БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 47 страница
ОЛЕКСАНДР КАЗИМИРОВИЧ ЯГЕЛЛОН(5.10.1460-19.8.1506)-Великий князь Литовський (з 1492), король Польщі (1501-1506), син Казимира IV Ягеллончика. Після обрання Великим князем Литовським був змушений погодитися на обмеження своїх прав великокнязівською радою. Обраний польським королем з метою відновлення унії Польщі і Литви (див. Кревська унія 1385). У 1492-94 і 1500-03 вів війни з Московським царством за українські землі. В ході бойових дій війська O.K. зазнали поразки від московської армії в битвах на р. Вєдронші та під Мстиславцем. За мирним договором, укладеним в 1505 у Москві, від Литви було відібрано Чернігово-Сіверську землю з м. Черніговом, Стародубом і Новгород-Сіверським. У 1505 запровадив звіт законів - Радомську конституцію (Nihil Novi), яка обмежувала королівську владу на користь магнатів. Значний вплив на політику O.K. мали українські магнати на чолі з М. Глинським.
ОЛЕКСАНДР І [12(23).12.1777 -19.11.(1.12).1825]-російський імператор (1801-25), старший Син Павла І. Займав престол після вбивства свого батька Павла І в результаті палацового перевороту. В перші роки правління, побоюючись революційних виступів і частково під впливом своїх радників, серед яких були і українці (В. Кочубей, М. Сперанський, В. Каразин), провів ряд ліберальних реформ (указ 1803 про вільних хліборобів, указ про дозвіл купцям, міщанам і державним селянам купувати незаселені землі, відкриття Харківського і Петербурзького ун-тів). У 1805-07 брав участь у 3-й і 4-й коаліціях проти наполеонівської Франції, зазнав поразки в битві під Аустерліцем (1805) і Фрідландом (1807). У 1813-14 О. І був учасником закордонних походів російської армії, одним з керівників Віденського конгресу 1814-15 і організаторів Священного союзу 1815. 0. І вів успішні війни з Туреччиною (1806-12), Швецією (1808-09). У роки правління О. І Російською імперією були захоплені Грузія (1801), Фінляндія (1809), Бессарабія (1812), Азербайджан (1813). Уряд О. І проводив імперську політику щодо неросійських народів. Для зміцнення колоніальної адміністрації в Україні скасував виборність судових і адміністративних посад, посилив русифікацію шкільництва, придушував українську культуру. Помер у Таганрозі.
ОЛЕКСАНДР II [17(29).4.1818 - 1(13).3.1881] -російський імператор (1855-81), син Миколи І. Поразка Російської імперії у Кримській війні 1853-56, криза економічного розвитку країни, національно-визвольний рух поневолених народів, примусили О. II провести ряд реформ: відміна кріпосного права 1861, земельна, судова, міська та ін. У зовнішній політиці О. II дотримувався німецької орієнтації, особливу увагу приділяв т.зв. східному питанню. В 1877-78 прагнучи зміцнити позиції Російської імперії на Балканах, вів війну з Туреччиною. За О. II до Росії було приєднано Пн. Кавказ, завойовано значну частину Середньої Азії. В 1863-64 жорстоко придушив національно-визвольне повстання у Польщі. Щодо України проводив агресивну шовіністичну політику (див. Валуєвський указ 1863, Емський акт 1876). Вбитий 1.3.1881 у Петербурзі народовольцем І. Гриневецьким.
ОЛЕКСАНДР III [26.2.(10.3.)1845 -20.10.(1.11).1894]-російський імператорз 1881. Другий син Олександра ІІ. Протягом всього життя панічно боявся замахів і заколотів. За правління О. Ill в 1891-93 російський уряд підписав ряд угод з Францією, які привели до утворення російсько-французького союзу. Щодо України проводив політику національно-колоніального гніту.
