ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ № 4 ( 2 год.) 2 страница

- філологічного аналізу (різнобічна характеристика лексичних одиниць з точки зору їхнього походження, сфери використання, приналежності до активного чи пасивного запасу, з точки зору експресивно-стилістичної).

Аналіз словника варто націлювати на текст, на розкриття його змісту засобами мови. Одним з головних завдань є розкриття контекстуального, неповторного значення слова у художньому творі, різних його авторських усвідомлень.

2.Тлумачення граматичних, фонетичних та акцентологічних явищ і особливостей тексту з позиції нормативного використання (факти застарілого чи стилістично обмеженого використання форм, конструкцій, варіантів акцентуації та наголосу).

_____________________

1. Шанский Н. М. Лингвистический анализ и лингвистическое комментирование художественного текста // Русский язык в школе. – 1983. - № 3. – С. 53.

3 етап – ситез (читання-синтез). Тут розглядається взаємодія образних засобів, синтез мовних одиниць різних рівнів 1.

Л. Ю. Максимов рекомендує починати аналіз художнього тексту з категорій змістовних. Він радить: переходячи від характеристики ідейно-тематичної та змістовної системи до аналізу мови, дослідник (інтерпретатор) тексту наповнює формальні категорії мови сенсом. З іншого боку, при аналізі формальних категорій художньої мови виокремлюються риси, які сприяють більш глибинному розумінню змістовної структури тексту і розумінню мови, ідеї та теми твору. Такий метод Л. Ю. Максимов назвав човниковим 2.

Для того, щоб описати механізми поєднання змістовних і формальних категорій, доречною видається теорія мовленнєвих домінант та мовленнєвих опозицій.

Естетичні (художні) мовленнєві домінанти – це наскрізні повтори різних мовних елементів (звуків, складів, граматичних форм, однотипних стилістичних засобів) протягом усього тексту або значної його частини. Вони симовлізують основні моменти ідейного змісту й зазвичай посідають у тексті найбільш важливі місця.

Естетичні (художні) мовленнєві опозиції – це протиставлення різних мовних засобів у сусідніх композиційних частинах. Це можуть бути протиставлення різних форм оповіді ( авторське мовлення, діалог, внутрішній монолог, невласне пряма мова), смислових типів (опис, оповідь, міркування), видо-часових форм, антонімів, мовленнєвих характеристик та ін. Вони виражають рух сюжета від одного предмета зображення до іншого.

Лінгвістичний аналіз поетичного тексту

У завдання лінгвістичного аналізу поетичного тексту (як і прозового) входить опис тих мовних одиниць різних рівнів, за допомогою яких формується ідейний і зв’язаний з ним емоційний зміст художнього твору. Ось чому багато прийомів аналізу стають загальними. Адже методика аналізу поетичного тексту має низку специфічних особливостей, оскільки, по-перше, стають значущими рівні, які зазвичай не враховуються при аналізі прози (метро-ритмічна та звукова організація тексту), по-друге, лексичний і граматичний рівні організації тексту, загальні для поезії, вимагають інших прийомів аналізу.

Визначаючи методику лінгвістичного аналізу віршованого тексту, доцільно виходити з особливостей структури поетичного мовлення, як це

_______________

1. Новиков Л. А. О некоторых вопросах лингвистического изучения художественного текста // Русский язык в школе. – 1980. - № 4. – С. 57.

2. Максимов Л. Ю. О методике филологического анализа художественного произведения (на материале рассказа И. А. Бунина «Легкое дыхание» // Русский язык в школе. – 1993. - № 6. – С. 3-12.

робить, зокрема, Л. Ф. Тарасов, або враховувати будову тексту взагалі, що демонструє, наприклад, М. Л. Гаспаров, який у будові будь-якого тексту виокремлює три рівні, кожний з яких з двома підрівнями.

1. Верхній – ідейно-образний, семантичний:

а) ідеї та емоції;

б) образи та мотиви (потенційно кожний іменник – це образ, кожне дієслово – це мотив).

2. Середній – стилістичний:

а) лексика;

б) синтаксис.

3. Нижній – фонетичний, звуковий:

а) метрика та ритміка;

б) власне фоніка, звукопис.

