Перспективи гуманітарних воєн
Cьогодні з повною впевненістю можна сказати, що саме операція, проведена Північноатлантичним альянсом в Югославії, стлала заключним етапом у завершенні формування принципово нового виду силового інтернаціонального, гуманітарного втручання. Дана операція стала наслідком появи в міжнародному лексиконі нового, досить парадоксального терміну − «гуманітарна війна» [12, с. 29], минуло вже багато років після завершення цієї так званої «війни», але проблема гуманітарного втручання залишається актуальною і сьогодні, особливо після вторгнення Рос. Федерації в Крим та військових дій на Сході України. Більше того, деякі дослідники ототожнюють проведення такого роду «миротворчих» акцій з політикою неоколоніалізму і теорією, «золотого мільярда». У зв’язку з цим є всі підстави вважати, що гуманітарне втручання може стати своєрідною «філософією інтернаціоналізму» XXI ст., і одним з істотних факторів які формують сьогодні новий світовий порядок. Якщо це буде світопорядок, в якому події будуть розвиватися за сценарієм «гуманітарної війни» проведених США і НАТО на противагу РФ, то людство вже найближчим часом може очікувати чергових «гуманітарних воєн» в будь якому регіоні земної кулі [31, с. 43].
Діяльність Ради Безпеки ООН, яка формується через призму Резолюції № 688 засвідчує бажання останньої вживати примусові заходи відповідно до 42-ої статті Статуту для вирішення виключно внутрішньодержавних ситуацій, небезпечних для народів, і є суттєвим прогресивним рушієм в системі колективної безпеки ООН, однак, продовження діяльності Ради Безпеки в даній сфері зумовить можливість подальшого розвитку концепції «гуманітарної допомоги», більше того, може призвести до як найшвидшого втілення принципів міжнародного гуманітарного права, оскільки дані принципи можуть тлумачитися як прояв гуманітарної допомоги. Ці принципи вже застосовувалися і закладені в договорах (Женевська конвенція 1949 року, Додаткові протоколи 1977 року, тощо). Необхідно відзначити перевагу використання цих принципів на противагу загальному терміну «гуманітарна допомога» в рамках концепції «примусових заходів»; водночас слід визнати, що Рада Безпеки взяла на себе відповідальність вивчати нові напрямки і представила нові поняття допомоги, досі невідомі міжнародному гуманітарному праву. Ще передчасно оцінювати позитивний ефект від нових напрямків і використання загального терміну «гуманітарна допомога», однак не можна заперечувати, що за порівняно короткий час спостерігаються нові тенденції. Більше того, ця практика в цілому схвалена громадськістю.
Однак Рада Безпеки повинна на далі активніше працювати над кращою та змістовнішою термінологією і залишати такі терміни, як «надзвичайні операції гуманітарного характеру» і «надзвичайні визвольні акції» для операцій в мирний час [25, с. 38].
Іншим логічним наслідком є той факт, що майбутнє доктрини «гуманітарної інтервенції» виглядає досить незрозумілим; якщо врахувати різницю між гуманітарною інтервенцією в її звичайному трактуванні в міжнародному праві і примусовими методами в рамках глави 7 Статуту ООН, то вона незабаром ще може стати передумовою для «гуманітарних воєн».
Значна кількість скептично налаштованих оглядачів структури і практики Нового світового порядку помітили, що війна в Іраку, висадка в Сомалі і Гаїті, розчленовування і окупація Югославії, є не тільки проявами американського експансіонізму, але в цих війнах простежується також все більш зростаюча тенденція реставрації колоніалізму [26, с. 39].
За кілька останніх декад відбулася помітна зміна природи конфліктів, зміщення їх від міждержавної до внутрішньодержавної площини. Зазнав змін, також і характер конфліктів. Зараз вони є переважно цивільними (тобто між групами населення, які формуються головним чином за ознаками етнічної приналежності, раси, релігії чи культури).
Що стосується наявних конфліктів – нового характеру, то варто зазначити, що вони стали масштабнішими в плані смертності. Жахаюча стійкість конфліктів, свідками яких ми є в останні роки, призводять до зростання числа невинних, цивільних жертв у сучасних військових діях. Причиною цьому є те, що 85% вбитих, так званих некомбатантів - практично сторонніх, випадкових жертв, які часто свідомо обираються в якості мішені через їх етнічну та релігійну приналежність [2, с. 25]. За словами колишнього Генерального секретаря ООН Кофі Аннана, особливість сучасного конфлікту полягає в тому, що він загрожує самій природі людського співіснування [3, с. 17].
Як показав досвід ООН, будь-яка стратегія по врегулюванню внутрішньодержавних конфліктів повинна в будь-якому разі передбачати еволюційний не насильницький, демократичний і виключно правовий підхід.