ОЛЕКСІЙ МИХАЙЛОВИЧ (19.3.1629 -29.1.1676)- другий московський цар (1645-76) з династії Романових, Батько Петра І. За царювання О.М. державний устрій Московської держави став набирати характеру абсолютизму. Соборне уложення 1649 остаточно закріпачувало селян та розширювало права дворянства і купецтва, Церковна реформа патріарха Никона (1666) викликала розкол Московської церкви (поява “старообрядництва”) та жорстоку церковно-релігійну боротьбу. Зовнішня політика Московського царства за О.М. відзначалась активною експансією щодо сусідніх народів та країн, уклав Переяславський договір 1654 з Україною. Порушуючи умови договору, ще за життя Б. Хмельницького намагався здійснити ряд заходів, спрямованих на обмеження державних прав України. В 1654-56 і 1660-67 вів війну з Польщею. Зайнявши за допомогою козацьких полків всю Білорусію і Литву, припинив дальші воєнні дії, які мали завершитись повним вигнанням польської шляхти з українських земель. Сподіваючись стати королем Речі Посполитої і нехтуючи інтересами України, уклав Віденське перемир'я 1656. Війна з Польщею завершилася підписанням Андрусівського перемир'я 1667 та “Вічного миру” 1686, за якими Москва здобула Лівобережну Україну з Києвом. Війна зі Швецією (1656-58) за вихід до Балтійського моря закінчилася невдачею. Протягом 1670-х рр. велися війни з Кримом та Туреччиною, в яких Московії не вдалося пробитись до Чорного моря. Постійні воєнні дії та погіршення становища населення викликали бунти та повстання (1648 та 1662 у Москві, 1650 у Пскові і Новгороді, 1670-71 під проводом С. Разіна на Дону, Поволжі та півдні Московської держави), які були жорстоко придушені. В період правління О.М. за посередництвом українців у Московії починають поширюватись впливи європейської культури.
Т. Полещук (Львів).
ОЛЕЛЬКОВИЧІ - литовсько-український князівський рід. Походив від київського князя Володимира Ольгердовича (р. н. невід. - п. 1398), сина Великого князя Литовського Ольгерда. В 1362-92 (за ін.дан., 1362-94) - князь київський. Позбавлений престолу Витовтом. Перебував у залежності від татарського хана і карбував монети з татарською печаткою. Підтримував Києво-Печерський монастир. Олелько Володимирович (Олександр Володимирович; р. н. невід. -п. 1455, за ін. дан., 1454) - київський удільний князь 1443-55; за ін. дан., 1440-55). Внук Ольгерда був одружений на Анастасії - дочці московського князя Василія Дмитровича та Софії Витовтівни. Прагнув зміцнити політичну автономію Київського князівства, що перебувало у залежності від Великого князівства Литовського. Вів боротьбу проти нападів татар на південноукраїнські землі. Сприяв розвиткові української православної церкви і культури. Семеон (Семен) О. (р. н. невід. - п. 1470) - останній київський удільний князь (1455-70). Правнук Великого князя Литовського Ольгерда. В 1458 за кн. Семеона О. православна церква в Україні відокремилась від Московської митрополії і перетворена на самостійну Київську митрополію. В 1471 після смерті С.О. Київське князівство було ліквідоване Казимиром IV Ягеллончиком, Михайло О. (р. н. невід. - 30.8.1481) - брат Семеона О. князь слуцький. В 1481 спільно з князями О. Бєльським та І. Гольшанським у відповідь на ліквідацію удільних князівств, насамперед, Київського, організував змову з метою вбити польського короля Казимира IV. Після викриття змови в 1481 його було страчено у Києві (за ін. дан., у Вільнюсі). Від М.О. походив рід українських князів Слуцьких. Семен (Симеон) Михайлович О. (р. н. невід. - п. 14.11.1505) -один з претендентів на литовський великокнязівський престол після смерті Казимира IV в 1492; Юрій Семенович О. (1492 - 17.4.1542) -литовський державний діяч, член Ради Панів Великого князівства Литовського. Підтримував політичні плани князя К. Острозького. В 1930 одружився з княжною Е. Радзивілл. Був власником величезних земельних володінь у Білорусі; Юрій Юрійович (1531-9.11.1578)- князь, член Ради Панів, польський сенатор (1577) перетворив Слуцьк в центр православної культури. Похований у Києво-Печерському монастирі; Юрій Юрієвич (17.8.1559 - 6.5.1586) - син Юрія Юрієвича. Його дочка Софія (1585 -1612) одружилася з Я. Радзивіллом у 1600 після чого Слуцьке князівство перейшло у власність Радзивіллів.
