Альберт Швейцер (1875-1965)

 

Німецький філософ, теолог, теоретик філософії культури. Соціально-філософські погляди А. Швейцера характеризуються поєднанням теїстичного світогляду з натуралістичним розумінням сутності та призначення людського життя. За А. Швейцером, людина освоює світ не на основі його пізнання, а завдяки переживанню світу, трагічного за своєю суттю. Головна мета філософії - позбавити людину цього страждання, вказати шлях та засоби, які це забезпечують. Благоговіння перед життям - визначальний принцип філософії життя А. Швейцера.

А. Швейцер наголошував на неподільному зв'язку розвитку духовного світу особистості й еволюції культури. Культура, за А. Швейцером, - утілення гуманістичної сутності людини.

Культура і етика

Ми живемо в умовах, що характеризуються занепадом культури. І не війна створила цю ситуацію - вона сама є лише її виявом. Усе, що було духовного в житті суспільства, втілилося у факти, які тепер у свою чергу знову впливають на духовне начало.

Ми зійшли зі стовпової дороги розвитку культури, тому що нам не властиво замислюватися над долями того, що прийнято називати культурою.

На стику століть під усілякими назвами вийшла у світ ціла низка творів про нашу культуру. Автори їх не намагалися з'ясувати стан нашого духовного життя, а цікавилися виключно тим, як воно складалося історично. На рельєфній карті культури вони зафіксували дійсні й уявні шляхи, які, перетинаючи гори й долини історичного ландшафту, привели нас із епохи Ренесансу в XX століття. Запанував історичний підхід авторів. Навчені ними маси відчували задоволення, сприймаючи свою культуру як органічний продукт настільки багатьох духовних і соціальних сил, що діяли протягом століть. Ніхто, однак, не вважав за потрібне встановити компоненти нашого духовного життя. Ніхто не перевірив, наскільки шляхетні ідеї, що рухають ним, і наскільки воно здатне сприяти справжньому прогресу.

У результаті ми переступили поріг століття з непохитними фантастичними уявленнями про самих себе. Те, що в ті часи писалося про нашу культуру, зміцнювало нашу наївну віру в її цінність. На того, хто висловлював сумнів, дивилися з подивом. Дехто, вже наполовину збившись зі шляху, знову повернувся на стовпову дорогу, злякавшись тропи, що веде убік; інші продовжували йти по ній, але мовчачи. Уявлення, у владі яких вони перебували, прирекли їх на замкнутість.

Але тепер уже для всіх очевидно, що самознищення культури йде повним ходом. Навіть те, що ще вціліло від неї, ненадійно. Воно ще створює враження чогось міцного, тому що не відчуло руйнівного тиску ззовні, жертвою якого вже впало все інше. Як, однак, могло трапитися, що джерела культуротвірної енергії висохли?

Просвітництво й раціоналізм висунули етичні ідеали, які ґрунтувалися на розумі, що стосувалися еволюції індивіда до справжнього людства, його становища в суспільстві, матеріальних і духовних завдань самого суспільства, відносин народів один до одного і їхнього підйому в складі зцементованого вищими духовними цілями людства. Ці етичні ідеали, що ґрунтувалися на розумі, захопивши філософію й суспільну думку, почали зіштовхуватися з дійсністю й перетворювати умови життя суспільства. Протягом трьох або чотирьох поколінь як у поглядах на культуру, так і в рівні розвитку її було досягнуто такого прогресу, що утворилася повна видимість остаточного тріумфу культури й неухильного її процвітання.

Однак до середини XIX століття це зіткнення етичних ідеалів, що ґрунтувалися на розумі, з дійсністю поступово пішло на спад. Протягом наступних десятиліть воно продовжувало усе більше й більше затихати. Без боротьби й без шуму культура поступово занепала. її ідеї відстали від часу; здавалося, вони занадто знесиліли, щоб іти з ним у ногу. Чому ж це відбулося?

