Кіївська школа» поезії: світоглядні орієнтири, основні мотиви, особливості стилю
Київська школа поезії — літературне угрупування українських поетів покоління після шестидесятників, що існувало в Києві в 1965-1968 роках. До угрупування входили Василь Голобородько, Віктор Кордун, Василь Рубан, Микола Воробйов, Михайло Саченко, Валентина Отрощенко, Надія Кир’ян, Михайло Григорів, Іван Семененко, Станіслав Вишенський та Валерій Ілля. Назва групи виникла у 1969 році і походить від того, що її членами були студенти філологічного та філософського факультетів Київського університету. Багатьох поетів було виключено з університету. Василь Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун та Михайло Григорів згодом відділилися від групи і часто саме цих чотирьох поетів називають Київською школою[1]. Для поезії Київської школи характерна модерністська естетика на відміну від домінантного на той час соцреалізму в СРСР.
Започаткована в середовищі поліморфного “шістдесятництва”, вона, як і поети-дисиденти, віднайшла свій шлях творчого самоствердження. Не вдаючись до маніфестів, Київська школа спростувала псевдохудожні настанови панівного “соцреалізму”, виробила свою естетичну концепцію, в якій поєднувалися неперебутні традиції фольклорної та літературної класики й набутки модернізму, зокрема було переосмислено досвід “Молодої Музи”, “Української хати”, “кларнетизму” П. Тичини, формально-змістових експериментів доби “розстріляного відродження” та Б.-І. Антонича, історіософії “Празької школи”. Тим вона відрізнялася від близької їй Нью-Йоркської групи, яка декларувала свою відмову від спадкоємності.
Творчі принципи
-Повернення до найпервісніших елементів і структур української міфологічної свідомості
-Трансформація давнього міфологічного мислення в образах сучасної поезії
-Повернення до лексичних першоджерел, розвинення їх до поетичних символів
-Зосередження уваги на темах «природа», «людина», «всесвіт»
-Органічність творення без оцінок власних почуттів та почуттів інших
-Деяка недомовленість, що передбачає співтворчість читача
-Відсутність дискурсивної мови
-Пошук і відродження давньої поетичної традиції, що існувала до привнесення в Україну силабо-тонічної системи римованого віршування. Розвиток українського вільного вірша. Верлібр як принцип поетичного творення.
67, Постмодернізм в укр. інтерпретації: що при всіх наявних рисах постмодерного твору — фрагментарності, іронічності, вільного поєднання жанрів та стилів, карнавалізації, відсутності можливості пізнання — літературні тексти даного типу мають єдність емоційного тону і загального враження. Це спонукає читача до пошуків не тільки загальної символічної структури твору, але й певного змістового центру, яким може виступати образ, а точніше «маска» автора. У руслі цього напряму в західноєвропейській літературі працюють такі письменники, як Мішель Фуко. Джеймс Джойс та багато-багато інших.В українську літературу постмодернізм увійшов упевнено і голосно, викликавши різноманітні судження — від захоплення експериментальними явищами до впевнення в остаточній загибелі літератури. Адептами нового напряму стали Юрій Андрухович, Окса на Забужко, Сергій Жадан, Василь Кожелянко, Богдан Жолдак, Євген Пашковський, В'ячеслав Медведь та інші. В українській літературі своєрідним підґрунтям постмодернізму стали особливості національної духовності, відбиті у фольклорі, передусім гумор та іронія, бурлеск і травестія. Найяскравіше ці риси втілені в творах Юрія Андруховича — Патріарха літературної групи «Бу-Ба-Бу» («Бурлеск-Балаган-Буфонада»), визнаного адепта українського постмодернізму. Він відомий своїми романами «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993) та «Перверзія» (1996), найвизначнішою рисою яких є складна будова та вигадлива система літературних алюзій (натяків, відсилання до певного твору, сюжету чи образу). Сучасний автор, розуміючи всю безпідставність претензій на оригінальність індивідуальної творчості (адже головною тезою постмодернізму є впевненість у тому, що все вже було сказане до нас і нічого нового вигадати неможливо), перетворюється на «переосмислювача» відомих цитат, сюжетів, мотивів. У даному разу літературні запозичення є формою іронічного, пародійного діалогу з попередньою культурою.
68. Характеристика діяльності літ-них угрупувань «Бу-ба-бу», «Нова дегенерація» та ін: «Бурлеск-Балаган-Буфонада». Літературне (насамперед) угрупування, що складається з Ю. Андруховича (Патріарх), В. Неборака (Прокуратор) та О. Ірванця (Підскарбій). Літугру-пування засноване 17 квітня 1985р. у Львові. Період найактивнішої діяльності Бу-Ба-Бу (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987—1991 pp. Апофеозом Бу-Ба-Бу став фестиваль «Ви-вих-92», коли головну фестивальну акцію склали чотири постановки (1—4.10.1992) поезоопери Бу-Ба-Бу «Крайслер Імперіал» (режисер С. Проскурня). У 1996р. друкований проект «Крайслер Імперіал» («Четвер-6») практично завершив «динамічний період» існування Бу-Ба-Бу. В 1995р. у львівському видавництві «Каменяр» вийшла книга «Бу-Ба-Бу».
Літугрупування стало втіленням карнавального необароково-го мислення, притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства. Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став підсвідомий масовий синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві метапсихічні складові: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи. Творчість учасників Бу-Ба-Бу в межах самого літугрупування стала ситуативно-концептуальним мистецьким відгуком на суспільну рефлексію. Бу-Ба-Бу заснувало свою Академію.
«Нова дегенерація»: Поетичне літугрупування, існувало у 1991 —1994 pp., складалось з трьох літераторів, вихідців з Івано-Франківської області — Івана Андрусяка, Степана Процюка та Івана Ципердюка. У 1992 р. літугрупування видало три перші збірки названих поетів під однією обкладинкою. Загальна назва цього проекту була також «Нова дегенерація». Передмову написав Ю. Андрухович. Тексти членів «Нової дегенерації» перебувають у дискурсивній сфері неомодерних літературних практик.
Основні гасла «Нової генерації» — боротьба проти психологізму в художній прозі, боротьба за фактологію в літературі. «Нова генерація» пропагувала нарисізм в прозі і поезії. На відміну від «Лефа», вона проте слабкіше акцентувала газетний або фейлетонний жанр, не виявляла різко нігілістичного ставлення до художньої прози як такої. По суті ж, ця група ігнорувала «ленінські установки» про використання культурної спадщини. Гуртуючи навколо себе футуристів — лівих попутників, — «Нова генерація» ідеологічно змикалася з «Лефом». По мірі зростання та зміцнення «пролетарського» крила української радянської літератури, «Нова генерація» втрачала свій вплив на літературну громадськість. У групі назрівав розкол; частина її членів, що наполегливо відстоювала «непорушні» основи футуризму, була виключена, а велика частина групи, теоретично наблизившись до позицій «пролетарської» літератури, у 1930 році оголосила себе розпущеною і подала заяву про прийом у ВУСПП.Не будучи прийнятою у ВУСПП, «Нова генерація» знов зорганізувалась, перейменувавшись в Об'єднання пролетарських письменників України — ОППУ — і продовжувала видавати журнал «Нова генерація». Але в січні 1931 року група все ж самоліквідувалась. Основна маса, а особливо молодь «Нової генерації», влилася у ВУСПП, за винятком організаторів групи, туди не прийнятих. Після ухвали ЦК ВКП(б) до нового союзу радянських письменників України увійшли майже всі члени «Нової генерації».