Політична доктрина фашизму
Назва цієї ідейно-політичної течії походить від лат. слова fascio — пучок, в'язка, об'єднання.
Сформувалася вона 1919 р. на базі злиття концепту нації, як вищої і одвічної реальності і догматичного принципу справедливості.
Цей екстремістський політичний рух базується на єдності нації, заснованої на спільності крові, раси, і об'єднаної в одну державу.
Ідеологія фашизму спрямована проти ідеалізму і лібералізму, абстрактних демократичних цінностей, асоціативних проявів.
На відміну від націоналізму, расизму або шовінізму фашизм (наприклад, в італійській версії) на перших етапах свого існування намагався поєднати піднесення національної величі (відродження історичного значення Риму) з політичною демагогією псевдосоціалістичного типу.
Певний час концепція виключної ролі держави стосовно нації і соціальної спільноти визначала в середині XX ст. розвиток суспільно-політичного життя в багатьох європейських країнах (Італії, Німеччині, Іспанії, Угорщині, Румунії, Словаччині та ін.), Японії та ін.
За методами політична доктрина націонал-соціалізму (А. Гіт-лер, А. Розенберг) і фашизму (Д. Джентіле, А. Рокко, Б. Муссо-ліні) була близька до більшовизму. Спільні характерні риси цих доктрин такі: 1) встановлення однопартійної системи, єдиновладдя однієї партії; 2) будівництво тоталітарної держави (політична диктатура, зрощення партапарату з держапаратом, примусова регламентована праця, безальтернативність прийняття політичних рішень); 3) уніфікація всього громадського життя, єдність усіх громадських об'єднань; 4) авторитарний спосіб мислення, панування ідеології, ідеологізація всього суспільного життя, крайня його політизація [81; 109; 185; 249; 310].
Аналогічні підходи можна побачити і у японських націонал-соціалістів, лідером яких вважають Іккі Кіта, який написав "План реконструкції Японії" (1919), згідно з яким експансія Японії в регіоні тлумачилася як визволення Азії від "білого імперіалізму". Так само, як у Німеччині та Італії, японська версія націонал-соціалізму містифікувала японські духовні традиції, зокрема ідею шанування імператорської влади, яка походить від потомка богині Сонця Аматерасу — великого Дзимму.
Змістовний аналіз концептуальних засад націонал-соціалізму та фашизму дає підстави характеризувати його як відкриту терористичну диктатуру реакційних шовіністичних, імперіалістичних елементів фінансово-промислового капіталу.
Водночас слід визначити, що фашизм серед різновидів тоталітаризму був не найсильнішою формою суспільно-політичної організації.
Зосередження на суто національному та етнокультурному аспектах, етатизації (одержавленні) суспільного життя не дало змоги остаточно атомізувати громадське суспільство, внаслідок чого після військового або політичного краху фашизму перехід до демократизації суспільного життя відбувався швидше, ніж в країнах, що пережили єврейсько-більшовицькі політичні експерименти.
У сучасних умовах фашизм здебільшого має форму неофашизму. В основі неофашизму — ідеї "патріотизму", "народного ґрунту" — лежить "природна держава" з "нещадним урядом".
Виокремлюють такі сучасні ідейні різновиди фашизму:
• неонацизм (ґрунтується на принципі расової чистоти та ідеї надлюдини);
• націонал-лібералізм (ті ж ідеї боговибраності та етнічного гегемонізму, але з певною "толерантністю" до ряду буржуазних цінностей);
• неофашизм (відсутнє етнічне месіанство, але культивується крайня нетерпимість до інакодумців).
Неофашистські організації, що об'єднані у Всесвітній союз нацистів (резиденція — у США), діють у 80 країнах світу (найбільше їх в Європі, Америці та країнах Азії).
Особливості формального та традиційного етапів розвитку політичних доктрин.