Вирішальним фактором виявилася неспроможність філософії. У XVIII і на початку XIX століття філософія формувала й спрямовувала суспільну думку. В полі її зору були питання, що поставали перед людьми й епохою, і вона всіляко спонукала до глибоких роздумів про культуру. Для філософії того часу було характерне елементарне філософствування про людину, суспільство, народ, людство й культуру, що природним шляхом породжувало живу, популярну філософію, яка захоплювала суспільну думку, й стимулювало культуротворчий ентузіазм.

Під будинок, що похитнувся, Кант спробував підвести новий фундамент: він поставив перед собою мету перетворити світогляд раціоналізму (нічого не змінюючи в його духовній сутності) відповідно до вимог більше поглибленої теорії пізнання. Шіллер, Гете та інші корифеї духу цього часу, вдаючись чи то до доброзичливого, чи то до їдкої критики, показали, що раціоналізм є скоріше популярною філософією, ніж філософією у власному розумінні цього слова. Але вони були не в змозі звести на місці зруйнованого ними щось нове, здатне з тією самою силою підтримувати в суспільній думці ідеї культури.

Бездомними і жалюгідними бродять відтоді по світу етичні ідеали раціоналізму, на яких ґрунтується культура. Ніхто не намагався більше створити всеосяжний світогляд, здатний обґрунтувати їх. І взагалі вже не з'являлося жодного всеосяжного світогляду, для якого були б характерні внутрішня стрункість і цілісність. Століття філософського догматизму минуло. Істиною стала вважатися лише наука, що описує дійсність.

Всеосяжні світогляди виступали тепер уже не як яскраві сонячні світила, а лише як кометний туман гіпотез.

За такого складу мислення елементарне зіткнення розумних етичних ідеалів з дійсністю було вже неможливо в колишньому вигляді. Бракувало необхідної для цього безпосередності мислення. Відповідно пішла на спад і енергія переконань, що становлять фундамент культури. У підсумку виправдане насильство над людськими переконаннями й умовами життя, без якого неможливе реформаторство у галузі культури, виявилося скомпрометованим, тому що було пов'язане з невиправданим насиллям всієї дійсності. Така трагічна сутність психологічного процесу, що намітився із середини XIX століття в нашому духовному житті. З раціоналізмом було покінчено... а разом із тим було покінчено і з його дітищем - оптимістичним і етичним основним переконанням щодо призначення світу, людства, суспільства й людини. Але оскільки це переконання за інерцією все ще продовжувало впливати, ніхто не усвідомлював катастрофи, що почалася.

Філософія не усвідомлювала, що енергія довірених їй ідеалів культури почала виснажуватися. У висновку одного з найбільш значних творів в історії філософії кінця XIX століття це явище визначається як процес, у якому крок за кроком, усе більш ясно й твердо усвідомлювався зміст цінностей культури, універсальність яких є предметом самої філософії. При цьому автор забув головне: раніше філософія не тільки замислювалася над цінностями культури, а й несла їх як діючі ідеї в суспільну думку, тоді як із другої половини XIX століття вони все більше ставали ретельно непродуктивним капіталом, що зберігається.

Із працівника, котрий невпинно працює над формуванням універсального погляду на культуру, філософія після своєї катастрофи в середині XIX століття перетворилася на пенсіонера, котрий удалині від світу перебирає те, що вдалося врятувати. Вона стала наукою, що класифікує досягнення природничих й історичних наук і збирає матеріал для майбутнього світогляду, відповідно підтримуючи вчену діяльність у всіх галузях. Разом із тим вона незмінно була поглинена своїм минулим. Філософія майже стала історією філософії. Творчий дух покинув її. Усе більше й більше вона ставала філософією без мислення. Звичайно, вона аналізувала результати окремих наук, але елементарне мислення перестало бути властивим їй.

Отже, за всієї своєї вченості філософія стала далекою від реальної дійсності. Життєві проблеми, що захоплювали людей і епоху, не спричинили на неї жодного впливу. Шлях філософії проходив тепер осторонь від стовпової дороги загального духовного життя. Не одержуючи від останньої жодних стимулів, воно й саме нічого не давало їй взамін. Не займаючись елементарними проблемами, воно не підтримувало жодної елементарної філософії, що могла б стати популярною філософією.