Розрізняються ці рівні за тим, якими кулями нашої свідомості ми сприймаємо явища, які до них відносяться. Звуковий рівень ми сприймаємо слухом, стилістичний – відчуттям мови, ідейно-образний – розумом та уявленням 1.

Л. Ф. Тарасов виходить зі структури поетичного мовлення, яка є ієрархією елементів з естетичною функцією, з лексичним, синтаксичним, звуковим, метричним рівнями. Виокремлюючи основні рівні у структурі поетичного мовлення, дослідник визначає порядок їх розташування, враховуючи ступінь участі одиниць цих рівнів у вираженні змісту твору. Цей порядок відповідає основним етепам аналізу поетичного тексту.

1. Аналіз лексичного рівня.

Цей рівень є важливим, оскільки слово – це носій не лише понятійного ядра, образно-чуттєвого уявлення, але й емоційно- оцінних та стилістичних значень. При аналізі поетичного мовлення на лексичному рівні необхідно виокремити прямі та переносні значення як основу будь-якого образу, їх зціплення, прийоми підсилення виразності, прийоми зрощення сенсу за рахунок розширення меж словесної сполучуваності, яка припускається мовною нормою, збагаченням сенсу слова за допомогою вузького та широкого контекстів, необхыдно зазначити випадки сполучуваності слів з різним емоційним та стилістичним забарвленням.

2. Аналіз синтаксичного рівня.

Синтаксис – головний організуючий та структурний чинник змісту. Основною одиницею синтаксису є речення. У реченні визначаються ті риси, які мають стилістичне та естетичне значення:

1) склад речення;

2) типи та засоби зв’язку частин складних речень;

3) порядок слів;

4) синтаксичні засоби експресивності.

_______________________

1. Гаспаров М. Л. Избранные статьи. – М. : Новое литературное обозрение, 1995. – С. 35.

До останніх належать:

а) у межах речення – різного роду інверсії та розміщення пауз у зв’язку з ритміко-інтонаційним членуванням;

б) у зв’язному тексті – повторення членів (частин) речення або порядок розташування членів речення (повтори, паралелізми).

3. Аналіз звукового рівня.

Він зумовлює встановлення зв’язку між звуками, які повторюються та

виокремлення зворотної образної основи алітерації, асонансів та ін.

4.Аналіз метричного рівня.

У центрі уваги – ритм, який сприяє смисловому упорядкуванню рядка, строфи, цілого тексту. Ритмічна будова визначає деякі особливості віршованої інтонації, аранжирує звукову стихію, підвищуючи тим самим ступінь загальної структурної організації твору.

Усі рівні поетичного мовлення тісно зв’язані між собою завдяки тому, що кожний з них орієнтований на зміст та бере пряму чи непряму участь у формуванні та вираженні змісту поетичного твору. Ось чому спостереження над метрикою, ритмікою, фонетикою та ін. не повинні перетворюватися на опис, відірваний від смислового аспекту. У той же час абсолютно неприпустиме пряме чи безпосереднє «ув’язування» цього прийому з певним, конкретним змістом. Бо це нічого не дасть для розуміння поетичного твору 1.

Лінгвістичний аналіз драматичного тексту

Як відомо, в основу епосу покладено подію, в основу лірики – переживання, в основу драми – дію. Термін драма походить від гр. дія, дійство. При цьому дія має відбуватися у тепершньому часі. У драмі авторське «Я» майже зникає, бо в ній діють самі персонажі. М. Горький писав, що дійові особи п’єси створюються виключно і тільки їхніми словами, тобто чисто розмовною мовою, а не описовою. Кожен із жанрів – трагедія, комедія, драма – походять з одного історичного джерела.

У драматичних творах письменники зображують людину в найгостріших життєвих ситуаціях. Конфлікт, покладнений в основу сюжету п’єси, має соціальний, психологічний чи побутовий характер. Саме конфлікт у творі є рушійною силою сюжету, він визначає групування персонажів, обумовлює вчинки героїв твору. А розуміння конфлікту веде до усвідомлення ідеї твору.

Основною особливістю драми є максимальне ущільнення часу, змалювання особливо напружених подій, виразних і яскравих конфліктів, які швидко розвиваються. Тривалість п’єси на сцені максимальна 3-4 години. У часі картини людського життя вимірюються днями, роками й десятиліттями.

