РІД у логіці — дивись Вид і рід у логіці. 7 страница
СОФІСТИКА —
1) форма ведення дискусії, полеміки в такий спосіб, щоб переконати опонента, примусити його визнати певні твердження, в цьому ("позитивному") смислі практично збігається з поняттям еристики;
2) філософська течія (школа) в Стародавній Греції, створена софістами —першими платними вчителями філософії, риторики та еристики, що досягли значних успіхів у полеміці та розробили різні прийоми еристики;
3) у традиційно-негативному смислі, що також встановився вже в античній філософії — спосіб міркування, доказу, який спирається на навмисне порушення законів і правил формальної логіки, використовує хибні доводи та аргументи, застосовує, зокрема, софізми. В сучасному розумінні софістика — особливий тип мислення, спосіб міркування та аргументації, налаштований на те, щоб переконати певного суб'єкта в істинності деяких тверджень (концепцій, теорій), примусити його прийняти ці твердження, не обмежуючи себе дотриманням вимог коректності раціонального обґрунтування та дискурсу, застосовуючи будь-які логічні, семантичні та риторичні прийоми (наприклад, умовиводи типу софізмів). Ясперс, аналізуючи "духовну ситуацію" XX століття, розглядав "сучасну софістику" як вираз неадекватного стану суспільної свідомості (духу) в кризових умовах так званого "масового порядку" (індустріального суспільства). Філософським і методологічним підґрунтям сучасної софістики є прагматизм, релятивізм, конвенціоналізм, псевдодіалектика, інтелектуальний та моральний волюнтаризм. Суперечності, антиномії, кризові явища сучасного суспільства породжують особливі форми суспільного лицемірства, коли "дух перетворюється на софістику" (Ясперс), стає засобом приховування істини, породжує і використовує "мову маскування", що покликана шляхом створення ідеологічних, соціальних та політичних міфів слугувати могутнім структурам "масового порядку". (В. Свириденко)
СОХАНЬ Лідія Василівна (1924, село Мальчиха Новосибірської області, Росія) — український соціолог, філософ, соціальний психолог. Закінчила історичний факультет Новосибірського педагогічного інституту (1946), в 1950 році — аспірантуру інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Доктор філософських наук (1969). З 1961 року працювала в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, у 1965 — 1990 роках — завідуюча відділом цього інституту. Від 1990 року — в інституті соціології НАНУ. Сохань — засновник Київської школи соціальних психологів; у центрі її уваги як дослідника — проблема становлення психології індивідуального життя особистості як самостійної галузі психології. Зацікавлення Сохань охоплюють також філософське осмислення проблем сучасної цивілізації, причетності до їх з'ясування окремої людини. Автор понад 100 наукових праць.
Основні твори: "Спосіб життя" (1980); "Стиль життя особистості" (1982); "Життя як творчість" (1985); "Психологія життєвого успіху" (1995); "Талісман душі. Роздуми про таїну душі та перипетії людського життя" (1996); "Мистецтво життєтворчості особистості" (1997); "Життєві кризи особистості" (1998); "Час нового світу і людина. Глобальні ризики цивілізації та пошуки шляху", у співавторстві (2001).
