РІД у логіці — дивись Вид і рід у логіці. 24 страница
Основні твори: "Екзистенціальна проза В. Підмогильного" (1993); "Козацька держава" (1995); "Г. Сковорода. Твори в двох томах" (переклади) (1994); "Г. Сковорода. Твори" (переклади, коментарі) (1996); "Утопічне державотворче мислення в давній українській літературі" (1996); "Тисяча років української суспільно-політичної думки" (2001); "Слово іпостасне" (2001).
ШЕЛЕР Макс (1874, Мюнхен — 1928) — німецький філософ. Освіту отримав в Ієні. Викладав філософію в Ієні, Мюнхені, Кельні, Франкфурті-на-Майні. Зазнав впливу Брентано і Гуссерля, з одного боку, та Августина Блаженного й Паскаля, з другого. Філософське становлення Шелера охоплює три періоди. Перший, феноменологічний, період тривав до 1920 року; другий (1920-1924) був позначений наверненням до католицизму та релігійної філософії. Третій період (1924-1928) — це осмислення засад метафізики із виразним ухилом до віталізму й пантеїзму. Феноменологічний період творчості Шелера розпочався із заснування ним феноменологічного осередку в Мюнхені, де проводилися активні дискусії з приводу порушених Гуссерлем проблем. Філософські погляди Шелера еволюціонували у бік розробки феноменологічної теорії цінностей та феноменологічної етики. Прагнучи подолати суб'єктивно-релятивістський та формалістський підходи до цінностей, Шелер наголошував на їхній об'єктивній природі; подібно до математичних істин і реальних речей цінності є цілковито незалежними від суб'єкта. У вибудованій ним ієрархії цінностей (природа якої також об'єктивна) вирізняються чотири головних підрозділи цінностей: гедоністичні, вітальні, духовні (естетичні, етичні, епістемологічні) та релігійні. Осягнення їх відбувається не раціональним шляхом, а на підставі інтуїції. "Матеріальний апріоризм" Шелера базувався на безпосередньо-інтуїтивному пізнанні цінностей; за Татаркевичем, позицію Шелера можна окреслити також як "емоціональний апріоризм". Застосовуючи поняття феноменологічної редукції, Шелер тлумачить його суттєво інакше, ніж Гуссерль, тобто не як засіб перетворення філософії в науку, а могутнє життєве поривання, що завершується "проривом" до ціннісно насичених щаблів реальності (у цьому Шелер є попередником фундаментальної онтології Гайдеггера). Філософія релігії Шелера становила значною мірою екстраполяцію своєрідно потрактованого ним феноменологічного методу на царину розмислів про суть божества, святості, релігійного долучення людини до Бога. З позицій розробленої Шелером концепції філософської антропології людина (особистість, персона) становить собою єдність конкретного та есенційного (сутнісного) буття; саме ця єдність (незрідка суперечлива) зумовлює усе різноманіття життєдіяльності людини. На засадах метаантропології Шелер припускав вірогідність долучення людини як особистості до Бога. В останні роки життя Шелер у розумінні Бога схилявся до його ототожнення з тотальним універсумом буття.
Основні твори: "Про феноменологію і теорію симпатії" (1913); "Формалізм в етиці та етика матеріальних цінностей". У 2 томах (1913-1916); "Про вічне в людині" (1921); "Форми знання і суспільство" (1926); "Місце людини в універсумі" (1928).