В епоху класицизму для драматичного твору вважався обов’язковим

_________________________

1.Тарасов Л. Ф. О методике лингвистического анализа поэтического произведения // Анализ художественного текста : Сборник статей. – М., 1975. – Вып. 1. С. 62-68.

принцип трьох єдностей: місця, часу і дії. Перші два принципи згодом драматургія відкинула, зберігши принцип єдності дії. Усі сюжетні відгалуження, епізодичні сцени, другорядні персонажі – доповнюють і розвивають основну конфліктну ситуацію. У драматичному творі основний герой найчастіше виступає носієм певних рис характеру: Пузир («Хазяїн») – ненаситність, Ярослав («Ярослав Мудрий») – патріотизм, Малахій Стаканчик («Народний Малахій») – правдошукач і «реформатор людини», Мавка («Лісова пісня») – духовно багате життя вільної людини.

Драматичні твори складають основу театрального мистецтва. Орієнтацією

на сцену зумовлений поділ драматичного твору на акти (дії), картини та сцени (яви). Перерва між діями одержала назву антракт. У композиції драматичного твору своєрідну роль відіграють ремарки – авторські пояснення (у тексті виділяються іншим шрифтом). У них подається опис одягу, предметів, портрети дійових осіб, картини, вказівки способу дії персонажів, реагування на репліки.

У драматичних творах такі їх складові, як монологи, діалоги часто мають епічне або ліричне забарвлення, виняткове значення має так званий підтекст, де важливі думки й почуття дійових осіб передаються не прямо, а в дещо прихованій формі, бо у грі артисти розкриваються не лише завдяки словам, а й за допомогою багатозначних пауз, жестів, міміки тощо. Відомий російський режисер В. І. Немирович-Данченко називав підтекст «другим планом» акторської ролі.

У процесі вивчення драматичних творів варто засвоїти деякі теоретичні поняття: драматичний твір як основа сценічного мистецтва, соціально-побутова драма, комедія, історична драма, драма-феєрія, оптимістична трагедія, монолог, діалог, акт, ява, картина, ремарка тощо. Варто засвоїти терміни, пов’язані з театральним мистецтвом: декорація, бутафорія, куліси, грим, режисер, ложа, партер, бельєтаж, антракт, програма тощо.

Аналізуючи драматичний твір, особливу увагу слід приділити мові персонажів, оскільки вона є засобом їхньої індивідуалізації. «У драматичному творі мова героя є дзеркалом його характеру, його поглядів на життя, його звичок і намірів» (Є. А. Пасічник).

Класифікація текстів

Т. А. Єщенко, систематизувавши і узагальнивши лінгвістичні дослідження з типології текстів, пропонує свою класифікацію текстів для здійснення їх мовного аналізу:

1. За характером побудови: а) «Я»-тексти (тексти від 1-ої особи однини або множини); б) «ТИ»-тексти (тексти від 2-ої особи однини або множини; в) «ВІН-, ВОНА-, ВОНО-»- тексти (тексти від 3-ої особи однини або множини).

2. За функціонально-смисловим призначенням: а) текст-опис; б) текст-розповідь; в) текст міркування.

3. За участю у мовленні одного, двох і більше учасників: а) монолог; б) діалог; в) полілог.

4. За стильовою належністю: художні – тексти художнього стилю; нехудожні – а) тексти офіційно-ділового стилю; б) тексти публіцістичного стилю: в) тексти конфесійного стилю; г) тексти наукового стилю; ґ) тексти розмовно-побутового стилю; д) тексти епістолярного стилю.

5. За жанровою належністю: а) текст реклами; б) текст заяви; в) текст статті; г) текст листа; ґ) текст оповідання і под.

6. За формою репрезентації: а) усні; б) письмові; в) друковані 1.

Література:

1. Гореликова М. И., Магомедова Д. М. Лингвистический анализ художественного текста. — М.: Русский язык, 1989. — С. 100-146.

2. Дащенко Н. Л. Лінгвістика тексту й основи лінгвоаналізу: Методичні рекомендації. — Тернопіль: ТДПУ, 2002. — 63 с.

3. Єрмоленко С. Нариси з української словесності. — К.: Довіра, 1999. — 431 с.

4. Качуровський І. Основні аналізи мовних форм (Стилістика). — Мюнхен - Ніжин, 1994. —135 с.

