Поняття конституційно-правового статусу людини і громадянина та його структура
Правовий статус – це юридично закріплене становище особи в державі і суспільстві.
Юридичне оформлення фактичного становища індивіда реалізується різними шляхами і способами, з допомогою специфічних засобів. Воно починається з того, що людина визнається суб’єктом діючого в суспільстві права і наділяється при цьому правоздатністю, після чого вона може вступати у відповідні правовідносини. В історії розвитку цивілізації далеко не всі люди визнавались суб’єктами права (наприклад, раби) або визнавалися лише частково (кріпаки).
У літературі вирізняють кілька видів правового статусу: 1) загальний або конституційний статус людини і громадянина; 2) спеціальний або родовий статус окремих категорій громадян; 3) індивідуальний статус, який характеризує стать, вік, сімейне положення тощо; 4) статус фізичних і юридичних осіб; 5) статус іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, біженців; 6) галузеві правові статуси (адміністративно-процесуальний, кримінально-процесуальний тощо); статус осіб, які працюють в різних сферах.
Загальний (конституційний) правовий статус – це статус особи як громадянина держави, члена суспільства. Він визначається насамперед Конституцією держави і не залежить від різних поточних обставин, наприклад, сімейного стану, посади, освіти тощо. Цей статус є єдиним і однаковим для усіх, характеризується відносною статичністю, узагальненістю. Змістом такого статусу є головним чином ті права й обов’язки, які надані й гарантовані всім Конституцією. Сюди не входять численні суб’єктивні права і обов’язки, які постійно виникають залежно від трудової діяльності людей, характеру правовідносин, в які вони вступають, від інших чинників. Загальний правовий статус є базовим, вихідним для всіх інших. Саме з огляду на цей статус можна оцінити характер, соціальну природу і ступінь демократичності суспільства. Його не можна змінити без внесення змін до Основного Закону.
Спеціальний, або родовий, статус відображає особливості становища окремих категорій громадян (наприклад, студентів, військовослужбовців, пенсіонерів, науковців, учителів, фермерів, селян, робітників, учасників війн тощо). Ці верстви населення, базуючись на конституційному статусі громадянина, можуть мати додаткові права, передбачені законодавством.
Індивідуальний статус відбиває конкретні дані про окрему особу (стать, вік, сімейний стан, освіта тощо). Цей статус рухомий, динамічний, він змінюється разом зі змінами, які відбуваються з особою в процесі її життєдіяльності.
Зазначені три статуси співвідносяться між собою як загальне, особливе і одиничне. Вони тісно взаємопов’язані, практично нероздільні. Загальний, тобто конституційний, правовий статус у всіх один. Спеціальних статусів – багато, а індивідуальних – рівно стільки, скільки громадян.
Виходячи з цього можна зробити висновок, що правовий статус іноземця, особи без громадянства – це самостійні категорії. Але якщо вони формуються на основі правового положення українського громадянства (за винятком іноземців, які мають дипломатичний статус), є підстави говорити про правовий статус особи в цілому.
У системі конституційного права України як галузі права особливе місце займає інститут основ правового статусу особи, сутність якого викладена в розділі ІІ Конституції України “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”. У нормах цього розділу розкривається основоположний принцип конституційного ладу України, згідно з яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, встановлення і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Крім Конституції України, норми інституту основ правового статусу особи закріплені також нормативно-правовими актами поточного законодавства, в яких детальніше розкривається зміст і порядок реалізації закріплених в Конституції України основних прав і свобод людини і громадянина.
Цей конституційний інститут відображає найсуттєвіші засади, які встановлюють правовий статус людини в державі й суспільстві, принципи їх взаємовідносин. Конституційне право України виконує особливу роль у визначенні правового статусу людини і громадянина. До його предмету належить закріплення не всіх прав і свобод, обов’язків, а лише основ правового статусу особи, які складаються у сфері відносин особа – суспільство – держава. При цьому вказані відносини носять основоположний характер і відбивають взаємний зв’язок суспільства, держави і особи.
Структуру конституційного статусу особи в Україні утворюють такі елементи: 1) громадянство; 2) правосуб’єктність, яка включає в себе правоздатність і дієздатність; 3) основні права і свободи; 4) конституційні обов’язки; 4) правові принципи; 5) гарантії правового статусу людини і громадянина. Основу правового статусу особи складають її права, свободи, законні інтереси і обов’язки. В єдності вони є базою для всіх інших прав і свобод, які мають людина і громадянин.
Природа конституційних прав і свобод людини визначається тим, що в якій би країні особа не проживала, вона знаходиться під захистом світового співтовариства, а також держави, громадянином якої є. Стан свободи не дарується публічною владою, а належить людині від її народження і реалізується через суб’єктивні права, які мають природно-правовий характер, а тому є невід’ємними. Конституція України (ст. 21) встановлює, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, що права і свободи людини є невідчужуваними і непорушними.
У забезпеченні свободи особлива роль належить державі, яка є відповідальною перед людиною за свою діяльність (ст. 3 Конституції України). Держава через закони, і насамперед Конституцію, закріплює права і свободи людини, які є мірою можливої поведінки для особи. Таким чином, права людини виникають з природного права, а права громадянина – з позитивного. Але і ті, і другі мають невідчужуваний характер. Права людини є вихідними, оскільки вони притаманні всім людям незалежно від того, чи є вони громадянами держави, в якій проживають; а права громадянина – це права, які закріплюються за особою лише в силу її належності до держави (громадянство).