ОЛЕСІЮК ТИМІШ (псевд. Т. Олесевич, 21.2.1895 - 14.9.1978)- український громадський і політичний діяч, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. Н. у Довголісках побл. Володави на Підляшші (тепер Польща). За фахом лікар. Навчався у Варшаві і Празі. О. був активним членом українського студентського руху, очолював Союз Українських Студентів у Польщі, виступив співзасновником Центрального Союзу Українського Студентства. В 1917 був обраний членом Української Центральної Ради від українсього населення Хопмщини і Підляшшя. У 1917-18- секретар Холмського губернського виконавчого комітету, в 1918-19- заступник холмського губернського комісара. З жовтня 1919 - аташе української дипломатичної місії у Варшаві та секретар на переговорах уряду УНР з Польщею. У кін. 1920 О. був висланий спостерігачем від уряду УНР на радянсько-польські мирні переговори до Риги (див. Ризький мирний договір 1921). У 1932-44 працював лікарем на Підляшші, був активним діячем Пометеївського руху. В післявоєнний час жив в еміграції у Німеччині. Як представник Холмщини увійшов до складу Уряду Української Народної Республіки в екзилі 1920-48. У травні 1946 став співзасновником і першим головою (1946-47) Українського Національно-Державного Союзу. З 1947 жив у США. В 1950 виступив одним з ініціаторів створення у Нью-Йорку Союзу Українських Національних Демократів, був обраний заступником голови СУНД (гол. К. Паньківський). Помер в Лос-Анджелесі (США). Автор праць з демографії (“Статистичні таблиці українського населення СССР”, 1930; “Сіра Україна”, 1947), статей на суспільно-політичну та освітянську тематику, спогадів.
ОЛЕСНИЦЬКИЙ ЄВГЕН (5.3.1860 -26.10.1917)- український громадський і політичний діяч, адвокат, публіцист і журналіст, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1899). Н. ус. Великий ГовилівТеребовлянського округу (тепер Тернопільська обл.). Після закінчення Львівського ун-ту в 1891 відкрив свою адвокатську контору в Стрию. В кін. 1890 - на поч. 1900 0. був організатором громадського життя на Стрийщині, одним з ініціаторів створення одного з найбільших українських господарських товариств - крайового господарсько-молочарського союзу “Маслосоюз” (1907) та реорганізації в 1909 “Сільського Господаря” (голова Товариства - 1909-17). Виступав за консолідацію українських політичних сил у Галичині. В 1899 відіграв важливу роль у створенні Української Національно-Демократичної Партії, згодом став одним з провідних членів партії. В 1900-10 -посол галицького сойму (очолював українську фракцію у сеймі. У 1907-17 О. був депутатом віденського парламенту, на засіданнях якого виступав за проведення демократичної виборчої, земельної та освітньої реформ, порушував питання про надання українцям автономії у Сх. Галичині. З 1909 жив у Львові. Взяв участь у заснуванні “Часопису Правничого”, пізніше - редактор журналу “Зеркало” та видавець “Русько-української бібліотеки”. У 1915 - член Загальної Української Ради. О. підтримував тісні стосунки з І. Франком, послужив прототипом головного героя повісті “Перехресні стежки”. Залишив спогади “Сторінки з мого життя” (1935).
Д. Кушплір (Львів).
