Загальна характеристика буддизму
Буддизм
Загальна характеристика буддизму
Найдревнішою з трьох світових релігій є буддизм, який існує понад 2500 років. Буддизм виник у північній частині півострова Індостан, у долині ріки Ганг у VI-V столітті до н.е., тобто на п'ять століть раніше од християнства і на дванадцять століть раніше од ісламу. Буддизм відіграв важливу роль у культурно-історичному розвитку людства, він продовжує здійснювати значний вплив на спосіб життя значної частини населення Японії, Шрі-Ланки, Бірми, Таїланду, Китаю, Монголії та інших країн Південної, Східної та Південно-Східної Азії. У світі, за різними підрахунками, нараховується від 300 до 600 млн. буддистів.
Буддизм - це грандіозний соціокультурний комплекс, що включає як релігійний світогляд і культ, так і філософські та етичні погляди, традиції і звичаї, специфічні жанри мистецтва, духовні практики та ставлення до світу. Ця могутня культурна традиція довгий час розвивалася на власній основі, у відриві від християнської та мусульманської культур, тому людині Заходу важко розібратися в уявленнях і поглядах Давнього Сходу.
Буддизм виник на противагу брахманізму з його кастовістю, ритуалізмом та жертвоприношеннями. Буддизм здобуває підтримку, перш за все, серед нижчих станів суспільства як рух, що визнає принципову рівність усіх людей, що й дозволило буддизмові згодом набути статусу світової релігії.
Засновником буддизму був Сідхартха Гаутама, Шак'ямуні (Шак'я та Гаутама - родові імена, муні - мудрець), роки життя якого приблизно 567-480 рр. до народження Христа. На думку більшості дослідників, Сідхартха був реальною історичною особою, проте за багато століть розповіді про нього набули легендарного характеру.
Проповідь нової релігії мала широкий успіх в Індії. Буддійське вчення вказувало шлях позбавлення від страждань широким народним масам, котрі не бачили виходу з нужди та бідувань. Це вчення не вимагало дорогих жертвоприношень і складних обрядів.
Буддизм є особливою світовою релігією, воно в основному зосереджено на земному стражданні і звільненні від нього; він вказує шлях до порятунку, до подолання страждань. Головна увага була приділена індивідуальному порятунку кожної людини, її особистому, праведному шляху.
Головним у віровченні буддизму є вчення про чотири благородні істини: істину страждання (життя є страждання), істину причини (жага до життя), істину звільнення (можна звільнитися від страждання), істину шляху (існує восьмеричний шлях позбавлення від страждань). Цей шлях включає такі принципи: правильні погляди, правильна рішимість, правильна мова, правильна поведінка, правильний спосіб життя, правильне зусилля, правильна увага, правильна зосередженість.
Дотримуючись восьмеричного благородного шляху спасіння та вимог буддійської моралі, людина досягає спочатку просвітлення (самадхі), а потім поринає у нірвану (заспокоєння, згасання) - ідеальний стан людського буття, який означає звільнення від страждань, бажань, незворушного спокою, вічного блаженства у житті і абсолютного спокою, своєрідного "безвітря душі". Це внутрішнє згасання чуттєвості і тілесності має звільнити людину від її страждаючого "Я" і від жаги до життя, яке тягне всіх живих істот до нескінченних перероджень. Тим самим відміняється влада карми, просвітлений мудрець до кінця розчиняється в абсолютному спокої.
Людина, що побажала досягти звільнення від страждання на шляху, запропонованому буддизмом, повинна слідувати моральним приписам буддизму, не відчувати ні до кого злості й ненависті, бути дружелюбним, співчувати всім живим істотам (принцип ахімси), звільнитися від метушні, від нескінченних усе нових і нових бажань. У буддизмі існують свої моральні табу, дуже подібні до біблійних. Це лаконічно виразилося у так званих п'яти правилах (Панча-шила): не шкодити живим істотам; не красти; не перелюбствувати; не брехати; не вживати алкоголю та наркотиків. Будда вчив, що ніколи в цьому світі ненависть не припиняється ненавистю, але відсутністю ненависті припиняється вона.
