Аристотель (384-322 до н. е.)
Аристотель Стагірит - давньогрецький філософ, засновник перипатетичної школи (Лікей).
Першим із мислителів античності здійснив спробу дати наукове обґрунтування філософії та філософське обґрунтування наук. Він поділяв філософію на теоретичну, або умоглядну, мета якої - знання задля знання; практичну - знання для діяльності; поетичну, творчу - знання заради творчості.
Основу онтології Аристотеля становлять; категоріальний аналіз сущого; каузальний - субстанції; модальний - співвідношення можливості і реальності.
Аристотель розумів під категоріями родові висловлювання про буття, а "оскільки одні висловлювання позначають суть речі, другі - якість, треті - кількість, четверті - "де", п'яті - "коли", то відповідно до кожного з них ті самі значення має і буття. Перелічуючи категорії Аристотель вдається до розділового "або"; "Зі сказаного без будь-якого зв'язку кожне позначає або сутність, або "скільки", або "яке"..." - і таким чином перебирає десять відомих категорій. У його тлумаченні категорії - це висловлювання, які відображають такі загальні (родові) властивості буття, за допомогою яких воно членується в мові й знанні на рубрики, що не зводяться одна до одної.
Категорії
Глава п'ята [Сутність]
Сутність, названа так у найбільш основному, первинному й безумовному значенні, - це те, де не говориться ні про який предмет, і те, що не перебуває ні в якому предметі, як, наприклад, окрема людина або окремий кінь. А іншими сутностями називаються ті, до яких як до видів належать сутності, названі так у первинному смислі..; ...наприклад, окрема людина належить до виду "людина", а рід цього виду - "жива істота". Тому про них говорять як про другі сутності, наприклад "людина" і "жива істота".
Зі сказаного очевидно, що з того, де йдеться про предмет, необхідно говорити про предмет й ім'я та поняття; так, наприклад, людина говорить про предмет - про окрему людину - і про неї, звичайно, говорить ім'я [людини]: адже окремою людиною називають живу істоту й визначення людини буде визначати окрему людину, адже окрема людина є й людиною, і живою істотою. Отже, й ім'я, й визначення будуть говорити про предмет. Навпаки, у тому, що перебуває в предметі, у більшості випадків ні ім'я, ні визначення не говорить про предмет; у деяких випадках нічого не заважає, щоб ім'я іноді говорило про предмет, але визначення не може говорити про нього. Так, біле, перебуваючи в тілі як у підметі, говорить про предмет (адже тіло називається білим), але поняття білого ніколи не може означати тіло. А все інше [крім перших сутностей] або говорить про перші сутності як про предмет, або перебуває в них, як у предметі. Це стає зрозумілим, якщо брати окремі випадки: жива істота, наприклад, може означати людину, тому вона означатиме й окрему людину; адже якби не йшлося ні про жодну окрему людину, не була б означена і людина взагалі. В іншому випадку колір перебуває в тілі; отже, і в окремому тілі. Якби він не перебував у жодному з окремих тіл, він не перебував би й у тілі взагалі. Таким чином, все інше [крім перших сутностей] або говорить про перші сутності як про предмет, або перебуває в них як у предметах. Тому, якби не існувало перших сутностей, не могло б існувати й нічого іншого.
З інших сутностей вид більшою мірою є сутністю, ніж рід, тому що він ближчий до першої сутності. Справді, якщо почнуть пояснювати, що таке перша сутність, то її пояснять доступніше й більш доцільно, скоріше вказуючи на вид, ніж вказуючи рід; так, визначаючи окрему людину, уточнюють, що вона людина, говорячи при цьому, що вона жива істота; перше більш властиве для окремої людини, друге більше загальне; і, визначаючи окреме дерево, ми вкажемо точніше, що воно дерево, ніж сказавши, що воно рослина. Далі, сутностями називають насамперед перші сутності, тому що для всього іншого вони є предметами й усе інше означає їх або перебуває в них. І так само як перші сутності належать до всього іншого, так і вид належить до роду, а саме: вид є предметом для роду, адже роди говорять про види, види ж не говорять про роди. Отже, ще й з цієї причини вид є більшою мірою сутністю, ніж родом. Стосовно самих видів, то, оскільки вони не роди, один вид не більшою мірою сутність, ніж інший: твоє визначення анітрошки не буде більш доцільним, якщо ти для окремої людини вкажеш "людина", ніж коли для окремого коня вкажеш "кінь". Так само одна перша сутність не більшою мірою сутність, ніж інша. Адже окрема людина є сутністю анітрошки не більшою мірою, ніж окремий бик.
Цілком природно, що після перших сутностей з усього іншого одні тільки види й роди називаються другими сутностями: з усього, про що йдеться, тільки вони виявляють першу сутність. Справді, якщо хто-небудь стане пояснювати, хто така окрема людина, то він пояснить це, визначаючи її вид або рід, утім він зробить це зрозуміліше, вказавши, що він людина, ніж те, що він жива істота. Яка-небудь інша думка буде недоцільною, наприклад, якщо вказувати, що він блідий, або біжить, або що-небудь подібне. Тому цілком природно, що з усього іншого [крім перших сутностей] тільки роди й види називаються сутностями. Далі, перші сутності, оскільки вони є предметами для всього іншого, називаються сутностями в найбільш основному розумінні. І як перші сутності належать до всього іншого, так само до всього іншого належать види й роди перших сутностей, то за ними визначається все інше.
Глава шоста [Кількість]
Стосовно кількості, то одне перервне, інше безперервне, й одне складається з частин, що мають конкретне місце один щодо одного, а інше - з частин, що не мають такого положення. Перервні, наприклад, число і слово, безперервні - лінія поверхня, тіло, а крім того, час і місце. Справді, у частин числа немає загальної межі, де стикалися б його частини; наприклад, якщо п'ять є частиною десяти, то п'ять і п'ять не стикаються і на певній загальній межі, а знаходяться окремо; також і три й сім не стикаються і на певній загальній межі. І взагалі у числі не можна вказати загальну межу його частин; вони завжди знаходяться роздільно, тому число належить до окремих кількостей. У такий самий спосіб і слово належить до роздільних кількостей. Що слово є кількістю, це зрозуміло: адже воно вимірюється коротким і довгим складом. А маю я на увазі слово, вимовлене голосом: адже його частини не стикаються і на певній загальній межі, тому що немає такої загальної межі, де стикалися б склади, адже кожний із них стоїть роздільно сам по собі.
Лінія безперервна, тому що можна вказати загальну межу, де стикаються її частини, - крапку, а в поверхні - лінію: адже частини площини стикаються на деякій загальній межі. У такий самий спосіб і в тіла можна вказати загальну межу - лінію або поверхню, де стикаються частини тіла.
Також і час і місце належать до таких кількостей: дійсний час стикається з минулим і з майбутнім часом. У свою чергу й місце належить до безперервних кількостей: адже частини тіла, які стикаються на деякій загальній межі, займають конкретне місце; отже, і частини місця, які займає кожна з частин тіла, стикаються на тій самій межі, де стикаються й частини тіла. Тому й місце, можна сказати, безперервна кількість: адже його частини стикаються на одній загальній межі.
Далі, одні кількості складаються з частин, що мають своє положення відносно одна одної, а інші - з частин, що не мають такого положення; так, частини лінії мають конкретне місце одна відносно одної: адже кожна з них розташована десь і можна було б розрізнити й указати, де кожна знаходиться на площині й з якою частиною з інших вона стикається. Так само мають своє положення й частини площини: можна так само вказати, де міститься кожна з цих частин і які частини стикаються одна з одною. І так само - частини тіла й частини місця. У числі не можна показати, як його частини мають певне положення одна відносно одної або де вони перебувають, а також які частини стикаються одна з одною. Не можна це показати й у частин часу: адже жодна частина часу не нерухлива; а як може те, що не нерухоме, мати певне положення? Скоріше можна було б сказати, що час має деякий порядок у тому розумінні, що одна частина часу існує раніше, а інша - пізніше. Те саме стосується і числа - у тому розумінні, що одиницю вказують при рахуванні раніше, ніж два, а два - раніше, ніж три; і саме в цьому розумінні в числа є, мабуть, деякий порядок, а положення [для нього] зовсім не можна вказати. І так само вимовлене слово: жодна частина його не нерухлива, але вже вимовлена, і її вже не можна схопити; тому в частин слова немає положення, якщо жодна з них не нерухома. Отже, одні кількості складаються з частин, що мають певне положення, інші - з частин, що не мають положення.