СОЦИНІАНСТВО (антитринітаризм, аріанство, "брати польські") — один із найрадикальніших напрямів загальноєвропейського реформаційного руху другої половини XVI — першої половини XVII століття. Назву одержав від імені його засновників та ідеологів — Фауста і Лелія Социнів. Мав антифеодальний та антицерковний характер. Социніани боролися проти інституцій та вчень пануючої католицької церкви під гаслом захисту істинної віри та відродження засад релігійного життя ранньохристиянських громад. Визнаючи єдиним джерелом віри Одкровення, викладене у Священному Писанні, яке вважали доступним для розуму кожного віруючого, социніанство відкидало значення церковних переказів, таїнств, обрядів і церемоній, священних реліквій, ікон, кліру і духівництва у справах спасіння і заперечувало необхідність посередництва священнослужителів у спілкуванні людини з Богом. Социніани були антитринітаріями, тобто заперечували догмат про Трійцю, вважали Христа не Богом, а людиною, який був взірцем моральності і терпимості, вказав шлях для спасіння та набув божественних властивостей після Воскресіння. Социніани не визнавали існування первородного гріха, а тому й потребу викуплення, заперечували кальвіністське вчення про напередвизначення. Социніанський рух та його ідеологія здобули найбільшого поширення в Польщі. Видатними представниками социніанства були Симон Будний, Чезовиць, Вишоватий. Але після вигнання їх у 40-х роках XVII століття з Польщі вони розсіялися по всій Європі, значна частина їх перебазувалась в Україну. Це трапилося і з їх знаменитою Раківською академією, що знайшла притулок на Волині у Киселині, який належав до маєтностей родини українських магнатів Чапличів-Шпановських. Викладання в цій академії здійснювалося на високому рівні, особливо в галузі математики, астрономії, філософії, етики, права. Видатними її професорами були Штегман, Крель, Руар та інші, які справили суттєвий вплив на розвиток освітньої справи в Україні. У Раківській академії навчалися Немирич, його брати та численні представники роду Чапличів. Майже всі вони продовжували освіту в західноєвропейських університетах — Падуї, Болоньї, Парижа, Оксфорда, Амстердама, Альтдорфа, Гамбурга та інших. Ідеї социніан були відомі багатьом видатним тогочасним вченим, зокрема Толанду, Локку, в бібліотеках яких були книги польських антитринітаріїв. Викладені в них вчення знаходилися на порубіжжі ідей Реформації та Просвітництва і сприяли переходу до нового типу світогляду. Секуляризуючи духовне життя суспільства, звільняючи людський розум від тиску і диктату церкви, социніанство розширювало простір для вільної інтелектуальної діяльності і наукової творчості кожної людської особистості. (В. Нічик)
СОЦІАЛІЗМ—
1) Тенденція суспільного розвитку (соціалізації) як невпинного процесу поширення на загал суспільства прав, можливостей і привілеїв, які раніше були у монопольному володінні певних верств, груп, класів; у загальному сенсі виражає усуспільнення, егалітаризацію, прагнення до рівності, що виявлялося на різних етапах історії та за різних форм політичного устрою і режиму. Втім, намагання абсолютизувати тенденції соціалізації, створити на їх основі соціальний проект докорінної перебудови суспільства та його реалізувати виявилися хибними; соціалізація є комплементарною по відношенню до інших, не менш вагомих тенденцій (індивідуалізація, лібералізація, корпоратизація, монополізація та інші), які стимулюють розвиток, винаходять і поширюють нові цивілізаційні здобутки, активізують (мотивують) найбільш здібних та енергійних членів суспільства, хоча в той же час підсилюють прояви нерівності та несправедливості тощо.
2) Впливова ідейно-політична течія сучасності, що репрезентована низкою версій — від респектабельної соціал-демократії до жорстко-тоталітарних різновидів ідеології. Соціалізм як ідея тривалий час існував у вигляді певної соціально-філософської традиції утопічного ґатунку, характерної для творів Мора, Кампанелли, Фур'є, Сен-Симона, Оуена та інших. Від початку XIX століття соціалізм почав кристалізуватись як невід'ємна складова частина емансипаторської метаідеології розвитку, в рамках якої базисна тріада "великих ідеологій" виконувала низку специфічно розбіжних, але необхідних функцій, а саме: лібералізм забезпечував динаміку, інноваційний пошук, рух до змін; консерватизм надавав інституціональної усталеності ліберальному пошуку, зберігав ціннісну спадкоємність і культурну самобутність суспільства; соціалізм забезпечував репрезентацію інтересів більшості населення країн, які переживали стрімкі зміни і багатомірну перебудову всього суспільного організму. У цьому сенсі соціалізм уособлює ідеологічну "чутливість" до становища й інтересів трудящого населення, звичайних пересічних громадян, які піклуються про належні умови існування. Функціонально соціалізм виступає формою критики умов і якості соціального розвитку з точки зору інтересів більшості. У XIX столітті соціалізм як ідейно-політична течія набув виразного модернізаційного спрямування, породженого індустріалізмом. У 30-40-х роках виникає марксизм як теоретично оформлена версія соціалізму на індустріальній стадії суспільства. З середини XIX століття починає розвиватися народницький соціалізм (однією з наріжних ідей народницької доктрини було запобігти розвиткові капіталізму із притаманними йому ризиками і негараздами), різні течії анархістського соціалізму тощо. В ідейному русі з того часу співіснували й боролися поміж собою різні форми революційного соціалізму та соціалізму реформістського (або реформаторського). Поступово (особливо з колапсом соціалістичної системи) роль і вплив революціонаризму у соціалістичному русі зводиться нанівець. До впливових течій соціалістичної орієнтації у сучасному світі належать: деякі форми соціал-демократії, різновиди демократичного соціалізму, ліберального соціалізму, християнського соціалізму, неомарксизму та інші.
