Дипломатична діяльність великих держав під час Кримської війни і Паризький мирний договір 1856 р

Микола I опинився перед обличчям могутньої коаліції, проти блоку не тільки європейських урядів, а й європейського суспільства. 27 березня 1854 року Великобританія і Франція оголосили війну Росії.

Відтепер війна була, по суті справ, програна. З висадкою союзних військ у Криму з наступальної вона ставала суто оборонною. Ще доти, як висадка була фактично здійснена, Наполеон III наказав сформулювати «чотири пункти», повідомити їх Австрії, Пруссії, Англії і потім від імені чотирьох держав пред'явити їх Миколі I. Пункти були прийняті Англією і Австрією. Але прусський король довго не хотів приймати участі в цьому ворожому виступі всіх великих держав проти царя. Коли ж він дізнався, що Австрія почала поступово займати своїми військами ті частини Молдавії та Валахії, які очищалися проходячою російською армією, Фрідріх-Вільгельм IV раптово відчув каяття і переметнувся на бік царя, оголосивши, що розриває підписану з Австрією 20 квітня угоду. Тоді на нього знову натиснули з Парижа і Лондона, і король, хоча і не підписав «чотирьох пунктів», погодився не протестувати проти того, що йшлося в них про Пруссію. Нота була надіслана в Петербург[75].

Ось ці пункти, остаточно сформульовані 18 липня 1854 р.: 1) Дунайські князівства надходять під загальний протекторат Франції, Англії, Австрії, Росії і Пруссії, причому тимчасово окуповуються австрійськими військами; 2) всі ці п'ять держав оголошуються колективними покровительками всіх християнських підданих султана; 3) ці ж п'ять держав одержують колективно верховний нагляд і контроль над гирлами Дунаю; 4) договір держав з Туреччиною про прохід судів через Босфор і Дарданелли, укладений у 1841 р., повинен був докорінно переглянутий[76].

Цар отримав «чотири пункти», але відповіді не давав. Термін йому не було поставлено. Наполеон III та Англія вирішили перевести армію з Варни в Крим і послабили свій переважний вплив на Австрію. У Відні скаржилися, що, взявши свої сили в Крим, союзники залишають Австрію віч на віч з грізним російським сусідом. В Австрії продовжували боятися Росії, незважаючи ні на що. Вважали, що Росію можна розбити, але не можна послабити її на тривалий час: горе тим сусідам, які спокусяться її тимчасовою слабкістю.

Настала осінь 1854 р. з кровопролитними битвами під Альмою, Балаклавою, Інкерманом, з першими бомбардуваннями Севастополя. Дипломатія діяла. Союзники з занепокоєнням стежили за несподівано тривалою облогою Севастополя, здачі якого очікували через кілька днів після висадки[77].

Прийшла зима з листопадовим штормом, з хворобами, колосальною смертністю в таборі союзників. У Відні російським послом був вже не Ф. Е. Меєндорф, а Олександр Михайлович Горчаков, — і Буоль, по мірі зростання лих, які французам і англійцям доводилося взимку відчувати під Севастополем, ставав все дружелюбнішимі і серцевішими до А. М. Горчакова. Раптова звістка про смерть Миколи I (у лютому 1855 р.) ненадовго оживила надії на світ. Франц-Йосип і Буоль отримали дуже збентежуючу їх дивну і неприємну звістку з Парижа. Виявилося, що, як тільки Наполеон III отримав звістку про смерть Миколи I він одразу ж запросив до палацу саксонського посланника фон Зеебаха, одруженого на дочці російського канцлера К. В. Нессельроде, і висловив (для передачі новому царю Олександру II) своє співчуття. З листів французький імператор, до своєї радості, дізнався, як безнадійно дивиться головнокомандувач Михайло Горчаков на перспективи оборони Севастополя, наскільки новий цар мало сподівається відстояти фортецю, як убивчо йде справа з постачанням російських військ боєприпасами і т. д. Зважаючи на все це всякі спроби укласти мир до падіння Севастополя були припинені: вирішено було з подвоєною силою домагатися здачі Севастополя[78].

27 серпня 1855 р. впав Севастополь, і знову відновилася велика дипломатична гра. Росія не укладала мир, — велися переговори у Відні на конференції послів, в якій брав участь і Олександр Горчаков, російський посол в Австрії. Але справа не рухалася з мертвої точки. Генрі Пальмерстон, який став на початку лютого 1855 р. вже першим міністром Англії, зовсім не був зацікавлений у тому, щоб війна закінчилася відразу після взяття Севастополя. Р. Пальмерстон вважав, що тільки після падіння Севастополя і потрібно розгорнути велику війну. Це для лорда Пальмерстона означало, по-перше, що необхідно залучити нових союзників; по-друге, що слід заохотити французького імператора до посилення своєї армії шляхом нових і нових наборів. Тільки тоді можна буде «поставити Росію на коліна» і добути для Англії плоди цих нових французьких перемог. У перший час після падіння Севастополя Генрі Пальмерстону здавалося, що все йде чудово. І Наполеон III також думав не про мир і вів переговори зі шведським королем Оскаром I про вступ Швеції у війну проти Росії. Ці переговори виявилися безрезультатними[79].