Кількістю у власному розумінні називається тільки те, що зазначено вище, а все інше називається так прообразом дійсно, маючи на увазі те, які були зазначені, ми називаємо кількостями й інше; так, біле називається великим, тому що поверхня велика, а дія - тривалою, тому що вона відбувається довго, і так само рух - значним: кожне з них називається кількістю не само по собі. Так, якщо хтось указує тривалість дії, він визначає її часом, зазначивши, що ця дія відбувається рік або щось у цьому роді; так само, вказуючи, що біле є деякою кількістю, він визначить його через поверхню: наскільки велика поверхня, настільки за величиною, скажеш ти, і біле. Отже, тільки зазначене раніше називається кількістю у власному розумінні й саме по собі; з усього ж іншого ніщо не називається так само по собі, а якщо й називається, то прообразом.
Далі, кількості ніщо не протилежне; коли йдеться про певні кількості, то зрозуміло, що немає нічого протилежного їм, наприклад довжині у два або три лікті, або тій чи іншій поверхні, або чомусь подібному: адже їм ніщо не протилежне, хіба тільки якщо сказати, що "численне" протилежне "нечисленному" або "велике" - "малому". Однак усе це не кількість, а скоріше порівняння; справді, жодна річ не називається великою або малою сама по собі, а лише настільки, наскільки її порівнюють з іншими, як, наприклад, [окрему] гору називають малою, а просяне зерно - великим, оскільки останнє більше інших зерен, а перша менша інших гір. Таким чином, має місце порівняння з іншим: адже якби річ називалася великою або малою сама по собі, то гора ніколи не називалася б малою, а просяне зерно - великим. Так само ми говоримо, що в селищі багато людей, а в Афінах мало, хоча тут їх у багато разів більше, ніж там; і що в будинку багато людей, а на виставі мало, хоча їх тут набагато більше. Далі, довжина у два або три лікті й усе тому подібне означає кількість, тим часом "велике" або "мале" означає не кількість, а скоріше порівняння. Насправді, велике і мале розглядаються відносно іншого; тому очевидно, що те й інше належить до порівняння. Далі, чи визнає їх хто-небудь кількістю або не визнає, принаймні немає нічого протилежного їм; справді, як можна назвати щось протилежним тому, що може бути взято не само по собі, а [лише] у порівнянні з іншим? Далі, якщо "велике" і "мале" будуть протилежностями, то з'ясується, що те саме допускає у той самий час протилежності і що речі протилежні самі собі: адже іноді буває, що щось у той самий час і велике, і мале, тому що порівняно з одним воно мале, а порівняно з іншим воно велике; тому те саме буває в той самий час і великим, і малим, отже, воно допускає у той самий час протилежності. Але, потрібно вважати, ніщо не допускає в один і той самий час протилежностей, як ми бачимо відносно сутності: вона, треба думати, здатна приймати протилежності, але принаймні ніщо не буває в той самий час хворим і здоровим, як не буває разом білим і чорним; і серед усього іншого немає нічого, що допускало б у той самий час протилежності. Отже, виходить, що речі протилежні самі собі. Справді, якщо велике протилежне малому, а те саме в той саме час велике і мале, то воно, можна сказати, протилежне само собі. Але бути протилежним самому собі - це щось безглузде. Отже, "велике" не протилежне "малому" і "численне" - "нечисленному". Тому якщо навіть зараховувати їх не до порівняння, а до кількості, всеодно вони не будуть мати нічого протилежного.
Протилежність за кількістю, потрібно вважати, є головним чином у місця. Справді, "верх" вважають протилежним "низу", називаючи місце в середині "низом", тому що відстань від середини Всесвіту до її меж найбільша. Очевидно, і визначення інших протилежностей запозичиться від цих: як протилежні одна одній визначають ті речі з одного роду, які найбільше віддалені одна від одної.
Кількість, вважатимемо не допускає більшу і меншу міру, наприклад довжина у два лікті: справді, одне має довжину у два лікті не більшою мірою, ніж інше. Так само й число: одна трійка, наприклад, нітрохи не більшою мірою трійка, ніж інша, й одна п'ятірка нітрохи не більшою мірою п'ятірка, ніж інша, один проміжок часу не називається часом більшою мірою, ніж інший. І взагалі за жодним із перелічених видів кількості не говориться, що воно в кількістю більшою або меншою мірою. Отже, і кількість [так само як сутність], не допускає більшого й меншого ступеня.
Головна особливість кількості - це те, що про неї говорять як про більшу й меншу; справді, про кожну із зазначених кількостей говориться як про те, що дорівнює і не дорівнює; так, говорять, що одне тіло дорівнює або не дорівнює [іншому] і що один проміжок часу дорівнює або не дорівнює [іншому]. Так само й про кожну з інших зазначених кількостей можна говорити як про ту, що дорівнює і не дорівнює.
Про інше, що не є кількістю, зовсім, очевидно, не можна говорити як про те, що дорівнює і не дорівнює; так, про одне розташування зовсім не говорять, що воно дорівнює або не дорівнює [іншому], а скоріше, що воно подібне [з іншим], і про щось одне біле не говорять, що воно дорівнює або не дорівнює [іншому білому], а говорять, що воно однакове [або неоднаково] біле. Таким чином, головна особливість кількості - це те, що про неї говориться як про те, що дорівнює або не дорівнює.
Глава сьома [Співвідношення]
Співвідношенням називається те, про що говорять як таке, що воно є, воно є у зв'язку з іншим або перебуває в будь-якому іншому відношенні до іншого; так, про велике говорять, що те, що воно є, воно є у зв'язку з іншим; адже говорять - більше, ніж щось; і про подвійне говорять, як про те, що воно є, перебуває у зв'язку з іншим; адже говорять - подвійне відносно чогось. Те саме стосується й інших, їм подібних. До співвідношення належить і таке, як володіння, розташування, чуттєве сприйняття, знання, положення. Справді, про все перелічене говорять, як про те, що воно є, воно є у зв'язку з іншим, а не щось інше: володіти є володіння чим-небудь, і знання - знання про що-небудь, положення - положення чого-небудь, все інше так само. Отже, співвідношення - це те, про що йде мова; що те, що воно є, воно є у зв'язку з іншим або перебуває в якомусь іншому відношенні до іншого, як, наприклад, одна гора називається великою порівняно з іншою, тому що її називають великою стосовно іншої, і так само про подібне говорять як про подібне з чимось, і так само називається співвіднесеним й інше в такому роді. Далі, і лежання, і стояння, і сидіння - суть деяких положень, а положення належить до співвідношення. З іншого боку, лежати, стояти або сидіти - все це саме по собі не положення, а не про все це говорять як про похідні від тільки що зазначеного положення.
У співвідношення буває й протилежність; наприклад, чесність протилежна неправді - те й інше належить до співвідношення; і точно так само знання протилежне незнанню. Однак не кожне співвідношення має протилежне собі; подвійному ніщо не протилежне, так само як і потрійному, й взагалі нічому подібному їм.
Співвідношення, очевидно, допускає більший і менший ступінь. Справді, про щось говорять як про подібне і несхоже більшою або меншою мірою, але як про рівне й нерівне більшою або меншою мірою, але кожне з них є співвідношенням: про подібне кажуть як про подібне з чимось і про нерівне - як про нерівне чомусь. Однак не все співвіднесене допускає більший і менший ступінь: про подвійне не кажуть як про подвійне більшою чи меншою мірою, не говорять так ні про щось інше в цьому роді.
