Україна і євроазійська регіональна інтеграція
Через наявність таких факторів, як великі природні (передусім енергетичні) ресурси, трансконтинентальні транспортні коридори, існування глобальних загроз безпеці тощо Центральна Азія нині постає як ключовий регіон в питаннях загальноєвразійської геополітики, військової, транспортно-комунікаційної та енергетичної безпеки. Цим обумовлена підвищена увага до регіону з боку провідних країн світу, насамперед таких як Росія, США, Китай та ін. Саме з Центральноазійського регіону (ЦАР) нині забезпечується більша частина надходжень в Україну природного газу за відносно сприятливими ціновими умовами, що обумовлює критично важливе значення цього регіону для забезпечення енергетичної та, загалом, економічної безпеки України. Постановка країнами Заходу питань виділення обіцяної економічної допомоги залежно від рівня демократичних перетворень призвела до певного розчарування керівництва країн ЦАР у співпраці з ними. Як наслідок, на даний час спостерігається значна активізація у відносинах з РФ, КНР, Іраном.
Слід особливо підкреслити системний характер китайської економічної експансії до ЦАР: вона цілеспрямовано здійснюється практично у всіх країнах і охоплює практично всі стратегічні галузі їх національних економік, передусім паливно-енергетичну сферу, гірничорудну промисловість, агропромисловий комплекс, комунікаційну інфраструктуру та інформаційні технології. З 2005 року китайські державні енергетичні компанії незалежно від запрошуваної за них ціни почали цілеспрямовано скуповувати нафтогазові активи західних компаній в Казахстані. Крім того, Пекін докладає зусиль, аби отримувати каспійський газ за маршрутом Великого шовкового шляху, і за наявними угодами з Туркменистаном з 2010 року він одержуватиме близько третини зовнішніх поставок туркменського газу.
Докорінне оновлення з березня 2010 р. українсько-російських відносин у форматі стратегічного партнерства об’єктивно посилює можливості практичної реалізації Євразійського проекту, висунутого ще навесні 1994 р. президентом Казахстану Н.Назарбаєвим, що передбачає створення Євразійського союзу провідних пострадянських держав, передусім Росії, України, Білорусі, Казахстану, а також інших країн ЦАР. Ще в 1995 р., обґрунтовуючи ідею створення Євразійського союзу, Н.Назарбаєв влучно характеризував суцільний вертикальний ряд країн Євразії від Росії на півночі і до Індії на півдні, в тому числі країни Центральної Азії, Іран, Пакистан, як геополітичний «пояс очікування» між Заходом і Сходом.
Найбільш важливою частиною Євразійського проекту стало створення в 2000 р. Євразійського економічного співтовариства, або ЄврАзЕС. Значна частина правил взаємодії між його учасниками створювалася з урахуванням досвіду та інструкцій уже прийнятих і перевірених у роботі ЄС. Колосальний транзитний потенціал ЄврАзЕС обумовлюється унікальним географічним і геоекономічним становищем країн Співтовариства – між країнами ЄС і Азіатсько-Тихоокеанського регіону; обсяг торгівлі між ними в 2012 році, за оцінкою експертів, може перевищити $1 трлн. Головним досягненням цієї організації є створення в грудні 2009 р. Митного союзу її найбільших учасників – Росії, Білорусі та Казахстану. Ведеться в останні роки й теоретична робота з опрацювання самої концепції Євразійського проекту. Євразійська ідея охоплює набагато ширший геополітичний, геоекономічний простір та культурно-цивілізаційний простір ніж пострадянський чи ЄвразЕСівський. Вона має багато граней, і проблема економічної інтеграції – лише одна з них.
Сьогодні представники гуманітарної сфери усього світу виявляють зростаючий інтерес до східних цивілізацій, особливо до їх духовної ролі в сталому розвитку ноосфери і вирішенні глобальних проблем. Зосібна, китайська (а значною мірою і корейська) політична культура, яка базується на загальнозначимих раціоналістичних конфуціанських цінностях, виявляє свою надзвичайну стійкість в сучасних умовах, адаптуючись до екологічних і економічних потреб сталого розвитку. У сучасних умовах Західна і Східна цивілізації, взаємодіючи між собою, формують і змінюють свої культурні домінанти, необхідні їх розвитку, приводячи до виникнення різноманітних «гібридних» суспільствvi. Те, що Китай, Японія та країни Південно-Східної Азії домінують на західному споживчому ринку, свідчить про те, що конфуціанство, буддизм, синтоїзм і тісно пов’язані з ними культурно-поведінкові традиції в якихось базисних точках близькі до архетипів західного світу.