ШЕЛЛІНГ Фридрих Вільгельм Йозеф (1775, Леонберг — 1854) — німецький філософ, представник класичної німецької філософії. В 1790 році вчився в Тюбінгенському теологічному інституті разом з Гельдерліном і Гегелем. У 1798-1803 роках — професор в Ієні, з 1806 року — в Мюнхені; у 1820-1826 роках — професор Ерлагенського, з 1827 року — Мюнхенського, з 1841 року — Берлінського університетів. В філософії Шеллінга виокремлюють кілька періодів: натурфілософський (від середини 1790-х років), трансцендентальний, або естетичний, ідеалізм (1800 — 1801 років), "філософія тотожності" (до 1804 року), філософія свободи (до 1813 року), "позитивна філософія", або "філософія міфології та одкровення" (до 1854 року). Значний вплив на Шеллінга справив Фіхте. Шеллінг розглядав природу як цілеспрямоване ціле, форму або вияв позасвідомого життя розуму. Розвиток абсолютного розуму відбувається спочатку у вигляді еволюції природного світу від неорганічної природи до органічної, а потім розкривається в історії людського духу. Проблема співвідношення свідомих і позасвідомих форм життя абсолютного розуму — одна з чільних на всіх етапах його творчості. Для аналізу природних процесів Шеллінг використовує діалектичний метод Фіхте, намагаючись виявити паралелізм, що існує між різними рівнями розвитку природи і ступенями розвитку людської свідомості. Природне тіло Шеллінг розглядав як продукт взаємозв'язку протилежно спрямованих сил (наприклад, позитивних і негативних зарядів тощо). Виступав з критикою механіцизму, доводячи, що всі природні форми можуть бути пояснені за допомогою принципу цілеспрямованості. В натурфілософії Шеллінга прослідковується традиція неоплатонізму, особливо у праці "Про світову душу" (1798). "Я" людини, що, за Шеллінгом, є проявом абсолютного розуму, проходить у своєму розвиткові наступні форми діяльності: відчуття, споглядання, уявлення, судження і, нарешті, досягає рівня, де усвідомлює себе самостійним і самодіяльним, тобто стає практичним "Я", або волею. У філософії Шеллінга естетичне постає як гармонійна рівновага свідомої та позасвідомої діяльності, як тотожність природи та свободи, чуттєвих та моральних основ. Отож, філософія мистецтва для Шеллінга — це своєрідний органон філософії та її завершення. В філософії тотожності Шеллінг великої ваги надавав інтелектуальній інтуїції, яка є формою самоспоглядання абсолюту. Як тотожність суб'єктивного і об'єктивного абсолют є точкою "байдужості", ніщо, в якій закладена можливість будь-якого визначення. Реалізація потенцій абсолюту — це і є Всесвіт. Шеллінг порушив питання — як і чому відбувається народження світу із абсолюту, яке виходить за межі філософії тотожності. Він стверджував, що походження світу не можна пояснити раціонально: це — ірраціональний первинний факт, закорінений не в розумі, а у волі із властивою їй свободою. Історія людства — важливий етап цілеспрямованого розвитку абсолюту, метою якого є не тільки поєднання людства із абсолютом, але і єдність самого абсолюту. Цієї мети неможливо досягнути остаточно, її потрібно сприймати як регулятивну ідею.
Основні твори: "Про світову душу" (1798); "Система трансцендентального ідеалізму" (1800); "Філософія мистецтва" (1802-1803); "Філософія і релігія" (1804); "Філософські дослідження про сутність людської свободи" (1809).
ШЕСТОВ Лев (Шварцман Лев Ісакович) (1866, Київ — 1938) — російський філософ, літератор. Навчався у Московському університеті (математичне відділення), потім у Києві (закінчив юридичний факультет Київського університету, 1889). У період 1895-1914 років жив в Австрії, Німеччині, Франції, Швейцарії, з 1914 року — у Москві, з 1918 року — в Києві. Читав курс з історії давньогрецької філософії в Народному університеті (Київ). В 1920 році переїхав до Парижа, викладав у Сорбонні; з 1922 по 1936 рік —професор літератури в Паризькому університеті. Головне спрямування філософських розмислів і досліджень Шестова — критика раціоналізму в філософії на засадах, головно, екзистенціалізму. Зусилля Шестова, як філософа були зосереджені на осмисленні трагічного становища людини у світі, а також початків людського існування взагалі, що є трансісторичними і втілюють довічні проблеми життя. Серед останніх одна з найгостріших —між марнотою буденності та пошуками справжніх життєвих цінностей, між примусом необхідності та особистісною свободою. Початково у своїх смисложиттєвих роздумах Шестов звертався, окрім Святого Письма, до творчості Паскаля, К'єркегора, Ніцше, Достоєвського. У пізній період його погляди щобільше зосереджуються на релігії. Традиційному філософуванню на засадах умоглядних істин він протиставляє істини Старого Завіту.