Буддизм, на відміну від брахманізму, заперечує існування вічної душі Всесвіту та вічної індивідуальної душі. Натомість стверджується, що основу всіх речей і явищ як матеріальних, так і духовних, становлять певні елементи - дхарми. За своєю природою дхарми пасивні і збуджуються відповідним видом енергії, джерелом якої є усвідомлені вольові дії, думки і слова людини. Людина бажає володіти і насолоджуватися різними речами. Однак ці бажання, згідно з буддизмом, стимульовані невіглаством і призводять до вольової дії, яка утворює карму. Порятунок людини - це справа самої людини. Вона єдина відповідає за свою карму, ніхто не може її змінити, навіть боги. Згідно з вченням буддизму, людина посідає особливе місце в ієрархії всіх істот, тому що вона одна має можливість врятуватися від ланцюгів одвічної сансари (колеса життя) і досягнути нірвани. Взагалі нірвана порівнюється з вогнем світильника, який згас через те, що згоріло масло. Нірвана - це не смерть, це не самознищення, а стан звільнення від свого "Я", згасання емоцій, коли людина перебуває в абсолютному спокої. Усі прояви індивідуальності згасли: немає ні відчуттів, ні образів, ні свідомості. Чинність закону карми припиняється, після досягнення нірвани людина вже не відроджується і залишає сансару.
Будда відкинув визнання необхідності існування варн. Повний звід священних текстів буддизму іменується " Тіпітака" або " Трипітака" ("три кошики"). Він складається з трьох части: Віная-пітака - дисциплінарні правила для ченців; Сутта-пітака -вислови і проповіді Будди; Абхідхамма-пітака -систематизований виклад усіх положень віровчення.
16.2.2. Основні напрямки буддизму
Послідовники Будди утворили два основних напрямки: тхера-ваду - вчення старійшин (його ще називають хінаяна - мала колісниця) та махаяну (велика колісниця). З махаяни виокремилася ваджраяна (алмазна колісниця), згодом сформувалися ламаїзм
(синтез махаяни, ваджраяни і тибетської релігії), а також дзен-буддизм (особливий китайський і японський напрямок махаяни).
Тхеравада (південний буддизм) - вузький шлях спасіння. Цей напрямок набув поширення в Таїланді, Лаосі, Шрі-Ланці, частково в Індії. Особисті зусилля самого індивіда визнаються вирішальною умовою порятунку, якого можуть досягти лише ченці.
Махаяна - північний буддизм - широкий шлях спасіння. Послідовники махаяни - буддисти Китаю, Тибету, Монголії, Кореї та Японії. Махаяна виходить з того, що врятуватися може не тільки чернець, але й мирянин. Особливе значення тут надається культу бодхісатв. Бодхісатві притаманні дві головних якості - прояснена мудрість і жалість, співчуття, що дозволяють йому одночасно прямувати до вищого знання і продовжувати трудитися на благо всіх живих істот.
Один з різновидів далекосхідного буддизму - дзен-буддизм - в останні десятиліття набув значної популярності серед освічених прошарків західного суспільства. Дзен виходить з можливості досягнення просвітлення і припинення перероджень безпосередньо в цьому, земному житті. У кожній людині прихована природа Будди, її необхідно осягти, що може бути здійснено інтуїтивно і миттєво. Головна перешкода на цьому шляху - логічне мислення, яке лише огрубляє дійсність.
16.2.3. Буддійський культ
На противагу складній обрядовості брахманізму, пов'язаній з жертвоприношеннями, буддизм відрізняється простотою культу. Культові дії перших буддистів включали медитацію, молитви і поклоніння ступам - культовим спорудам, пов'язаним з пам'яттю про земне життя Будди. Перші вісім ступ були споруджені в різних місцях над тілесними залишками Шакья-Муні після його кремації. Прочани обходять навколо великих ступ, залишаючи в спеціальних посудинах пожертвування.
Поширеною культовою спорудою виступає також храм, у якому на вівтарі, а також на внутрішніх стінах містяться живописні і скульптурні зображення Будди й інших персонажів пантеону. В культовій практиці використовується мандала - своєрідна графічна діаграма Всесвіту, насичена магічними знаками і символами. Віруючі запалюють свічки і кладуть перед зображенням Будди квіти.
Широкого поширення в північному буддизмі набула практика багаторазового повторення імені того чи іншого Будди. Розвитком цієї магічної практики стало використання в ламаїзмі спеціальних молитовних барабанів - хурде. Вважається, що кожний оборот барабану рівнозначний прочитанню всіх текстів, що у нього вкладені, а також написані на його стінках. Великого значення надається і багаторазовому проголошенню магічної формули-заклинання: "Ом мані падме хум!".