3) Форма соціального порядку (устрою) в державі, коли принципи соціалізму (суспільна власність, відсутність експлуатації, загальність праці, соціальні гарантії тощо) декларуються як основоположні принципи існування і функціювання соціуму. Досвід "реального" соціалізму у XX столітті неоднозначний і суперечливий. З одного боку, соціалізм продемонстрував певні мобілізаційні можливості за умов, коли існувала потреба здійснити "стрибок" індустріалізації, ліквідації неписьменності та іншого. У рамках цих процесів соціалізм відігравав роль своєрідної інструментальної ідеології, маніпулятивного гасла, що маскувало реальну сутність — тотальне одержавлення суспільства задля здійснення як модернізаційних, так і стабілізаційних заходів. Історичний досвід свідчить про те, що спроби створити суспільство на "засадах справедливості", згідно із заздалегідь розробленим проектом, не життєздатні. Зорієнтоване на розподіл і перерозподіл, споживацтво та утриманство, суспільство соціалізму не в змозі запобігти занепаду виробництва, застою і дефіциту. Намагання централізовано ("зверху") подолати нерівність і несправедливість призводять до того, що нерівність відроджується у ще більш кричущих формах, а несправедливість набуває потворних форм.
4) Термін "соціалізм" стосується також соціально-політичних рухів діяльності політичних партій та організацій, які взяли на озброєння різні версії соціалістичної ідеології і намагаються здобути владу (або впливати на неї) з метою реалізації своїх принципів та інтересів. (В. Заблоцький)
СОЦІАЛЬНА ПРАГМАТИКА — дослідження особливостей семіотичних значень (у комунікативній ситуації) з урахуванням соціальних детермінант (ролей, норм, статусів комунікантів, їх інтерпретаційної діяльності як представників певного суспільства). Дисциплінами, пов'язаними з соціальною прагматикою, є лінгвістична прагматика, соціосеміотика, соціолінгвістика, психолінгвістика (дивись Семіотика, Прагматика,Соціально-прагматичний аналіз, Соціальний дискурс, Прагматика соціального дискурсу).
СОЦІАЛЬНА ПРАГМАТИКА ДИСКУРСУ — дослідження дискурсу засобами соціальної прагматики. Завданням соціальної прагматики дискурсу є дослідження впливу соціальних моментів ситуації на зміст дискурсивного висловлювання при вживанні тих чи інших мовних засобів. Соціопрагматичний аспект аналізу дискурсу містить наступні компоненти: соціопрагматичну настанову (цілі комунікантів, їхні бажання, інтереси); соціопрагматичну схему комунікативної ситуації (соціальні риси, статуси, позиції), специфіку комунікативної ситуації (нормальність, девіантність).
СОЦІАЛЬНЕ ОСВОЄННЯ — категорія людського світовідношення, що відображає аспект універсальної соціальної взаємодії людини і світу, перехід індивідуального в соціальне (і навпаки), трансформацію людськими індивідами свого життєвого досвіду в особисті якості, світоглядні орієнтації, здібності, вміння. Взаємодіючи із суспільством, суб'єкт життєдіяльності постійно освоює певні фрагменти соціальної реальності і в такий спосіб, по-перше, "входить" у цю реальність, пристосовується до неї, стає її компонентом і, по-друге, робить її своєю, тобто включає у сферу власної життєдіяльності. Соціальне освоєння — складний, багатогранний і суперечливий процес людської життєдіяльності, який, з одного боку, залежить від потенціалу соціального статусу її суб'єкта, а з другого — являє собою цілеспрямований вольовий процес діяльності соціальних суб'єктів, які перетворюють власне світовідношення із даності в проблему та вирішення останньої. Процес та результат соціального освоєння впливає на соціальне становище, громадянську позицію та психологічний стан особи. Зокрема, наявність у індивідів комплексу неповноцінності, девіантної поведінки свідчить про спотворений характер соціального освоєння. На соціально-філософському рівні розрізняють три загальних типи соціального освоєння: духовне, практичне і духовно-практичне. Соціальне освоєння підлягає також диференціації на підставі приналежності освоєного фрагмента соціальної дійсності відповідному суб'єктові та характеру маніпулювання ним, тобто соціальне освоєння може виступати як присвоєння, привласнення.