Основні твори: "Добро у вченні Толстого і Ф.Ніцше: Філософія і проповідь" (1900); "Достоєвський і Ніцше: Філософія трагедії" (1903); "Апофеоз безпідставності: Спроба адогматичного мислення" (1905); "Самоочевидні істини" (1917); "Афіни і Єрусалим" (1936); "К'єркегор і екзистенційна філософія" (1939).
ШЕФТСБЕРІ (Ентоні Ешлі Купер) (1671, Лондон — 1713) — англійський філософ. Був обраний до англійського Парламенту, згодом — член Палати лордів. Філософські погляди сформувалися під значним впливом Локка; з останнім його пов'язували тісні службові стосунки (від 1667 року упродовж багатьох років Локк був секретарем графа Шефтсбері). В історію філософії Шефтсбері увійшов як засновник теорії морального почуття. Згідно з нею, людина спроможна розрізнити добро і зло, правильне і хибне лише завдяки притаманному їй особливому моральному почуттю, що виявляється на кшталт своєрідної почуттєвої реакції — відповіді на те, що відбувається у світі. Відчування чесноти уподібнюється почуттю прекрасного в мистецтві. Краса — це різновид гармонії. Почуття гармонії найвиразніше виявляється у музиці та відчутті пропорційності в архітектурі. Шефтсбері — філософський опонент Гоббса, особливо його тези про "війну усіх проти всіх", заснованій на докорінному егоїзмі людської природи. На противагу Гоббсу, Шефтсбері наголошував на природній схильності людини до милосердя та прагненні обстоювати загальне добро та суспільні інтереси. Звідси випливало, що мораль не потребує якихось надприродних санкцій; згідно з Шефтсбері, ні мораль не залежить від релігії, ані релігія від моралі. Втім, Шефтсбері не був схильний до атеїстичних висновків і вважав Бога втіленням універсального милосердя, доконечним джерелом морального почуття, притаманного людині.
Основні твори: "Про особливості людей, звичаїв, думок, плинність часу". У 3 томах (1711).
ШИМОНОВИЧ Шимон (Симон Симонід) (1558, Львів — 1629) —представник українського і польського Відродження, визначний філолог, поет. Вчився у Краківському університеті (від 1575 року). У польській літературі започаткував новий жанр — українські пісні ("селянки"). Шимонович проводив велику організаційно-педагогічну діяльність, зокрема, брав активну участь у заснуванні Замойської академії, доборі викладачів, фундуванні друкарні тощо. Цей навчальний заклад закінчували більшість перших професорів КМА. Високої думки про Шимоновича був відомий польський поет Папроцький, такі філософи і вчені, як Ліпсій, Дуза,и професор Лейденського університету Скалігер. Його учнями були видатні польські культурні діячі: Урсин, Дрезнер, Собєський, Замойський. Як чільний представник ренесансного гуманізму Шимонович обстоював принципи духовної свободи, утверджував необхідність розвитку світських наук. Ідеалом людини вважав самостійну, творчу, високоморальну особистість; на відміну від середньовічного уявлення про природу як про наслідок божественного творіння, надавав їй самостійної естетичної значущості. У політико-правовій сфері Шимонович виступав за зрівняння у правах зі шляхтою торгово-промислових верств населення (міщан, ремісників, купців), а також селян, яких вважав фундаментом держави. В умовах тогочасної Польщі, що була конституційною монархією з характерним для неї привілейованим становищем шляхти, це був крок у напрямі формування буржуазно-демократичного принципу рівності громадян перед законом.
