Тема №1. Предмет та метод історії економіки та економічної думки

Словник економічних термінів з дисципліни

«Історія економіки та економічної думки»

Підготувала:

Студентка групи ОА-11

Слюта Катерина

Перевірив: Доцент

Ткаченко І.В.

«Суми 2012»


Тема №1. Предмет та метод історії економіки та економічної думки

1. Економічна політика - це, насамперед, державна політика. Однак як реальні суб'єкти, що активно впливають на економічну політику, виступають: політичні партії, об'єднання, профспілки, фінансово-промислові групи. Особливо велика у визначенні напрямків економічної політики роль фінансово-промислових груп. Упроваджуючи у владні структури чи делегуючи туди своїх представників, здобуваючи контроль,над сучасними засобами масової інформації, фінансово-промислова олігархія зосереджує у своїх руках політичну й економічну владу. Це дає практично необмежені можливості впливу на політику уряду визначення її мети та засобів їх досягнення. Певний тиск на уряд роблять і інші суб'єкти економічної і соціальної політики.

Об'єкти економічної політики - це ті соціально-економічні процеси, що відбуваються в суспільстві на кожному етапі його розвитку. Механізм впливу суб'єкта на об'єкт залежить від типу економічної системи. У адміністративно-командній економіці - це переважно адміністративні методи, у ринкової - економічні. Політичні рішення, перш за все коли почнуть здійснюватися, через економічне прогнозування повинні передбачити майбутній результат, визначити ту мету і ті засоби, що необхідно використовувати для їх реалізації. Безперечно, результат залежить від багатьох змінних і насамперед від складності політичних рішень. Мета має бути реальною, що спирається на об'єктивні фактори. Для їх реалізації необхідні обгрунтовані тимчасові межі.

Найважливіша мета економічної політики держави: по-перше, стабільне економічне зростання; повна й ефективна зайнятість; по-друге, орієнтація на інновації і підвищення економічної ефективності; стабільний рівень цін; по-третє, збалансованість державного бюджету; рівновага платіжного балансу. Таку розмаїтість мети нерідко в економічній політиці суспільства називають магічною. На відміну від відомого в математиці логічного квадрата, де розташовані по малих квадратах числа завжди дають один результат, економічний багатокутник найчастіше не зрівноважений. Це означає, що жодна економічна система, жодна навіть найрозвинутіша країна не може забезпечити виконання всієї мети не тільки в короткий термін, але й у тривалих періодах.

2. Економічна культура – це комплекс уявлень, переконань, звичок, стереотипів поведінки, які реалізовуються в економічній сфері суспільства й пов’язані з економічною діяльністю.

Економічна культура є підсистемою загальної національної культури й тісно по’язана з іншими її складовими: політичною культурою, правовою, моральною, релігійною та іншими. Економічна культура є багатовимірним явищем, яке складається як із раціональних, так й ірраціональних компонентів. Вона містить такі базові елементи, як економічні цінності й норми, сформовані та поширені в певному суспільстві економічні стереотипи й міфологеми, ідеї, концепції та переконання, економічні традиції, а також установки та орієнтації людей щодо існуючої економічної системи в цілому, певних важливих “правил гри” і принципів взаємовідносин індивіда та економічних інститутів. Економічна культура є ширшим поняттям, ніж поняття “економічна свідомість”. Остання часто розглядається, як одна з форм суспільної свідомості, що виникає як відображення соціально-економічних умов буття, і означає суб’єктивний світ економічного, тобто вона передбачає установки, орієнтації, цінності, мотивації, уподобання і т. Ін. Але економічна культура, крім елементів суб’єктивного світу, охоплює й такі компоненти, як норми й діючі “правила гри”, моделі масової економічної поведінки, вербальні реакції, економічну символіку та знакову систему, що виражаються не тільки словесно, але й іншими засобами та формами.