Найбільші свята буддійського календаря відзначаються в травні, коли Будда народився, досяг просвітлення і перейшов до нірвани.
Місця народження, смерті, першої та останньої проповідей Будди відвідуються і шануються буддистами всього світу, як і храм Зуба Будди на острові Шрі-Ланка. Ще одне важливе місце паломництва буддизму - Лхаса, релігійний центр Тибету. Визначним пам'ятником буддійської культури є Боробудур - храмовий комплекс УШ ст. н. е. на індонезійському острові Ява, прикрашений кількома сотнями статуй будд і бодхісатв.
16.3. Виникнення та еволюція християнства
16.3.1. Передумови виникнення християнства, його основні ідеї та культ
Християнство виникло в І столітті нової ери на території Східної частини Римської імперії, в Палестині. Нова ера і починає свій відлік з часу народження Ісуса Христа.
Ще до виникнення християнської релігії в Римській імперії в елліністичну добу найбільш популярними були культи богів-спаси-телів, які перемагали смерть і здатні були дарувати безсмертя тим, хто вірив у них, які буцімто з'явились на землю, знищуючи зло та несправедливість. У деяких східних країнах здавна існували також культи богів-страждальців, котрі вмирали і знову воскресали. Вже з ІІ ст. до н.е. в стародавні міфи про помираючих та воскресаючих богів люди почали вкладати новий зміст - обіцянку вічного загробного життя. Такі боги були найбільш шанованими, верховними, а то й взагалі єдиними.
Широке розповсюдження в Римській імперії, особливо з І ст. н.е., отримав культ іудейського бога Яхве. До початку сучасного літочислення в Іудеї склалася велика релігійна література, яка називалась Торою, або законом, Священним писанням. Священні книги містили віровчення, яке базувалось на очікуванні пришестя Месії-Спасителя. Для євреїв це очікування спасителя зробилось наріжним каменем релігії. Християнство зароджується як одна з течій, сект в іудаїзмі. Разом з тим, християнство засвоїло та переосмислило давньосхідні релігії та деякі світоглядно-філософські погляди.
Особливо помітний вплив на основи християнського віровчення мали філософські погляди Філона Олександрійського (25 р. до н.е. - 50 р. н. е.) та етичні погляди римського філософа-стоїка Сенеки (4 до н.е.- 65 н.е.). Філон вважав, що Бога як творця всього сущого можна пізнати тільки через Логос - Слово; він вчив про природжену гріховність людей, про необхідність каяття. В основі ж етичного вчення Сенеки - думка про покірність долі, яка породжує незворушність духу, про добродійність як єдину мету людських прагнень, про смерть як позбавлення від турбот сьогодення. Головним для будь-якої людини Сенека вважав досягнення свободи духу за допомогою усвідомлення божої необхідності. Якщо ж свобода не буде витікати з неї, вона виявиться рабством. Тільки покора долі породжує незворушність духу, совість, моральні норми, загальнолюдські цінності.
Християнству також були співзвучні ідеї Сенеки про швидкоплинність та оманливість чуттєвих задоволень, турботу про інших людей, самообмеження в користуванні матеріальними благами, скромність та поміркованість у повсякденному житті, недопущення розгулу пристрастей, руйнівних для суспільства та людини. У своїй моральній проповіді Сенека закликав створювати особливу співдружність людей, вільних від усіляких пристрастей та потреб, справжніх господарів самих себе, які підкоряються провіденціальному устрою світу.
Християнству імпонували сформульовані Сенекою принципи індивідуальної етики: особисте спасіння вимагає суворої оцінки власного життя, самовдосконалення, отримання божого милосердя. Таким чином, стоїцизм надав християнству певну систему моральних цінностей.
Розповсюдження християнства серед народів Римської імперії було обумовлене також і соціальними передумовами. Свідомість її населення була підготовлена до сприйняття цього віровчення: християнству передував повний крах світових порядків, і воно було вираженням цього краху. Саме до середини І ст. в соціальних низах зростає незадоволеність правителями Риму. Християнство в Римській імперії спочатку сприймалося більшістю людей як форма соціального протесту. Воно пробуджувало віру в заступника, здатного приборкати несправедливість з боку влади, ствердити ідею рівності, спасіння всіх людей, незалежно від їх етнічної, політичної та соціальної приналежності.