Власне безсилля породило у філософії антипатію до будь-якого загальнодоступного філософствування - антипатію, настільки характерну для її сутності. Популярна філософія була в її очах лише придатною для юрби, спрощеним і відповідно погіршеним варіантом зводу досягнень окремих наук, упорядкованих нею й пристосованих для потреб майбутнього світогляду.

Вона була далека від усвідомлення факту існування популярної філософії, яка виникає в результаті того, що філософія впритул займається елементарними питаннями буття, над якими повинні замислюватися й замислюються як окремі індивіди, так і маси, поглиблює ці питання в процесі більш всеосяжного й більш доконаного мислення й у такому вигляді передає їх людському суспільству. Вона не розуміла того, що цінність будь-якої філософії в остаточному підсумку вимірюється її здатністю перетворитися на живу популярну філософію.

Будь-яка глибина - це одночасно й простота, і може бути досягнута вона тільки тоді, коли забезпечений її зв'язок з усією дійсністю. У цьому випадку вона становить абстракцію, що сама по собі знаходить життя в різноманітних її виявах, як тільки стикається з фактами. Отже, все допитливе й таке, що шукає в мисленні мас, було приречене на животіння, тому що не знаходило в нашій філософії визнання й сприяння. Перед цим невибагливим мисленням відкрилася порожнеча, вийти за межі якої воно не змогло.

У тому, що мислення виявилося не в змозі сформулювати оптимістично-етичний за своїм характером світогляд і знайти в ньому обґрунтування ідеалів, які становлять душу культури, не було провини філософії. Тут відіграв свою роль якийсь новий факт, що виявився в розвитку мислення. Але філософія винна перед нашим світом у тому, що не виявила цього факту й продовжувала залишатися у владі ілюзії, начебто своїми пошуками справді сприяє прогресу культури.

За своїм останнім призначенням філософія є глашатаєм і стражем загального розуму. Обов'язок її - визнати перед усім нашим світом, що етичні ідеали, які ґрунтуються на розумі, вже не знаходять, як раніше, опори у всеосяжному світогляді, а до кращих часів надані самим собі й змушені стверджувати себе у світі, лише спираючись на свою внутрішню силу. Вона мала б уселити людям, що їм слід боротися за ідеали, на яких ґрунтується культура. Вона мала б спробувати обґрунтувати ці ідеали самі по собі, у їхній внутрішній істинності, і таким шляхом, навіть без припливу життєвих сил із відповідного всеосяжного світогляду, підтримати їхню життєздатність. Варто було б з усією енергією привернути увагу й освічених і неосвічених людей до проблеми ідеалів культури.

У підсумку філософія так мало приділяла уваги культурі, що навіть не помітила, як і сама разом зі своїм часом усе більше сповзала до стану безкультур'я. У годину небезпеки страж, що повинен був попередити нас про лихо, що насувається, заснув. От чому ми навіть не намагалися боротися за нашу культуру.

Поряд із неспроможністю мислення як вирішальною причиною занепаду культури нашого часу доводиться зіштовхуватися з цілою низкою інших обставин, що ускладнюють боротьбу за становлення культури. Ці обставини кореняться як у духовному, так і в економічному житті й визначаються головним чином усе більш несприятливою складною взаємодією між економічними і духовними засадами.

Здатність сучасної людини розуміти значення культури й діяти в її інтересах підірвана, тому що умови, в які вона поставлена, принижують її гідність і травмують її психічно.

Загалом розвиток культури полягає в тому, що розумні ідеали, покликані сприяти прогресу людства, сприймаються індивідами і, полемізуючись у них з дійсністю, набувають при цьому такої форми, що сприяє найбільш ефективному й доцільному впливу їх на умови життя людей. Отже, здатність людини бути носієм культури, тобто розуміти її й діяти в ім'я її, залежить від того, якою мірою вона є одночасно такою, що мислить, і вільною істотою. Мислячою вона повинна бути для того, щоб взагалі бути в стані виробити й гідно виразити розумні ідеали. Вільною вона повинна бути для того, щоб бути здатною поширити свої розумні ідеали на універсум. Чим більше вона сама занурюється яким-небудь чином у боротьбу за існування, тим з більшою винятковістю в її розумних ідеалах заявляє про себе прагнення до поліпшення її власних умов буття. У цьому випадку ідеали, що диктуються інтересами, насичують ідеали культури й позбавляють їх ясності й стрункості.