3. Економічне мислення — система поглядів людини на закономірності економічного розвитку, сутність економічних явищ і процесів та причини їх виникнення. Е. М. Є структурним елементом мислення людини взагалі. Зміст Е. М. Людини зумовлений типом існуючих суспільних відносин (економічних, соціальних, політичних, культурних, характером законодавчої бази тощо), умовами її життя, місцем у соціальній структурі та ін. Визначальним фактором змісту Е. М. Є характер існуючих відносин власності, місце людини у суспільному поділі праці, рівень її освіти. Найважливішими елементами Е. М. Є уміння знаходити оптимальні для зростання ефективності окремого підприємства галузі народного господарства, варіанти розвитку, оволодіння найновішими прийомами технологічних, проектно-конструкторських розробок, техніко-технологічна культура, орієнтація на раціональне використання економічних і природних ресурсів тощо. Правильне Е. М. Забезпечує раціональне управління діями людини на робочому місці, у масштабі підприємства (об'єднання), галузі народного господарства, Е. М. Буває шаблонним, коли рішення приймається за звичаєм, на рівні здорового глузду, і творчим, яке характеризується виробленням нових методів вирішення завдань та досягнення мети, критичним підходом до існуючих економічних форм тощо. Важлива роль у формуванні Е. М. Належить економічній науці в цілому і політичній економії зокрема. У свою чергу, ці науки повинні узагальнити раціональні ідеї, положення світової економічної думки, адекватно відображати реалії дійсності і передбачати тенденції їх розвитку. Важливою умовою формування правильного Е. М. Є усвідомлення людиною національної ідеї, духу народу, національна свідомість.

4. Історичний метод - це такий метод, який включає в себе основні закони розвитку суспільства протягом певного періоду часу, і на основі даних робляться певні висновки та гіпотези. Історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування та розвиток процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх і зовнішніх зв'язків, закономірностей та суперечностей. Даний метод дослідження використовується переважно у суспільних науках. У прикладних — він застосовується, приміром, при вивченні розвитку і формування тих чи тих галузей науки і техніки.

5. Економічна думка - це не просто сума спостережень і відомостей про господарське життя. Вона припускає відоме узагальнення, абстракцію, тобто певний економічний аналіз. Історичний екскурс у минуле економічної думки показує, що люди завжди прагнули теоретично усвідомити економічні умови свого існування, мотиви господарської діяльності, а відтак, розгадавши таємниці економічних процесів, спробувати управляти ними. Практичні потреби регулювання економічного життя й зумовили виникнення економічної теорії.

Економічна думка зародилася ще в стародавньому світі. Це була певна сума поглядів на господарські явища, на рушійні сили економічної діяльності людей, істотного розвитку вона досягла в епоху рабовласництва. В працях Ксенофонта (430-355 рр. До . Н.е.), Платона (427-347 рр. До н.е.), Аристотеля (384-322 рр. До н.е.), а також мислителів стародавнього Риму, Індії, Китаю міститься спроба з позицій свого часу з'ясувати загальні принципи економічного розвитку. "Економікс" (домашнє господарство) - так називалася праця видатного мислителя Стародавньої Греції Ксенофонта, в якій зроблена спроба обґрунтувати мотиви господарської діяльності людей, висловлено ряд Цікавих економічних думок.

Формування економічної теорії як науки Не кожна економічна думка розвивається в систему поглядів і стає економічним ученням. Ні в рабовласницькому, ні у феодальному суспільстві ще не існувало стрункої системи економічних поглядів на економічні процеси. Вона складається поступово в процесі історичного розвитку суспільства.

Могутнім поштовхом до формування економічної науки стало становлення в усіх структурах суспільного життя капіталістичних відносин, коли бурхливими темпами почали розвиватися продуктивні сили, стали формуватися ринок, обмін, торгівля. З'явилася потреба в дослідженні всіх цих явищ, вивченні закономірностей функціонування економіки в цілому. Врешті-решт постало питання і про джерела багатства націй і народів, груп людей, окремих осіб, засоби їх виміру.

6. Економічні інститути – це інститути, які регламентують соціальні відносини у сфері господарської діяльності, виробництва, розподілу та споживання матеріальних благ, послуг.