Викриття зіпсованості світу, його гріховності, обіцянка його спасіння та встановлення царства миру та справедливості - ось соціальні ідеї, котрі приваблювали на сторону християн сотні тисяч, а пізніше й мільйони послідовників. Вони давали надію на заспокоєння усіх стражденних. Саме цим людям, як випливає із Нагор-ної проповіді Ісуса, передусім було обіцяно Царство Боже: ті, хто тут останні, там будуть першими; ті ж, хто тут перші, там стануть останніми. Страшний суд здійсниться, і усім відплатиться за їх справами.
Християнство розглядає історію як односпрямований, неповторний процес, що скеровується Богом: від початку - створення до завершення - приходу Месії і Страшного суду. Зміст цього процесу складає драма людини, що впала в гріх, відпала від Бога, врятувати яку може тільки милість божа, яку вона може отримати тільки у вірі в Спасителя та церкву, яка є носієм цієї віри. Тому святе писання християн - Біблія - це розповідь про те, як Бог шукав Людину, це промова Бога, яка звернена до людей. У ній до Старого заповіту (священної книги послідовників іудаїзму) доданий Новий заповіт, у який входять чотири Євангелії, Діяння апостолів, Послання апостолів до християнських громад, Апокаліпсис, або Одкровення Святого Іоанна Богослова. Всі ці твори вважаються "богодухновенними", тобто, хоча й написані людьми, але за навіянням Святого Духу.
Спочатку не існувало єдиного загальновизнаного вчення про Христа, однак поступово воно формується, і по мірі створення організаційних форм складається церква як організація, яка об'єднує на основі загального віровчення та культу прихильників нової релігії та священнослужителів. Ідеологічною основою утворення християнських об'єднань виступив універсалізм релігійної проповіді - звернення до всіх людей, незалежно від етнічної, релігійної, класової приналежності: перед Богом усі рівні. Таким чином, формуються первісні осередки християнської церкви - Екклесії (грецьк. - збори). Професійні священнослужителі з'являються у ІІ столітті, вони спочатку обирались на певний строк, а потім - довічно.
Ранньохристиянський культ був досить простим, обрядів майже не було. Поступово сформувалися таїнства, першими з яких вважалися таїнства хрещення та причащання. Необхідним елементом християнського обряду стало поклоніння хресту, який став священним символом вічного життя та позбавлення страждання.
Повне оформлення християнських общин в єдину централізовану організацію - церкву здійснюється в результаті двох взаємопов'язаних один з одним процесів: канонізації віровчення та культу і перетворення християнства спочатку в 313 році в дозволену, а у 324 році - державну релігію Римської імперії. Основні положення християнського віровчення - дванадцять догматів і сім таїнств - були прийняті на першому (Нікейському) соборі 325 року та на другому (Константинопольському) соборі 381 року.
Ставши державною релігією Римської імперії, християнство в добу її розпаду розповсюджується разом з греко-римською культурою на германців та слов'ян. До Х століття майже вся Європа стала християнською. І лише іслам, який виник у столітті, став на шляху подальшому поширенню християнства до країн Сходу.
Центральна концепція всього християнства - ідея гріховності людини та ідея спасіння. Усі люди грішні перед Богом, і саме це урівнює їх: греків та іудеїв, римлян та варварів, рабів та вільних, багатих та бідних. Очиститись від цього гріха люди можуть лише тоді, коли усвідомлять, що грішні і спрямують свої думки на очищення від гріхів, якщо повірять у великого божественного Спасителя, який був посланий Богом на землю і прийняв на себе гріхи людські. Ісус Христос своєю смертю спокутував ці гріхи та вказав шлях до спасіння. Цей шлях - віра у всемогутнього єдиного в трьох іпостасях Бога, благочестиве життя, покаяння в гріхах і надія на царство небесне після смерті.
16.3.2. Православ'я
Уже на початку V століття після поділу Римської імперії на Східну та Західну почався процес розколу християнства на два основних напрямки - православ'я та католицизм. Східна Римська імперія після цього проіснувала ще близько тисячі років, а Західна імперія припинила своє існування в середині V століття. Тому Константинопольський патріарх здійснював своє церковне керівництво в державі з централізованим управлінням, а Папа римський - там, де була низька дрібних держав.
Незважаючи на різницю становища, кожна з цих церков у своїх офіційних документах іменувала себе " вселенською". У середині ІХ ст. мав місце конфлікт між папством і патріархією, котрий поглибив церковний розкол. У 1054 році відбувся остаточний розкол, який залишається в силі й досі, хоча через 900 років римський папа Павло УІ та Константинопольський патріарх Афінагор І зняли взаємні анафеми з обох церков.