5. Кочан І. М. Лінгвістичний аналіз тексту : Навч.посіб. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К. : Знання, 2008. – С. 103-128.

6. Ставицька Л. Естетика слова в українській поезії 10-30 рр. XX ст. — К.: Правда Ярославичів, 2000. — 154 с.

Тема 10. Дискурс і текст: співвідношення понять.

Текст і дискурс як досить складні й багатогранні лінгвістичні поняття знаходять у науковій літературі різні визначення, трактування, пояснення.

Текст становить собою вияв мовної діяльності людини, її результат, відбиваючи особливості комунікативного процесу на певному етапі суспільного розвитку. Він – це унікальне поєднання форми та змісту, тобто тих думок, що прагнув донести адресант до адресата, і лінгвістичних одиниць, за допомогою яких мовець їх матеріалізував. Автор, створюючи текст, розраховує на певне його сприймання й розуміння реципієнтом, зворотню реакцію – як безпосередню, так і опосередковану, залежно від обставин спілкування. Саме сприймання та розуміння тексту, а також здатність відреагувати на його зміст трактують як дискурс.

«Словник лінгвістичних термінів» за редакцією Д.І.Ганича та І.С.Олійника подає таке визначення: «Текст (від лат. textum – тканина, зв’язок, побудова) –

повідомлення, яке складається з кількох (чи багатьох) речень, характеризується змістовою й структурною завершеністю і певним

_____________________

1. Єщенко Т. А. Лінгвістичний аналіз тексту. Модульний курс: Навчальний посібник. – Донецьк: ДICO, 2009. – С. 102-103.

відношенням автора до змісту висловлення. Таким чином, текст становить сукупність речень, що пов’язані і змістом (у кожному наступному реченні використана попередня інформація), і лексико-граматичними засобами (узгодження форм часу і способу дієслів, використання займенників, споріднених чи синонімічних слів тощо). Зв’язки між реченнями в тексті можуть бути контактні й дискантні» 1.

І.Р.Гальперін зауважує на багатогранності цього поняття: «Текст – це результат мовленнєвої діяльності, що характеризується завершеністю, оформленістю у вигляді писемного документа, літературно опрацьованого відповідно до типу певного документа, сукупність мовних одиниць, що складається із заголовка та низки особливих одиниць (надфразовиї єдностей), об’єднаних різними типами лексичних, граматичних, стилістичних зв’язків, що мають певну спрямованість та прагматичну установку» 2.

Художній текст, на думку І.Р.Гальперіна, виконує функцію естетичного впливу на реципієнта лише опосередковано. Текст може викликати образи зорові, слухові, смакові. Ці образи є частиною самого змісту тексту літературно-художнього твору, але не сприймаються як такі, що несуть певну інформацію. Вони становлять додаткове тло у сприйманні художнього твору.

К.Серажим визначає дискурс, як «своєрідне «відзеркалення» тексту в свідомості конкретного індивіда у конкретній ситуації в конкретний момент часу. На противагу тексту, дискурс має ознаку процесності і не може існувати поза реальним фізичним часом, в якому він відбувається… дискурс, на противагу текстові, не здатний нагромаджувати інформацію. Дискурс, по суті, є лише способом її передання, але не засобом накопичення і множення; дискурс не є носієм інформації 3.

Дискурс становить собою зв’язне мовлення у певних соціокультурних, комунікативних та психологічних умовах. Дискурс відбиває ситуацію безпосередньої мовної діяльності з урахуванням форми спілкування, поведінки, міміки, жестів мовця 4.

У науковій літературі дискурс розглядають з багатьох позицій, виділяють такі його різновиди, як судовий, публіцистичний, газетний, літературно-критичний, рекламний, політичний тощо. Це зумовлено використанням особливих граматичних і лексичних одиниць; специфічних для кожного виду висловлювань норм побудови речень; правил слововживання, що впливають на формування певної семантики (Нікітіна А.В.).

_______________________

1. Словник лінгвістичних термінів / За ред. Д. І. Ганича, І. С. Олійника. – К. : Вища шк., 1985. – С. 303.

2. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. – М., 1981. – С. 18.