ОЛЕСНИЦЬКИЙ ЯРОСЛАВ (1875 -15.7.1933) -український громадсько-політичний діяч, дипломат. Н. у Галичі (тепер Івано-Франківська” обл.). За фахом - юрист. Належав до Української Національної Демократичної Партії. В жовтні 1918 був обраний до складу Української Національної Ради (з листопада 1918 - Українська Національна Рада ЗУНР - ЗО УНР). У 1918-19 -радник Державного Секретаріату Закордонних справ УНР. У січні 1919 входив до складу делегації Західно-Української Народної Республіки, яка брала участь в урочистому проголошенні Акту Злуки (22.1.1919) у Києві. В 1919-21 О. разом з М. Меленевським обіймав посаду радника української дипломатичної місії у Великій Британії, згодом - голова представництва УНР у Лондоні. В 1921-22 викладав у Львівському (таємному) Українському Університеті. З 1923 жив у Золочеві (Львівська обл.). Займався адвокатською практикою, був членом Союзу Українських Адвокатів. Належав до провідних членів Українського Національно-Демократичного Об'єднання, в 1930 став депутатом польського парламенту. На поч. 1930-х рр. активно виступав проти кривавих репресій польського окупаційного режиму щодо українського населення Західної України. В 1931 від імені Української Парламентської Репрезентації в сеймі звернувся до Ліги Націй у Женеві з рішучим протестом проти політики “Пацифікації”. Помер у Золочеві. Автор численних статей на правничу і суспільно-політичну тематику в галицькій пресі.
ОЛЕШКІВСЬКА СІЧ-Січ на території Кримського ханства в першій пол. 18 ст. Після зруйнування російськими військами 17(28). 4.1709 Старої Січі запорожці заснували Січ на р. Кам'янці. В 1711 російський уряд змусив козаків залишити і цю Січ. З дозволу кримського хана запорожці поселилися в урочищі Олешки (тепер м. Цюрупинськ Херсонської обл.), на Кардашинському лимані Дніпра, де і заснували О С. Становище козаків під владою Кримського ханства було складним. Вони не мали права укріплювати Січ ітримати там гармати, зобов'язувались вносити данину до ханської казни і виконувати всякі земельні роботи на Перекопі. Ще більше ускладнилося життя запорожців після укладення між Туреччиною і Російською імперією Прутського мирного договору 1711, за яким державні кордони між цими державами пролягали в межиріччі Орілі і Самари. Відтоді запорожцям заборонялося вивозити в Україну худобу, сіль, рибу і привозити хліб, зброю і тканини. В травні 1728 на Січі виникли заворушення. Запорожці позбавили булави кошового К. Гордієнка і кошовим отаманом обрали І. Малашевича, який був прихильником повернення в Україну. Забравши військові клейноди, козаки вирушили вверх по Дніпру до р. Підпільної. Проте, тільки в березні 1734, коли Росія почала готуватися до війни з Туреччиною, запорожці отримали від російського уряду офіційний дозвіл на заснування Нової Січі на р. Підпільній.
ОЛЬВІЯ (грец. - багата, щаслива; 6 ст. до н.е.-4 ст. н.е.) - мілетська колонія в дельті Гіпаніса (Буга) та Борисфена (Дніпра). Знаходиться на південь від с. Парутіна (Миколаївська обл.). Особливий розквіт О. припав на 5-4 ст. до н.е., коли місто стало процвітаючим центром торгівлі та рибальства. О. встановила тісні зв'язки з скіфськими племенами, які отримували через її посередництво вино, кераміку, ювелірні вироби. Ольвіополіти вивозили від скіфів зерно, продукти скотарства і рабів. У 4-3 ст. до н.е. в О. виникли власні ремісничі майстерні, які виробляли кераміку для експорту в Побужжя та Південне Подніпров'я. Після встановлення в 40-х рр. 5 ст. до н.е. скіфського протекторату над містом склад населення поповнився за рахунок скіфів. У місті було побудовано палац скіфського царя Скіла. В 5 ст. до н.е. О. мала договір про ісополітію (подвійне громадянство) з Мілетом. Входила до складу Першого Афінського морського союзу. В 331 до н.е. жителі міста відбили напад Зопіріона, полководця Олександра Македонського. За допомогою Мітрідата VI Евпатора О. звільнилася від скіфського протекторату. В 48 до н.е. готи на чолі з царем Буребістою захопили і зруйнували місто. Відбудоване при допомозі скіфів місто було значно меншим за розмірами і не відігравало колишньої ролі. В І ст. н.е. О. була в залежності від скіфських царів - Фарзоя і Інексімея. В 3 ст. н.е. нове економічне піднесення міста було перервано навалою готів. На поч.4 ст. напади гуннів привели до остаточного знищення О. Археологічні розкопки проводилися з поч. 19 ст. З 1901 до 1915 їх очолював Б.Фармаковський. З 1971 Ольвійська експедиція ІА АН УРСР проводила систематичні дослідження (наук. керівн. - С. Крижицький).