ШИНКАРУК Володимир Іларіонович (1928, село Гайворон Київської області — 2001) — український філософ, засновник Київської світоглядно-антропологічної школи. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1950). Доктор філософських наук (1964), член-кореспондент НАНУ (1969), академік НАНУ (1978), член-кореспондент АН СРСР (1981), згодом — іноземний член РАН. Від 1951 року — асистент кафедри історії філософії, старший викладач, доцент, згодом — заступник декана історико-філософського факультету, з 1965 року — декан філософського факультету, в 1967-1968 роках — завідуючий кафедрою університету. Від 1968 року —директор інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, член редакційної колегії журналу "Питання філософії", у 1969-1971, 1979-1989 роках та від 1995 року — головний редактор журналу "Філософська думка". Від 1984 року — голова правління товариства "Знання" (Україна), головний редактор двох видань "Філософського словника"(Київ, 1973, 1986) та "Філософсько-енциклопедичного словника" (2002). Заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1982). Перегляд традиційного філософування в руслі гуманізму пов'язаний у Шинкарука із прагненням занурити його в світову та вітчизняну філософську й культурну традицію і тим самим повернутися до втрачених можливостей, відродити духовний багаж, забутий у роки панування схоластичної державної ідеології. У шерезі фундаментальних досліджень, присвячених Канту, Гегелю, лівому гегельянству й подальшим інтерпретаціям діалектики, він розвивав оригінальну філософію людини, що дала поштовх сучасній українській філософській антропології. Шинкарук — визнаний в Україні та поза її межами дослідник співвідношення онтологічного, логіко-гносеологічного та світоглядно-антропологічного змісту філософії. Розглядаючи її як форму духовно-теоретичного самовизначення людини у світі, він сприяв подоланню спрощеності та лінійності тогочасного способу мислення, відродженню мисленевої культури, передусім — через надання філософському змістові марксизму статусу новоєвропейської "філософської автентичності". Активно включившись у 50-х роках у дискусію щодо предмета діалектики, Шинкарук обґрунтовує взаємозалежність онтологічного, гносеологічного та логічного її змісту, заперечує відособлення вчення про буття та про пізнання (полеміка між "онтологістами" й "гносеологами"), а також про природу та суспільство. Завдячуючи виведенню філософських уявлень про буття на рівень осмислення особливостей способу буття людини, а відношення мислення до буття — з більш широкого спектра відношенням людини до світу, філософія постає як передусім феноменологія людського буття. У 1967-1968 роках Шинкарук розробляє масштабну науково-дослідну програму, яка започаткувала антропологічний поворот у вітчизняній філософії (перший абрис її викладено у доповідях з філософії права та про філософський гуманізм і проблему смислу людського буття на Міжнародному гегелівському конгресі (1966) і філософських конгресах у Відні 1967 року й Парижі 1968 року). Така світоглядно-антропологічна переорієнтація знаменувала поновлення філософсько-гуманістичних тенденцій вітчизняної філософської думки (Сковорода, Юркевич та інші), перегукувалася з антропологічними вболіваннями відомих мислеників української діаспори (Кульчицький та інші). Націленість на вивчення розмаїття способів людського самовизначення у структурі буття, особливостей світоглядної передумовності змісту і функцій філософського знання, етапів історичної генези світоглядної свідомості, її категорійної структури та співвідношення з іншими формами категоризації задавала новий ракурс осмислення категорій — не тільки як засобів відображення та пізнання, а й форм самосвідомості і цілепокладання.Філософське вивчення феномена практичної життєдіяльності у структурі людського світовідношення сполучається із з'ясуванням її пов'язаності з формуванням світоглядних універсалах. Смисловим осердям такої переорієнтації філософії стає близький до сучасної феноменології концепт практично-духовного освоєння світу людиною. Досліджуючи єдність сутнісних сил людини — розуму, почуттів і волі, Шинкарук реабілітує принципово важливе для розуміння творчої природи свідомості поняття символічних форм світосприймання. Він вислідковує: ідеально-реальний характер предмета духовних почуттів, якісну своєрідність світоглядної ідеї як ідеалу, пов'язаного з уявленнями про майбуття та способами прилучення до нього, світоглядні форми його сприймання (мрія, віра, надія, любов, святість). Шинкарук ініціював спрямування антропологічно зорієнтованої філософії на осмислення суспільно-культурних явищ, пов'язаних із науково-технічною революцією. Ще у 70-ті роки він обстоював персоналістичну тезу про те, що критерієм ефективності певного типу суспільства є його людиностимулюючі потенції. З'ясування суперечливості людської діяльності виводить філософа на вивчення людинотворчих функцій культури та особливостей останньої як світу національного буття у його взаємодії з вселюдськістю. У загальнометодологічному плані філософський розмисл Шинкарука еволюціонував від "есенційної" діалектики Гегеля — до екзистенційної діалектики К'єркегора, від ідеї "родової всезагальності" до "індивідуальної тотальності".