Для забезпечення свого функціонування економічним інститутам потрібні певні обов'язкові передумови: технології виробництва, що передбачають поділ праці, функцій і обов'язків; приміщення; засоби виробництва; транспорт; фінансові засоби і, головне, трудові ресурси - люди.

Форми поєднання цих складових економіки як соціального інституту, тобто типи економічної організації, відповідають типу суспільного устрою. Як відомо, можна назвати (у спрощеному вигляді, звичайно) чотири типи економічної організації, котрі послідовно змінювали одна одну: примітивна, аграрна, індустріальна та інформаційна.

Щоб глибше усвідомити сутність економічних інститутів, слід розглянути їх функції. Про основну їх функцію вже йшлося. Вона полягає в забезпеченні адаптації до навколишнього середовища, яке постійно змінюється. Така адаптація можлива за умови виробництва певних товарів і послуг для задоволення потреб кожного індивіда й суспільства загалом.

Економічні інститути виконують стимулюючу функцію, формуючи економічний інтерес, заінтересованість у зменшенні витрат, підвищенні продуктивності праці, поліпшенні якісних показників, збільшенні доходу. Тому особливого значення для їх нормального функціонування набуває визначення принципів оплати праці та правильне використання (розподіл і перерозподіл) коштів.

Оновлення системи стимулювання та організації праці, організації виробничих процесів - це прояв інноваційної функції економічних інститутів. Успіх інновацій значною мірою залежить від ставлення до нових наукових досягнень самих суб'єктів господарсько-економічної діяльності, їхньої творчої активності.

Окрім того, економічні інститути виконують інтегративну функцію, яка не завжди усвідомлюється. Функціонування економіки передбачає спеціалізацію та кооперацію праці, обмін (за допомогою грошей) результатами праці. Це все інтегрує членів суспільства в єдиному процесі суспільного виробництва. Вони потрапляють в економічну залежність один від одного.

7. Модель національної економіки - відбиває тенденції розвитку окремих господарських систем з урахуванням як загальноекономічних особливостей розвитку суспільства (економічна система), так і специфічних, притаманних лише даній господарській системі на певному етапі її еволюції. Ця дефініція визначає, як проявляються загальні закономірності розвитку економічної складової суспільства в окремо взятих господарських системах певного суспільства. Основні елементи національної економіки: продуктивні сили, техніко-економічні відносини, соціально-економічні відносини (відносини власності), організаційно-економічні відносини, господарський механізм, економічний потенціал, особливості державного устрою, традиції, менталітет, культура суспільства у їхні динаміці, розвитку з урахуванням найбільш загальних закономірностей розвитку економічних систем та їх переломлення (зміна, еволюція, доповнення новими ознаками тощо) в окремих суспільствах.

Американська модель є найчистішим різновидом вільного підприємництва. Основу американської моделі становить система всілякого заохочення підприємництва. Моделі економічних систем ринкової економіки досягнення особистого успіху, збагачення найактивнішої частини населення. Групам населення з низькими доходами забезпечено прийнятний рівень життя завдяки частковим пільгам і допомогам. Завдання соціальної рівності тут узагалі не ставлять. Державне втручання в економіку є неглибоким і охоплює питання щодо визначення правил гри на ринку, підтримання стабільної кон'юнктури й економічної рівноваги та перерозподілу доходів через податковий механізм тощо.