Всі співвідношення між собою пов'язані; так, під рабом мається на увазі раб пана, а під паном - пан раба; і під подвійним - подвійне стосовно половинного, а під половинним - половинне стосовно подвійного, так само як і під більшим - більше стосовно меншого, а під меншим - менше стосовно більшого. Те саме стосується й інших випадків, хіба що іноді буде розбіжність у закінченні слова. Так, про знання говорять, що воно знання пізнаванного, про пізнаванне говорять, що воно пізнається знанням, так само як і про чуттєве сприйняття - що воно сприйняття сприйманого, а про сприймане - що воно сприймане сприйняттям. Однак іноді такої поєднаності немає, якщо те, про що говориться у зв'язку з іншим, визначене не так, як треба, а той, хто вказав це, припустився помилки; наприклад, якщо йдеться про "крило птаха", то не можна сказати навпаки: "птах крила", тому що перше - "крило птаха" визначене не так, як треба. Справді, говорять про крило птаха не тому що воно птах, а тому що він крилата [істота]: адже крила є й у багатьох інших істот, не тільки у птахів. Тому, якщо вказувати конкретніше, то поєднаність можлива; так, крило є крило крилатого, і крилате є крилатим крилом. Іноді необхідно, мабуть, навіть придумати імена, якщо немає встановленого ім'я, стосовно якого співвідношення могло б бути визначене таким, що більше відповідає... Так, "голова" була б визначена так, що більше відповідає тому, якби її назвали "головою оголовленного", ніж якби її назвали "головою тварини": адже тварина має голову не тому, що вона тварина, адже багато тварин не мають голів. Для речей, що не мають установлених імен, легше за все, мабуть, визначити їх, якщо імена, похідні від вихідного, давати тому, що допускає поєднаність із ними, подібно тому як вище від "крила" було утворено "крилате"... Отже, всі співвіднесені між собою сторони, якщо вони визначені такими, більше відповідають поєднаності; однак якщо співвіднесене вказується навмання, а не стосовно того, з чим воно співвіднесене, то поєднаності немає. Я маю на увазі, що навіть у таких співвідношеннях, які, за загальним визнанням, поєднані й для яких установлені імена, все-таки немає цієї поєднаності, якщо вони вказуються стосовно попереднього, а не стосовно того, з чим вони співвідносяться; наприклад, якщо "раб" зазначений не як раб пана, а як раб людини, або двоногої істоти, або будь-чого подібного, то поєднаності немає, оскільки "раб" означений неналежним чином. Якщо співвіднесене вказується стосовно того, з чим воно співвідноситься, що визначене таким, що є більш відповідним, причому відкидається все попереднє й залишається тільки те, стосовно чого воно було зазначене більш визначеним, адже про нього завжди йтиметься стосовно чогось; так, якщо вказується "раб" стосовно пана, причому відкидається все те, що є для пана, [як такого], що є попереднім (наприклад, те, що він двонога істота, що він здатний опановувати знанням і є людиною), і залишається тільки те, що він пан, - то про "раба" завжди йтиметься стосовно нього: адже раб називається рабом пана. Якщо співвідношення однієї речі з іншою вказується неналежним чином, хоча й відкидається все інше й залишається тільки те, стосовно чого вона була зазначена, - то вона не буде вказуватись стосовно неї. Справді, нехай "раб" буде зазначений як "раб людини" і "крило" - як "крило птаха", і нехай від людини буде відкинуте те, що він пан, тоді "раб" уже не визначатиметься стосовно людини: якщо немає пана, те немає й раба. Точно так само нехай від птаха буде відкинуте те, що він крилатий, тоді крило вже не буде належати до співвідношення: адже якщо немає крилатого, то й крило не буде крилом чогось. Тому необхідно вказувати на співвідношення більш чітко. І якщо є встановлене ім'я, то вказувати це легко; якщо ж його немає, то, звичайно, необхідно придумувати найменування. Якщо ж так вказувати, то всі співвіднесені між собою [сторони] будуть, мабуть, поєднаними.
Глава восьма [Якість]
Якістю я називаю те, завдяки чому предмети називаються саме такими. "Якість" має багато значень. Під одним видом якості будемо розуміти стійкі й минущі властивості. Стійка властивість відрізняється від минущих тим, що вона триваліша й міцніша. Такими є знання й чесноти; справді, знання, вважатимемо, є щось міцне й важко змінюване, навіть якщо осягли його малою мірою... У такий самий спосіб і чесноти, наприклад, справедливість, розсудливість і все тому подібне, вважатимемо, не легко піддаються коливанням і змінам.
Минущими властивостями або станами називаються такі якості, які легко піддаються впливам і швидко змінюються, як, наприклад, тепло й холод, хвороба й здоров'я та інші [стани]. Справді, людина перебуває у тому чи іншому стані й разом із тим швидко змінюється, стаючи з теплої холодною або зі здорової хворою, і точно так само в інших випадках, якщо тільки який-небудь із цих станів із часом не усталиться й не виявиться непоборним або зовсім непіддатливим до зміни; а такий стан можна було б, мабуть, уже назвати стійкою властивістю.
Отже, мабуть, під стійкими властивостями розуміють якості більш тривалі та які мало піддаються змінам: адже про тих, хто не цілком володіє знаннями й легко піддається зміні, не говорять, що вони володіють такими властивостями, хоча вони, звичайно, перебувають у визначеному відношенні до знання - або меншою, або більшою мірою. Таким чином, стійка властивість відрізняється від минущої тим, що остання легко піддається зміні, а перша більш тривала й мало піддається змінам. Разом із тим властивість - зміст стану, однак стан не обов'язково властивість. Справді, ті, хто має ті або інші властивості, перебувають у визначеному стані відносно до них, а ті, хто перебувають у визначеному стані, не у всіх випадках мають відповідну властивість.
Інший вид якості - це те, завдяки чому ми називаємо людей вправними в кулачному бою або вправними до бігу, здоровими або хворобливими, і взагалі тієї якості, про яку йдеться як про вроджену здатність або нездатність; справді, кожна з них називається так не тому, що хтось перебуває в певному стані, а тому, що він має вроджену здатність або нездатність легко щось робити або бути нетерплячим, так, хтось називається вправним у кулачному бою або в бігу не тому, що він перебуває в тому чи іншому стані, а тому, що він має вроджену здатність легко щось робити, і здоровим - тому, що він має вроджену здатність не піддаватися легко впливу випадковості, а хворобливим - тому, що він від природи не здатний протистояти цій випадковості. Те саме стосується твердого і м'якого. Тверде називається так тому, що має здатність не піддаватися легкому роздробленню, а м'яке - тому, що не має здатності до цього.
Глава дванадцята [Первинне й вторинне]
Про те, що одне передує іншому, [або первинне іншому], говориться в чотирьох розуміннях. У першому й найбільш основному розумінні - за часом, залежно від якого про одне говориться як про більш старе і більш давнє порівняно з іншим: адже щось називається більш старим і більше давнім тому, що часу минуло більше.
По-друге, первинним є те, що не допускає зворотного проходження буття; наприклад, "одиниця" первинна "двійці", якщо є "два", а звідси випливає, що існує "одиниця"; але якщо є "одиниця", то з цього не обов'язково випливає, що є "двійка"... Отже, первинне, треба думати, те, від чого немає зворотного проходження буття.
По-третє, про те, що первинне, говорять у розумінні певного порядку, так, як у науці і мові. В науці доводять, що є попереднє й наступне одне за одним (адже [геометричні] елементи один за одним передують кресленню, а в мистецтві читання й написання, звуки мовлення або букви передують складам), так само в мовлені - а саме вступ за порядком передує викладу [суті справи].
Далі, [по-четверте], крім сказаного - краще й більш вагоме, а тому, за природою, первинне. Звичайна більшість стверджує, що люди "первинні" стосовно їх шанованості й улюбленості. Але це розуміння, мабуть, найменш доцільне.