Для його реалізації Організація Об’єднаних Націй володіє, на наш погляд, значним переліком спеціальних засобів впливу, які здатні забезпечити:
1) усунення розриву між існуючими міжнародними політико-правовими нормами і повною повагою та дотриманням прав людини;
2) забезпечення безперешкодного доступу гуманітарних працівників в зони конфліктів для надання допомоги тим хто цього потребує;
3) забезпечення безпеки гуманітарного персоналу;
4) використання більш ефективних заходів щодо захисту дітей в конфліктах, включаючи підвищення до 18 років призовного віку на військову службу і турбота про те, щоб діти завжди обиралися головним об’єктом уваги в ході будь-яких миротворчих операцій та вирішенні конфліктів;
5) ретельна адресація санкцій, з тим щоб звести до мінімуму вплив на найбільш вразливі верстви населення;
6) унеможливлення безкарності за вчинені військові злочини і злочини проти людства;
7) запобігання використанню інформаційних засобів в якості інструментів для провокування та розвитку конфліктів;
8) доповнення узгоджених дипломатичних і політичних зусиль заходами економічного і гуманітарного характеру.
Проведене дослідження документів і літератури довели, що полеміка в міжнародному співтоваристві навколо військового втручання з метою захисту людей спалахнула в основному через тестування ядерної зброї що призвело до крайньо критичних стосунків, з одного боку, між потребами і стражданнями людей від цього, також важливо, що зброя випробовується державами в реальному світі, з іншого боку, нормативними міжнародними політико-правовими документами та іншими засобами управління світовим порядком.
Різне бачення між державами регулюється міжнародними нормами, перед усім, досвідом міжнародної поведінки, сформульованої в Статуті ООН і фактично практикою держав, що розвивається з часу прийняття Статуту. Хоча ще немає достатньо серйозних підстав стверджувати про виникнення нового принципу міжнародного звичаєвого права і що розширюється практика держав і регіональних організацій; це, а також прецеденти у практиці Ради Безпеки дозволяють зробити припущення про те, що виникає новий керівний принцип, який, на думку незалежної Міжнародної комісії з питань втручання і державного суверенітету, найкраще може бути сформульованою як «відповідальність за захист» (МКПДС) [3, с. 33].
Даний принцип полягає в тому, що втручання з метою захисту людей, включаючи, в крайніх випадках, військове втручання, прийнято використовувати, якщо наноситься або очікується, неминуче заподіяння, серйозної шкоди цивільному населенню, а дана держава не здатна або не бажає покласти цьому край, або сама є винуватцем інциденту.
В останні роки Рада Безпеки все більш проявляє готовність діяти таким чином, коли вона визначає те, що, внутрішня ситуація, представляє загрозу міжнародному миру і безпеці , і тим самим виправдовує власні примусові дії, передбачених главою VII Статуту ООН [46, с. 32].
За такою схемою відбувалося втручання Економічного співтовариства держав Західної Африки (ЕКОЗАС) в Ліберії і Сьєрра-Леоне під патронатом ООН.; так само це відбувалося і у Косово союзниками по НАТО без санкції на те Ради Безпеки ООН [49, с.25].
Уявлення про те, що керівний принцип на користь військового втручання набирає силу з метою захисту людей, також підтримується самими різноманітними правовими джерелами, включаючи ті, які існують незалежно від будь-яких зобов’язань, відповідальності або повноважень, що встановлюються на підставі положень глави VII Статуту ООН. Ці правові підстави включають основні принципи природного права, положення про права людини в Статуті ООН, Загальну декларацію прав людини і Конвенцію про геноцид, Женевські конвенції і додаткові протоколи за міжнародним гуманітарним правом, статут Міжнародного кримінального суду і ряд інших міжнародних угод і пактів з прав людини і захисту людини.
Ознайомившись з матеріалами доповіді МКПДС, ми прийшли до висновку, що в міжнародній практиці отримує «легітимність» практично будь-яке втручання (в притул до «обмеження суверенітету») у внутрішні справи держав, нібито, не здатних забезпечити демократичні норми дотримання гуманітарного права на своїй території.
Немає сумніву в тому, що за допомогою маніпуляцій і на основі нових уявлень про доцільність та «законність» права отримають такі поняття як «міжнародно прийняте обмеження територіального суверенітету» і «можливість насильницької гуманітарної інтервенції», закономірно, що під прикриттям військ і заходів політико-економічного характеру. При цьому присутність іноземних представництв і окупаційних органів в якості правових інститутів на території суверенної держави будуть розглядатися як обов’язковий елемент встановлення «демократичного порядку» за сприянням окупаційних військ [19, с. 32].
Слід констатувати той факт, що не тільки ревізії основних понять міжнародного права, а й підведення формальної бази для нових принципів взаємин держав в рамках ООН мають свою вагу.