3.Серажим К. Дискурс як соціолінгвальне явище: методологія, архітектоніка, варіативність. (На матеріалі сучасної газетної публіцистики): Монографія / За ред. В.Різуна. / Київ.нац.ун-т ім.Тараса Шевченка. – К., 2002. – С. 30.

4.Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів /За ред. С.Я. Єрмоленко. – К.:Либідь, 2001. – С. 47.

Правомірною є думка про тлумачення дискурсу як когнітивної діяльності людини, тобто сприймання нею інформації, що подає автор окремого тексту,

провокуючи в нашій свідомості певні думки, логічні висновки, емоційні враження.

Отже, у плані співвідношення тексту і дискурсу можна виокремити такі компоненти:

a. адресант - автор тексту, джерело інформації, що втілюється у змісті тексту;

b. канал передачі інформації – матеріальний носій змісту;

c. адресат – особа, яка сприймає певний текст і намагається зрозуміти його суть.

Дискурс є багатоаспектним процесом, що складається з таких головних компонентів, як ситуація, у якій відбувається комунікативний процес, наявність адресанта та адресата (при цьому, присутність першого не обов’язкова) і вербальних та невербальних засобів спілкування – залежно від особливостей сприймання тексту.

Таким чином, текст і дискурс є поняттями не протилежними, а такими, що спричиняють одне одного, взаємодіють між собою, але в різних мовленнєвих позиціях. Текст тлумачиться як повідомлення, що характеризується набором мовних одиниць, у яких закодовано певну інформацію; дискурс – як безпосередній процес мовленнєвої взаємодії, що передбачає усвідомлення й

аналіз поданої інформації та відповідну реакцію на неї (А. В. Нікітіна). Дискурс відбиває процес сприйняття і розуміння тексту, є його змістовою

природою, що зашифрована у мовних текстових одиницях, що становить формальний бік дослідження, своєрідну оболонку з інформаційним кодом, що розкривається слухачеві або читачеві в процесі сприймання і розуміння, та призводить до відповідної реакції з його боку.

Література:

1.Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. – М., 1981. – С. 18-28.

2.Гореликова М.И., Магомедова Д.М. Лингвистический анализ художественного текста. – М.: Просвещение, 1988. – 152 с.

3.Горіна Ж.Д., Кучерява О.А. Дискурсивний аналіз тексту: методичні рекомендації до навчальної програми за вимогами кредитно-модульної системи. – Одеса, 2007. – 39 с.

4.Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів /За ред. С.Я. Єрмоленко. – К.:Либідь, 2001. – 224 с.

5.Ковалик І., Мацько Л., Плющ М. Методика лінгвістичного аналізу тексту. – К., 1984.

6. Кочан І. М. Лінгвістичний аналіз тексту : Навч.посіб. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К. : Знання, 2008. – С. 387-391.

7.Мороховський В. Деякі основні поняття стилістики й лінгвістики тексту. – К., 1981.

8. Науменко А.М. Філологічний аналіз тексту (Основи лінгвопоетики). Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Вінниця : НОВА КНИГА, 2005. – 416 с.

9. Нікітіна А.В., Мілєва І.В. Лінгвістика тексту: дистанційний курс // http: // agapa.ldo.lnpu.edu.ua: 8080/moodledata/185/0.l.htm.

10.Петровський В.І. Про принципи і методику цілісного лінгвістичного аналізу поетичних творів // Вісник ЛДУ, 1986.

11. Різун В.В. Аспекти теорії тексту // Різун В.В. та ін. Нариси про текст: Теоретичні питання комунікації і тексту. – К.: Київський університет, 1998.

12.Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми: Підручник. – Полтава : Довкілля. – К., 2008. – 712 с.

13.Серажим К. Дискурс як соціолінгвальне явище: методологія, архітектоніка, варіативність. (На матеріалі сучасної газетної публіцистики): Монографія / За ред. В.Різуна. / Київ.нац.ун-т ім.Тараса Шевченка. – К., 2002. – 392 с.

14.Соломахін А. Співвідношення понять «текст» і «дискурс» // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Лінгвістика»: Збірник наукових праць. Випуск УІІ. – Херсон: Видавництво ХДУ, 2008. – С. 260-263.

15.Теорія і практика лінгвістичного аналізу художнього тексту. – Тернопіль, 1998.