Отже, от, мабуть, у багатьох розуміннях мова йде про те, що є первинним. Але крім зазначених є й інше значення того, що первинне, а саме: про ту з речей, що допускає зворотний плин буття, яка так чи інакше становить причину буття іншої, можна було б справедливо сказати, що вона за природою первинна. А що щось таке є, - це зрозуміло: буття людини допускає зворотний плин буття зі щирим висловлюванням про людину; справді, якщо є людина, то правильно говорити про те, що вона людина. І це може бути зворотним: якщо правильно говорити про те, що є людина, то людина є. Але те, що правильно говорять, у жодному разі не є причиною буття речі, однак річ очевидна, є певним чином причина істинності мовлення: адже залежно від того, існує річ чи ні, те що говориться про неї, називається правдою або помилкою. (Так що про те, що одне передує іншому, [або первинне до іншого], говориться в п'яти розуміннях.)
Глава тринадцята [Дане разом]
Як про дані разом у прямому й найбільш основному розумінні говорять про ті речі, які виникають у той самий час: жодна з них не є попередньою чи наступною, тому про них говорять, що вони разом за часом. А дані разом за природою - це ті речі, які, щоправда, допускають зворотний плин буття, але одна жодним чином не є причиною буття іншої, як, наприклад, у подвійного й половинного: вони, щоправда, допускають зворотний [плин буття] (адже якщо є подвійне, то є й половинне, і, якщо є половинне, то є й подвійне), але жодне з них не є причиною буття іншого).
Даними разом за природою називаються також види, співпідпорядковані одному роду. Співпідпорядкованими називаються види, протиставлені одні одному в одному і тому самому середовищі, наприклад пірнате - те, що живе на суші й у воді. Всі вони супідрядні тому самому роду: адже жива істота поділяється на ці види - на пірнате, що живе на суші й у воді, і жоден із цих видів не є первинним до іншого виду і не є наступним стосовно нього, а тому потрібно вважати, що всі такого роду тварини за природою однакові разом. І кожна з них може, у свою чергу, бути розділена на підвиди, наприклад те, що живе на суші, і пірнате, і те що живе у воді. Отже, і ті підвиди є однаковими за природою, які, належачи до того самого роду, протиставляються у тому самому середовищі.
Роди завжди первинні видам: вони не допускають зворотного [відносно видів] плину буття; наприклад, якщо є тварина, що живе у воді, то є жива істота, але якщо є жива істота, не обов'язкова є тварина, що живе у воді. Отже, спільними за природою називаються ті [речі], які, щоправда, допускають зворотний плин буття, але одна жодним чином не є причиною буття іншої, а також [види], співпідпорядковані тому самому роду; у прямому розумінні - спільними є ті речі, які виникають у той самий час.
Глава чотирнадцята [Шість видів руху]
Є шість видів руху - виникнення, знищення, збільшення, зменшення, перетворення й переміщення.
Отже, всі рухи суттєво відрізняються один від одного. Справді, виникнення - це не знищення, збільшення - це не зменшення або переміщення, і так само в інших випадках. Відносно перетворення є сумнів: чи не в тому справа, що те, що змінюється в якості, з необхідністю змінюється через який-небудь інший рух. Але це неправильно, тому що майже в усіх або в більшості випадків під час випробування нами будь-чого виявляється таким, що піддається зміні в якості, не беручи участь у жодному з інших рухів. Справді, те, що рухається в тому розумінні, що воно щось випробовує або зазнає, не обов'язково збільшується або зменшується, і так само не бере участь у всіх інших рухах, так що перетворення, можна сказати, відмінне від усіх інших рухів тим, що якби воно було тотожне їм, таке, що змінюється в якості, мало б негайно збільшуватися або зменшуватися, або випливати якось з інших рухів; проте це не обов'язково. Так само те, що збільшується або рухається яким-небудь іншим чином, мало б у такому випадку змінюватися в якості, однак буває, що збільшуються, не змінюючись у якості; так, квадрат, якщо прирівняти до нього гнома, щоправда, збільшується, але іншим за якістю не стає і точно так само в інших подібних випадках. Так що, мабуть, усі ці рухи відрізняються один від одного.
Руху взагалі протилежний спокій, але окремим видам руху - окремі види руху: виникненню - знищення, збільшенню - зменшення, переміщенню - спокій. Найбільшою мірою протилежне, очевидно, переміщенню переміщення в протилежному напрямку, наприклад, руху вниз - рух нагору й руху з гори - рух знизу. А для виду руху, для якого нелегко вказати, що йому протилежне, здається, нічого не протилежне, якщо тільки йому не протиставити незмінність у якості або зміну в протилежну якість, подібно тому як переміщенню протиставляють перебування на місці або переміщення в протилежному напрямку, адже перетворення є зміною якості. Тому руху відносно якості буде протилежна незмінність у якості або зміна в протилежну якість, наприклад те, що стає білим, - тому, що стає чорним, оскільки зміна в якості перетворюються тут у протилежне.
Глава п'ятнадцята [Володіння]
Стосовно володіння, то про нього йтиметься в багатьох значеннях: або як про володіння властивістю й станом, або будь-якою іншою якістю (так, про нас говорять, що ми володіємо, певними знанням і гідністю), або як про володіння кількістю, наприклад про те, що має певну величину (адже говорять, що щось має величину у три лікті або в чотири лікті), або як про володіння тим, що мають на тілі (наприклад, платтям або хітоном), або як про володіння тим, що мають на частині тіла (наприклад, кільцем на руці), або як про володіння частиною тіла (наприклад, рукою або ногою), або як про вміст посудини (наприклад, - про посудину для пшениці або про глиняну посудину для вина; адже говорять, що глиняна посудина містить вино і є посудиною з пшеницею...
Про нас також можна сказати, що ми маємо дружину, і про жінку - що вона має чоловіка. Однак це значення володіння - найменш доцільне, адже "мати дружину" означає не що інше, як жити разом.
Можна було б, мабуть, вказати й деякі інші значення володіння, але, думаю, його звичайні значення вже перелічені.
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831)
Німецький філософ, який створив найбільшу і найрозгалуженішу в історії філософської думки діалектико-ідеалістичну систему як завершення західноєвропейської класичної філософії цього напряму.
Цілісно система викладена в його "Енциклопедії філософських наук, а конкретніше в працях "Наука логіки", "Філософія природи" і "Філософія духу",
"Наука логіки" - нова наука, створена ГЛ.Ф. Гегелем. Ті предмет - мислення як цілісне утворення, формами і змістом якого є філософські категорії: водночас поняття й об'єктивні визначення світу.
Основний принцип "Науки логіки" - тотожність мислення і буття. Ця тотожність не статична, збіг мислення з буттям розвивається, що визначає структуру діалектичної логіки. Вона складається з трьох розділів: вчення про буття, сутність і поняття. Ця послідовність відображає процес людського пізнання, яке починається з безпосередніх, зовнішніх властивостей речей - буття, потім заглиблюється в їхню сутність і, створивши поняття, перетворює їх на предмет дослідження. Тому діалектична логіка збігається з теорією пізнання.
Вся діалектична логіка є системою філософських категорій, кожна з яких - конкретне визначення принципу, ланка його розгортання.
Наука логіки
Розділ перший. Вчення про буття
§ 84. Буття - це поняття тільки в собі; визначення цього поняття суть сущі визначення; у своїй відмінності вони суть інші один відносно одного, і їхнє подальше визначення (форма діалектичного) є переходом в інше. Це подальше визначення є одночасно виявленням зовні й, отже, розгортанням у собі сущого поняття й разом із тим зануренням буття в себе, його заглибленням у себе. Виявлення поняття у сфері буття становить щось двояке: воно настільки ж стає тотальністю буття як і знімає безпосередність буття, або форму буття як такого.