О. Бандровський (Львів).
ОЛЬГА (християнське ім'я-Олена; р. н. невід. -п. 969) - Велика княгиня Київська (945-957), дружина князя Ігоря. Управляла Київською державою в роки неповноліття свого сина Святослава Ігоровича. О. жорстоко розправилася з древлянами, які під час повстання 945 вбили її чоловіка, князя Ігоря. Підтримувала політичні і торговельні зв'язки з Візантією. В 957 їздила до Константинополя, де прийняла християнство (за ін. джерелами, в 955 у Києві). О. зав'язала політичні зв'язки з німецьким королем Отгоном І. Переконала Святослава не здійснювати після її смерті язичницької тризни. Канонізована православною церквою.
ОЛЬГЕРД (Альгірдас) ГЕДИМІНОВИЧ (бл. 1296-1377)-Великий князь Литовський ( 1345-77), син Гедиміна. Правив разом з своїм молодшим братом Кейстутом. Прагнув розширити володіння Великого князівства Литовського за рахунок пд.-зх. і зх. українських земель. Вів боротьбу проти Золотої Орди, Московського князівства, Польщі та Тевтонського ордену. Бл. 1355-56 відвоював у татар Чернігово-Сіверську землю. В 1362 на березі р. Сині Води (за деякими дан., р.Синюха) - лівої притоки р. Бугу О. розбив монголо-татарське військо і приєднав до Литви Київщину, Поділля і Переяславщину. В Києві посадив удільним князем свого сина Володимира Ольгердовича (див. Олельковичі). Вів тривалу боротьбу з Польщею за Волинську землю, внаслідок чого в 1377 до Литви увійшли Берестейський, Володимирський і Луцький уділи. За правління О. українська (руська) мова стала офіційною мовою Великого князівства Литовського. О. здійснив три походи на Москву (1368, 1370, 1372). Робив спроби поширити свій вплив на Смоленське князівство, Псков і Новгород.
М. Ерстенюк (Львів).
ОЛЬГОВИЧІ - назва в літописах та історичній літературі династії українських князів у 12-13 ст., нащадків чернігівського і новгород-сіверського князя Олега Святославича (п. 1115). Відзначалися великою родинною солідарністю. Володіли уділами в Чернігівському, Новгород-Сіверському та ін. князівствах, інколи займали і київський престол. Вели постійну боротьбу за великокнязівську владу з Мономаховичами, часто звертаючись при цьому за допомогою половців. Великими князями Київськими були Всеволод II Ольгович (п. 1146), його син Святослав Всеволодович (п. 1194) і внук Всеволод Святославич Черемний (п. 1212). Найбільш відомий О. є внук Олега Святославича князь новгород-сіверський Ігор Святославич.
ОЛЬЖИЧ ОЛЕГ - див. Кандиба Олег
ОЛЬШЕВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР (1870 -7.7.1933) - український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Учасник Першої світової війни 1914-18, полковник російської армії. З 1917 брав участь у формуванні національних збройних сил України. У 1918 - командир частини на більшовицькому фронті, В 1919 командир 9-ої бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії, з червня - помічник командира дивізії, з жовтня -заступав хворого на тиф командира дивізії 0. Удовиченка. Учасник Першого Зимового походу Армії УНР (див. Зимові походи Армії УНP 1919-20 і 1921). У січні 1920 призначений командиром українськими військовими силами Уманьщини. Під час польсько-радянської війни 1920 О. був помічником командира 3-ї Залізної дивізії. Брав участь у боях на більшовицькому фронті до листопада 1920. З грудня 1920 перебував у таборі Каліш. Був одним з організаторів табірного життя дивізійників, членом товариства вояків Армії УНР, Українського Воєнно-Історичного Товариства та членом управи Української станиці в Калішу. Пізніше жив у Познані (Польща), де і помер.