Між матеріальною й духовною волею є внутрішня єдність. Культура передбачає наявність вільних людей саме тому, що тільки вони можуть виробити й втілити в життя її принципи. Сучасна ж людина обмежена як у своїй волі, так і в здатності мислити.

Якби обставини складалися так, що помірний і міцний добробут ставав доступним усе більш широким масам населення Землі, то культура здобула б від цього набагато більше переваг, ніж від усіх матеріальних досягнень, що так звеличуються від її імені. Матеріальні досягнення, звичайно, роблять людство як таке більш незалежним від природи, ніж раніше. Разом із тим, однак, вони зменшують кількість незалежних істот усередині самого людства. Ремісник під впливом машини перетворюється на фабричного робітника. Місце незалежного комерсанта все частіше займає чиновник у зв'язку з тим, що в складних умовах сучасного виробництва шанси на існування мають лише підприємства, що розпоряджаються великим капіталом. Навіть ті прошарки суспільства, яким удалося зберегти більш-менш велику власність або відстояти право на більш-менш незалежну діяльність, через характерну для сучасної економічної системи невпевненості в надійності досягнутого все ширше втягуються в боротьбу за існування.

Стан залежності й підпорядкування, який виникає, погіршується також тим, що виробниче життя поєднує все більшу кількість людей у великі агломерації, відриваючи їх від годувальниці-землі, від власного будинку й від природи. Тим самим люди важко травмуються психічно. Твердження про те, що зі втратою власної ділянки землі й власного житла в людини починається протиприродне життя, виявляється на ділі надто правильним, щоб вважатися парадоксальним.

Зрозуміло, у продиктованих інтересами ідеалах великої кількості людей, які об'єднуються для захисту рівною мірою своїх умов життя, що підриваються, також містяться вимоги у відносинах культури, оскільки висувається завдання поліпшення матеріальних, а тим самим і духовних умов буття. Однак подібні вимоги небезпечні для уявлення про культуру як таку, тому що концепція, в якій вони набувають відображення, формувалася або взагалі безвідносно до найбільш загальних інтересів людства, або під самим незначним їхнім впливом. Ці суперечливі ідеали, що диктуються інтересами й перебувають у зіткненні один з одним в ім'я культури, аж ніяк не сприяють роздумам над культурою як такою.

З підневільним існуванням органічно пов'язане перенапруження людей. Протягом двох або трьох поколінь досить багато індивідів живуть тільки як робоча сила, а не як люди. Те, що взагалі може бути сказане про духовне й моральне значення праці, на їхню працю вже не поширюється. Ставши звичайною, надзайнятість сучасної людини у всіх прошарках суспільства веде до вмирання в ній духовного начала. Побічно вона стає жертвою цього вже в дитинстві. її батьки, поглинені жорстокими трудовими буднями, не можуть приділяти їй потрібної уваги. У результаті для неї виявляється безповоротно втраченим щось органічно необхідне для її розвитку. Пізніше, сама ставши жертвою перенапруження, вона все більше відчуває потребу в зовнішньому відволіканні. Для роботи у вільний час, що залишився, над самою собою, для серйозних бесід або читання книг необхідна зосередженість, що нелегко їй дається. Абсолютне ледарство, розвага й бажання забутися стають для неї фізичною потребою. Не пізнання й розвитку шукає вона, а розваги, і притому такої, яка вимагає мінімального духовного напруження.

Склад розуму мільйонів цих роз'єднаних, але здатних до згуртованості людей впливає на всі інститути, покликані служити освіті, а отже, і культурі. Театр поступається місцем кабаре, а серйозна література - розважальній. Журнали й газети змушені все більшою мірою миритися з тим фактом, що вони можуть підносити що-небудь читачеві лише в гранично доступній формі. Порівняння середніх рівнів нинішньої періодики й періодики п'ятдесяти-шістдесятирічної давнини показує, як сильно пресі довелося змінитися щодо цього.