Основні твори: "Логіка, діалектика і теорія пізнання Гегеля" (1964); "Теорія пізнання, логіка і діалектика І. Канта" (1974); "Єдність діалектики, логіки і теорії пізнання" (1977); "Методологічні засади філософських учень про людину"//Філософська антропологія: екзистенціальні проблеми (2000); "Діалектика і традиційні та нові підходи"//Філософсько-антропологічні студії (2001); "Розум, свобода та долі діалектики" (2001). (В. Табачковський)
ШКЛЯР Леонід Євдокимович (1953, село Хотянівка Київської області) —український філософ, політолог. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка. Кандидат філософських наук, доктор політичних наук. Працював в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ (до 1996 року). Від 1997 року Шкляр — завідуючий сектором та завідуючий відділом в Адміністрації Президента України. Коло наукових інтересів — проблеми цілісності життєдіяльності особи в контексті суспільства, історії та культури, етнофілософії (націології), етнополітики.
Основні твори: "Етнос. Культура. Особа. Філософсько-методологічні аспекти дослідження" (1992); "Нариси з історії українського державотворення", у співавторстві (1995).
ШЛЕГЕЛЬ Фридрих (1772, Ганновер — 1829) — німецький філософ і літератор. Навчався у Геттингені і Ляйпцигу. Його погляди формувалися під впливом Фіхте, Шеллінга, Шіллера, Шляєрмахера. Шлегель — провідний теоретик німецького романтизму. У філософських і літературознавчих статтях 90-х років розглядав давньогрецьку поезію як прообраз справжнього мистецтва, втілення "об'єктивно-прекрасного", на відміну від мистецтва Нового часу, в якому панує манірність, плутанина жанрів, постійне прагнення до нового, дражливого і надзвичайного. В кінці 90-х років Шлегель, формуючи основні проблеми, ідеї й поняття ієнського кола романтиків, навпаки, "сучасне" романтичне мистецтво протиставляє античному і класичному. Взірцями класики вважав Данте, Шекспіра, Сервантеса й Гете. Розробив одне з наріжних понять романтизму — поняття іронії, яке є в нього водночас онтологічним і суб'єктним принципом. На ґрунті онтології іронія постає як породження й водночас подолання окремих, конечних сутностей, речей, ідей і смислів, що спонукає творця до самопіднесення над обмеженістю свого "Я". Іронія як принцип життєдіяльності суб'єкта вторинна щодо "іронічної природи" світу; виявляється у кількох формах — як пізнавальний, етичний і естетичний принцип, як принцип поведінки і, нарешті, як сваволя. Як пізнавальний принцип іронія, за Шлегелем, є нескінченною низкою взаємодій "Я" і "не Я" в процесі асимптотичного наближення до істини. Автентичне пізнання, за Шлегелем, — це своєрідне "вбирання" пізнаваної речі в себе, спосіб оприявнення любові. Розглядаючи любов як сутність життя, Шлегель вважав увесь універсум грою визначеного й невизначеного, простором еротичного злиття у перебігу одухотворених устремлінь речей до обопільного пізнання. Після навернення до католицької віри Шлегель в низці праць обґрунтовує ідеї універсальної християнської філософії, яка, на відміну від попередніх філософських систем, як уважав Шлегель, заснована на внутрішній цілісності людської свідомості, єдності її душевних і духовних здатностей (розсудку, розуму, волі, фантазії тощо). Вплив ідей Шлегеля виявився в найрізноманітніших галузях гуманітарного знання: філософській антропології й філософії історії, естетиці, мистецтвознавстві, літературознавстві, класичній філософії, поетиці, мовознавстві, санскритології.