Зараз у світі нараховується п'ятнадцять автокефальних самостійних православних церков: Константинопольська, Олександрійська, Антиохійська, Ієрусалимська, Російська, Грузинська, Сербська, Болгарська, Кіпрська, Грецька, Румунська, Албанська, Польська, Чехословацька, Американська. Існують також автокефальні православні церкви, які ще не отримали канонічного дозволу на автокефалію від Вселенського Патріарха. Це дві українські церкви - Українська Автокефальна Православна Церква та Українська Православна Церква - Київський Патріархат, а також Македонська Православна Церква, Французька Православна церква та деякі інші. Православні називають себе православними, тому що визнають істинними лише ті положення віровчення, які були затверджені першими сьома Вселенськими соборами.
Для всіх православних церков є спільними віровчення, культ, канонічна діяльність. Основу православного віровчення складає Нікео-Цареградський символ віри, прийнятий на перших двох Вселенських соборах. Православні вірять у єдиного Бога, який створив увесь світ, у тому числі і людину. Цей Бог являє собою тотожність трьох рівноправних іпостасей: Бога Отця, Бога Сина, Бога Духа Святого. Вірять у первородний гріх, який здійснили перші люди Адам та Єва. Вірять у друге пришестя Христа - Бога Сина, який прийняв людський образ, народившись шляхом непорочного зачаття від Діви Марії та добровільно приніс себе в жертву за гріхи людства (був розп'ятий на хресті і на третій день воскрес, а після 40 днів вознісся на небо), який прийде знову вдруге раз в силі та славі, щоб судити живих і мертвих та встановити своє вічне царство як на землі, так і на небі, в якому праведники будуть блаженствувати, а грішники вічно мучитися. Православні вірять у безсмертя душі, в існування пекла та раю. За православною вірою досягти спасіння можна лише в рамках церкви, яка являється містичним тілом Іс-уса Христа, посередником між Богом та людиною.
З догматичним віровченням тісно пов'язана система культових дій. Основу цих культових дій складають головні обряди - таїнства, у яких "під видимим образом передається віруючим невидима божественна благодать". Православні визнають сім таїнств: хрещення, причащання (євхаристія), покаяння (сповідь), миропомазання, шлюб, соборування, священство. Окрім таїнств, православна культова система включає в себе молитви, поклоніння хресту, іконам, реліквіям, мощам та святим.
Католицизм
Найбільшою за кількістю прихильників гілкою християнства є католицизм. У цілому католицизм поділяє з православ'ям основні положення віровчення та культу, догмати та таїнства. Але якщо православ'я визнає рішення лише перших семи Вселенських соборів, то католицизм продовжує розвивати свою догматику і на наступних соборах:
- у 589 році католицька церква вносить доповнення до символу віри у вигляді догмату про філіокве (у перекладі - і від сина), який стверджує, що Святий Дух сходить не лише від Бога Отця, але і від Бога Сина;
- у 1439 році був прийнятий догмат про чистилище, де перебувають душі грішників, які не обтяжені смертним гріхом, вони горять там в очищаючому вогні. Доля душі в чистилищі може бути полегшена, і термін перебування її може бути скорочений "добрими справами" - молитвами, богослужіннями в пам'ять про померлого, а також пожертвуваннями. З цим догматом тісно пов'язане вчення про запас добрих справ, яким церква може розпоряджатися за своїм бажанням, що в кінцевому підсумку призвело до практики продажу індульгенцій;
- у 1854 році папа Пій І проголосив догмат про непорочне зачаття Діви Марії, що відображає особливе шанування Богородиці - Матері Ісуса Христа - Діви Марії;
- у 1870 році був прийнятий догмат про непогрішимість Папи Римського, згідно з яким в усіх офіційних документах, у публічних виступах вустами Папи промовляє сам Бог. Папа Римський проголошується намісником Христа на Землі, спадкоємцем першого римського єпископа - апостола Петра;
- у 1950 році папа Пій ХІІ затвердив догмат про тілесне возне-сіння Богоматері, а 1954 році було встановлено спеціальне свято, присвячене "королеві небес".