§ 85. Саме буття, а також і наступні визначення (не тільки буття, а й логічні визначення взагалі), можна розглядати як визначення абсолютного, як метафізичні визначення Бога; але найближче до цих визначень знаходиться лише перше, просте визначення деякої сфери, і потім третє, яке є поверненням із процесу розрізнення до простого відношення із собою. Адже дати метафізичне визначення Бога - означає виразити його природу в думках як таких; але логіка обіймає всі думки, допоки вони залишаються ще у формі думки. Другі ж визначення, які суть деяка сфера в її різноманітності, становлять, навпаки, дефініції кінцевого. Але якби ми вживали форму визначень, то це означало б, що уявленню підноситься деякий субстрат, тому що абсолют, який повинен бути вираженням Бога в значенні й формі думки, залишається стосовно свого предиката лише деякою наявною думкою, невизначеним для себе субстратом. Оскільки думка (а це єдине, що тут важливо) міститься лише в предикаті, то форма пропозиції, так само як і названий суб'єкт, становить щось зайве.
Додаток. Кожна сфера логічної ідеї виявляється деякою тотальністю визначень і деяким зображенням абсолюту. Таким виявляється також буття, яке містить у собі три щаблі: якість, кількість і міру. Якість постає як тотожна з буттям визначеність, так що дещо перестає бути тим, чим воно є, коли воно втрачає свою якість. Кількість є, навпаки, зовнішньою до буття, байдужою до нього визначеністю. Наприклад, будинок залишається тим, чим він є, будучи при цьому більшим чи меншим, і червоне залишається червоним, чи воно світліше чи темніше. Третій щабель буття, міра, є єдністю перших двох, якісною кількістю. Всі речі мають свою міру, тобто кількісну визначеність, і для них байдуже, чи будуть вони більш-менш великі; але разом із тим ця байдужість має також свою межу, за порушення якої (подальшого збільшення або зменшення) речі перестають бути тим, чим вони були. Міра є відправним пунктом переходу до другої головної сфери ідеї - до сутності.
А. ЯКІСТЬ
а. Буття
§ 86. Чисте буття утворює початок, тому що воно одночасно є й чистою думкою, і невизначеною простою безпосередністю, а першопочаток не може бути чим-небудь опосередкованим і визначеним.
<...>
§ 87. Це чисте буття є частою абстракцією й, отже, абсолютно негативним, яке, взяте також безпосередньо, є ніщо. <...>
§ 88. Так само й ніщо як безпосереднє, таке, що дорівнює собі, є, навпаки, тим самим, що й буття. Істину як буття, так і ніщо становить єдність їх обох, ця єдність є становлення.
<...>
Б. Наявне буття
§ 89. У становленні буття як тотожне з ніщо й ніщо як тотожне з буттям суть лише моменти, які зникають; завдяки своїй внутрішній суперечності становлення впадає (fallt) в єдність, у якій обидва моменти зняті. Результат становлення є, отже, наявним буттям.
Примітка. ...1) наявне буття є єдністю буття й ніщо, в якому зникла безпосередність цих визначень і, отже, у їхньому відношенні зникла їхня суперечність - єдність, у якій вони ще суть тільки моменти; 2) тому що результат є знятою суперечністю, він є у формі простої єдності з собою, тобто сам є певним буттям, але буттям, що містить заперечення або визначеність; він є становленням, покладеним у формі одного зі своїх моментів, у формі буття.
<...>
§ 90. (х) Наявним буттям є буття, що має визначеність, яка є безпосередньою, або сущою визначеністю, є якістю. Наявне буття, рефлексоване в цій своїй визначеності в себе, є наявно-сущим, чимось. Категорії, що розвиваються в наявному бутті, ми відзначаємо тільки сумарно.
Додаток. Якість є взагалі тотожною з буттям, безпосередньою визначеністю на відміну від розглянутої після неї кількості, яка, щоправда, також є визначеністю буття, але вже не безпосередньо тотожною з останнім, а байдужою до буття, зовнішньою до нього визначеністю. Щось є завдяки своїй якості тим, що воно є, і, втрачаючи свою якість, воно перестає бути тим, чим воно є. Далі, якість є по суті лише категорією кінцевого, яка тому й знаходить своє справжнє місце лише в царстві природи, а не у світі духу.
<...>
§ 91... Якість як суща визначеність є реальність у протиставленні запереченню, яке міститься в ній, але відмінне від неї. Заперечення, будучи вже не абстрактним ніщо, а якимось наявним буттям і щось, є лише формою в останньому, воно є інобуттям. Оскільки це інобуття хоч і є власне визначенням якості, але все-таки найближчим чином відмінне від нього, тому якість є буття-для-іншого - широтою наявного буття, щось. Буття якості як таке на противагу цьому відношенню з іншим є у-собі-буття.
Додаток. Основа всякої визначеності є заперечення (omnis determinatto est negatio), як говорить Спіноза).
<...>
§ 92... ß) Буття, фіксоване як відмінне від визначеності, як у-собі-буття, було б лише порожньою абстракцією буття. У наявному бутті визначеність єдина з буттям, і разом з тим вона, покладена як заперечення, є границею, межею. Інобуття є тому не чимось байдужим наявному буттю, що перебуває поза ним, але його власним моментом. Щось завдяки своїй якості, по-перше, кінцеве й, по-друге, мінливе, так що кінечність й мінливість належать його буттю.
Додаток. Заперечення в наявному бутті ще безпосередньо тотожне буттю, і це заперечення є тим, що ми називаємо границею. Лише у своїй границі й завдяки їй щось є те, що воно є. Не можна, отже, розглядати границю як лише зовнішнє наявному буттю; вона, навпаки, пронизує все наявне буття.
<...>
с. Для-себе-буття
§ 96. а) Для-себе-буття як відношення з собою є безпосередністю, а як відношення негативного із собою воно є для-себе-суще, єдине, одне (das Eins) - те, що в собі не містить розходжень і, отже, виключає інше із себе.
Додаток. Для-себе-буття є завершена якість і містить у собі буття й наявне буття як свої ідеальні моменти. Як буття для-себе-буття є простим відношенням із собою, а як наявне буття воно визначене, але тепер ця визначеність уже не є більше кінцевою визначеністю, щось у його відмінності від іншого, але нескінченна визначеність, що містить у собі відмінність як зняте.
<.">
§ 98. у) ...Якісна визначеність, яка досягла в одному в собі й для себе визначеного буття, перейшла, таким чином, у визначеність як зняту, тобто в буття як кількість.
<...>
Додаток 2-й. Вказаного в попередньому параграфі переходу якості в кількість ми не зустрічаємо в нашій повсякденній свідомості. Остання вважає якість і кількість двома самостійними визначеннями й тому стверджує: речі визначені не тільки якісно, але також кількісно. ...Але кількість є не що інше, як знята якість, і це зняття має місце саме за допомогою розглянутої тут діалектики якості. Ми мали спочатку буття, і його істиною виявилося становлення; останнє утворило перехід до наявного буття, істина якого полягає в зміні. Але зміна виявила себе у своєму результаті не вільним від відношення з іншим і від переходу в інше для-себе-буття, і, нарешті, це для-себе-буття виявилося в обох сторонах свого процесу, у відштовхуванні й притягуванні, зняттям себе й, отже, зняттям якості взагалі в тотальності його моментів. Але ця знята якість не є ні абстрактним ніщо, ні настільки ж абстрактним і позбавленим визначень буттям, а є лише байдужим до визначеності буттям, і саме ця форма буття й виступає в нашій повсякденній свідомості як кількість. Ми, відповідно до цього, розглядаємо спочатку речі під кутом зору їхньої якості й вважаємо останню тотожною з буттям речі визначеністю. Коли ми після цього переходимо до розгляду кількості, остання негайно породжує в нас уявлення про байдужу зовнішню визначеність, так що річ, хоча її кількість і змінюється й вона стає більшою або меншою, все-таки залишається тим, чим вона є.
В. КІЛЬКІСТЬ
а. Чиста кількість
§ 99. Кількість (Quantität) є чистим буттям, у якому визначеність покладена вже не як тотожна із самим буттям, а як знята, або байдужа. <...>
§ 100. Кількість, узята в її безпосередньому співвідношенні з собою, або, іншими словами, у визначенні притаманної притяжінням рівності з самою собою, е безперервною величиною, а взята в іншому визначенні одного, що в ній міститься, вона - дискретна величина. Але перша кількість також дискретна, тому що вона є лише безперервністю численного, а друга також неперервна, і її неперервність є одним як тотожність багатьох одних, як одиниця.