Перейнявшись духом легкодумства й поверховості, інститути, покликані стимулювати духовне життя, у свою чергу сприяють сповзанню суспільства до такого стану і накладають на нього відбитки сірості й бездумності.

Як сильно бездумність стала для людини другою натурою видно хоча і б з характеру її звичайного спілкування з людьми, котрі її оточують. Розмовляючи із собі подібними, вона стежить за тим, щоб дотримуватися загальних зауважень і не перетворювати бесіду на дійсний обмін думками. Вона не має більше нічого свого й навіть відчуває до певної міри страх, що від неї може знадобитися це своє.

Дух, породжений суспільством роз'єднаних, з'являється перед нами як сила, що постійно міцніє. У нас складається спрощене уявлення про людину. В інших і в самих собі ми шукаємо лише старанності трудівника й згодні майже нічим не бути понад те.

З погляду невільного існування й роз'єднаності найбільш несприятливо склалися умови життя населення великих міст. Відповідно воно більше піддано загрозі духовної деградації. Чи були великі міста коли-небудь культурними центрами в тому розумінні, що в них зароджувався ідеал людини, котра піднялась до рівня духовної особистості? Нині, принаймні, стан речей такий, що справжню культуру необхідно рятувати від духу розбещення, що походить від великих міст і їхніх жителів.

До невільного стану й роз'єднаності сучасних людей додається як ще одне психічне гальмо культури також їхня обмеженість. Гігантське зростання досягнень науки й практики з необхідністю веде до того, що поле діяльності індивіда все більше обмежується однією визначеною сферою. Стає панівною така організація праці, за якої тільки спеціалізація забезпечує взаємодію вищих виробничих показників. Досягнуті результати чудові. Але віра трудівника в духовну значущість його праці підривається. Застосування знаходить тільки частину здатностей людини, що у свою чергу впливає на її духовну сутність. Сили, які формують особистість, що кореняться в різноманітті виробничих завдань, висихають за найменшого їхнього різноманіття й відповідно до меншої духовної значущості в широкому розумінні слова. Нинішній майстер розбирається в тонкостях свого ремесла не так ґрунтовно, як його попередник. На відміну від останнього він володіє вже не всіма операціями обробки дерева або металу, тому що його роботі передує значна за обсягом праця інших людей і машин.

Кмітливість і практичні навички сучасного робітника вже не знаходять все нових сфер застосування. Творче і художнє начало у ньому вмирає. Нормальне почуття власної гідності, що стимулювалось працею, в яку йому незмінно доводиться вкладати всю свою тямущість і всю свою душу, змінюється самовдоволенням, що заважає йому бачити за доведеною до досконалості приватною навичкою загальну недосконалість.

У всіх сферах людської діяльності, і найбільше, мабуть, у науці, загроза вузької спеціалізації як для індивіда, так і для духовного життя суспільства в цілому стає все більш виразною. Вже дає про себе знати й та обставина, що молодь навчають люди, які не вирізняються достатньою універсальністю, щоб розкрити перед нею взаємозалежність окремих наук і намітити їй обрії в їхніх природних масштабах. І немов вважаючи, що спеціалізація й організація праці ще недостатньо негативно позначаються на психіці сучасної людини там, де вони неминучі, їх прагнуть впровадити й там, де без них можна було б обійтися. В адміністративному управлінні, у викладанні й в інших сферах за допомогою системи нагляду й усіляких регламентацій природне поле діяльності людей гранично звужується. Наскільки невільний у деяких країнах нинішній учитель порівняно зі своїм попередником! Як неживим і безликим стало його викладання в результаті такого обмеження!

Так через специфічні особливості нашої праці ми втратили властивий нам духовний початок і нашу індивідуальність у тій мірі, в якій зросли матеріальні досягнення суспільства. І тут ми бачимо в дії трагічний закон, відповідно до якого виграш в одному сполучений із втратою в іншому.