Важливою відмінністю католицизму від православ'я є соціальний стан священиків. У православ'ї духовенство поділяється на дві категорії: чорне - ченці та біле - священнослужителі, які не прийняли обітницю безшлюбності. Вищими посадовими особами в православ'ї, починаючи з єпископів, можуть бути лише ченці. На відміну від православ'я, в католицизмі з ХІ століття діє целібат -обов'язкова безшлюбність духовенства.
Своєрідність католицизму проявляється не лише у віровченні, але й у культовій діяльності, у тому числі і в здійсненні семи таїнств. Так, наприклад, таїнство хрещення здійснюється шляхом обливання водою, а таїнство миропомазання називається конфірмацією, і здійснюється вона над дітьми та підлітками у віці 7-12 років.
Різниться і процес богослужіння. На відміну від православного храму, в католицькому присутній музичний супровід: звучить орган або фісгармонія. Католицька меса носить більш пишний, святковий характер, у якому використовуються всі види мистецтв для впливу на свідомість та почуття віруючих.
Якщо в православному храмі переважають живописні твори -ікони, а вівтар відгороджений від основної зали спеціальною спорудою - іконостасом, то в католицькому - скульптурні зображення, а вівтар відритий для всіх.
Організація та управління Римською католицькою церквою здійснюється через міжнародний центр управління - Ватикан та главу Католицької церкви - Папу Римського, який обирається конклавом (колегією кардиналів) довічно із середовища вищого духовенства.
На сучасному етапі католицька церква проявляє широку суспільно-політичну активність на основі своєї соціальної доктрини. Суттєве місце в ній належить песимістичній оцінці стану сучасної цивілізації, як такої, що переживає глибоку духовну і матеріальну кризу. Це проявляється у так званих глобальних проблемах, передусім екологічних, широкому розповсюдженні ідеології споживання, рабської залежності людини від матеріальних потреб і різноманітних речей, що відволікають її від спасіння душі.
Протестантизм
Третьою крупною гілкою християнства є протестантизм, який виник внаслідок другого найбільшого розколу в християнстві всередині самої Римської католицької церкви. Виникнення протестантизму пов'язане з розвитком широкого релігійного, соціокультурного і суспільно-політичного руху ХVІ-ХVІІ століття, що отримало назву Реформація. Вона проходила під гаслом виправлення католицького віровчення, культу та організації в дусі первісних євангельських ідеалів.
Благочестивим, зорієнтованим на глибокий внутрішній зв'язок людини з Богом віруючим католикам було боляче спостерігати за багатством, розкішшю, розпустою серед високопоставленого духовенства, що мали величезні прибутки від своїх земельних володінь, вели бездіяльне, розгульне життя. Повсюди процвітала практика продажу індульгенцій - особливих грамот, скріплених папською печаткою, які давали прощення вчинених злочинів та гріхів і обіцяли доступ у рай всякому, хто міг за це заплатити. Падіння моралі представників католицької церкви того часу знайшло сатиричне відображення у творі Дж. Боккаччо "Декамерон".
Реформація носила в основному антифеодальний характер, прийнявши форму боротьби проти католицької церкви як головної ідеологічної опори феодалізму. Хоча духовні вожді Реформації - М. Лютер у Німеччині, Ж. Кальвін у Швейцарії - у проповідуваних ними протестантських ученнях не виходили за рамки християнської релігійності і навіть виступали проти світських тенденцій розвитку культури того часу.
Реформація почалася в Німеччині з виступу Мартіна Лютера проти теорії та практики торгівлі індульгенціями. 31 жовтня 1517 року він опублікував у Віттенберзі 95 тез проти влади церкви. На противагу пануванню церковної ієрархії та Священного Переказу Лютером було висунуте гасло про відродження традиційної ранньохристиянської церкви та авторитету Біблії - Священного писання. Він переклав Біблію німецькою і кожний віруючий отримав можливість познайомитися з її текстами і тлумачити відповідно до свого розуміння. Лютер відкинув панування церковної ієрархії над світською владою і висунув ідею підкорення церкви державі. Течію Реформації, яку очолив М. Лютер, отримала назву лютеранства.
У першій половині ХVІ ст. реформаційний рух став швидко поширюватися за межі Німеччини, і найбільшим центром Реформації в цей період стає Швейцарія, зокрема міста Женева та Цюрих, де діяли Ж. Кальвін і У. Цвінглі. На базі релігійного вчення Каль-віна виникає особливий різновид протестантизму - кальвінізм. Кальвін розробив вчення про абсолютну визначеність, за яким усі люди, відповідно до непізнаної божої волі, поділяються на обраних та засуджених. Ані вірою, ані добрими вчинками людина не може нічого змінити у своїй долі. Обрані визначені для спасіння, знедолені - для вічних мук.