<...>
б. Визначена кількість
§ 101. Кількість, істотно покладена з визначеністю, що в ній міститься, яка виключає всі інші, є визначеною кількістю (Quantum), обмеженою кількістю.
Додаток. Визначена кількість є наявним буттям кількості, а чиста кількість відповідає, навпаки, буттю, ступінь же - для-себе-буттю. Що ж до переходу від чистої кількості до визначеної кількості, то він має свою підставу в тому, що, в той час як у чистій кількості відмінність як відмінність між безперервністю й дискретністю е лише в собі, у визначеній кількості ця відмінність, навпаки, покладена, і покладена так, що відтепер кількість взагалі виступає як розрізнена або обмежена. Але тим самим визначена кількість розпадається разом із тим на невизначену безліч визначених величин. Кожна з цих визначених величин, як відмінна від інших, утворює єдність, так само, як і остання, розглянута для себе, є багато чим. Але так визначена кількість визначена як число.
§ 102. Визначена кількість набуває розвитку і повної визначеності у числі, яке подібно до свого елемента - одиниці (Eine) - містить у собі як свої якісні моменти безліч (Anzahl) з боку моменту дискретності і єдність (Einheit) - з боку моменту неперервності.
<...>
с.Ступінь
§ 103. Границя тотожна з цілим визначеної кількості; як різноманітне в собі, вона є екстенсивною величиною, але як у собі проста визначеність, вона є інтенсивною величиною, або ступенем.
Примітка. Відмінність безперервних і дискретних величин від екстенсивних й інтенсивних полягає в тому, що перші належать до кількості взагалі, а другі - до границі, або визначеності кількості як такої. Екстенсивні й інтенсивні величини також не є двома особливими видами, кожен з яких містить у собі визначеність, якої немає в іншому. Те, що є екстенсивною величиною, є настільки ж й інтенсивною величиною, і навпаки.
<...>
§ 106. Ця властивість визначеної кількості бути зовнішньою щодо себе у своїй визначеності становить її якість. У цій зовнішності вона є власне вона сама й співвідноситься із собою. У ній з'єднані зовнішність, тобто кількісне, і для-себе-буття - якісне. Визначена кількість, покладена в ній самій, є кількісним відношенням - визначеністю, яка є настільки ж безпосередньою визначеною кількістю, показником (der Exponent) відношення, наскільки й опосередкування, а саме відношення якої-небудь визначеної кількості з іншою визначеною кількістю. Ці дві визначені кількості утворюють дві сторони відношення. Але ці дві сторони відношення не мають безпосереднього значення, а зобов'язані ним лише цьому відношенню.
<...>
§ 106. Сторони відношення суть ще безпосередні визначені кількості, і якісне й кількісне визначення залишаються ще зовнішніми одне щодо одного. Але згідно з їхньою істиною, відповідно до якої саме кількісне у своїй зовнішності є відношенням із собою, або, іншими словами, оскільки кількість у собі поєднує для-себе буття й байдужість до визначеності, вона є мірою.
Додаток. Кількість, пройшовши в розглянутому діалектичному русі через свої моменти, виявилася поверненням до якості. Спочатку під поняттям кількості ми мали на увазі зняту якість, тобто не тотожну з буттям, а навпаки, байдужу, лише зовнішню визначеність. Це поняття (як ми помітили раніше) лежить в основі звичайної в математиці дефініції величини, відповідно до якої величина є тим, що може збільшуватися й зменшуватися. Якщо на перший погляд ця дефініція може створити враження, що величина є те, що взагалі мінливе (оскільки збільшувати й зменшувати означає взагалі лише інакше визначати величину), і, таким чином, вона не відрізнялася б від також мінливого по-своєму поняття наявного буття (другого щабля якості), тому зміст цієї дефініції має бути доповнений у тому розумінні, що в кількості ми маємо таке мінливе, котре, незважаючи на свою зміну, залишається тим самим. З'ясовується, таким чином, що поняття кількості містить у собі суперечність, і ця суперечність становить діалектику кількості. Результат цієї діалектики є не просто поверненням до якості (так, якби остання була істинною, а кількість, навпаки, неістинною), а єдність й істина їх обох, якісною кількістю, або мірою.
С. МІРА
§ 107. Міра є якісно визначеною кількістю насамперед як безпосереднє; вона є визначеною кількістю, з якою пов'язане деяке наявне буття або деяка якість.
Додаток. Міра як єдність якості й кількості є, отже, разом із тим завершеним буттям. Коли ми говоримо про буття, воно є спочатку як щось власне абстрактне й позбавлене визначень, але буття суттєво є те, що полягає у самовизначенні, і своєї завершеної визначеності буття набуває в мірі.
<...>
Розділ другий. Вчення про сутність
§ 112. Сутність є поняттям як покладеним поняттям; у сфері сутності визначення суть лише відносні, але ще не рефлексовані в себе; тому поняття тут не є ще для себе. Сутність як буття, що опосередковує собою через своє ж заперечення, є відношенням із собою, лише будучи відношенням з іншим; це інше, однак, є не як безпосередньо сущим, а як покладеним й опосередкованим. Буття не зникло по суті, але, з одного боку, сутність як просте відношення із собою є буттям, а з іншого боку - буття в його однобічному визначенні є безпосереднім, що зведене лише до заперечення, до видимості (ги einem Scheine). Сутність тим самим є буттям як видимість (als Scheinen) у собі.
<...>
А. СУТНІСТЬ ЯК ОСНОВА ІСНУВАННЯ
a. Чисті рефлексивні визначення а) Тотожність
§ 115. Сутність світиться в собі видимістю, або є чистою рефлексією; таким чином, вона є лише відношенням із собою, але не як безпосереднє відношення, а як рефлексування, вона є тотожністю із собою.
Примітка. Ця тотожність є формальною або розсудковою тотожністю настільки, наскільки її утримують і абстрагують від відмінностей. Або, швидше за все, абстракція і є зважуванням цієї формальної тотожності, перетворенням у собі конкретного в цю форму простоти, байдуже, чи відбувається це перетворення так, що частина наявного в конкретному різноманітті опускається (за допомогою так званого аналізування) і виокремлюється лише одна його частина, або так, що, випускаючи відмінності різноманітних визначеностей, їх зливають в одну визначеність.
<...>
ß) Розходження
§ 116. Сутність є лише чистою тотожністю і видимістю у собі, оскільки вона є співвідносною із собою негативністю і, отже, відштовхуванням себе від себе; вона, отже, суттєво містить у собі визначення відмінностей.
<...>
у) Основа
§ 121. Підстава є єдністю тотожності й відмінності, вона є істиною того, чим виявилася відмінність і тотожність, рефлексія-в-себе, що є настільки ж і рефлексія-в-інше, і навпаки. Вона є сутністю, покладеною як тотальність.
<...>
b. Існування
§ 123. Існування є безпосередньою єдністю рефлексії-в-себе й рефлексії-в-інше. Тому воно постає як невизначена безліч існуючих як рефлексованих у себе й одночасно також видимих в іншому (in-Anderesscheinen), які відносно існують, які утворюють світ взаємозалежностей і нескінченного зв'язування основ і того що обґрунтовується.
<...> с. Річ
§ 125. Річ є тотальністю як покладений в єдиному розвиток визначень основи й існування. З боку одного зі своїх моментів - рефлексії-в-інше - вона має в собі відмінності, завдяки яким є визначеною й конкретною річчю...
<...>
B. ЯВИЩЕ
§ 131. Сутність повинна з'являтися. її видимість (Scheinen) у ній є її зняттям у безпосередність, що як рефлексія-в-собі є стійким існуванням (Bestehen) (матерія), тоді як форма є рефлексією-в-інше, що знімає себе як усталене існування. Видимість є тим визначенням, завдяки якому сутність є не буттям, а сутністю; розвинута ж видимість є явищем. Сутність тому не перебуває поза явищем або по той бік явища, але саме тому, що сутність є тим, що існує, існування є явище.