Японська модель є різновидом узгодженого вільного підприємництва. Її характеризує значне втручання держави в господарське життя з метою створення такого макроекономічного середовища, в якому прогресивні галузі зростають найшвидше. Розвиток економіки підпорядкований загальним національним завданням. Вирішенням соціальних завдань здебільшого займаються корпорації. Цій моделі притаманне певне відставання темпів зростання зарплатні порівняно зі зростанням продуктивності праці. Завдяки цьому досягають зниження його виробництва і підвищення конкурентоспроможності на світових ринках. Спеціальних перешкод, що стримують майнове розшарування населення, немає, проте розрив у рівнях доходів між 10% найбагатшого населення і 10% найбіднішого помітно менший, ніж в інших країнах. Така модель ринкової економіки можлива лише за винятково високого розвитку національної свідомості, пріоритету інтересів нації над інтересами конкретної людини, готовності населення йти на певні матеріальні жертви задля процвітання країни. У цій моделі законодавча і виконавча влада чітко не розмежовані, не протистоять одна одній, а, отже, законодавство й управління ліпше узгоджені. Схема консультацій різних сил, зокрема узгодження інтересів уряду, бізнесу і праці, добре відпрацьована, і її чітко дотримуються. В країні є компетентна, віддана національній справі керівна еліта.

Шведська модель є своєрідним поєднанням ринкової економіки і соціалістичної ідеології, її часто називають розподільним соціалізмом. Головний принцип цієї моделі полягає в розмежуванні двох економічних функцій: створення багатства і його розподілу. Першу функцію виконує в конкурентній ринковій економіці приватний сектор, другу - уряд, який намагається усунути наявні, на його погляд, несправедливості через розподіл доходів. Забезпечення доступності освіти, охорони здоров'я, щедре страхування на випадок безробіття та пенсії у старості. Зрозуміло, що це можливе лише в умовах високих ставок оподаткування.

8.В основу цивілізаційного підходу покладено такі принципи:

1) багатовимірності аналізу економічних систем;

2) природної еволюційної поступовості історичного процесу;

3) відмови від класових, конфронтаційних оцінок змісту і цілей системи;

4) пізнання системи в єдності її економічних і соціокультурних елементів;

5) посилення ролі людського фактора у суспільному розвитку;

6) визнання світової історії як єдиного планетарного цілого.

Як бачимо, цивілізаційний підхід не страждає економічним детермінізмом, оскільки передбачає рівномірність впливу та інших чинників на розвиток людського суспільства. Він зорієнтований не на особливості способу виробництва, а перш за все на цілісність людської цивілізації, домінуюче значення загальнолюдських цінностей, інтегрованість кожного суспільства у світову спільноту.

Найважливішою рисою цивілізації є її гуманістична спрямованість. Людина виступає не лише головним суб'єктом виробництва та цивілізації в цілому, але і їх безпосередньою метою, цільовою функцією.

9. Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис — тип виробничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип держави, феодальній — феодальний, буржуазній — буржуазний. Формація — це історичний тип суспільства, що грунтується на певному способі виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом.Поняття історичного типу держави пов'язується з установленням закономірної залежності класової сутності держави від економічних відносин, що домінують у суспільстві на певному етапі його розвитку. Історичний тип відповідно до марксистсько-ленінської теорії відбиває єдність класової сутності всіх держав, що мають загальну економічну основу, обумовлену пануванням даного типу власності на засоби виробництва.При такому підході держава набуває суто класової визначеності, виступаючи як диктатура економічно пануючого класу. Називаючи три основні типи експлуататорських держав (рабовласницький, феодальний, буржуазний), К. Маркс, Ф. Енгельс, B.I. Ленін виділяли й останній (неексплуататорський) історич­ний тип — соціалістичну державу, яка у найближчій історичній перспективі повинна перерости в громадське комуністичне самоврядування. Соціалістична держава фактично розглядалася як антикапіталістична, що було хибною теоретичною основою для ототожнення прогресивних (цивілізованих) і регресивних (примітивних) моделей соціалізму, а також некоректних трактувань сутності комуністичної формації.

Класово-формаційний підхід до типології держав був єдиним у нашій науковій і навчальній літературі до 90-х років XX ст.

10. Азіатський спосіб виробництва – початкова форма аграрно-ремісничої цивілізації, що базується на антагонізмі общинного селянства і деспотичної держави, яку уособлюють бюрократичний апарат, наймана армія тощо. Виникає з розпадом первіснообщинного ладу. Найвищого розвитку азіатський способі виробництва набув у Китаї, Індії, Туреччині, Персії, Мексиці, Перу та в інших країнах.