(В. Коцюбинський)
СОЦІАЛЬНИЙ ДИСКУРС — процес творення тексту учасниками соціальної дійсності з метою обґрунтування соціального порядку, тобто обґрунтування соціальних норм, цінностей, дій (наприклад, обговорення закону і затвердження його парламентом). Соціальний дискурс — це процес формування консенсусу, соціальної злагоди, легітимізації соціальних явищ; він є невід'ємною частиною соціуму, затверджуючи соціум як соціум. У комунікативній філософії дискурс розглядається як демократичний засіб конструювання соціуму і пов'язується з ідеалом вільної комунікації рівних учасників, для яких категоричний імператив Канта модифікується таким чином: "Поводь себе так, як би ти жив в ідеальному комунікативному суспільстві". Лінгвістичний аналіз дискурсу орієнтований на вивчення зв'язків ситуаційного мікроконтексту усної взаємодії з макроконтекстом соціальних, політичних і культурних структур, що доповнює дослідження таких суспільних явищ, як формування консенсусу і конфронтації у соціальних групах, формування відношень влади, панування, нерівності, стратегії політичного прийняття рішення суб'єктами та установами. З точки зору логіки, соціальний дискурс є найбільш складним варіантом процесу аргументації (діалог, диспут, дискусія, дебати, полеміка, спір), а логічний аналіз соціального дискурсу — це здебільшого розробка стратегій досягнення консенсусу в умовах "дисенсусу" при різних уявленнях про соціум і засоби його поліпшення. Логік досліджує раціональні процедури легітимізації на шляху до консенсусу, відхилень від цього шляху, структуру дисенсусу, конфліктогенність та конфліктність дискурсної ситуації. Соціальний дискурс має два аспекти: асерторичний (обґрунтування істинності тверджень — дедуктивний перехід з оцінкою "істинно") та імперативний (обґрунтування правильності дій, норм — перехід з оцінкою "легітимно", або "справедливо", "законно" та інше). Наприклад, у такому соціальному дискурсі, як судовий процес, обґрунтовується істинність обвинувачення, тези про скоєння злочину певною особою (асерторично), а також необхідність, справедливість певної кари у зв'язку з цим злочином (імперативно); результат цього соціального дискурсу (судове рішення) є обґрунтованим імперативно положенням про те, що треба робити зі злочинцем. Соціальний дискурс досліджується логічними засобами з використанням принципів епістемічної логіки, логіки відношень, норм, дій, логіки питань і відповідей для моделювання раціональних схем обґрунтування, конституювання, легітимізації найважливіших аспектів соціального порядку. У соціально-дискурсному ракурсі аналізуються як модальності соціальні оцінки "легітимно", "справедливо" з побудовою логічних моделей процедур дискурсної легітимізації як семантичних схем симетризації та компенсації. Моделюються особливості конфліктного дискурсу, коли значно ускладнюється легітимізація соціореальності.
СОЦІАЛЬНИЙ ІНТЕЛЕКТ— громадянська чеснота та надбання, цивілізаційна цінність, індивідуальна і корпоративна риса. Соціальний інтелект характеризує рівень розуміння людиною суспільства, шанобливе ставлення до нього (соціальний етос, етос обов'язку), обізнаність у його справах, готовність зі знанням справи долучитися до громадянського життя (громадянськість, громадянська компетентність), довіру до людей і готовність співпрацювати з ними (доброчинність, солідарність, соціальний капітал). Соціальний інтелект — не тільки субстрат певних уявлень та установок, світоглядних орієнтацій та ідеологічних вподобань, а й певний щабель особистісної розвиненості, наявність особистісних взірців, що орієнтують на вияв інтересу до соціального життя, поцінування людської спільноти та приязне до неї ставлення. Протилежністю соціального інтелекту є різноманітні форми соціопатії і соціального паразитизму. (В. Заблоцький)