Очевидно, що «гуманітарна інтервенція» маскує і прикриває пряму військову агресію, це є підґрунтям для насильницького «обмеження територіального суверенітету». Поняття «гуманітарна інтервенція» повністю відповідає новій стратегії забезпечення безпеки НАТО з можливістю застосування сили за межами території країн Альянсу проти будь-якої держави-члена ООН.
Створення прецеденту втручання в справи Югославії, по суті, відкрило широкі можливості для виправдання будь-якого роду агресивних дій під прикриттям вмотивованих дотриманням прав людини за допомогою проведення гуманітарних акції. На цьому може бути засновано введення миротворчих сил і виправдано будь-яке втручання, в притул до організації агресії проти ворожої держави. [24, с. 44].
3.2. Миротворчість як альтернатива «гуманітарній інтервенції»
На сучасному етапі розвитку світової спільноти в умовах загальної глобалізації територіальні, національні та інші суперечності переростають в конфлікти, які призводять до нових, і що більш важливіше, найнебезпечніших форм насильства.
Тим часом багато держав не можуть і не хочуть бути байдужими спостерігачами наростаючої небезпеки криз і воєн, трагічного розвитку подій, в якому б куточку Землі вони не розгорталися. Цьому противляться як і природне почуття совісті, жалю так і міжнародні політико-правові основи, і суто прагматичні міркування про загальну безпеку в світі. Не можна не припускати, що будь-які збройні конфлікти і локальні війни за певних умов можуть перерости у великомасштабну війну. Ось чому світова спільнота, передусім в особі ООН і її держави-учасниці, змушена втручатися в конфлікти нового типу.
Останнім часом світ стає свідком не тільки безпрецедентного збільшення числа і масштабів операцій ООН з підтримання миру, але також і непередбаченого розширення відповідних повноважень, часто виходячи далеко за межі традиційних дій з підтримки миру що супроводжується наданням для цього силам ООН допоміжних структур у вигляді військових контингентів і бойової техніки [14, с. 26 ].
Ініціативи та зусилля міжнародних організацій, держав, громадських рухів, спрямовані на врегулювання міжнародних конфліктів, в першу чергу на припинення збройної боротьби, об'єднуються поняттям «миротворчість». Воно включає в себе пропозиції і заходи щодо зниження військової присутності в окремих регіонах світу, часткового або повного роззброєння, розширення заходів довіри і т.д., а також діяльність ООН та інших суб'єктів світової політики з підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки.
З огляду на різноманіття сучасних конфліктів, є очевидним, що для їх врегулювання потрібен потужний арсенал гнучких структур і механізмів для затвердження та підтримання миру. Миротворчість, відповідно до духу і букви Статуту ООН, передбачає застосування різних заходів, покликаних змусити конфліктуючі сторони припинити дії, які загрожують міжнародному миру і безпеці. У більшості випадків воно є частиною широкого спектра економічних, соціальних, політичних і дипломатичних зусиль. Миротворчість як «комплекс заходів» має, на нашу думку, бути спрямована на усунення глибинних причин виникнення конфліктів: економічних негараздів, соціальної несправедливості, політичного диктату тощо.
Очевидно, краще запобігати конфліктам способом раннього попередження, так званої «тихої дипломатії» і в деяких випадках превентивного розгортання, ніж потім, після їх виникнення, докладати значних військово-політичних зусиль щоб врегульовувати їх.
У складній комбінації мирних і військових засобів миротворчої діяльності особливе значення мають наступні аспекти:
по-перше, принципова відмінність між підтримкою миру та, власне, його встановленням. Як правило, миротворчі дії ООН зазвичай діляться на дві категорії: місії військових спостерігачів, які комплектуються неозброєними офіцерами та операції з підтримання миру, які здійснюються спеціальним військовим контингентом що оснащується легкою збрєю.
Обидва типи операцій, по суті своїй, грунтуються на трьох взаємопов'язаних принципах:
· згода сторін збройного конфлікту;
· нейтральність і мінімальне застосування сили;
· здійснення, в основному, з метою самооборони.
Однак останніми роками в ході найважливіших операцій з підтримки миру всі ці принципи зазнали певної трансформації, якщо не цілковитого скасування. У зв'язку з цим в ООН побутує думка, «що миротворча діяльність не вимагає обов'язкової згоди всіх зацікавлених сторін». Деякі аналітики вважають виправданим застосування «блакитними касками» не тільки легкої, стрілецької, а й інших видів зброї, в тому числі важкої. І якщо бійці ведуть військові дії, вони самі стають учасниками конфлікту, що скасовує, по суті, статус нейтральності в операції яка проводиться [23, с. 44 ].
