Геополітичний формат глобальної конкуренції
Сучасна теорія і практика доводять, що в умовах глобалізації перерозподіляються ролі і функції суб’єктів бізнесу та регулятивних інститутів. Вже традиційним став висновок вчених, що держави (національні економіки) втрачають функцію основного структурного елемента світової економіки.
По-перше, держава втрачає можливість ефективно використовувати традиційні важелі макроекономічного регулювання, як (імпортні бар’єри та експортні субсидії, курс національної валюти і ставка рефінансування центрального банку тощо). Інтернаціоналізуються навіть такі «внутрішні» сфери державного регулювання як оподаткування, трудове законодавство, освіта, професійна підготовка кадрів тощо. Частина економічних процесів взагалі не підпадає під регулюючий вплив держави, оскільки об’єктивно потребуються узгоджені заходи країн, ТНК і глобальних організацій (МВФ, Світовий банк, СОТ).
По-друге, становлення техносфери як штучного середовища життєдіяльності людини створює передумови і розвиває нові міжнародно взаємопов’язані види і типи діяльності в усіх сферах економіки, науки, культури, породжує необхідні для її потреб інтернаціоналізовані фінансові потоки, організаційні структури, робить глобально відчутними традиційні проблеми конкурентоспроможності і породжує нові. Закріплюється певна конкурентна ієрархія країн відповідно з їх положенням в системі функціональних зв’язків техносфери з зовнішнім світом.
Загалом, вперше в історії державний суверенітет втрачає власний докорінний зміст, як здатність здійснювати на власній території повний контроль над економікою та іншими сферами суспільного життя, в тому числі стосовно формування конкурентоспроможного середовища розвитку.
Національні держави використовують захисні заходи для нівелювання глобального наступу на їх внутрішній суверенітет у межах варіативних інтервенціоністських стратегій. Так, стратегія оборонної інтервенції передбачає прийняття різноманітних протекціоністських бар’єрів, імпорту/експорту товарів, послуг, капіталів, інновацій, а стратегія поступальної інтервенції передбачає надання субсидій національним компаніям чи відмову держави від регулювання конкуренції. Загалом, поки не буде віднайдено інших, альтернативних способів протистояння підриву внутрішнього суверенітету країн, вони будуть змушеними вдаватися до контр продуктивних, з точки зору національної конкурентоспроможності інтервенціоністських методів.
Разом із тим, у 1990-і роки стало очевидним, що роль національних урядів на світовій арені не зменшувалася, а видозмінювалась у відповідь на виклики глобалізації, яка провокує інституційну трансформацію держави. З одного боку, загострюються конституційні проблеми, пов’язані з розподілом і використанням владних повноважень, коли передача адміністративно-державних функцій підвідомчим та наднаціональним структурам залишає за урядом роль головного, проте не єдиного арбітра державних інтересів, зростає розрив між офіційними і реальними владними повноваженнями тощо, створюються можливості для життєздатних економічних суб’єктів у будь-якій країні світу залучати необхідні ресурси функціонування і розвитку без сприяння і посередницької ролі держави.
З другого боку, глобалізація, спонукаючи державу ділитися з іншими інститутами владними повноваженнями, зберігає і навіть посилює її роль як вищого правового, політичного і морального авторитета. В умовах інформглобалізації саме держави стають вузловими пунктами глобальних політичних мереж із багато в чому залежними від впливу урядових структур бізнес- та інтелектуальними елітами, громадськими економічними і гуманітарними рухами та організаціями. Саме при сучасному інституційному плюралізмі різко зростає кількість і різноманітність форм реалізації адміністративно-державних функцій правової, політичної і моральної регуляції розвитку у глобальному конкурентному середовищі.
З кінця ХХ ст. на рівноправні і навіть більш значні ролі, претендують не тільки ТНК, регіональні міждержавні інтеграційні об’єднання, міжнародні організації, але й практично екстериторіальні й функціонально автономні міста – світові фінансово-інноваційні центри, окремі індивіди – крупні бізнесмени, топ-менеджери, інтелектуали. На сьогодні це не стосується лише наддержав (псевдо імперій, країн-систем), до яких відносяться: США, де національно-адміністративні кордони трансформувались в зони "національних інтересів", що охоплюють практично весь світ; Великий Китай (КНР, Гонконг, Макао, Тайвань); Росія (з огляду на її сучасні, по-суті глобальні політичні амбіції). В основі концепції країни-гегемона є поняття "держави-стабілізатора", що відповідає за реалізацією правил ліберального світогосподарського режиму шляхом використання інструментів "війн нового покоління". Концепція глобального (у новітньому розумінні – антитерористичного) уряду передбачає вочевидь гіпертрофовану модель національної держави, керівництво якої вирішує поточні внутрішньополітичні питання, однак не на національному, а на глобальному рівні. Однак найбільш вірогідними варіантами розвитку міждержавної конкуренції є неоднополярність (США), а формування "коаліції держав": "п’ятірки" постійних членів Ради Безпеки ООН, "великої вісімки" або більш широкої групи країн-лідерів – США, ЄС, Японії, Російської Федерації, Китаю, Індії.