СОЦІАЛЬНІ ВЕРСТВИ — різновид одиниць поділу суспільства на основі однієї чи кількох природних або суспільних відмінностей (етнічних, демографічних, економічних, соціальних, політичних, правових, психологічних, релігійних тощо). В період конституювання теорії соціальних верств (страт) соціальне розшарування пояснювалося відмінностями біологічних ознак, психології, свідомості, ідей, мотивів, стимулів, цілей, духовної культури, освіти та способу життя (Конт, Спенсер, Л. Уорд та інші). Етапними є розробки М. Вебера, який, високо оцінюючи підхід Маркса до соціальної структури, водночас наголошував, що класовий підхід недостатньо враховує її складність, і виділяв, крім класів, статуси й статусні групи, відмінні за престижем, та партії, пов'язані з розподілом влади. В досить поширеній функціоналістській концепції (Дюркгейм, Парсонс, Шилз, Девіс, Мур) існування ієрархії соціальних верств пояснюється поділом праці, соціальною та функціональною диференціацією, а також погрупуванням, заснованим на панівній для суспільства системі цінностей та культурних стандартів і спрямованим на ранжування розмаїття різновидів діяльності, потребуючих різних здібностей та зусиль і по-різному винагороджуваних. Більшість сучасних фахівців згодні в тому, що формування та існування системи соціальних верств — багатомірний процес, зумовлений дією сукупності чинників: зайнятості, прибутку, професії, кваліфікації, району мешкання, типу одягу та житла тощо. Одним із своєрідних узагальнень цього процесу є його відома геометрична модель, за якою соціальний простір постає як такий, що складається з ряду осей, утворених різноманітними вимірюваними ознаками (професія, прибуток, житло, освіта тощо), вздовж яких пересувається індивід чи група. Подальше дослідження системи соціальних верств в сучасних суспільствах і перспектив її зміни за тих чи тих конкретних умов вимагає розробки не тільки чіткіших критеріїв виміру соціальної належності індивіда до того чи того класу, соціальні верстви чи групи, піднесення точності відповідної техніки і методики, а й забезпечення надійної теоретико-методологічної основи. Адже за умов поступового переходу до постіндустріального суспільства, коли відбувається розмивання чинників і ознак поділу на класи, а в перспективі — самих класів, зростає відповідно своєрідність і значущість системи соціальних верств, її подальшого вивчення і виваженого регулювання. (І. Бойченко)
СОЦІАЛЬНО-ПРАГМАТИЧНИЙ АНАЛІЗ — метод реконструювання змісту висловлювання, виходячи з принципів соціальної прагматики. Передбачається, що цей зміст синтезується із загального змісту висловлювання і змісту семіотичної ситуації, детермінованої соціальними характеристиками. Особливу роль соціально-прагматичний аналіз відіграє при аналізі процесів метафороутворення. Соціальна метафора формується шляхом інтеграції соціокомунікативного змісту. Принципи соціально-прагматичного аналізу необхідно враховувати при розробці методик соціологічних досліджень, при створенні політичної реклами.
(О. Боровицька)
СОЦІОБІОЛОГІЯ — напрям наукового дослідження, який, спираючись на інтеграцію даних генетики, еволюційної теорії, екології та етології з гуманітарним знанням, відстоює повну детермінованість соціальної поведінки біологічними законами. Її представники (Уілсон, Ламзден, Фридмен, Р'юз та інші) роблять спробу дослідити біологічні засади усіх форм соціальної поведінки, осмислити в руслі єдиної концепції проблеми природи людини та шляхи подальшого розвитку культури, етики, свободи волі, створити синтетичну науку, "новий синтез", яка була б здатна охопити усі виявлення людської життєдіяльності. Попри всю дискусійність розробок, здійснених у цій галузі, несприйняття крайнощів "генетичного детермінізму", інтерес до її ідей з боку широких верств громадськості постійно зростає. Передусім це знаходить пояснення в тому, що в цій галузі наукових досліджень робиться цікава спроба синтетичного осмислення феномена людини, дослідження генези та розвитку соціальних форм поведінки (аргументація положення, що поведінкові структури є в такій самомірі продуктами еволюційного процесу, як і морфологічні), переконливе обґрунтування необхідності збереження життя на Землі у всьому багатоманітті його форм та виявів, пошук ефективних шляхів збереження людського роду за умов сучасної екологічної кризи. Соціобіологія є одним із актуальних напрямів сучасного наукового дослідження, де так чи інакше відбувається реалізація нагальної загальнонаукової потреби в інтеграції біології з системою гуманітарного знання. (М. Кисельов)