16.Шанский Н.М. Лингвистический анализ текста. – Л.: Просвещение, 1990. – 450 с.

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ № 5

Тема: Лінгвістичний аналіз художнього тексту: етапи роботи

Теоретичні питання

1. Основні етапи роботи над аналізом ХТ:

- виразне прочитання тексту;

- пристосування до творчості конкретного автора знання про суспільні тенденції і творчі пошуки епохи;

- здійснення тлумачення незнайомих слів і словосполучень, фразеологізмів та ін., тобто з’ясування всього, що заважатиме при наступному опануванні комунікативно-динамічних конотативних значень;

- здійснення комунікативно-естетичної спрямованості і контекстуально-ситуативної обумовленості мовленнєвих одиниць у межах складного синтаксичного цілого; основну увагу слід приділити сюжетно-композиційному рівню початкових і кінцевих абзаців;

- приділення уваги смислу і характеру мовленнєвих одиниць, які відображають мовленнєвий образ автора в єдності з мовленнєвою ідейно-смисловою структурою твору.

Література:

1. Арнаудов М. Психология литературного творчества. — М., 1970. — 654 с.

2. Белецкий А. И. В мастерской художника слова. — Высшая школа, 1989. — С. 13- 111.

3. Басин Е. Я. Психология художественного творчества: Личностный подход. — М., 1985. — 64 с.

4. Будагов Р. А. Писатели о языке и язык писателей. — М.: МГУ, 1984. — 280 с.

Дроздовский В.П. Лингвостилистические основы выразительного чтения: Методические указания к спецкурсу по русскому языку для студентов дневного и заочного отделений. – Одесса, 1980. – 38 с.

Єщенко Т. А. Лінгвістичний аналіз тексту. Модульний курс : Навчальний посібник. - Донецьк : DICO, 2009. – 336 с.
Кочан І. М. Лінгвістичний аналіз тексту : Навч.посіб. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К. : Знання, 2008. – 423 с.

Практичне завдання

1. І. Прочитайте порівняльний аналіз віршів Бориса Пастернака «Зимняя ночь» і Василя Стуса «Автопортрет зі свічкою». Поміркуйте, чому порівнюються самі ці поети і ці вірші. Висловіть своє ставлення до авторів та поезій. На чому б ви хотіли зосередити увагу при аналізі зазначених віршів?

Прослухайте пісню, покладену на вірш Б. Пастернака. З’ясуйте її тональність,

експресію та мелодику.

П. Підготуйте сценічну постановку запропонованих поезій.

Зимняя ночь

Мело, мело по всей земле

Во все пределы.

Свеча горела на столе,

Свеча горела.

Как летом роем мошкара

Летит на пламя,

Слетались хлопья со двора

К оконной раме.

Метель лепила на стекле

Кружки и стрелы.

Свеча горела на столе,

Свеча горела.

На озаренный потолок

Ложились тени,

Скрещенье рук, скрещенье ног,

Судьбы скрещенье.

И падали два башмачка

Со стуком на пол.

И воск слезами с ночника

На платье капал.

И все терялось в снежной мгле,

Седой и белой.

Свеча горела на столе,

Свеча горела.

На свечку дуло из угла,

И жар соблазна

Вздымал, как ангел,

Два крыла

Крестообразно.

Мело весь месяц в феврале,

И то и дело

Свеча горела на столе,

Свеча горела (Б. Пастернак).

Свічка – символ поваги до вогню – могутньої природної стихії. Воскові

свічки були в кожній оселі. Їх запалювали, щоб освітити будинок, шанувати пам’ять померлих у поминальні дні. Свічка горіла, коли в оселі був небіжчик. Дівчата ворожили на нареченого зі свічкою й люстерком. Традиційно в нашому побуті запалюють іменинні та новорічні свічки. Психотерапевти радять: «Коли на душі гидко, погано, або неспокійно – запаліть свічку, бажано з воску, і дивіться на її полум’я. Нехай йдуть з димом усі ваші смутки, туги й сум.

Борис Пастрнак алегорично описує образ свічки. Для його поезії характерний прийом персоніфікації. Поет зазнає почуття захоплення перед вічною красою природи:

«метель лепила на стекле кружки и стрелы… и все терялось в снежной мгле, седой и белой…».