Байдуже поставився Наполеон III після падіння Севастополя до проектів Р. Пальмерстона щодо Польщі, прибалтійських країн, Криму, Кавказу. Мало того, вже в жовтні поширилися чутки, що французький імператор не бажає більше воювати, і що, якщо Олександр II погодиться розпочати переговори про мир на основі «чотирьох пунктів», то мирний конгрес може відкритися хоч зараз.

У середині жовтня 1855 р. Олександр II вперше отримав звістку, що Наполеон III бажав би почати з ним «безпосередні» стосунки. Іншими словами, імператор французів, з одного боку, давав зрозуміти, що він анітрохи не обмежений союзом з Англією, а з іншого, — що і він теж (подібно російському імператору) не дуже задоволений віденськими конференціями[80].

Паризький конгрес розпочався 25 лютого і закінчився підписанням мирного трактату 30 березня 1856 р. Він фіксував поразку Росії у війні. Невдалий для Росії хід війни привів до обмеження її прав та інтересів; територіальні втрати в підсумку виявилися для неї, однак, мінімальні (спочатку Англія вимагала, серед іншого, поступки Бессарабії і знищення Миколаєва): Росія відмовлялася від зміцнення Аландських островів; погоджувалася на свободу судноплавства по Дунаю; відмовлялася від протекторату над Валахією, Молдавією і Сербією і від частини південної Бессарабії; поступалася Молдавії свої володіння в гирлах Дунаю і частину Південної Бессарабії, повертала зайнятий у Туреччині Карс (в обмін на Севастополь та інші кримські міста). Принципове значення для Росії мав пункт про нейтралізацію Чорного моря. Нейтралізація означала заборону всім чорноморським державам мати на Чорному морі військові флоти, арсенали і фортеці. Таким чином, Російська імперія ставилася в нерівноправне становище з Османської, яка повністю зберегла свої військово-морські сили в Мармуровому та Середземному морях. До трактату додавалася конвенція про протоки Босфор і Дарданелли, підтверджуюча їх закриття для іноземних військових кораблів у мирний час[81].

Паризький мирний договір 1856 року повністю змінив міжнародну обстановку в Європі, знищивши європейську систему, яка покоїлась на Віденських трактатах 1815 р. «Верховенство в Європі перейшло з Петербурга до Парижа», — писав про цей час К. Маркс. Паризький договір став стрижнем європейської дипломатії аж до франко-прусської війни 1870-1871 рр.

 

 

ВИСНОВКИ

Регіон Близького Сходу та Східного Середземномор'я протягом багатьох століть служив місцем зіткнення культур і цивілізацій і в той же час полем боротьби великих держав. З XVI ст. він був об'єднаний під владою мусульманської Османської імперії. Її ослаблення до кінця XVIII століття поставило питання про подальшу долю великих територій, розташованих на трьох континентах. У XIX ст. «Східне питання» перетворилося в одну з найбільш складних дипломатичних проблем, в якій так чи інакше були зацікавлені всі великі держави «європейського концерту». Залежно від обставин кожна з держав або могла підтримувати єдність Османської імперії або сприяти її розпаду, але в обох випадках імперія розглядалася не як повноцінний суб'єкт міжнародних відносин, а скоріше як об'єкт політичного впливу ззовні. Навколо її майбутнього розгорнулося гостре суперництво держав, яке тісно перепліталося з внутрішніми процесами в країні – ростом визвольного руху нетурецьких народів і спробами влади модернізувати країну і централізувати її управління.

В роботі я розглянув 3 етапи, пов'язані із загостренням «Східного питання» в першій половині XIX століття. Перший період був обумовлений повстанням у Греції за незалежність проти Туреччини та російсько-турецькою війною 1828-1829 рр. Для другого етапу характерна відмова з боку Англії і Франції підтримати Туреччину в придушенні повстання в Єгипті. Росія, навпаки, допомогла Османської імперії і в 1833 році був підписаний таємний російсько-турецький договір про виключне право Росії користуватися Чорноморськими протоками. Завершальною стадією є дипломатична діяльність великих держав під час Кримської війни.

Але актуальності «Східне питання» не втратило після підписання Паризького мирного договору 1856 року. «Східне питання, незважаючи на ріки крові, яких воно коштувало Європі, сьогодні нерозв'язане ще більше, ніж коли-небудь раніше»[82], - писав на початку 1857 року новий російський міністр закордонних справ князь А. М. Горчаков. Наступні десятиліття стануть свідками нових криз, політичної напруженості і нових війн, джерелом яких з'явиться те ж «вічне східне питання». Кримська війна і Паризький конгрес стали кордоном цілої епохи міжнародних відносин.

Остаточно припинила існування «віденська система». Їй на зміну прийшли інші системи союзів і об'єднань європейських держав, насамперед «кримська система» (Англія, Австрія, Франція), якій судилося недовге життя. Великі зміни відбувалися і в зовнішній політиці Російської імперії. Замість колишньої солідарності трьох північних дворів у ході Паризького конгресу почало намічатися російсько-французьке зближення. Ще більш важливим стала зміна самого напрямку російської політики.

У квітні 1856 р. був звільнений у відставку К. В. Нессельроде, який стояв на чолі міністерства протягом чотирьох десятиліть. Мине кілька місяців, і Європа почує знаменну фразу А. М. Горчакова: «Росія зосереджується»[83], тобто починає приділяти головну увагу внутрішнім проблемам, а на зовнішньополітичній арені діє обережно, заліковує рани і збирає сили. Це буде новий курс російської політики, що відповідає завданням нової епохи.