Драматургія М. Куліша і та театр «Березіль» Л. Курбаса

Життєвий і творчий шлях Є. Маланюка

Євген Филимонович Маланюк – український поет, культуролог, літературний критик. Народився 20 січня 1897 року в Архангороді на Херсонщині (тепер село Новоархангельск Кіровоградської обл.). Закінчив Єлисаветградське реальне училище і вступив до Петербурзького політехнічного інституту. Але з початком світової війни став слухачем Військової школи в Києві, після закінчення якої його направили на Південно-Західний фронт, де Є. Маланюк познайомився з начальником штабу першої Туркестанської дивізії полковником Євгеном Мєшковським, який після вибуху Жовтневої революції закликає його повернутись на Батьківщину, щоб взяти участь в обороні Української Держави. Євген Маланюк працює в Генеральному Штабі України, пізніше стає ад’ютантом генерала Василя Тютюнника, командуючого Наддніпрянською Армією УНР. У 1920 році опиняється в таборі для інтернованих поблизу польського міста Коліша. Разом із кількома друзями (Ю. Дараган, М Чирський, М. Грива та інші) видає журнал “Веселка”, де побачили світ його перші поезії. 1923 року разом із Михайлом Селегієм і Михайлом Осикою випускає в світ невелику збірку поезій “Озимина”. Пізніше перебрався до Чехословаччини, там у Подєбрадах закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії. Брав активну участь у суспільно-політичному житті. У міжвоєнний період з’являються в світ його збірки поезій “Стилет і стилос” (1925), “Гербарій” (1926), “Земля й залізо” (1930), “Земна Мадонна” (1934), “Перстень Полікрата” (1939). Наприкінці другої світової війни Євген Маланюк переїжджає до Німеччини, а пізніше до Нью-Йорка. Вже за океаном виходить його поема “П’ята симфонія” (1954), збірки “Влада” (1951), “Остання весна” (1959), “Серпень” (1964). Культурологічні розвідки та літературно-критичні праці зібрані в двох томах “Книги спостережень” (1962, 1966). Вже після його смерті побачила світ збірка “Перстень і посох” (1972).

Поет вибудовує своєрідну історіософську концепцію буття України, елементами якої є Еллада, варяги та Рим. У творенні свого образу України Євген Маланюк виходить із конкретних історичних та географічних реалій. Євген Маланюк розвиває цілу комплексну теорію “мазепинства”, центральне місце в якій займає пророча візія майбутнього провідника України, який має поєднати державний досвід Мазепи, патріотизм та дипломатичний хист Пилипа Орлика, цільність світогляду Тараса Шевченка, в постаті якого поєднались поет та державотворець. Водночас Євген Маланюк – це і ніжний лірик, тонкий метафорист, що в своїй поезії поєднує сувору аскетичність вислову, здатність до сильних почувань з витонченою ритмомелодикою, проникненням в глибини людської психології.

Помер 16 лютого 1968 року.

“Для Євгена Маланюка не існує альтернативи: традиції чи новаторство? Вони нерозривні. І так само в дилемі: новаторство як мета чи зумовленість форми змістом? Поет віддає перевагу доцільності. Бо краса – тільки у відповідності змісту й форми, в симфонізмі почуттів й інтелекту, інтуїтивного й конструктивного начал. Природно, зо поет послуговується найбагатшим арсеналом поетичних засобів: ліричних, епічних і драматичних, традиційних і новочасних, близьких до народнопоетичних (умовно кажучи – простих) і вишукано “класичних”. А головне, що симфонізм (за визначенням М. Грушевського – синкретизм) його поетики відбиває симфонізм (єдність, цілісність і багатоманітність) світу: буття українського народу як процесу, його долю, характер, що бачаться в конкретних виявах і мисляться як наслідок розвитку десятків віків та поколінь.” П. Кононенко

 

 

Драматургія М. Куліша і та театр «Березіль» Л. Курбаса

1922 р. керований Лесем Курбасом Київський драматичний театр перейменовано на «Березіль». 1926 р. його перевели до Харкова, тодішньої столиці України. Народившись і розквітнувши на хвилі національного відродження, театр узяв собі назву «Березіль» - тобто березень, перший місяць весни, ставши «за справжню весну українського театру». Режисер цього театру постійно експериментував, випробовував низку мистецьких шляхів – від психологічної драми до експресіонізму. Це був театр синкретичний, в якому елементи драматичного дійства перепліталися з різними формами мистецтва: пластикою і хоровою декламацією, мімікою і жестом, елементами цирку і балету, музикою як компонентом драматичної дії. Лесь Курбас вперше на національній сцені використав прийоми кіно. Саме йому судилося створити український модерний театр.

На перших порах на сцені цього театру ставили класику. Лесь Курбас інсценізував «Гайдамаки» Шевченка, поставив «Царя Едіпа» Софокла, «Макбета» Шекспіра, «Джіммі Хіггінс» Сінклера, «Газ» Кайзера тощо. Національна драматургія була представлена в театрі як реалістичною драмоюВинниченка («Чорна Пантера і Білий Медвідь»), так і символістськими етюдами Олександра Олеся. Широко побутувала агітп’єса, але вона не мала художньої цінності. Незабаром виникла українська соціально-психологічна драма(«97» Миколи Куліша), документально-реалістична («Бунтар», «Дванадцять», «Підземна Галичина» Мирослава Ірчана) і символістсько-романтична п’єса («Коли народ визволяється», «Ave Maria», «Батальйон метрвих» Якова Мамонтова). У постановці «Диктатура» за Іваном Микитенком Лесь Курбас показав людину як соціальний об’єкт комунікації.

Микола Куліш вважав Леся Курбаса видатним режисером і мислителем. Він цінував Курбаса як аналітика мистецтва і літератури, як людину широкої гуманітарної освіти, одного з теоретиків української культури. Через те, що Лесь Курбас дуже шанував Куліша, його п'єси ставилися у театрі «Березіль» найчастіше. Безпосередньо Лесь Курбас поставив п'єси «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Маклена Граса», а за його підтримки ставили п'єси «Комуни в степах» і «97». Якби не заборони, у цьому театрі також було би поставлено комедії «Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина», драми «Зона», «Закут», «Вічний бунт», «Патетична соната» — це було в намірах театру «Березіль». Микола Куліш займався літературною діяльністю майже все своє життя і створив близько 15 п'єс. Проте тексти першого («На рыбной ловле») та останнього («Такі») твору були вилучені у письменника під час арешту, і тому вважаються втраченими.

Перші п'єси «97» (1924), «Комуна в степах» (1925) переважно реалістично-побутового характеру; комедія-фарс «Хулій Хурина» (1926) має експресіоністичні риси; «Зона» (1926) — гостра сатира на партійних кар'єристів, комедія «Отак загинув Гуска» (1925) має елементи символізму. Творчою вершиною стали п'єси «Народний Малахій» (1927), «Мина Мазайло» (1929). Тема цих п'єс — облудність ідеалів комуністичної революції, національне пристосуванство і фальш міщанського середовища. «Патетична соната» (1929) показує боротьбу трьох сил — комуністичної, білогвардійської і національно-патріотичної у 1917-1918 рр. У п'єсі використано засоби тогочасної експериментальної драми у поєднанні з традиційним українським театром (вертеп). У 1930-х рр. Куліш написав п'єси «Маклена Граса» (1933), «Прощай, село» (1933), «Поворот Марка» (1934), «Вічний бунт» та ін.