СОЦІОЛОГІЯ ЗНАННЯ — соціально-філософська концепція (дисципліна), що досліджує співвідношення знання і суспільства, соціальну зумовленість знання. З різних інтерпретацій понять "знання", "суспільство" і "відношення" філософськими течіями виникають різні варіанти соціології знання. Так, суспільство тлумачать як історичні епохи, класи, покоління, соціальні фактори, соціальне буття, соціальні структури, а знання — як знання взагалі, наукове знання, ідеологію, світогляд, категорії, цінності, ідеї. По-різному інтерпретується і відношення знання та суспільства — як жорстка чи послаблена детермінація, функціональний зв'язок, гармонія стилів, зв'язок частини і цілого та інше. Основні проблеми соціології знання: дослідження характеру відношень між знанням і соціальним буттям, соціальними структурами і категоріями мислення; ролі цінностей у пізнанні, співвідношення знання і його соціальних носіїв, істинності і соціальної зумовленості знання та інше. Соціологія знання виникла в 30-х роках XX століття. Її засновники — Маннгейм ("Проблема соціології знання" 1925; "Ідеологія та утопія", 1929) і Шелер ("Форми знання і суспільство", 1926). Її джерела — марксистське вчення про базис і надбудову, клас та ідеологію, дослідження Дюркгейма соціальної зумовленості категорій первісного мислення. Маннгейм і Шелер дещо конкретизували проблематику соціальної зумовленості знання, перевели її з ідеологічної в більш наукову площину. В 50-х роках XX століття виникає кантіанський варіант соціології знання (Шелтинг, Штарк), що розвинув ідеї Вебера про зумовленість наукового знання цінностями. В цей же час формується "критична теорія" Франкфуртської школи, яка на запереченні концепції Маннгейма розбудовує свій варіант соціальної зумовленості знання, в якому поєднує неогегельянство і марксизм (Лукач). У 70-х роках XX століття формується феноменологічний підхід до соціології знання (Шюц, Бергер, Лукман), що зосереджується на дослідженні конституювання соціальної реальності (сфери соціальних смислів) різними соціальними групами. До проблематики соціології знання близька також історична школа філософи науки (Кун, Феєрабенд), яка розглядає розвиток науки в соціальному контексті. Інтенція соціології знання — розвінчання автономності знання (істини, розуму), утвердження залежності його від позагносеологічних чинників. У цьому плані вона — одне з джерел філософії постмодерну. Соціологія знання не є суто соціологічною дисципліною. Спроби надати їй емпіричної інтерпретації не мали значних успіхів. Останнім часом спостерігається спад інтересу до її проблем. (Є. Причепій)
СОЦІОЛОГІЯ ПІЗНАННЯ— напрям теоретичних та емпіричних досліджень, що розглядає проблеми, пов'язані з соціально-історичною зумовленістю знання, пізнання і свідомості, а також соціальні аспекти виробництва, поширення й використання різних типів знання як у суспільстві в цілому, так і на рівні суспільних класів, соціальних груп, організацій. Основні проблеми соціології пізнання — соціальна та історична природа пізнання, обумовленість свідомості та методологія їхнього дослідження.
СОЦІОЛОГІЯ РЕЛІГІЇ — складова частина релігієзнавства, специфічна галузь соціологічного знання. Предметне поле соціології релігії охоплює сукупність проблем, базовими серед яких є релігія, суспільство, людина в їх взаємозв'язку і взаємообумовленості. Має два рівні осмислення проблем: загальносоціологічний та емпіричний. Загальносоціологічний рівень соціології релігії — теоретичне осмислення проблем природи релігії, її соціальної сутності, детермінованості, генезису, структури релігійного комплексу, взаємодії її елементів; експлікації релігії як суспільно-функціонуючого феномена через рефлексію її функцій, ролі, місця в суспільній системі, зокрема взаємозв'язку релігії і структурних компонентів соціуму; дослідження форм інституалізації, типів релігійних організацій, їхньої функціональності й ролі, релігійної діяльності й відносин, у тому числі міжконфесійних, внутрішньоцерковних. Емпіричний рівень соціології релігії — осмислення проблем релігії методом конкретно-соціологічних досліджень через систему операційно інтерпретованих понять та емпіричних узагальнень як на мікрорівні (віруючі, релігійні групи), так і на макрорівні (суспільство, певні географічні регіони, конфесії та інше). Соціологія релігії має свою систему категорій і понять, спеціальну методику теоретичних і конкретно-соціологічних досліджень. Вона