Двычы повторюване на початку вырша слово «мело» э формою минулого часу середнього роду выд дыэслова «мести». Ішими словами можна сказати: «Была метель», тобто, сильний сніг з вітром. Слова «по всей земле» й «во все пределы» підкреслюють силу, могутність, навіть глобальність цого явища природи.

Читаючи два перших рядки, уявляємо темну зимову ніч і свічку, яка горить на столі. Усе просякнуте почуттям спокою, втіхи, навіть, якоїсь прострації.

У наступній строфі поет використовує прийом персоніфікації. Він говорить про снігові пластівці як про живі істоти, яких ваблять, притягує якась мета, те, що відбувається поза віконною рамою.

«Метель лепила на стекле кружки и стрелы» - у цьому рядку завірюху автор порівнює з дитиною, яка, граючи, ліпить зі снігу сніжки, снігову бабу та ін.

«Кружки и стрелы на стекле» з’являються тому, що вітер кидає пластівці снігу з різних боків.

«Озаренный» має переносне значення: сяючий, жвавий, щасливий, осяяний внутрішнім світом щастя, кохання. Світло маленької свічки не може освітити стелю. Ми можемо припустити, що в кімнаті є ще якесь джерело світу, яке робить її яскраво осяяною, такою, що випромінює полум’я щастя.

«Судьбы скрещенье» - образний опис схрещення долі двох людей.

«И падали два башмачка со стуком на пол» - викликає асоціацію, що чобітки падають з ніг молодої прекрасної щасливої дівчини.

Порівняння крапель воску зі сльозами – це гарний словесний образ.

Заметіль – сива й біла, вічна, мудра – ховає від нескромних очей осяяну свічкою і коханням кімнату.

«Жар соблазна» - це вогонь жаги, вогонь пристрасты, вогонь кохання, сильний потяг чоловыка до жынки. Словесний образ несе у собы выдбиток поетичносты, високого стилю мовлення. Поетичний образ «И жар соблазна / Вздымал, как

ангел, / Два крыла / Крестообразно» народжується в свідомості поета через Рух тіней на осяяній стелі, оскільки полум’я свічки коливається від протягу.

Крила піднімаються «крестообразно», наче б то, покриваючи хрестом, багословляючи тих, хто знаходиться в кімнаті.

Порівняння спокуси з янголом суперечить християнській моралі, православним, які вважають кохання гріхом. Адже для Пастернака божественність пристрасті безсумнівна.

Таким чином, свічка, яка горить у російській культурній традиції, багатозначна: це і символ життя, і символ любові, і позначка любовного кохання.

Вірш Бориса Пастернака «Зимняя ночь» входить до циклу, який поєднано назвою «стихотворения Юрия Живаго». Він є заключною частиною роману «Доктор Живаго», центральним образом якого є запалена свічка. «Свеча горела» - було однією з робочих назв цього роману.

Автопортрет зі свічкою

Тримай над головою свічку,

допоки стомиться рука, -

ціле життя. Замало – нічку.

Довкола темінь полохка.

Літають кажани, як кулі.

Луною студиться щока

Де ви, крилаті? Гулі-гулі,

як вам не стерпно – без небес?

Аж очі підвели, поснулі.

О ні, ти не один воскрес!

Як в бодню – пугачеві скрипки.

Десь бродить землячок – Дантес.

О шанталавий, недорікий,

а чи поцілиш ти мене?

Свіча в задумі - не мигне (В. Стус).

Вірш написано приблизно 1965-66 року, у післяармійський час, який, на думку В. Стуса, був часом поезії, епохою Пастернака та необачно великою любов’ю до нього. Згодом, поезії, надихнуті Пастернаком, увійшли до збірки «Свіча в свічаді».

Автор зауважував на тому, що, щоб не трапилось на життєвому шляху, треба «тримати над головою свічку», яка освітить майбутній шлях. І тримати її треба «ціле життя», яке поет порівнює з полохкою темрявою, де «літають кажани, як кулі». Чому саме «кажани, як кулі»? Тому що враження кулі створюють розправлені широкі крила кажана, утворені перетинками між довгими пальцями ніг, оскільки мають форму кулі. Як відомо, кажани здебільшого літають в повній темряві й шукають собі поживу. В образі цієї поживи Василь Стус репрезентує своє життя.