Основні твори: "Історія старої і нової літератури". У 2 томах (1815); "Філософія життя" (1828); "Лекції про філософію історії". У 2 томах (1829); "Філософія мови" (1830).
ШЛЕМКЕВИЧ Микола Іванович (Іванейко Микола) (1894, село Пилява, Львівщина — 1966) — український філософ, публіцист, громадський діяч. З 1923 року — в еміграції. Доктор філософії Віденського університету (1926), засновник і головний редактор еміграційного філософського часопису "Листи до Приятелів" (Нью-Йорк — Нью- арк, 1953-1966). Як учень Шліка належав до Віденського гуртка, що позначилось на сповідуваному Шлемкевичем пізнавальному релятивізмі. Безпосередній вплив на Шлемкевича мала німецька феноменологія, яка й спричинила його відхід від центральної для "віденців" проблеми верифікації знання в бік проблеми його "переживальної цінності" для людини. Вже в докторській дисертації "Сутність філософії" Шлемкевич робить висновок, що "немає ніякої специфічно філософічної методи", а філософію розглядає як "життєвий принцип" усіх галузей духовної культури, котра в остаточному підсумку реалізує себе в "універсальній, але все-таки суцільно замкнутій індивідуальності". Відтак головною сферою інтересів Шлемкевича стає публіцистика, яку він називав "дрімучою", "ембріональною" філософією, особливо актуальною на етапах прискореної динаміки суспільних процесів. Як приклад Шлемкевич наводив творчість Апостола Павла та Ніцше; загалом же вважав, що публіцистичний тип філософування притаманний насамперед слов'янським культурам, в тому числі й українській. Зразком такої філософської публіцистики є праця Шлемкевича "Загублена українська людина" — історико-феноменологічний аналіз духовної кризи українства за трьома головними параметрами: логосу, етносу й еросу.
Основні твори: Філософія (1934); "Загублена українська людина" (1954); "Верхи життя і творчості" (1958).
ШЛЄПАКОВ Микола Степанович(1898, село Маклачиха Новгородської області — 1968) — український філософ. Закінчив інститут червоної професури. Доктор філософських наук, професор (1930). З 1945 року працював у Київському університеті ім. Т. Шевченка, де був деканом філософського факультету, засновником і першим завідуючим кафедрою історії філософії.
Основні твори: "Про форми переходу різних країн до соціалізму" (1957); "Книга В.І. Леніна "Матеріалізм і емпіріокритицизм" — могутня зброя в боротьбі проти сучасної буржуазної філософії і ревізіонізму" (1959).