Конституційно-правовий статус громадянина дещо відрізняється від статусу негромадянина, який проживає на території України, але не має права обирати і бути обраним до органів державної влади, брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, займати певні державні посади тощо. Права громадянина – це своєрідне обмеження рівності між людьми, оскільки іноземці і особи без громадянства не мають усього комплексу прав і свобод, насамперед політичних, якими в повному обсязі володіють громадяни України. Такий стан з правами іноземців відповідає міжнародним стандартам і зумовлений правомірним бажанням кожної держави надати своїм громадянам усі права і обов’язки, а також можливості виконувати всі обов’язки, насамперед, військову службу. Проте це не означає, що іноземці, особи без громадянства не мають ніяких обов’язків (наприклад, вони повинні дотримуватись Конституції та законів України, сплачувати податки та ін.).
Деякі права і свободи встановлюються на рівні конституції, інші – в поточному законодавстві. Вибір форми їх закріплення визначається рядом чинників, до яких належать: а) значущість відповідного конституційного права або свободи для людини і суспільства; б) вихідний або похідний характер належності людині цього права і свободи; в) особливі юридичні якості основних прав і свобод та специфіка їх реалізації.
Конституція України закріплює ті права, свободи і обов’язки, які життєво важливі і соціально необхідні для окремої людини і нормального функціонування суспільства, держави. Конституційні права і свободи є ядром правового статусу особи, основою інших прав, які встановлюються іншими галузями права України.
Основні права і свободи закріплюються за кожною людиною і громадянином. Усі інші (неосновні) права і свободи пов’язані з різними статусами, яких набуває особа впродовж життя. Так, якщо галузеве законодавство, характеризуючи учасників правовідносин, звертається до них як до працівників, депутатів, покупців тощо, то конституційно-правова норма, присвячена правам і свободам, адресована кожній людині і громадянину України незалежно від того, чи реалізують вони ці права в конкретних правовідносинах. Характерною рисою основних прав, свобод і обов’язків є те, що вони рівні і єдині для всіх без винятку для кожної людини, громадянина, не набуваються і не відчужуються за волею громадянина, а належать йому за фактом належності до громадянства, вони невіддільні від правового статусу і можуть бути втраченими лише з припиненням громадянства.
Конституційні права і свободи розрізняються за механізмом їх реалізації. Вони є передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері. На відміну від неосновних прав і свобод основні фіксуються в Конституції України, яка в правовій системі має вищу юридичну силу. Це також підкреслює особливу роль і місце конституційних прав і свобод.
Таким чином, конституційні (основні) права і свободи людини і громадянина – це невід’ємні права і свободи, які належать особі від народження, є основою правового статусу, закріплені в конституції держави і мають найвищий юридичний захист.
Відмінність між поняттями “право” і “свобода” значною мірою умовна, оскільки вони означають юридично визнану можливість для особи вибирати вид і міру своєї поведінки. Але поняття “свобода” в основному розуміється як невтручання у внутрішній світ людини і громадянина (свобода совісті, світогляду, віросповідання, свобода думки, свобода літературної, художньої, наукової творчості). Розуміння поняття “право” більшою мірою пов’язане з тим, що для його реалізації необхідні позитивні дії з боку держави або правомочність людини на участь у діяльності окремих політичних і економічних інституцій (право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди; гарантування кожному знати свої права і обов’язки; право на безпечне довкілля; право на освіту; право на охорону здоров’я тощо). Нерідко для формулювання “права” застосовується термін “свобода” (наприклад, право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35 Конституції), право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36).
Конституція України містить в собі вихідні положення щодо визначення як структури інституту основ правового статусу особи, так і місця кожного його складового елемента.
Конституційні права і свободи – це закріплені в Конституції України і гарантовані державою можливості, які дають кожній людині і громадянину вільно і самостійно обирати вид і міру своєї поведінки, користуватися наданими йому соціальними благами як в особистих, так і загальних інтересах.
Конституційний обов’язок – це встановлена державою в інтересах суспільства і людини й закріплена в Конституції необхідність, що визначає кожному громадянину відповідний вид і міру належної поведінки.
Конституційні обов’язки встановлюються як в цілях реалізації інтересів всього суспільства, держави, так і в інтересах кожного окремого громадянина. Їх, як і конституційні права і свободи, не слід відривати від цілей, виразом яких є інтереси.
Конституційно-правовий статус особи в Україні на сучасному етапі характеризується рядом ознак.
По-перше, створення сучасної законодавчої бази (Конституція України, закони про громадянство, про Конституційний Суд України, про політичні партії, про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тощо).
По-друге, закладена нова концепція взаємовідносин людини і держави з акцентом на пріоритеті прав особи, оскільки “держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави” (ст. 3).
По-третє, конституційний статус людини і громадянина базується на принципах плюралістичної демократії, основи якої закладено в ст. 15 Конституції, згідно з якою “суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності”, а “жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова”.
По-четверте, відбувається перехід від командно-заборонюючих методів регламентації правового статусу особи до дозвільного, від бюрократичного централізму до розумної автономії і самостійності. Конституція (ст. 19) встановлює, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до якого людина не може бути примушена робити те, що не передбачено законодавством. Конституція виходить з того, що держава повинна бути гарантом не тільки прав і свобод людини і громадянина, як це випливає із змісту ч. 2 ст.3 Конституції, а й неприпустимості втручання в життя і діяльність особи та позаправового впливу на неї.
Сучасний конституційний статус особи в Україні ґрунтується на концептуально новій основі, де права людини повинні визнаватися в якості найвищої соціальної цінності.