М. Литвин, К. Науменко (Львів).
ОМЕЛЮСІК МИКОЛА(псевд. Поліщук; 1889-6.8.1970) - український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Н. на Поліссі. Після закінчення військової школи брав участь у Першій світовій війні 1914-18. З кін. 1917- командир гарматної бригади в Армії УНР. У травні 1919 спільно з отаманом В. Оскілком формував Волинську групу та 4-ту Холмську дивізію. З червня 1919 вартовий отаман штабу Волинської групи (команд. ген. В. Петрів), яка брала участь в боях на польському і більшовицькому фронтах. Влітку і восени 1920 у діючій армії на Україні. Після інтернування Армії УНР у листопаді 1920 перебував у таборі Каліш. У роки Другої світової війни 1939-45 - учасник українського руху Опору. З травня 1943 - в Українській Повстанській Арміі. Очолював оперативний відділ Штаб Військової Округи “Заграва”, з серпня 1943 - начальник оперативного відділу Крайового Військового Штабу УПА-Північ. Екзильним Урядом УНР підвищений у ранзі до генерал-хорунжого. Після 1945 жив у США. Помер у Філадельфії. Автор нарису “УПА на Волині 81943 році”.
М. Литвин, К. Науменко, І.П. (Львів).
ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО ІВАН (31.8.1881-8.9.1962) - український військовий діяч, ген.-хорунжий Армії УНР. Н. у Баку (тепер Азербайджан). Брат М. Омеляновича-Павленка. З 1901 -офіцер російської армії. В роки Першої світової війни 1914-18 - полковник російської армії. Командував 8-м гусарським полком, який він українізував у 1917. В 1918-20 О.-П. - командир Сердюцького кінного Лубенського полку, згодом - кошовий отаман Харківського козацького коша. В грудні 1918-лютому 1919 у Галицькій Армії командував групою “Наварія” у битві під Львовом. Влітку 1919-інспектор кавалерії Армії УНР. Навесні 1920 організував і очолив Окрему кінну дивізію - найбільше оперативне з'єднання Армії УНР. У еміграції перебував у Польщі, Чехо-Словаччині, Німеччині і США. Помер у Чікаго.
ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО МИХАЙЛО(8.12.1878 - 29.5.1952) - визначний український діяч, генерал-полковник Армії УНР. Брат І. Омеляновича-Павленка. Н. у Тифлісі (тепер Тбілісі, Грузія). В 1904-1905 брав участь у російсько-японській війні. В 1910 закінчив академію Генерального штабу. В роки Першої світової війни 1914-18 командував гвардійським полком, очолював штаб корпусу. В період Української Центральної Ради О.-П. - командир бригади у Катеринославі, в квітні-листопаді 1918 - командир 3-ої Стрілецької дивізії у Полтаві. В грудні 1918 - червні 1919 О.-П.- начальний командант Української Галицької Армії. Після повернення в Армію Української Народної Республіки - командир Запорізького Корпусу. В 1919-20 О.-П. командував Армією УНР під час Першого Зимового походу і в ході польсько-радянської війни 1920. До 1945 жив у еміграції в Чехо-Словаччині, очолював Союз Українських Ветеранських Організацій. В післявоєнний час переїхав спочатку до Німеччини, пізніше до Франції. В 1945-48 виконував обов'язки міністра військових справ в екзильному уряді УНР. Помер і похований у Парижі. Автор праць “Українсько-польська війна 1918-1919 рр.” (1929), “Зимовий похід” (1934) і спогадів “На Україні” (1930, 1935).