Невільна, роз'єднана, обмежена сучасна людина одночасно перебуває під загрозою стати негуманною. Нормальне ставлення людини до людини стало важким (винятковим) для нас. Постійний поспіх, характерний для нашого способу життя, інтенсифікація взаємного спілкування, спільної праці й спільного буття багатьох на обмеженому просторі призводить до того, що ми, безупинно й за найрізноманітніших умовах зустрічаючись один з одним, тримаємося відчужено стосовно себе подібних. Обставини нашого буття не дають нам можливості ставитися один до одного як людина до людини.

Нав'язане нам обмеження в діяльності, властивій людській природі, має настільки універсальний і систематичний характер, що ми звикаємо до нього й уже більше не сприймаємо нашу безлику поведінку як щось протиприродне. Ми вже не страждаємо від того, що в таких-то й таких-то ситуаціях не можемо більше виявляти справді людське співчуття до своїх ближніх, і в остаточному підсумку деградуємо до зречення від істинно людських відносин і там, де вони можливі й доречні.

Безумовно, психіка жителя великого міста і в цьому відношенні піддається найбільш несприятливому впливу і потім у свою чергу впливає на стан духовного життя суспільства.

Ми втрачаємо почуття спорідненості зі своїм ближнім і скочуємося в такий спосіб на шлях антигуманності. Коли зникає свідомість, що будь-яка людина нам якоюсь мірою небайдужа як людина, тоді розхитуються підвалини культури й етики. Регрес гуманності в цьому випадку є лише питанням часу.

І справді, уже протягом життя двох поколінь живуть серед нас у всій своїй огидній наготі ідеї закінченої негуманності, підкріплені авторитетом логічних принципів. У суспільстві склалися погляди, що ведуть індивідів від гуманності. Властиве людині від природи співчутливе ставлення до ближнього зникає. На зміну йому приходить, виявляючись у більш-менш різноманітних формах, абсолютна індиферентність. Всіляко підкреслюванні у відносинах незнайомих людей зарозумілість і байдужість уже не сприймаються як вияви внутрішньої неотесаності й брутальності, а кваліфікуються як світська поведінка. Та й саме наше суспільство перестало визнавати за всіма людьми як такими людську цінність і людську гідність. Певна частина людства стала для нас людським матеріалом, речами. Якщо десятиліттями серед нас зі все зростаючою легкістю могли говорити про війни й завоювання, немовби йшлося тільки про зіткнення на шахівниці, то це передвизначало лише впровадження загального переконання, що людські долі - це ряди цифр, певний статистичний матеріал, не більше. Коли вибухнула війна, для вкоріненої в нас негуманності відкрилося широке поле вияву. А скільки різноманітних дикостей - витончених і відверто шалених - відносно кольорових народів видавалося в нашій колоніальній літературі останніх десятиліть і в наших парламентах за розумні істини й у такому вигляді засвоювалося суспільною думкою! Двадцять років тому в парламенті однієї з країн Європейського континенту був як належне сприйнятий навіть виступ, у якому про масову загибель депортованих негрів від голоду й епідемій говорилося як про "падіння", немов мова йшла про худобу.

У сучасному викладанні й у сучасних шкільних підручниках гуманність відтиснута в найтемніший кут, начебто перестало бути істиною те, що вона є найбільш елементарним і нагальним під час виховання людської особистості, і начебто немає жодної необхідності в тім, щоб усупереч впливу зовнішніх обставин зберегти її й для нашого покоління. У минулому все було по-іншому. Дух гуманності панував тоді не тільки в школі, а й у літературі, навіть пригодницькій. Робінзон Крузо у відомому романі Дефо безперестанку міркує над проблемою гуманності. Він відчуває таку відповідальність за торжество принципів гуманності, що навіть у ході самооборони незмінно керується міркуванням, як би поменше згубити людських життів, і настільки підкоряє себе служінню цій ідеї, що вона надає зміст всьому його повному пригод життю. Чи можна серед нинішніх творів цього жанру відшукати хоч один, настільки пронизаний духом людяності?

Негативно впливає на культуру також надорганізованість наших суспільних умов. Наскільки правильно, що організоване суспільство е передумовою й одночасно наслідком культури, настільки очевидно також, що на певному етапі зовнішня організація суспільства починає здійснюватися за рахунок духовного життя. Особистості й ідеї підпадають під владу інститутів суспільства замість того, щоб впливати на них і підтримувати в них живий початок.