ШЛЯЄРМАХЕР Фридрих Даніель (1768, Бреслау — 1834) — німецький протестантський теолог і філософ, один із засновників герменевтики. В ранній період творчості був близьким до гуртка ієнських романтиків, зокрема до Шлегеля, що знайшло вияв у створенні цілісного релігійно-естетичного образу світу. Основу релігії, яку Шляєрмахер визначив як "споглядання універсуму", або "почуття залежності" від безконечного, вбачав у особистому внутрішньому переживанні. Згодом, зосередившись на проблемах філософії, Шляєрмахер виходив з єдності буття і мислення, яку, проте, вважав лише передумовою знання, а не його предметом. В етиці Шляєрмахер намагався подолати дуалізм необхідності і свободи, обов'язку і схильності, введений Кантом і Фіхте, вважаючи, що в конкретному бутті свобода і необхідність, обов'язок і уподобання існують як протилежні і водночас уже об'єднані сторони. Найбільший доробок Шляєрмахер вніс у розвиток герменевтики як загальної теорії тлумачення текстів. Висунутий ним принцип герменевтичного кола утверджував циклічний характер процесу розуміння: для розуміння цілого необхідно зрозуміти його окремі частини, але для розуміння окремих частин необхідно мати уявлення про ціле. Шляєрмахер виокремив психологічний аспект герменевтичного кола: текст є фрагментом цілісного духовного життя певної особистості, через що розуміння "частини" і "цілого" завжди обопільно опосередковане. Герменевтику Шляєрмахер розумів перш за все як мистецтво розуміння чужої індивідуальності, відрізняючи її, з одного боку, від діалектики, яка спрямована на розкриття предметного змісту твору, а з другого, від граматики, яка не може виявити його індивідуально-стилістичний характер. Разом із тим Шляєрмахер зауважував важливість "граматичного", або лінгвістичного, аспекту тлумачення, що усуває звинувачення в психологізації процедури розуміння.
Основні твори: "Розмови про релігію" (1799); "Монологи" (1800); "Критичний начерк попередньої етичної теорії" (1803); "Діалектика" (1804); "Короткі нариси з теології" (1811), "Християнська віра" (1821).
ШОПЕНГАУЕР Артур (1788, Данциг — 1860) — німецький філософ. Студіював філософію в Геттингенському й Берлінському університетах. Першими вчителями Шопенгауера були Вольф, Фіхте, Шляєрмахер. Його перша (й основна) праця "Світ як воля та уявлення", що вийшла друком у 1819 році, а також лекційний курс (1820), присвячений новій (волюнтаристській) метафізиці, не мали успіху. Визнання філософського здобутку Шопенгауера поступово почало утверджуватися лише після 1850 року. Шопенгауер був першим із західних філософів, хто звернув увагу на релігійне й філософське вчення буддизму. Найвидатнішими філософами вважав Канта і Платона. Чільна ідея філософії Шопенгауера — світ є моїм уявленням — має витоки у розрізненні Кантом світу феноменів (явищ) та ноуменів (речей у собі), але феноменалізм Шопенгауера суттєво інший, ніж у Канта. Він апелює не до трансцендентальних умов пізнання предмета взагалі, а до властивостей інтелекту, які накладають відбиток на світ явищ, що є поспіль світом ілюзій, або "майя" (санскрит — магія, чари). Головне завдання пізнання, за Шопенгауером, полягає у тому, щоб відрізнити первинне й головне від другорядного і похідного. З'ясувати це завдання можливо, лише пробившись крізь утворену явищами зовнішню "завісу омани" до своєї власної внутрішньої суті шляхом безпосереднього її переживання. Тоді оприявниться істина, що первинною і справді реальною у кожній людині й у всьому світі є воля. Отже, за Шопенгауером, внутрішньою сутністю світу є воля, а її зовнішньою оболонкою — нескінченна й мінлива сукупність явищ. Світова воля є "волею до життя", а носієм її — орієнтований на себе та на панування над іншими елемент загальної сукупності розмежованих поміж собою одиничних воль. Первень сліпої волі залягає в глибинах кожної речі й творіння; особливо виразно його дія виявляється в людині — через породження й безнастанне відтворення почуття тривоги, неспокою, невдоволення й ворожнечі, а також страху (передовсім смерті). Отже, життя — це стан непроминального розчарування й песимізму. Завдяки цій ідеї етика Шопенгауера та історії філософії здобулася на назву "етики песимізму". Порятунок від усепоглинного песимізму, за Шопегауером, можливий лише через естетичне споглядання або моральний чинник співчуття. Серед усіх мистецтв найвищим є музика, яка найсильніше пробуджує почуття звільнення від тягаря волі, оскільки почуття страждання й радості досягають тут найвищого рівня всезагальності. Останній крок заперечення осібної людської волі як чинника страждання Шопенгауер вбачає у нірвані — стані спокою внаслідок поборювання волі до життя (але не через самогубство, а поступовий рух до занурення у спокій на обраному кожним життєвому шляху).
