Становлення переднауки в стародавніх цивілізаціях

В історії науки можна виділити такі періоди, як архаїчний (становлен­ня переднауки в стародавніх цивілізаціях), античний, середньовічний і но­воєвропейський. В останньому виділяють ще класичний, некласичний та постнекласичний етапи.

Архаїчний період характеризується накопиченням знань у Стародав­ньому Єгипті, Месопотамії, Індії та Китаї до VI ст. до н. є. Історики науки розглядають цей період як підготовчий етап становлення власне наукового знання і тому називають переднаукою. Розглянемо його особливості.

Розливи річок, необхідність кількісного оцінювання затоплених площ землі стимулювали розвиток геометрії. Активна торгівля, реміснича та буді­вельна діяльність зумовлювали розроблення засобів обчислення і розрахун­ку; морська справа, здійснення культів стимулювали розроблення астроло­гічних та інших знань. Таким чином, східна цивілізація володіла знаннями, які накопичувались, зберігались, передавались від покоління, до покоління, що дозволяло їм оптимально організовувати свою діяльність. Але факт іс­нування якогось знання сам по собі не констатує науку. Науку визначає ці­леспрямована діяльність на вироблення нового знання.

Знання вироблялися шляхом індуктивних узагальнень безпосередньо­го практичного досвіду і функціонували в суспільстві згідно з принципом спадкового професіоналізму (передавання знань усередині сім'ї, цеху, кас­ти). Процеси зміни знань проходили на Стародавньому Сході стихійно; була відсутня критично-рефлексійна діяльність; знання функціонувало на пасив­ній бездоказовій основі, нав'язувалося зовні як здобуте сакральне знання; знання функціонувало як набір готових рецептів діяльності, що було наслід­ком його тісного зв'язку з практико-технологічною діяльністю; була відсутня установка до критичного оновлення здобутого знання. Так, астрономія у Вавилоні виступала в якості прикладного мистецтва, яке обслуговувало по­треби жертвопринесень.

Давньосхідна наука не була в повному розумінні слова раціональною. Перевага надавалась не раціональній аргументації, логічному доведенню, а авторитету. Носіями знань головним чином були жерці, які встановили за­гальний контроль над суспільством. Відсутність демократії, монополія жер­ців на знання визначили на Стародавньому Сході нераціональний, догмати­чний характер науки, що, по суті, перетворило її в політичне, сакральне знання, священнодійство.

Вузько практичний характер давньосхідної науки перешкоджав сис­тематизації знань. Математики Єгипту і Вавилона могли розв'язувати впра­ви на рівняння першого та другого ступеня, об'єму паралелепіпеда, знали формулу об'єму циліндра, конуса, піраміди та ін. Але ніяких доведень, об­ґрунтовуючих використання того чи іншого засобу у вавилонських текстах, ми не знаходимо. Увага давньосхідних учених концентрувалась на частко­вій практичній задачі і не доходила до теоретичного дослідження предмета в загальному вигляді та його обґрунтування.

Отже, історичний тип пізнавальної діяльності (і знання) на Стародав­ньому Сході відповідає донауковій стадії розвитку і його можна кваліфіку­вати як переднауковий.

Антична наука

Саме культура античної Греції в період свого розквіту (VІ-ІV ст. до н. є.) породила науку. Демократизація суспільно-політичного життя Старо­давньої Греції сприяла формуванню апарату логічного раціонального об­ґрунтування, який став універсальним засобом виробництва знання в ціло­му. Кожен грек мав право на особисту думку. У грецькому суспільстві скла­лась така інтелектуальна атмосфера, в якій кожне твердження потребувало обґрунтування і могло викликати заперечення та критичне зауваження.

Рабовласницький характер грецького суспільства визначив другу рису античної науки. Повсякденне використання рабської праці, звільнення гро­мадян від матеріального виробництва сформувало в суспільній свідомості зневажливе ставлення греків до практичної діяльності, що привело до абст-рактно-споглядально-художнього ставлення до дійсності. Вони відокрем­лювали фізичну трудову діяльність, результатом якої було виробництво ма­теріальних предметів, від духовної, плодами якої були інтелектуальні пред­мети. Останньому виду діяльності греки надавали безумовну перевагу.

Споглядальна установка давніх греків відіграла дуже важливу роль у формуванні античної науки. Вона стала обов'язковою умовою появи ідеа­лізації як початкової форми теоретичної діяльності. В межах матеріально-виробничої діяльності можлива лише операція абстрагування, узагальнення принципів знаряддєво-трудової діяльності. Греки змогли відсторонитися від матеріально-практичного ставлення до дійсності і перейти на позиції спо­глядання, що дало можливість творити ідеальні об'єкти, які не існують в ре­альності, не можуть бути втілені в практичній діяльності.

Засновником античної науки вважається Фалес, який першим почав доводити геометричні теореми, що, по суті, являло собою здійснення опера­ції з ідеальними об'єктами. В Єгипті геометри були практиками, які прово­дили свої дослідження виключно для розв'язання практичних задач. Греки перетворили геометрію в логіко-теоретичну систему знання. Парменід і Зенон зробили важливий подальший крок у розробленні теорії доведення. Пі­зніше Аристотель у своїх працях із логіки здійснив глобальний синтез при­йомів логічного доведення.

Але споглядальне ставлення греків до дійсності мало і негативні нас­лідки. Для них істинне знання повинно було бути загальним доведенням, не пов'язаним із матеріально-речовою дійсністю, - ці знання були самодостат­ні, не потребували фактуальної перевірки. Греки не намагалися співвідноси­ти їх з матеріальною дійсністю. Головним методом пізнання в античній на­уці був метод споглядання. Вони не користувались експериментальним ме­тодом як штучним засобом дії на об'єкт із метою уточнити зміст прийнятих ідеальних, теоретичних моделей об'єктів.

Отже, дві умови сприяли виникненню античної науки: це формування абстрактної, теоретичної діяльності з ідеальними об'єктами і становлення апарату їх обґрунтування, логічного доведення. Ці обставини відіграють важливу роль у подальшому розвиткові науки.