Основною формою власності азіатського способу виробництва була державна (на землю, іригаційні споруди, воду). Існували також власність сільських землеробських общин, залишки племінної власності, общинна власність ремісників, починало розвиватися приватне землеволодіння.

Держава здійснювала контроль за спорудженням та функціонуванням іригаційних систем і розподілом води, пересуванням схилів, вирубуванням лісів, зовнішньою торгівлею, створенням страхового фонду, охороною території, будівництвом храмів, фортець, виконувала військові функції тощо. Основним класом безпосередніх виробників, яких експлуатували державні чиновники, були царські землероби й ремісники. Використовувалася також праця рабів, селян-общинників. Експлуатація общинного селянства, що складалося з патріархальних сімей, здійснювалася через вилучення натуральної ренти (що збігалася з податком) та виконання трудових повинностей. Рента, крім додаткового, включала й частину необхідного продукту.

Азіатський спосіб виробництва поєднував у собі певною мірою риси рабовласницького і феодального способів виробництва. В межах азіатського способу виробництва почало зароджуватися товарне виробництво, виник купецький та лихварський капітал. Водночас процес утворення класів не завершився. Землеробська община в деяких країнах Східної Європи та Азії існувала до XIX ст., в інших їй на зміну прийшла община з приватним володінням на землю, що було основою прогресу. Певні елементи прогресу існували і в тих общинах, де поєднувалися колективна власність на землю і приватне володіння нею. Загалом розвиток общинного землеволодіння характеризувався значною консервативністю, застоєм, кастовістю.

Окремі елементи азіатського способу виробництва були властиві й існуючій в СРСР адміністративно-командній системі, зокрема деспотизм державних чиновників, домінування державної власності, наявність деяких рис рабовласницької та феодальної експлуатації.

11. Феодальний спосіб виробництва — суспільний спосіб виробництва, оснований на експлуатації безземельних, особисто залежних від феодалів-землевласників селян. У країнах Західної Європи Ф. С. В. Виник наприкінці V ст., й існував до початку буржуазних революцій, які в тих чи інших країнах відбувалися протягом XVII—XVIII ст. Основні риси ф. С. В.: 1) особиста залежність селянина від феодала і панування позаекономічних форм примусу до праці; 2) відсутність власності на землю (дрібні наділи землі знаходилися в руках феодалів — власників) при наявності власності на інші засоби виробництва; 3) панування натурального господарства; 4) активне поширення у містах відносин корпоративного типу — ремісничих цехів, купецьких гільдій, міських комун, рицарських орденів тощо. Феодальне виробництво здійснювалося у формі панщини (коли земля ділилася на панську і селянську) і обробного господарства (вся земля знаходилася в користуванні юридично-залежних від феодала селян). Привласнення додаткового продукту за панщини здійснювалось у формі відробної ренти. Поширеним був оброк — продуктова і грошова ренти (в другому випадку селянин повинен виробити і реалізувати продукцію на ринку). Перехід від нижчих форм ренти до більш розвинутих посилював матеріальну зацікавленість селян, що поряд з поглибленням суспільного поділу праці сприяло розвитку товарно-грошових відносин, відокремленню міста від села. Жителі міст, об'єднавшись у комуни, поступово добиваються звільнення від найбільш жорстоких форм феодальної залежності. Цьому сприяє і виникнення цехів, у яких повноправним членом був цеховий майстер — власник засобів виробництва. Будучи високо професійним спеціалістом, майстер, як правило, працював з одним — двома підмайстрами та двома — трьома учнями, які з часом могли стати майстрами. В цеху строго регламентувалась якість і кількість виготовленої продукції, організація виробництва, що згодом стало стримувати розвиток продуктивних сил. В умовах Ф. С. В. Отримує розвиток торговельний та лихварський капітал. Політична влада при феодалізмі знаходилась у руках земельних власників. Відміна особистої залежності селян у більшості країн Західної Європи відбулась у XVII—XVIII ст., у Східній Європі — у ХІХ ст.