ОНАЦЬКИЙ ЄВГЕН (псевд. Домотенко; 13.1.1894-27.10.1979)- український громадський і політичний діяч, журналіст, д. чл. НТШ (з 1947). Н. у Глухові (тепер Сумська обл.). У 1912-18 навчався в Київському ун-ті, був активним членом українських нелегальних студентських товариств. З 1917 належав до Української Партії Соціалістів-Революціонерів. У 1917-18 - член Української Центральної Ради і Малої Ради. В березні 1918 тимчасово відійшов від політичної діяльності. В 1919 входив до складу делегації Української Народної Республіки на Паризькій мирній конференції 1919-20, згодом - керівник пресового бюро української дипломатичної місії у Римі (згодом - голова місії) і редактор її часопису “La voce del Ucraina”. В міжвоєнний період співпрацював з українськими періодичними виданнями - “Розбудова Нації”, “Український Голос”, “Діло”, “Свобода”-, “Новий Шлях”, “Новий Клич” та ін. З 1929 - член Організації Українських Націоналістів. У 1929 - уповноважений ПУН керувати роботою ОУН в Італії. В серпні 1939 у будинку, де жив О. відбувся Римський II Великий Збір Українських Націоналістів. У 1936-40 О. - професор Вищого Східного Інституту в Неаполі, в 1940-43 - лектор Римського ун-ту. В 1943-44 заарештований і ув'язнений гестапо. Після завершення Другої світової війни 1939-45 переїхав до Аргентіни. Брав активну участь у житті української громади цієї латиноамериканської країни. В 1947 став одним з засновників і першим головою Спілки українських науковців, митців і літераторів, у 1954-60 - голова (у 1960-63 - голова її Ради) Української Центральної Репрезентації в Аргентіні. Редагував тижневик націоналістичного напрямку “Наш Клич” (1947-64) і часопис “Дзвін”. Помер у Буенос-Айресі. Автор наукових праць: “Studi di Storia е di cultura Ucraina” (1939), “Словник українсько-італійський” (1941,1977), “Українсько-італійський словник” (1977), “Основи суспільного ладу” (1941, 1949), “Українська Мала Енциклопедія” (тт. 1-4,1957, 1959, 1962-63) та спогадів “Сторінки з римського щоденника” (1942-43), “По похилій площі: Записки українського журналіста і дипломата 1919-21” (тт. 1-2, 1964, 1969 ), “У вічному місті: записки українського журналіста” (1954,1981,1985).
ОПАРА СТЕПАН (р. н. невід. - п. жовтень 1665) - гетьман Правобережної України (1665). Вперше згадується в джерелах у кін. 1660. Був сотником Медведівської сотні Чигиринського полку. Перебував на службі у гетьмана Ю. Хмельницького, виконував його доручення у Варшаві. Під час повстання проти П. Тетері в червні 1665 захопив за допомогою татар Умань і в червні 1665 проголосив себе гетьманом Правобережної України. Намагався укласти договір з І. Сірком і В. Дрозденком про спільну боротьбу проти Кримського ханства і Польщі. 18.8.1665 О. був схоплений татарами і разом з кількома своїми старшинами (Радочинським, Царем) виданий польському уряду. Деякий час перебував в ув'язненні в Марієнбурзькій (Мальборкській) фортеці. В серед. жовтня 1665 О. був страчений у Варшаві (за ін. дан., королівській ставці під Равою-Мазовецькою).
ОПОКА МИКОЛА (1896 - 28.8.1921) - український військовий діяч, підхорунжий УСС, сотник Січових Стрільців. Н. на Львівщині. Освіту здобув в Академічній гімназії у Львові. З початку Першої світової війни вступив добровольцем до Легіону Українських Січових Стрільців. Воював у складі сотень В. Дідушка та А. Мельника. Чета, яку очолював О. відзначилась у боях на Маківці. В червні 1915, діставши поранення в боях під Галичем, потрапив у російський полон. У 1918-19 - сотник Куреня Січових Стрільців. Після поразки українських національно-визвольних змагань 1917-21 шукав шляхів для продовження боротьби проти більшовицького окупаційного режиму в Україні. В 1920 за дорученням начальної команди УВО разом з І. Андрухом та ін. українськими старшинами О. став одним з організаторів антибільшовицького підпілля, входив до складу Українського Центрального Повстанського Комітету, що діяв у Києві. Заарештований і розстріляний разом з ін. членами цієї організації 28.8.1921.