тісно пов'язана з іншими галузями релігієзнавства: філософією, історією, психологією, феноменологією релігії, з іншими галузями соціології, права. Перші спроби соціологічної рефлексії релігії в контексті її взаємозв'язку з соціумом мали місце ще в епоху Відродження. Соціологія релігії генетично пов'язана з розвитком соціальної філософії, загальної соціології, з різними філософськими течіями, зокрема з традицією Гегеля, Шляєрмахера, французьких енциклопедистів. Як галузь релігієзнавства соціологія релігії конституювалась наприкінці XIX — на початку XX століття. Її засновниками вважають Вебера і Дюркгейма. Як і раніше, в соціології релігії існують різні напрями (академічний, конфесійно- орієнтований), школи, розмаїття методологічних підходів щодо експлікації релігії як суспільного феномена. (М. Бабій)
СПЕКУЛЯТИВНЕ(від латинського speculor — спостерігаю, споглядаю) —умоглядне поєднання мислення і споглядання. Об'єкти свідомості людини даються у спогляданні. Оскільки існують об'єкти чуттєві і надчуттєві, то і споглядання має дві відповідні форми. З одного боку, це — чуттєве споглядання, яке доводить до свідомості чуттєвий світ. З другого —сприйняття свідомістю об'єктів абстрактних, загальних, що становлять зміст понять, категорій, ідей, потребує іншої форми споглядання, яка розроблялася в історії думки у вигляді інтелектуального споглядання, інтуїції. Багато філософів Античності, Середньовіччя і Нового часу таким чином намагалися визначити специфіку філософського знання, відрізняти його від буденного чи спеціально наукового знання. Для Канта спекулятивне — це пізнання чистим розумом або мисленням без допомоги відчуттів. Вся діалектика Канта, його вчення про паралогізми, антиномії та ідеал чистого розуму є критикою такого знання. Пізнання одним розумом він вважає неможливим, але й не заперечує синтетичної функції розуму, якщо вона обмежується досвідом. Теоретичною підставою погляду Канта була думка, що мислення і споглядання абсолютно несумісні, що не може бути інтелектуального споглядання, а може бути лише чуттєве. Для Канта поняття, категорії мислення — це пусті форми, зміст, який і є предметом споглядання, —поставляють чуття. На відміну від Канта, у Фіхте і Шеллінга інтелектуальне споглядання є основним способом осягнення філософських об'єктів. Гегель по-іншому тлумачив спекулятивне, ніж Кант: воно — один із видів мислення: на відміну від розсудкового (розмежовує визначеності і протилежності) і негативно-діалектичного (здійснює іманентний перехід визначеностей у свою протилежність), спекулятивне, або позитивно-розумне, осягає єдність визначень у їх протилежності. На відміну від релятивізму — негативної діалектики, Гегель вважав, що діалектика приводить до певного результату, оскільки поняття мають позитивний зміст, а отже, і заперечення їх — не просте відкидання, а інше позитивне поняття. В цьому докорінна відмінність від Канта: поняття у Гегеля не пусті форми мислення, а змістовні. Отже, мислення повинно бути поєднане з абстрактним спогляданням, щоб суб'єкт сприйняв зміст поняття. Але таке інтелектуальне споглядання Гегель категорично заперечує. Спекулятивне є атрибутом чистого мислення, тоді як воно — поєднання мислення з загальним спогляданням. Без споглядання об'єкт мислення не може бути даний свідомості суб'єкта і пізнаний. Саме поняття умоглядного спекулятивного двоїсте, як видно із структури слова. Іноді Гегель ототожнював чисте споглядання і чисте мислення, але при цьому перше зникало, втрачало специфіку. В післягегелевській філософії існування спекулятивного заперечувалося — у Фоєрбаха, Конта, в марксизмі. Підстав для такого заперечення кілька. По-перше, спекулятивне доволі часто абсолютизувалося, що згодом надало терміну "спекулятивне" негативного значення, як і однойменній операції в торговій діяльності. Другою підставою була слабка емпірична і методологічна база філософського і спеціально-наукового знання. Внаслідок цього багато понять формувалися з перевагою мислення над чуттєвими даними, поставали згодом як штучні конструкції, далекі від реальної дійсності. Відкидається спекулятивне і тому, що в традиційній філософії воно було способом осягнення таких реальностей, як Бог, світовий розум, платонівські ідеї тощо. (М. Булатов)