Створення в якій-небудь сфері всеосяжної організації спочатку дає блискучі результати, але через якийсь час первісний ефект зменшується. Спочатку демонструється багатство, що вже існує" надалі даються взнаки наслідки недооцінки й ігнорування живого й первісного. Чим послідовніше впроваджується організація, тим сильніше виявляється її стримувальний вплив на продуктивні й духовні начала. Існують культурні держави, які не можуть подолати ні в економічному, ні в духовному житті наслідків давно залишеної позаду занадто всеосяжної і далекосяжної централізації управління.

Політичні, релігійні й економічні об'єднання прагнуть нині до такої організаційної структури, що сприяла б їх максимальній внутрішній згуртованості, а тим самим і вищому ступеню здатності впливу зовні. Організаційні принципи, дисципліна й все інше, що становить технічний бік будь-якого процесу об'єднання, доводять до небаченої раніше досконалості. Мета досягається. Але тією самою мірою всі ці об'єднання перестають діяти як живі організми й усе більше уподібнюються вдосконаленим машинам. їхнє внутрішнє життя убожіє й втрачає необхідну багатогранність, тому що особистості неминуче розчиняються в них.

Все наше духовне життя протікає в межах організацій. З юних років сучасна людина так переймається думкою про дисципліну, що зрікається свого самобутнього існування й здатна керуватися тільки інтересами своєї корпорації.

Зіткнення між ідеями й людьми, що склали у свій час славу ХУЛІ століттю, нині вже не мають місця. Тоді благоговіння перед груповими думками не визнавалося. Доля будь-якої ідеї залежала від сприйняття й схвалення її індивідуальним розумом. Нині постійна повага до панівних в організованих об'єднаннях поглядів стало правилом, що саме собою розуміється. Як для себе, так і для інших індивід вважає обов'язковим, щоб поряд із національністю, віросповіданням, належністю до політичної партії, майновим становищем та іншими даними, що характеризують становище в суспільстві, щоразу заздалегідь було точно визначене число незаперечних поглядів. На ці погляди накладено табу, вони не підлягають не тільки якій би то не було критиці, але навіть найбезневиннішому обговоренню. Така поведінка, за якої ми відмовляємо одне одному в праві бути мислячими істотами, евфемістично іменується повагою до переконання, начебто без мислення можливе якесь теперішнє переконання. Поглинання сучасної людини суспільством, воістину єдине у своєму роді, - це, мабуть, найбільш характерна риса його сутності. Брак уваги до самої себе й без того вже робить її майже патологічно сприйнятливою до переконань, які в готовому вигляді вводяться в побут суспільством та його інститутами. Оскільки до того ж суспільство завдяки досягнутій організації стало небаченою раніше силою в духовному житті, несамостійність сучасної людини стосовно суспільства набуває такого характеру, що вона вже майже перестає жити власним духовним життям. Вона уподібнюється м'ячу, що втратив свою еластичність і зберігає вм'ятину від будь-якого натиску або удару. Суспільство володіє нею на свій розсуд. Від нього людина одержує, як готовий товар, переконання - національні, політичні та релігійні, якими потім живе.

Надмірна схильність сучасної людини до зовнішнього впливу аж ніяк не здається їй виявом слабкості. Вона сприймає її як досягнення. Вона впевнена, що безмежною духовною відданістю ідеї колективізму доведе ділом велич сучасної людини. Природно властиву їй товариськість вона навмисно перетворює на фанатичну потребу насильно підкорити всіх колективному началу.

Оскільки ми в такій мірі відмовляємося від найневід'ємніших прав індивідуальності, наше покоління не в змозі висунути які-небудь нові ідеї або доцільно оновити ті, що існують. Воно приречене лише випробовувати на собі, як уже впроваджені ідеї завойовують все більший авторитет, здобувають усе більш однобічний характер і доходять у своєму пануванні над людьми до найбільш крайніх і небезпечних наслідків.

Так ми вступили в нове середньовіччя. Всезагальним актом волі свобода мислення вилучена з ужитку, тому що мільйони індивідів відмовляються від права на мислення й у всьому керуються тільки належністю до корпорації.