Додаток. Існування, покладене в його суперечності, є явищем.
<...>
Явище є взагалі важливим щаблем логічної ідеї, і можна зазначити, що філософія відрізняється від буденної свідомості тим, що розглядає як просте явище те, чому буденна свідомість приписує значущість сущого й самостійність. Але при цьому важливо ґрунтовно зрозуміти значення явища, а саме: коли говорять про що-небудь, що воно є тільки явищем, це може бути неправильно зрозумілим у тому розумінні, начебто порівняно з цим е лише суще, що з'являється, або безпосереднє, є щось вище. Але тут все постає навпаки: явище є щось вище, ніж просте буття. Явище є взагалі істиною буття й більш багатим визначенням, ніж останнє, оскільки містить у собі об'єднані моменти рефлексії-в-себе й рефлексії-в-інше, тоді як буття, або безпосередність, навпаки, ще односторонньо позбавлене відносин і залежить лише від себе.
<...>
C. ДІЙСНІСТЬ
§ 142. Дійсність є тим, що відбулося як безпосередня єдність сутності та існування, або внутрішнього і зовнішнього. Виявлення дійсного є саме дійсним, так що воно в цьому виявленні також залишається суттєвим і тільки настільки суттєвим, наскільки воно є в безпосередньому зовнішньому існуванні.
Примітка. Раніше ми мали як форми безпосереднього буття й існування; буття є взагалі нерефлексованою безпосередністю і переходом в інше. Існування є безпосередньою єдністю буття й рефлексії; саме тому воно - явище, що виникає з основи й поринає в основу. Дійсне є покладеністю цієї єдності, як відношення, що стало тотожним із собою; воно тому не піддається переходу, і його зовнішність (Äußerlichkeit) є його енергією; воно в останньому рефлексовано в себе; його наявне буття е лише прояв себе, а не іншого. <...>
Розділ третій. Вчення про поняття
§ 160. Поняття є тим, що вільне як суща для себе субстанціальна могутність, і є тотальністю, в якій кожний з моментів є цілим, становлячи поняття, і покладений як нероздільна з ним єдність; таким чином, поняття у своїй тотожності з собою є в собі-і-для-себе-визначене.
Додаток. Кут зору поняття є взагалі кутом зору абсолютного ідеалізму, і філософія є пізнанням за допомогою понять, оскільки все те, що інша свідомість вважає сущим і самостійним у своїй безпосередності, у ній пізнається лише як ідеальний момент. У розсудковій логіці поняття розглядається звичайно тільки як проста форма мислення й, говорячи більш точно, як загальне уявлення; відповідного (untergeordnete) трактування поняття стосується так часто повторюване з боку відчуття й серця твердження, начебто поняття як таке є щось мертве, пусте й абстрактне. Насправді все навпаки: поняття є принципом кожного життя і є, отже, разом із тим цілком конкретним. Це є висновком з усього зробленого дотепер логічного руху й не вимагає тому тут доказу. Що ж до протилежності між формою і змістом, висунутої проти поняття як чогось нібито лише формального, то цю протилежність разом з усіма іншими, за які міцно тримається рефлексія, ми вже залишили позаду як діалектично (тобто через себе) подолану, і саме поняття містить у собі як зняті всі попередні визначення мислення. Звичайно, поняття варто розглядати як форму, але як нескінченну, творчу форму, яка містить у собі всю повноту будь-якого змісту й постає разом із тим його джерелом. Можна також називати поняття абстрактним, якщо під конкретним розуміти лише чуттєве конкретне й взагалі безпосередньо сприйняте... Але однак поняття, як ми підкреслили вище, є водночас цілком конкретним настільки, наскільки воно містить у собі в ідеальній єдності буття й сутність і, отже, все багатство цих двох сфер.
<...>
§ 161. Поступальний рух поняття не є більше ні переходом, ні видимістю в іншому, але є розвитком, тому що розрізнене одночасно безпосередньо покладене як тотожне з іншим і з цілим і визначеність покладена як вільне буття цілісного поняття.
<...>
§ 162. Вчення про поняття поділяється на: 1) вчення про суб'єктивне, або формальне, поняття; 2) вчення про поняття як визначеність до безпосередності, або вчення про об'єктивність; 3) вчення про ідею, про суб'єкт-об'єкт, єдність поняття й об'єктивності, про абсолютну істину.
<...>
А. СУБ'ЄКТИВНЕ ПОНЯТТЯ
а. Поняття як таке
§ 163. Поняття як таке містить у собі: 1) момент загальності, як вільна рівність із собою в його визначеності, 2) момент особливості, визначеності, в якому всезагальне залишається нескаламучено рівним собі, і 3) момент одиничності, як рефлексію-в-себе визначеностей загальності й особливості, негативну єдність із собою, яка є в-собі-і-для-себе-визначений і разом із тим тотожним із собою, або всезагальним.
<...>
0. Судження
§ 166. Судження є поняттям у його особливості, як розрізнення відношень своїх моментів, які покладені як для себе сущі й разом з тим тотожні із собою, а не один з одним.
<~->
а) Якісне судження
§ 172. Безпосереднім судженням є судження наявного буття, е суб'єктом, покладеним у деякій загальності як у своєму предикаті, який є деяким безпосереднім і, отже, чуттєвою якістю.
<".>
Р) Рефлексивне судження
§ 174. Одиничне, покладене в судженні як одиничне (рефлексія в себе), володіє деяким предикатом, порівняно з яким суб'єкт у відношенні до себе разом із тим залишається деяким іншим. В існуванні суб'єкт уже більше не безпосередньо якісний, а перебуває у відношенні й у зв'язку з чимось іншим, з деяким зовнішнім світом.
<...>
у) Судження необхідності
§ 177. Судження необхідності як тотожність змісту в його відмінностях:
1. З одного боку, містить у предикаті субстанцію або природу суб'єкта, конкретне всезагальне - рід; а з іншого боку - зважаючи на те, що це всезагальне містить у собі також і визначеність (як заперечення), воно містить у собі виняткову суттєву визначеність - вид; таке категоричне судження.
2. У зв'язку зі своєї субстанціальністю обидві сторони набувають форми самостійних дійсностей, тотожність яких є тільки внутрішньою тотожністю, й, отже, дійсність одного є разом із тим не його буттям, а буттям іншого; таке гіпотетичне судження.
3. Коли в цьому озовнішненні поняття покладена одночасно внутрішня тотожність, то всезагальне є родом, який у своїх одиничних виявах, що виключають один одного, тотожний із собою; судження, яке має це всезагальне своїми двома сторонами (всезагальне як таке й всезагальне як коло відособлень, що виключають одне одне), судження, чиє або-або, а також "як те, так і це" є родом, - таке судження є диз'юнктивним судженням. Всезагальність спочатку як рід, а тепер також як коло її видів визначена й покладена цим як тотальність. <...>
6) Судження поняття
§ 178. Судження поняття має своїм змістом поняття, тотальність у простій формі, загальне в його досконалій визначеності.
<...>
с. Умовивід
§ 181. Умовивід є єдністю поняття й судження; воно є поняттям як проста тотожність, у яку повернулися відмінності форм судження, і воно є судженням, оскільки воно разом з тим покладене в реальності, а саме у відмінності своїх визначень. Умовивід - це розумне й все розумне.
