З ПОЛОЖЕНЬ ТЕЦЕЛЯ (1517 р.)

Червоний відпускний хрест з папським гербом, поставлений в церкві, має таку саму силу, як і хрест христовий.

Далі, якби св. Петро був тепер тут, то він не мав би більшої благодаті і влади, ніж та, яку має папа.

Далі, він [папа] не хотів би помінятися із св. Петром своїм місцем на небі, тому що він відпущеннями спас більше душ, ніж св. Петро своєю проповіддю.

Далі, хто покладе в скриню гроші заради чиєї-небудь душі в чистилищі, то як тільки пфеніг упаде на дно і задзвенить, душа – зараз же полетить на небо.

Далі, благодать відпущення і g саме та благодать, яка при­миряє людину з богом.

Далі, немає потреби в каятті або епітимії за гріхи, якщо буде куплене відпущення або відпускна грамота, хоч би навіть і за майбутні гріхи.

 

ІНДУЛЬГЕНЦІЯ

Справжня назва індульгенції така: «Форма найповнішого виправдання і відпущення за життя». Тут ми наводимо лише заключні слова індульгенції. Саме такими індульгенціями жваво торгував Тецель.

...апостольською владою, мені даною і на тебе поширеною, звільняю тебе від усіх гріхів твоїх знищених, висповіданих і забутих; також від усіх падінь, злочинів, проступків і в якійсь тяжких провин..., а також від будь-яких відлучень, суспенсацій [тимчасового усунення з посади або бенефіцію] і інтердикту та інших церковних вироків, засуджень і кар, накладених судо­вою і людською владою...

 

З 95 ТЕЗ МАРТІНА ЛЮТЕРА

Кожний християнин, якщо тільки він дійсно розкаюється, дістає повне відпущення провини і без індульгенції. І Проте на цій підставі ні в якому разі не слід нехтувати від­пущенням, яке дає папа, бо воно є виявом божественного прощення.

Справжнім скарбом церкви є, звичайно, не відпущення, а святе євангеліє величі і ласки бога.

Християн треба вчити, що той, хто бачить нужденного і, не­зважаючи на це, віддає гроші на індульгенції, дістає цим не від­пущення папи, – а гнів божий.

Треба вчити їх, що якби папа знав про плутні продавців ін­дульгенцій, він краще дав би загинути в огні собору св. Петра, ніж будувати його на шкірі, м’ясі і кістках своїх овець. Хто говорить проти істини апостольського відпущення – хай буде проклятий! Але хто остерігає проти пихатих і зухвалих промов проповідників – продавців індульгенцій, хай буде благосло­венний!

Сказати, що хрест відпущення, оздоблений гербами папи і по­ставлений в храмах, має однакову цінність з хрестом христовим – кощунство... Такі проповіді роблять те, що й ученим людям важко зберігати належну повагу до папи проти дошкульних до­корів і безперечно гострих промов мирян. Тому геть усі пороки, які кричать народові христовому: «Ми, мир!»– а миру ніякого нема...


20. ЛИСТ МАРТІНА ЛЮТЕРА ПАПІ ЛЬВУ X (1518 р.)

Найсвятіший отче! Хай удостоїть ваше святійшество звернути свій батьківський слух, немов слух самого Христа до вашої бідної вівці і вислухати ласкаво її мекання...

Що робити мені, найсвятіший отче? Я не можу переносити вашого гніву, і я не знаю, як його уникнути.... У мене вимагають відречення... Я поспішив би це зробити, якби це привело до наміченої мети. [Але] переслідування моїх противників поширили далеко мої твори, і вони надто глибоко запали в серце, щоб їх звідти викоренити. Відречення ще більше завдало б шкоди рим­ській церкві і в уста всіх вклало б проти неї нові обвинува­чення...

Найсвятіший отче! Заявляю перед лицем бога і всіх його створінь: я... зовсім не хочу учинити замах насильством або хитрощами на владу римської церкви і вашого святійшества…

 


21. З ПОСЛАННЯ ЛЮТЕРА ІМПЕРАТОРОВІ І ХРИСТИЯНСЬКОМУ ДВОРЯНСТВУ НІМЕЦЬКОЇ НАЦІЇ ПРО ПОЛІПШЕННЯ ХРИСТИЯНСЬКОГО СТАНУ (24 червня 1520 р.)