Як вказує в цьому контексті відомий радянський і російський історик та політолог Рой Медведєв: «…Великі східні цивілізації не могли розвиватися інакше, ніж освоївши і ввібравши величезний пласт науково-технічних досягнень європейської та американської цивілізацій. Цей процес і становить суть всього того, що отримало назву глобалізації. Проте не йдеться про просте запозичення. Якраз саме в останні 15–20 років багато східних країн, в першу чергу Китай, Індія, а ще раніше Японія, стали виступати на деяких напрямах науково-технічного прогресу як лідери. (…) Світ стає багатополярним, всі прагнуть до успіху, і конкуренція різних центрів розвитку зростає. У цих умовах Євразійський проект стає дедалі більш затребуваною концепцією для пострадянських країн».
Загострення у період 2005–2009 рр. політико-ідеологічних розходжень серед держав-учасниць у баченні ролі та функцій СНД на пострадянському просторі призвело до фактичного переформатування процесів економічної інтеграції, зокрема багатостороннього енергетичного співробітництва, за участю Росії, з інституційних рамок СНД до ЄврАзЕС. У результаті, наприклад, Російська Федерація відповідно в жовтні 2007 р. та в лютому 2008 р. вийшла зі складу учасників угод між країнами-учасницями СНД про проведення погодженої політики в сфері транзиту нафти та нафтопродуктів магістральними трубопроводами та про проведення погодженої політики в галузі транзиту природного газу. Таким чином, Україна залишилася фактично в «сірій зоні»: поза інституційним форматом реальної економічної інтеграції на пострадянському просторі й без відчутного прогресу в напрямі європейської економічної інтеграції.
Ухвалені останнім часом в рамках ЄврАзЕС документи вимагають ретельного розгляду відповідними міністерствами та відомствами України з огляду на те, що вони розроблялися у базовому форматі Росія–Казахстан–Білорусь, тобто тих країн, які виступили партнерами України по проекту ЄЕП. На особливу увагу заслуговують документи стосовно формування в рамках ЄврАзЕС спільного ринку нафти та газу, спільної розробки паливно-енергетичного балансу, організації та функціонування ринку зерна держав-членів ЄврАзЕС, оскільки реалізація задекларованих в них цілей може безпосередньо вплинути на економічні інтереси України.
Також слід відзначити, що членство Киргизстану в Світовій організації торгівлі не заважає останньому брати участь в ЄврАзЕС, а інтеграція цієї держави до Митного союзу та спільного економічного простору (Білорусі, Росії та Казахстану, що формується в 2010 р.) означатиме фактично апробацію зазначених трьохсторонніх та ЄвразЕСівського форматів до вимог та стандартів СОТ.
Сукупна територія країн, які входять до ШОС – організації, створеної в 2001 р. за участю країн ЦАР (без Туркменистану), Росії та Китаю, становить 30,2 млн.кв.км, або 60% території Євразії. Сукупний демографічний потенціал ШОС – це чверть населення планети, а економічний потенціал включає найпотужнішу після США китайську економіку. Держави-члени Організації володіють приблизно чвертю світових запасів та обсягів виробництва нафти, на них припадає близько третини запасів природного газу й половина розвіданих у світі запасів урану. В ШОС у статусі постійних членів і спостерігачів представлені як провідні світові виробники вуглеводневої сировини – Росія, Іран, Казахстан і Узбекистан, так і країни, що демонструють найвищі темпи споживання нафти і природного газу в світі – КНР і Індія. Важко не погодитися з думкою президента Білорусі О.Лукашенка, що саме в регіоні ШОС в перспективі «відбуватимуться основні події світового значення, у тому числі в сфері економіки». Тут створюється по суті новий світовий центр сили, в якому беруть участь (як члени чи спостерігачі) чотири ядерні держави: Росія, Китай, Індія та Пакистан.
ШОС за рахунок наявності замкнутого циклу виробників і споживачів має величезний резерв економічного розвитку. Вступ до неї країн-спостерігачів – Ірану, Пакистану, Індії, Монголії, а в подальшому й інших країн, що виявляють до Організації інтерес (зокрема, Туркменистану), здатні в рази збільшити цей потенціал економічної самодостатності ШОС. Особливо цьому може сприяти економічний потенціал Ірану з його запасами вуглеводнів і комунікаційними ресурсами. Вступ саме Ірану може схилити чашу терезів у питаннях забезпечення енергетичної безпеки в бік ШОС, оскільки зосередить у рамках однієї регіональної організації левову частку енергетичних ресурсів євразійського континенту. А це здатне багаторазово підвищити політичну вагу Організації.