Примітка. Зазвичай зазначається, що умовивід є формою розумного, але як лише суб'єктивна форма без будь-якого зв'язку між цією формою й розумним змістом (наприклад, яким-небудь розумним основоположенням, вчинком, ідеєю тощо). Взагалі багато й часто говорять про розумне й апелюють до нього, не вказуючи, у чому полягає визначеність цього розумного, що воно становить, і найменше міркують при цьому про умовивід. Насправді фор мильний умовивід є розумним таким нерозумним чином, що воно геть зовсім непридатне для якого-небудь розумного змісту. Але оскільки зміст може бути розумним лише у зв'язку з тією визначеністю, завдяки якій мислення є розумом, то воно може бути розумним лише через форму, якою є умовивід. Але останнє є не що інше, як покладене (спочатку формально), реальне поняття... Тому умовивід є суттєвою основою всього істинного; і дефініція абсолютного зазначає тепер, що вона є умовиводом, або, виражаючи це визначення у вигляді речення, все є умовиводом. Все є поняттям, і його наявне буття є розмежуванням моментів, так що його всезагальна природа повідомляє собі зовнішню реальність за допомогою особливості, і завдяки цьому як негативна рефлексія-в-себе вона робить себе одиничним.
<...>
§ 193. Ця реалізація (Realisierung) поняття, в якій загальне є цією єдиною, що повернулася назад у себе тотальністю, чиї різні члени суть також ця тотальність, і яка через зняття опосередкування визначила себе як безпосередню єдність, - ця реалізація поняття е об'єктом.
Примітка. ...Але під об'єктом зазвичай розуміють не тільки деяке абстрактне суще, або існуючу річ, або дещо дійсне взагалі, а дещо конкретне, у собі завершене самостійне; ця повнота є тотальністю поняття.
Об'єкт, далі, є взагалі єдиним (ще не визначеним у собі) цілим, об'єктивним світом взагалі, Богом, абсолютним об'єктом. Але об'єкт має також розходження в собі, розпадається в собі на невизначене різноманіття (як об'єктивний світ), і кожне з цих одиничних (Vereinzelten) є також деяким об'єктом, деяким у собі конкретним, повне, самостійним наявним буттям.
<~.>
В. ОБ'ЄКТ
§ 194. Об'єкт є безпосереднім буттям завдяки байдужості до розмежування, яке зняло себе в об'єкті; він, далі, є в собі тотальністю, й одночасно, оскільки ця тотожність є лише в-собі-сущою тотожністю моментів, вона байдужа до своїх безпосередніх моментів; він, таким чином, розпадається на різні існування, кожне з яких є тотальність. Об'єкт є тому абсолютною суперечністю між повною самостійністю й настільки ж несамостійністю різних існувань.
<...>
с. Телеологія
§ 204. Ціль є поняттям, що вступило за допомогою заперечення безпосередньої об'єктивності у вільне існування, є для-себе-сущим поняттям. Вона визначена як суб'єктивна ціль, оскільки це заперечення спочатку абстрактне, і тому поки що об'єктивність лише протистоїть йому. Але ця визначеність суб'єктивності є однобічною визначеністю стосовно тотальності поняття, а саме однобічною для самої цілі, оскільки кожна визначеність поклала себе в ній як зняту. Таким чином, і для цілі зважуваний нею об'єкт є лише ідеальною, незначною в собі реальністю. Як така суперечність її самототожності з покладеними в ній запереченням і протилежністю сама ціль є зняттям, діяльністю, що заперечує протилежність, так що з'ясовує її тотожність із собою. Це реалізація цілі - реалізація, в якій ціль, зробивши себе іншою щодо своєї суб'єктивності й об'єктивувавши себе, знімає розбіжності суб'єктивності й об'єктивності, з'єднується лише із собою й зберігає себе.
<...>
§ 206. Телеологічне відношення є умовиводом, у якому суб'єктивна ціль з'єднується із зовнішньою щодо неї об'єктивністю через деякий середній термін, який є єдністю обох; ця єдність є, з одного боку, доцільна діяльність, з іншого - об'єктивність, яка безпосередньо підкоряється цілі, засобові.
Додаток. Розвиток цілі в ідею проходить три щаблі: по-перше, щабель суб'єктивної цілі; по-друге, щабель цілі, що досягається, і, по-третє, щабель досягнутої цілі. Спочатку ми маємо суб'єктивну ціль, і вона як для себе суще поняття сама є тотальністю моментів поняття. Першим із цих моментів є тотожна із собою всезагальність... Другим моментом є відособлення цього всезагального, завдяки чому останнє набуває визначеного змісту. Оскільки цей визначений зміст зауважується діяльністю загального, то останнє за посередництва цього змісту повертається до себе й з'єднується (zusammenschließen) із собою.
<...>
С. ІДЕЯ
§ 213. Ідея є істиною в собі й для себе, абсолютною єдністю поняття й об'єктивності. її ідеальний зміст є не що інше, як поняття в його визначеннях, її реальний зміст є лише розкриттям самого поняття у формі зовнішнього наявного буття, і, з'єднуючи цю форму (Gestalt) у своїй ідеальності, ідея утримує її під своєю владою, зберігає в такий спосіб себе в ній.
<...>
Ідею не слід розуміти як ідею про щось, точно так само як не слід розуміти поняття лише як визначене поняття. Абсолютне є всезагальною і єдиною ідеєю, яка в акті судження (als urteilend) відособлює себе в систему визначених ідей, які, однак, за своєю природою не можуть не повернутися в єдину ідею, у їхню істину. Відповідно до цього судження ідея спочатку (zu-nächst) є лише єдиною, загальною субстанцією, але у своїй розвинутій, справжній дійсності вона є суб'єктом і, таким чином, духом.
Додаток. Під істиною розуміють насамперед те, що я знаю, як дещо існує. Це, однак, істина лише стосовно свідомості, або формальна істина, це - чиста правильність. Істина ж у більш глибокому розумінні полягає, навпаки, в тому, що об'єктивність тотожна з поняттям.
<...>
§ 215... По суті ідея є процесом, тому що її тотожність є лише настільки абсолютною й вільною тотожністю поняття, наскільки вона є абсолютною негативністю і тому діалектичною. Ідея є процесом (derVer-lauf), у якому поняття як всезагальність, яка є одиничністю, визначає себе щодо об'єктивності й щодо протилежності цієї об'єктивності, і ця зовнішність, яка має поняття своєю субстанцією, завдяки своїй іманентній діалектиці повертає себе назад у суб'єктивність.
<...>
Додаток. Ідея як процес проходить у своєму розвитку три щаблі. Першою формою ідеї є життя, тобто ідея у формі безпосередності. Другою її формою є форма опосередкування чи розрізненості (Dif-ferenz), і це є ідея як пізнання, яке виступає в подвійному образі, в образі теоретичної ідеї й в образі практичної ідеї. Процес пізнання має своїм результатом відновлення збагаченого відмінностями єдності, і це дає третю форму - форму абсолютної ідеї; цей останній щабель логічного процесу виявляється разом з тим справді першим і лише за посередництва себе сущим щаблем.
<...>
с. Абсолютна ідея
§ 236. Ідея як єдність суб'єктивної й об'єктивної ідеї є поняттям ідеї, для якого ідея як така є предметом, об'єктом, який охоплює всі визначення. Ця єдність є, отже, абсолютною й повною істиною, ідеєю, що осмислює себе, і саме як така, що мислить себе як мисляча, логічна ідея.
<...>
§ 244. Ідея, суща для себе, розглянута з боку цієї своєї єдності з собою, є спогляданням у й ідея, що споглядає, є природою. Але як споглядання ідея покладена зовнішньою рефлексією в однобічному визначенні безпосередності або заперечення. Але абсолютна свобода ідеї полягає в тому, що вона не тільки переходить у життя й також не тільки в тому, що вона як кінцеве пізнання дозволяє життю світитися видимістю (scheinen) у собі, а в тому, що вона у своїй абсолютній істині наважується вільно вивести із себе момент своєї особливості або першого визначення й інобуття, безпосередню ідею як свою видимість (Widerschein), наважується із себе вільно відпустити себе як природа.
Іммануїл Кант (1724-1804)
Німецький філософ. Видатне місце І. Канта в історії світової філософської думки визначається насамперед тим, що він осмислив / узагальнив основні проблеми філософії взагалі й особливо Нового часу, подав їх у вигляді співвідношень: чуттєвість і мислення, розсудок і розум, річ у собі