Друга. Усвідомлення виховання як соціально-особистісного феномена
Авторитаризм і застій у духовному житті суспільства призвели до неправильного висновку вчених, а звідси - хибної орієнтації практики на вирішальне значення соціального фактора у вихованні.
Формуючись як особистість, людина не перестає бути природною істотою. Отже, сукупність суспільних відносин не вичерпує сутності людини. Виховання зумовлене оптимальною єдністю індивідуального й соціального, тому визначається нами як соціально-особистісний феномен. Бо все в людині одночасно зумовлене і її природою, і суспільною сутністю.
Мі свідки того, як абсолютизація соціального призводила до штампування «середньої людини», її нівелювання як особистості. Перебільшена увага до індивідуального викликає загрозу формування відірваної від соціуму, нежиттєздатної людини.
Формування педагогічних, людинотворчих взаємин на рівні співробітництва та співтворчості спочатку є функціями педагога, а потім він використовує їх як засоби виховання. Далі завдання вчителя полягає в перетворенні їх у якості особистості. Не випадково в педагогіці ставлення людини до дійсності нерідко ототожнюється з якостями особистості, наприклад, ставлення до праці - з працелюбством чи навпаки. Отже, формуючи та використовуючи високий і вищий рівні відносин як функції, засоби і, зрештою, якості особистості, педагог спрямовує свої зусилля на розвиток процесів освіти та виховання до самоосвіти, самовиховання, самовизначення і самореалізації людської особистості. Його роль полягає в організації «саморуху» школяра від нижчих до вищих ступенів розвитку й життєдіяльності.
Обґрунтовані нами рівні відносин (співпідпорядкування, співробітництво та співтворчість), абстраговані моделі позитивної взаємодії («Талант», «Ерудит», «Об'єктивіст», «Душа» тощо) отримали схвалення вчителів і впроваджуються у практику. У школах отримав підтримку також розроблений процес формування виховуючих взаємин, що дає вчителеві змогу сприймати суб'єкт-суб'єктне виховання, співробітництво та співтворчість не як нову педагогіку, а як один з її прогресивних напрямів, високий і найвищий рівень взаємин з учнями.
Відповідно до нової парадигми виховання педагог - організатор виховного процесу, дитина - центральна його фігура. Учитель індивідуалізує взаємодію аж до визнання дитини як неповторної та унікальної, що є метою виховної роботи, і, як і педагог, виступає суб'єктом виховного процесу. Це є ціннісною складовою нової парадигми виховання.
Третя позиція передбачає проектування і розвиток філософії виховання, формування національної культури та полікультури, національного менталітету громадянина України, гуманітаризацію освіти як умови і засобу виховання, піднесення його результативності.
Суб'єкт-суб'єктні взаємини забезпечуються на основі усвідомлення того, що людина є одночасно початком і кінцевою метою будь-якого проекту соціального розвитку чи навіть суспільно-економічної формації. Тому в навчальній взаємодії головним є не засвоєння певної суми знань, а їх світоглядний аспект, тобто гуманітаризація освіти як засіб її гуманізації та важлива умова її ціннісного характеру.
На зміну «уніфікованому вихованню» приходить виховання, яке у своїй сутності є диференційованим і цілісним. Воно означає синтез наукового гуманізму, усіх раціональних, емоційно-вольових і творчих здібностей особистості. Це можливо передусім на основі зростання у змісті освіти етнічного компонента, більш тісного зв'язку навчання та виховання з національною полікультурою, досягнення діалогу культур, пошуків і визначень пріоритетних ідеалів у вихованні, обґрунтування демократичних цінностей, бо їх вакуум ускладнює діяльність школи як носія і передавача культур.
У своєму розвитку до цілісності суб'єкт- суб'єктна взаємодія буде успішною лише при зміні в педагогічних ситуаціях становища вчителя та учня в «суб'єкт-об'єкт» і «об'єкт- суб'єкт». Однак ці відносини не є самостійними і завершеними, а лише окремими моментами в цілісній взаємодії.
Послідовні взаємні переходи з одного статусу до іншого визначаються вчителем. Він здійснює постановку мети, вибір засобів для її досягнення відбувається спільними зусиллями, кінцевий результат вимірюється знаннями, вихованістю учнів, їх підготовленістю до життя. Учитель і учень бувають у становищі і об'єктів і суб'єктів. Учитель - ведучий, проте він завжди учень. Чим більше в педагогові виховання (становище об'єкта), тим інтенсивніше відбувається процес розвитку взаємодії до суб'єкт-суб'єктної, до співробітництва і співтворчості.
Лише на основі системи педагогічно доцільних, виховуючих взаємин можна досягти реалій об'єднання навчання й виховання з національною та світовою культурою, сформувати нові цінності, до яких передусім належать солідарність і консолідація людей різних національностей та поколінь, і водночас забезпечити формування національного менталітету громадянина України, входження національної системи освіти у світовий освітній простір. Нова парадигма виховання мусить увібрати все краще, що створено національною культурою, проте не спуститися до плазування перед зарубіжним досвідом, до некритичного «мавпування західних мод». Її серцевиною й ціннісною основою виховання виступають суб'єкт-суб'єктні взаємини дорослих і дітей.
Автор: А. Бойко