У Великій Британії в 1534 р. парламент проголосив незалежність церкви від Папи римського та оголосив главою церкви короля Генріха УІІІ. Були закриті всі монастирі, а їх майно конфісковано на користь королівської влади. Але при цьому було оголошено про збереження католицьких обрядів та догматів. У результаті боротьби англійської влади з Римським папою було знайдено компроміс, на основі якого в 1571 році парламентом був прийнятий символ віри і, таким чином, сформувалась третя крупна різновидність протестантизму - англіканство.
Ідеологи Реформації висунули положення, котрі фактично заперечували необхідність католицької церкви з її ієрархією. Це ідеї про "виправдання лише вірою" без посередницької ролі духовенства у спасінні віруючого, про священство усіх віруючих, вимога "дешевої церкви", заперечення права церкви на землю та ін. Єдиним джерелом релігійної істини оголошувалось Священне писання. Головна ідея тез Лютера полягала в тому, що все життя віруючого повинне бути покаянням, і немає необхідності в особливих вчинках, ізольованих від звичайного життя. Людина не повинна, як чернець, бігти від світу, а, навпаки, їй належить сумлінно виконувати своє земне покликання. Усяке заняття, якщо його користь не викликає сумнівів, може розглядатися як свята справа. Це корінне переосмислення покаяння привело до формування нової, підприємницької етики: одержання прибутку визнавалося богоугодною справою, якщо вона здійснюється без лихварських хитрощів, за умови помірності у споживанні, чесності в ділових відносинах і неодмінному інвестуванні нажитого багатства у розвиток справи. На думку відомого німецького мислителя XX століття Макса Вебера, утвердження цих нових норм і цінностей, що визначили " дух капіталізму", відіграло вирішальну роль у становленні капіталістичних відносин.
Протестантизм, відкинувши догмат про рятівну роль церкви, спростив культову діяльність. Богослужіння зводиться, головним чином, до молитви, проповіді, співу псалмів, гімнів та читання рідною мовою Біблії. Із семи таїнств залишилися лише два: хрещення та причащання. Відкинуті молитви за померлих, поклоніння святим та численні свята на їх честь, шанування мощів та ікон. Релігійні споруди - храми, молитовні будинки звільнені від зайвого оздоблення, від вівтарів, ікон, скульптур, немає дзвонів.
Таким чином, протестантизм з самого початку свого існування розділився на низку самостійних течій - лютеранство, кальвінізм та англіканство. Пізніше виникло багато сект, деномінацій. Цей процес продовжується і в наші дні, виникають секти, деякі з них переходять у стадію деномінацій, набувають характеру церкви як, наприклад, баптисти, методисти, менноніти, адвентисти, п'ятидесятники, свідки Єгови та ін. Найпоширенішим видом протестантизму є баптизм.
У цілому вчення всіх протестантських церков і сект концептуально відповідають загальноприйнятій християнській догматиці. Актуальною проблемою в сучасному релігійному світі є екуменізм - рух до єднання і міжконфесійного миру.
Іслам
16.4.1. Виникнення і поширення ісламу
Іслам є другою (після християнства) за кількістю послідовників світовою монотеїстичною релігією, на якій ґрунтується культура численних народів Сходу. Його сповідують до 1 млрд. осіб більш ніж у 120 країнах світу. У 28 країнах іслам визнано державною релігією - таких як Єгипет, Іран, Ірак, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Пакистан тощо. Значна кількість мусульман живе в окремих країнах Європи.
Іслам - наймолодша зі світових релігій; зелений прапор є символом молодості та вічності цієї релігії. Іслам виник на початку VII ст. н.е. на Аравійському півострові, який населяли арабські племена. Він формувався на ґрунті родоплемінного культу найвпливовішого племені Західної Аравії - курайшитів, релігійний та адміністративний центр якого був у Мецці, племінним богом яких був Аллах (араб. аль-Іллах). Остаточно ж іслам як релігія з розвиненою міфологією, канонічними текстами, ритуалами сформувався вже за межами Аравії: в Ірані, Сирії, Єгипті, тобто в країнах, що мали до часів Середньовіччя багату культурну спадщину.