Упродовж останніх п’яти років державне керівництво, політичні та бізнесові еліти провідних країн ШОС (Росії, Китаю, Казахстану, Узбекистану) вживали цілеспрямованих зусиль в напрямі координації та гармонізації енергетичної політики, формування «спільної енергетичної дипломатії» з метою отримання довгострокових конкурентних переваг на світовому енергетичному ринку. Першим кроком на цьому шляху визнано створення «Енергетичного клубу ШОС» шляхом мобілізації національних інформаційних та експертних ресурсів країн-членів. Йдеться про початок (приблизно з початку 2007 р.) розробки у рамках ШОС концептуальних засад механізму гармонізації національних енергетичних стратегій і формування єдиного енергетичного ринку в рамках ШОС з можливим узгодженням на багатосторонній основі цінових та інших ключових параметрів його функціонування, а також стратегічних перспектив його подальшого розвитку (включаючи спільне або скоординоване планування маршрутів постачання енергоносіїв).
Цілі та завдання створення Енергетичного клубу ШОС по суті полягають в обґрунтуванні створення, поряд із існуючими Атлантичним альянсом та ОПЕК, «третього енергетичного центру сили в світі», який забезпечив би довгострокові геополітичні, економічні та безпекові інтереси держав-учасниць ШОС шляхом гармонізації їх енергетичних стратегій та енергетичної політики. Практичним завданням Енергетичного клубу ШОС має стати створення «Євроазіатського енергетичного агентства», здатного залучити, за фінансової підтримки держав-членів та приватних бізнес-структур, потужні інформаційні, експертні та дослідницькі ресурси, співставні із ресурсами Міжнародної енергетичної асоціації, що обслуговує енергетичні інтереси країн Атлантичного альянсу. Водночас, слід усвідомлювати, що «єдина енергетична політика в рамках ШОС» на кшталт єдиної нафтової політики ОПЕК – це утопія, оскільки енергетичні інтереси учасників об’єднання є надто різними. Тому завдання полягає в гармонізації, а не в уніфікації цих інтересів.
Зважаючи на відсутність будь-якого статусу України у ШОС вищезазначене може становити безпосередню загрозу енергетичній безпеці нашої держави, оскільки учасницями об’єднання є країни, які на сьогодні практично повністю контролюють постачання енергоносіїв в Україну. Актуальність питання підтверджується, зокрема, посиленням упродовж останніх років координації дій країн-членів ШОС (між собою і з Туркменистаном) в енергетичній сфері, початком реалізації проекту Прикаспійського газопроводу на основі міжурядової угоди між Туркменистаном, РФ і Казахстаном, завершенням будівництва газопроводу Туркменистан – Китай через територію Узбекистану і Казахстану і, нарешті, спільним рішенням національних нафтогазових компаній РФ, Туркменистану, Узбекистану і Казахстану про перехід з 2009 р. на європейські ціни поставок газу центральноазіатського походження.
Однак успіх інтеграції в регіоні та, зокрема, в рамках ШОС найближчим часом є малоймовірним, оскільки цей регіон не повністю відповідає принципам ринкової економіки. В країнах неоднаково розвинені демократичні інститути, а також державні утворення. Існують значні розбіжності та відмінності в політичних системах, рівнях їх соціально-економічного розвитку, велика кількість перешкод для взаємної торгівлі, які гальмуватимуть зусилля, спрямовані на посилення інтеграційних процесів. Отже, на нинішньому етапі національним інтересам України відповідав би саме статус спостерігача або «партнера по діалогу», а не активного учасника процесів у рамках ШОС, які пов’язані із потребами розв’язання гострих регіональних проблем й протиріч і поки що лише в потенціалі можуть набути характеру інтеграційних.
Процес перетворення ШОС на структуру, здатну не лише реагувати на зовнішні імпульси, а й формувати геополітичний та геоекономічний простір, виходячи з агрегованих інтересів та цілей країн-членів, поки що тільки заявлений. Але вже сьогодні Китай серйозно працює над тим, щоб створити політико-правові умови для запровадження вільного руху товарів, капіталів та трудових ресурсів у рамках ШОС. При цьому до розбудови спільного економічного простору ШОС передбачається залучення потужного потенціалу особливих економічних зон Гонконгу та Макао.
Фактично ШОС з урахуванням своїх енергетичних, комунікаційних та інвестиційних можливостей вже сьогодні виступає реальним фактором прискорення економічного зростання. Водночас, світова фінансово-економічна криза та загострення викликів глобальній безпеці дають певні підстави прогнозувати, що в критичній ситуації питання «самоідентифікації» ШОС може бути вирішено максимально швидко. Адже ШОС володіє потужним економічним потенціалом і за наявності політичної волі та здорового економічного розрахунку здатна достатньо динамічно пройти всі рівні економічної інтеграції від створення зони вільної торгівлі до формування єдиного економічного простору.
На сьогодні ж найважливішою функцією організації вбачається консолідація країн центральної Євразії, так званого «поясу вичікування», навколо тих цінностей та ідей, котрі повинні, на їх думку, лежати в основі нового світового порядку. І саме підключення України може сприяти прискоренню цих процесів.