ОПРИШКИ - учасники національно-визвольної боротьби в Галичині, на Буковині та Закарпатті проти польської, угорської та австрійської шляхти у 16 - першій пол. 19 ст. Перша згадка про О. датується 1529. Посилення національного та кріпосницького гніту на західноукраїнських землях привело до виникнення руху О, який спочатку охопив Прикарпаття, а згодом поширився на Закарпаття й Буковину. В Карпатські гори втікали покривджені селяни (наймити, комірники, пастухи, панські слуги) та бідні міщани. Вони формували невеликі загони, які з ранньої весни до пізньої осені нападали на панські маєтки, замки, на орендарів, лихварів, а захоплене майно роздавали сільській бідноті. Типовою зброєю у О. були рушниці, пістолі, списи, ножі, рогатини. Символами відваги і мужності у О. були топірці (бартки), на яких вони давали клятву, коли вступали в загони. В 16 - першій пол. 17 ст. О. діяли на Покутті, Сошацькій і Перемишльській землях. У період національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького О. спільно з повсталими селянами вели боротьбу проти польської шляхти. В травні 1648 О, здобули королівський замок в Повстанці, а в липні - Саноцький замок. У 1648 О. брали участь у повстанні під керівництвом С. Височана, а в 1653 загін О. під керівництвом Харачка допомагав війську Т. Хмельницького у Молдавії. В другій пол. 17 ст. рух О. очолювали ватажки Нестор (1683), І. Винник, М. Скребета, І. Бордюк та ін., а на поч. 18 ст. І. Пискливий (1703-12), Пинтя, В. Сохоник. Найвищого піднесення рух О. досяг у 1738-59, коли на чолі опришківських загонів стояли О. Довбуш, В. Баюрак, І. Бойчук. О. брали участь у гайдамацьких повстаннях 18 ст. у Правобережній Україні. В першій пол. 19 ст. у Галичині, на Закарпатті та Буковині діяло понад 50 загонів О., ватажками яких були В. Якимюк, Д. Марусяк, В. Фреюк, М. Шталюк, І. Вередюк, М. Циган, І. Волощук та ін. Австрійський уряд постійно посилав проти О. спеціальні каральні загони. В другій пол. 19 ст. внаслідок скасування панщини та кривавих репресій австрійському урядові вдалося придушити рух О. Останнім ватажком О. був М. Драгирук (Бордюк), прилюдно страчений 1878 у Коломиї. Про героїчну боротьбу О. складено багато народних пісень легенд, переказів. Темі О. присвячені художні твори М. Шашкевича, І. Вагилевича, Ю. Федьковича, Н. Устияновича, І. Франка, В. Гжицького та ін., наукові праці К. Войціцького, А. Бельовського, М. Косака, А. Прохаски, Ю. Целевича, І. Крип'якевичата ін. В Карпатах названі деякі гори, скелі, річки носять імена ватажків О.
“ОРГАНІЗАЦІЯ ВИЩИХ КЛАСІВ УКРАЇНСЬКИХ ГІМНАЗІЙ” - підпільна молодіжна організація в 1920-х рр. на українських землях, окупованих Польщею. Створена учнями старших класів українських гімназій у Львові, Тернополі, Станіславові, Стрию, Самборі, Сокалі, Дрогобичі та ін. містах. Основними завданнями, які ставили перед собою “ОВКУГ” були: підготовка учнів до навчання у Львівському (таємному) Українському Університеті; сприяння молоді у вивченні українознавства та зацікавленні гімназистів суспільно-політичними проблемами краю; залучення учнів до таємних відзначень національних свят і заборонених річниць та до розповсюдження листівок. “ОВКУГ” організувала бойкот гімназистами польських державних свят та різних патріотичних маніфестацій, до яких залучала українську молодь польська влада. Багато членів цієї організації згодом стали визначними діячами українського суспільно-політичного руху 1930-50-х рр. Серед них С. Бандера,О. Гасин, О. Грабець, Д. Грицай, Я. Карпинець, С. Ленкавський, Б. Підгайний, В. Шухевич, В. Янів та багато ін. Видавала у Львові нелегальний журнал для молоді - “Метеор”.