Це надає особливої гостроти питанню про те, коли в інтересах миротворчості військові зусилля є необхідністю коли вони можливі, і коли такі дії є неприпустимі, адже взаємозв'язок між політичними і військовими методами миротворчості надзвичайно складний тому ніяк не піддається точному визначенню. У критичних ситуаціях, особливо в умовах розгортання збройної боротьби, нелегко зробити правильний вибір;
по-друге, військовий примус є лише однією із крайностей, по суті - надзвичайним заходом. Водночас такий примус не є універсальним засобом і з його допомогою можна досягнути тільки обмежених результатів.. Використання сили нерідко буває тією дорогою ціною, яку доводиться платити за колишню нездатність запобігти конфлікту і залагодити його іншими засобами. Використання військових контингентів має на меті запобігати початку або відновленню військових дій, а також поставити під контроль локальні розгортання можливого конфлікту [1, с. 14].
Водночас військові акції виступають в якості найважливішої складової частини всеосяжного процесу мирного врегулювання; застосування сили може або створити обстановку для проведення гуманітарних операцій, сприяти створенню умов, необхідних для врегулювання конфлікту, виявитися єдиним способом покінчити з геноцидом перешкодити загибелі населення цілої країни, як це було, до прикладу, в Руанді [20, с. 34];
по-третє, для сил, що беруть участь в миротворчих операціях, основне значення мають принципи неупередженості та нейтралітету. В роки «холодної війни» одним з видимих виразів їх дотримання було неучасть в таких операціях великих держав, сусідніх країн, а також інших держав, які мали «власний» інтерес в зоні конфлікту. В сучасних умовах дотримання вище названих принципів передбачає узгоджену участь всіх країн світової спільноти і вироблення ними рішення на основі консенсусу. Тільки так об'єднана операція миротворців буде сприйматися як достовірний і переконливий інструмент примусу для підтримання миру політичної стабільності та стримування агресії.
Примус до миру може потребувати значних коштів і сил і їх мобілізація можлива, тільки якщо більшість великих держав підтримають військову акцію і жодна з ядерних держав не буде активно їй перешкоджати. Держави - члени ООН повинні володіти рішучістю для реалізації операції, коли прийнято рішення про втручання [55, с. 31];
по-четверте, в самих миротворчих військових операціях йдеться не про ведення класичних бойових дій, спрямованих на знищення або розгром регулярних сил ворога, а про придушення бажання супротивника до дій, про нейтралізацію його волі, про прикриття населення, тобто, миротворчі акції мають включати лише мирні методи. Військові дії, тим більше наступальні інтервенційні операції, по суті, повинні проводитися виключно проти військових цілей. При цьому сили ООН повинні добре знати, дотримуватися і поважати норми міжнародного гуманітарного права
Як показує досвід, згода держав з проведенням тієї чи іншої операції зовсім не завжди супроводжується їх готовністю внести власний фінансовий, матеріальний та інший внесок при її здійсненні. Нерідко зацікавлені держави уникають використання своїх збройних сил [21, с. 27] .
Україна в свою чергу, як активний поборник демократії та рівності прав у світі неодноразово направляла свій миротворчий контингент в найгарячіші точки світу, це місії: в Югославії, Африці, Грузії, Афганістані та Іраку. Це засвідчує, що українська держава та громадськість є не байдужою до подій які відбуваються у світі, та стежить за станом Демократії не лише в своїй країні але й далеко за її межами, всіляко підтримуючи права та свободи людини.
Виправлення ситуації покликана служити ініціативою ООН про створення системи резервних ресурсів, які можуть бути повністю або частково розгорнуті в будь-якій точці земної кулі на прохання Генерального секретаря в узгоджені терміни для виконання завдань ООН, визначених Радою Безпеки. Ці ресурси можуть надаватися державами у вигляді окремих військовослужбовців або військових формувань, а також як матеріали та обладнання. Зазначені ресурси тримаються «в резерві» в країнах дислокування. Резервні ресурси використовуються лише для операцій з підтримки миру, які санкціонуються Радбезом. Держави – члени, несуть цілковиту відповідальність за них, на термін який вони знаходяться у власній країні. У період призначення до складу операцій з підтримки миру, персонал надається державами-членами; він залишається на національній службі, хоча й функціонує під командуванням ООН [32, с. 18]. Частини та підрозділи військ ООН для здійснення операцій з підтримки миру повинні відбиратися з різних країн, а їх географічне представництво має забезпечувати широку участь в цих операціях всього міжнародного співтовариства. Призначення цих сил має мати виключно міжнародний характер, і їх особовий склад повинен виконувати свої обов'язки і відповідно регулювати свою поведінку, виходячи тільки з пріоритетності прав людини та регламенту ООН. На практиці, однак, держави часто «пристрасно» оберігають свій контроль над підрозділами зі складу своїх збройних сил і сьогодні, мабуть, виникають лише підвалини механізму колективного прийняття рішень [32, с. 18].