Найсвітлішій, ясновельможній імператорській величності і християн­ському дворянству німецької нації д-р a Mapmіна Лютера

Хай помилує і укріпить Господь бог вас, найясніший госу­дарю, і вас, вельмишановне панство. Не самовпевненість, не зарозумілість спонукали мене, самотню і кволу людину, загово­рити з вами. Нужда і утиски, які непосильним тягарем лежать на всьому християнстві, особливо ж у Німеччині, і які змушують не тільки мене, але й всіх людей голосно кричати, прохаючи допомоги, змусили мене й тепер прохати і молити, чи не спонукає кого-небудь Господь допомогти нещасній нації. Багато разів собори пробували заступитися, але кожного разу купка сприт­них і підступних людей не тільки перешкоджала цим спробам, але й посилювала зло; лихі підступи ці я і хочу тепер, з божою поміччю, яскраво висвітлити, щоб кожен узнав їх, щоб вони надалі не могли ні перешкоджати, ні шкодити. V Романісти1дуже спритно обгородили себе трьома стінами, якими і захищалися досі, так що ніхто не міг їх реформувати, і все християнство страшенно розорилося. По-перше, якщо ми погрожували світською владою, вони твердили і запевняли, що світська влада не має над ними сили, що, навпаки, духовна влада вища за світську. По-друге, коли їх хотіли навести на розум досиланням на святе письмо, вони заперечували, що нікому, крім папи, не дано тлумачити святе письмо. По-третє, коли їм погро­жували собором, вони вигадували, що ніхто, крім папи, не має права скликати його. Отже, хай допоможе нам Господь, хай дасть він нам одну з тих сурм, звуками яких були зруйновані стіни Ієріхона, щоб розвіяти ці солом’яні і паперові стіни.

Спробуймо піти проти першої стіни.

Явно вигадано, що папа, єпископи, священики, монахи – «ду­ховного чину», а князі, рицарі, ремісники, землероби – «світ­ського». Все це – хитра вигадка, самісінька брехня; хай ніхто не бентежиться цим і ось чому: всі християни дійсно духовного звання, між ними немає ніякої різниці, хіба тільки в посадах, бо, як говорить і апостол Павло (до Корінф. І, 12 і дальші), ми всі – члени одного тіла, але у кожного члена своя відмінна справа, якою він служить всім іншим; у всіх нас єдине хрещення, єдине євангеліє, єдина віра – всі ми і однаково рівні християни, бо хрещення, євангеліє, віра – ось що робить нас «духовними», ось що робить нас християнами.

Всі ми хрещенням посвячуємось у священство, як говорить апостол Петро (1, 2, 9): «Ви – рід обранців, царствене священство»; як вказує і «Одкровення» (5,10): «І створив вас царями і священиками богу нашому». Отже, між мирянами і попами, князями і єпископами або між «духо­вними» і «світськими» в дійсності є тільки різниця в посаді і оправі, а по в званні: всі вони духовною звання, всі вони дійсні священики, єпископи, папи, але неоднакова справа у всіх, як і між священиками і монахами не всі роблять те саме. Тому я й заявляю: раз світська влада встановлена Господом карати лихих і захищати добрих, то вона вільно виконує своє призна­чення в усьому християнстві, незважаючи на особи, однаково чи поступить вона проти папи, єпископів, попів, монахів, монахинь або ще кого-небудь. Нехай світська влада виконає свою справу цілком вільно, не-лицемірно; хто винен, той хай і розплачується; всі ж доводи церковного права – лише зухвалі римські вигадки.

Бо так проповідує апостол Павло всім християнам (Римл. 13, і, 4): «Всяка душа (думаю, і папська теж) хай кориться властям, бо начальник недаремно носить меч: він – слуга божий». Так говорить і апостол Петро (1, 2, 13): «Коріться всякому людському начальству ради господа».

Третя стіна рушиться сама собою, якщо впадуть перші дві. Бо кожного разу, коли папа чинить всупереч святому письму, ми повинні захистити святе письмо, карати2іпримусити папу.

1 Захисники папських претензій.

2 В розумінні повчати.