий комітет звернувся до нового царя з листом, в якому вимагав скликання “представників від усього російського народу для перегляду існуючих форм державного і суспільного життя”. Народовольці висунули умови, на яких організація погоджувалась припинити терор: амністія за політичні злочини, загальне виборче право, свобода слова, преси, зібрань. Уряд відповів репресіями. Організатори і виконавці замаху (А. Желябов, С. Перовська, М. Кибальчич, Т. Михайлов, М. Рисаков) були зарештовані та страчені. Намагання Г. Лопатіна і В. Фігнер відновити організацію (1883) успіху не мали. Не дало результату й об'єднання окремих народовольських гуртків на з'їзді 1885 у Катеринославі. Після невдалої спроби групи О.Ульянова організувати вбивство Олександра III 1(13).3.1887 діяльність терористичних організацій припиняється. Представники українського народницького руху в основному не підтримували “Н.В.”, хоча на поч. 1880-х рр. В. Мальований, М. Коцюбинський і І. Карпенко-Карий встановили контакти з народовольцями і допомагали групам “Н.В.”. М. Драгоманов написав декілька статей, в яких критикував народовольців за використання в політичній боротьбі методів терору.