Духовну свободу ми набудемо лише тоді, коли ці мільйони людей знову стануть духовно самостійними й знайдуть гідну й природну форму свого ставлення до організацій, що інтелектуально поневолили їх. Порятунок від нинішнього середньовіччя буде набагато складніший, ніж від колишнього. Тоді велася боротьба проти історично зумовленої зовнішньої влади. Нині мова йде про те, щоб спонукати мільйони індивідів скинути із себе власноруч натягнуте ярмо духовної несамостійності. Чи може існувати важче завдання?

Ми ще не перейнялися свідомістю нашої духовної вбогості. Рік у рік неухильно вдосконалюється поширення колективних думок за одночасного вилучення індивідуального мислення. При цьому методи, що практикуються досягли такої досконалості й здобули таке визнання, що відпадає необхідність попередньо виправдовувати будь-яку спробу впровадити в суспільну думку навіть найбезглуздішу ідею, коли вона видається доречною.

Під час війни дисциплінованість мислення стала досконалою, і пропаганда в ті роки остаточно зайняла місце правди.

З відмовою від незалежності свого мислення ми втратили - інакше й бути не могло - віру в істину. Наше духовне життя дезорганізоване. Заорганізованість вашого громадського життя виливається в організацію бездумності.

Відносини між індивідом і суспільством підірвані не тільки в інтелектуальному, айв етичному плані. Зрікаючись власної думки, сучасна людина відмовляється й від власного морального судження. Щоб визнати гарним те, що суспільство словом і справою видає за таке, і засудити те, що воно оголошує поганим, вона придушує сумніви, що народжуються в неї, не виявляючи їх ні перед іншими, ні перед самою собою. Немає спонукань, які б не перемогло в остаточному підсумку її почуття належності до колективу. У результаті вона підкорює своє судження судженню маси й свою моральність моральності маси.

Особливо схильна вона вибачати все безглузде, жорстоке, несправедливе і дурне в діях свого народу. Переважна більшість громадян наших безкультурних культурних держав усе менше віддаються міркуванням як моральні особистості, щоб не вступати безупинно у внутрішні конфлікти із суспільством і заглушати в собі всі нові спонукання, що суперечать його інтересам.

Уніфікована колективна думка допомагає їй у цьому, оскільки думка вселяє, що дії колективу повинні вимірюватися не стільки масштабом моральності, скільки масштабом вигоди й зручності. Але в результаті стають збитковими їхні душі. Якщо серед наших сучасників зустрічається так мало людей, вірних людським і моральним відчуттям, то пояснюється це не в останню чергу тим, що ми безупинно приносимо свою особисту моральність на вівтар батьківщини, замість того, щоб залишатися в опозиції до суспільства й бути силою, яка спонукує його прагнути до досконалості.

Отже, не тільки між економікою й духовним життям, а й між суспільством та індивідом склалася згубна взаємодія. У століття раціоналізму й розквіту філософії суспільство давало опору індивідові, вселяючи в нього глибоку впевненість у торжестві всього розумного й морального, яке воно незмінно розглядало як щось саме собою зрозуміле. Людей того часу суспільство піднімало, нас воно придушує. Банкрутство культурної держави, що стає від десятиліття до десятиліття все більш очевидним, губить сучасну людину. Деморалізація індивіда суспільством іде повним ходом.

Невільний, приречений на роз'єднаність, обмежений, блукаючи в нетрях нелюдськості, поступаючись своїм правом на духовну самостійність і моральне судження організованому суспільству, зіштовхуючись на кожному кроці з перешкодами на шляху впровадження щирих уявлень про культуру - плететься сучасна людина сумовитою дорогою в сумовитий час. Філософія не мала жодного уявлення про небезпеку, п якій перебувала людина, і не започаткувала жодної спроби допомогти їй. Вона навіть не спонукала її задуматися над тим, що з нею відбувається.

Страшна правда, що полягає в тому, що в міру історичного розпитку суспільства й прогресу його економічного життя можливості процвітання культури не розширюються, а звужуються, залишилася неусвідомленою.