12. Ринкове господарство – суспільна форма організацій економіки, заснована на товарному виробництві, що забезпечує взаємодію між виробником і споживачем через ринок.

У сучасній науковій і навчальній літературі, в політичних й законодавчих документах поняття „ринок”, „ринкове господарство”, „ринкова економіка” вживаються, як тотожні, однозначні. Слід, однак ,мати на увазі, що за всієї спорідненості цих понять у змісті є певні відмінності.

Ринкове господарство – це структура (середовище), у межах якого відтворюються й панують відносини та зв'язки товарного виробництва.

З одного боку ринкове господарство ототожнюється з процесом товарного виробництва, з другого – товарне виробництво, в свою чергу, є такою організацією господарства, коли продукти виробляються для обміну, куплі-продажу.

Поняття ринкового господарства є багатомірним. Воно містить багато складових – сферу товарного виробництва; сферу обміну; сукупність актів куплі - продажу і збалансування попиту і пропозиції у процесі розширеного відтворення. Виходячи з цього, можна вважати, що ринок є складовою частиною ринкового господарства, через механізм якого перетворюються на реальність товарно - грошові відносини. Формуючи конкурентне середовище, ринок виступає ефективним організатором товарного виробництва.

Крім виробництва і споживання економічного продукту потрібна сукупність дій, які забезпечують просування продукту від виробника до споживача.

Сферу діяльності, пов'язану з розподілом, обміном економічного продукту, його рух від виробників до споживачів, називають сферою обігу.

13. Капіталі́зм — суспільний лад, економічна система виробництва та розподілу, заснована на принципах приватної власності, особистої ініціативності, раціональності та ефективності використання наявних ресурсах, максимізації прибутку (капіталу).

В іншому визначенні під капіталізмом розуміється суспільство, в якому існують такі риси, що виступають всеохопним принципом не тільки економічних, але і політичних та інших вимірів суспільних відносин: наявність приватної власності (включно на засоби виробництва); метою господарювання є максимізація доходів і користі; господарська діяльність здійснюється завдяки ринкам і системі цін. Мануфактури, поділ праці, машинне виробництво є похідними від капіталізму формами і не відображають його сутність.

Сутність капіталізму в економічному примусі до праці — кожна людина має право продавати роботодавцю свою робочу силу. В ідеалі основний принцип капіталізму — laissez-faire (дозвольте робити), хоча чистого капіталістичного суспільства ніколи не існувало — держава завжди накладала обмеження на ринок і зберігала за собою право як накладати обмеження на виробничі відносини, так і застосовувати неекономічний примус. В сучасних капіталістичних країнах держава бачить свою роль у встановленні законодавчої бази та юридичних рамок, в яких здійснюється виробництво і торгівля.

Капіталізм заснований на способі розподілу, при якому продукт виробництва належить капіталісту — власнику засобів виробництва.Капіталізм протиставляється централізовано планованій економіці. Історично, капіталізм, як спосіб виробництва, прийшов на заміну феодалізму.

14. Соціально-ринкове господарство являє собою не що інше, як проміжну модель між чисто ринковою і централізовано-регульованою системами економіки. Ринкове господарство тут виступає як основа економічної системи. Але воно діє не самостійно, а свідомо регулюється державою.

Основними елементами структури соціального ринкового господарства є:

- конкурентний лад, який заснований на приватній власності на засоби виробництва; конкуренція сприяє економічному зростанню, підвищенню продуктивності, технічному прогресу. Конкуренція може виконувати і соціальну функцію, будучи інструментом забезпечення самостійності господарювання, стимулом пошуку оптимальних рішень;

- ринок, який виступає як координуючий механізм і регулятор господарської діяльності;

- домашні господарства, промислові, сільськогосподарські, банківські, торговельні та інші підприємства виступають як суб'єкти господарювання;

 

- держава, яка за допомогою політики зміцнення конкурентного ладу забезпечує і контролює загальні умови функціонування ринкової системи та сприяє соціальному вирівнюванню, обґрунтування особливої ролі держави.