Основні твори: "Про чотири первні принципу достатньої підстави" (1813); "Світ як воля та уявлення" (1819); "Про волю у природі" (1836); "Дві засадничі проблеми етики" (1841).
ШПАК Володимир Тимофійович (1930, Чигирин) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1954). Доктор філософських наук (1987). Завідуючий кафедрою філософії Черкаського інженерно-технологічного інституту. Основні напрями наукової діяльності — історія філософської думки в Україні, аналіз творчості і світогляду Шевченка, Франка, Лесі Українки, дослідження соціально-економічних, політичних та ідеологічних процесів, які обумовили кризову ситуацію в Україні в 90-х роках та крах комуністичних ілюзій. Автор понад 50 наукових праць.
Основні твори: "Сучасні фальсифікатори ідейної спадщини Т.Г.Шевченка" (1974); "Критика сучасних буржуазних фальсифікацій філософської спадщини українських революційних демократів" (1986); "Крах грандіозного експерименту" (1988); "Чому розвалився розвинутий соціалізм?" (1999); "Кінець великої утопії" (2000).
ШПЕНГЛЕР Освальд (1880, Бланкенбург, Гарц — 1936) — німецький філософ, історик, один із основоположників сучасної філософії культури, представник філософії життя. В 1908-1911 роках — викладач математики та історії в гімназії Гамбурга, з 1911 року — вільний літератор в Мюнхені. Напередодні створення Веймарської республіки Шпенглер був близький до фашистських кіл, але в 1933 році відхилив пропозицію націонал-соціалістів про співробітництво. Знаходився під впливом філософії Гете і Ніцше, проте, на відміну від останнього, робить акцент на сильній державності, а не особистості. В 1935 році, протестуючи проти нацистської фальсифікації творчості Ніцше, пориває стосунки с архівом Ніцше. Вихідне поняття онтології Шпенглера — поняття "органічного життя" у співвіднесенні з такими поняттями, як "час", "душа", "доля", "ритм", "такт". Ґрунтуючи на них свою культурологію і історіософію, Шпенглер визначає культуру як найвищу цінність, що пронизує всі сфери життя певного народу, надаючи йому неповторності й унікальності. В своїй основній праці "Занепад Заходу" Шпенглер піддає критиці ідею поступального прогресу та однолінійності світової історії, обґрунтовуючи тезу про множинність могутніх культур, кожна з яких має власну ідею, власну форму та власне життя. Кожному культурному "організму" відведений, за Шпенглером, певний строк, протягом якого він проходить замкнений життєвий цикл, основними етапами якого є зачаття, народження, ріст, старіння і загибель. Вмираючи, культура перероджується в цивілізацію, в надрах якої будь-яка творчість втрачає сенс, вироджуючись у "спорт", техніцизм. Другою сферою прикладення сил "цивілізованої" людини, яка втратила культуру, стає політика, що має завойовницький характер, оскільки на зміну органічному розвитку в часі приходить просторова експансія. В філософії творчість світоглядних систем стає також неможливою, редукуючись до скепсису, який обертається історичним релятивізмом. У контексті цього підходу Шпенглер виокремлює вісім культур (єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, магія, греко-римська, або "аполлонівська", та західноєвропейська, або "фастівська"). Тотальне зведення всієї духовної діяльності до тих чи тих проявів колективної "душі" культури приводить Шпенглера до висновку про притаманність кожній культурі не тільки самобутнього мистецтва, а і самобутніх точних наук — математики, фізики. Сучасну епоху Шпенглер витлумачує як трагічний час загибелі західноєвропейської культури та очікування нової, ще не народженої, яку пов'язує з Росією та Балканами. Філософія Шпенглера знайшла відгук у творчості Тойнбі, Ортега-і-Гассета, Гайдеггера, Лосева, стимулюючи розвиток оригінальних, відмінних від шпенглеровської, концепцій культури.