У цілому соціокультурна та політична ситуація того часу створювала всі умови для формування монотеїзму: в Аравії з роздрібнених племінних союзів, переважно кочівників-скотарів, почала формуватись певна етнічна спільність, розповсюджувалась єдина арабська мова. Арабські племена постійно змушені були відстоювати свої економічні, торгові інтереси, і монотеїстичний іслам виявився ідеальною релігійно-політичною основою для централізованої держави.
На формування ісламу великий вплив мали християнство та іудаїзму. Власне Аллаха мусульмани вважають тим же богом, якому моляться іудеї та християни, але вважають, що ті хибно трактують як сам образ бога, так і його настанови.
Процес формування ісламу пов'язаний із діяльністю реальної історичної особи - пророка Мухаммеда бен Абд Аллаха (570-632), з роду хашим племені курайш. У 616 році Мухаммед, будучи впевненим, що він є Божий обранець, виступив із проповіддю нової монотеїстичної релігії серед мешканців Мекки, яку назвав ісламом (у перекладі з арабської - покірність, тобто покірність волі Аллаха).
Мухаммед проголошував велич одноосібного та єдиного бога Аллаха, відкидав багатобожжя, що було тоді розповсюджене, попереджав про майбутнє воскресіння з мертвих, про День Суду та кару у пеклі всіх тих, хто не увірує в Аллаха. У його проповідях звучали також вимоги соціальної справедливості, заклики до братерства віруючих, добровільної допомоги бідним; засуджувалося лихварство, підкреслювалася необхідність дотримуватися простих норм моральності.
У 622 р. Мухаммед та група його прихильників змушена була покинути Мекку і переселитися до Ясрібу, яке пізніше перейменували на Медина (місто пророка). З цієї події (араб. хіджра -переселення), що сталася 622 р., починається мусульманське літочислення за місячним календарем. У Медині Мухаммед стає духовним та політичним лідером общини (умми), яка органічно поєднувала риси релігійної та політичної спільноти. Тут будується перша мечеть, установлюються засади релігійного вчення та мусульманського ритуалу, правила життя общини. Саме звідси починається розповсюдження ісламу на арабські племена півострова (а також і гоніння на тих, хто не приймав іслам, зокрема іудеїв), саме тут формується перше мусульманське військо, яке близько 630 р. здобуває Мекку, розпочинається формування мусульманської феодально-теократичної держави - Арабського халіфату, першим релігійним і політичним керівником якої був Мухаммед. У 632 р. пророк помер та був похований у Медині.
Після смерті Мухаммада територія впливу мусульманської общини, що перетворилась у державу - халіфат - дуже швидко розширюється. Уже у VII-VIII століттях скориставшись слабкістю Візантії та Персії, араби підкорили країни Середнього та Близького Сходу, частину Індії, Середню Азію. Вже за 30 років існування халіфат охопив територію сучасного Ірану, Іраку, Сирії, Єгипту та Лівії, а пізніше він поширився на Схід до Аму-Дар'ї та Інду, і на Захід - до Атлантичного океану та Піренеїв. У більшості країн Середземномор'я іслам витіснив християнство (Північна Африка, Єгипет, Сирія, Мала Азія), те ж саме частково сталося на Кавказі, на Балканах.
Після розпаду Халіфату роль поширювача ісламу взяли на себе монгольські кочівники (ХIII-ХП ст.), потім утворилася Османська імперія (XV-XVI століття), яка наприкінці Середньовіччя та на початку Нового часу (до XVIII ст.) була серйозним суперником європейських держав. Колоніальна експансія Заходу у XVIII-XIX ст. ще більше посилила роль ісламу в духовно-політичному житті народів Сходу.
Іслам не є єдиним. Більшість сучасних мусульман належать до сунітів (майже 90% ісламського світу) і шиїтів. Суніти, спираючись на Коран і Суну, виходили з концепції ісламської державності, згідно з якою майбутній халіф може одержати державну владу на підставі договору між визнаними представниками релігійної громади і претендентами на владу. Халіф має бути муджтахідом, тобто мати репутацію та звання богослова й правознавця вищого рангу; мудрим; фізично здоровим; піклуватися про благо підлеглих і походити з племені курайшитів. Шиїти (від араб. "аш-шиа" - прихильники, партія) вважають, що влада має божественну природу, а отже, може наслідуватися тільки нащадками Мухаммеда. Шиїти вважають, що главою мусульман може стати лише кровний родич Мухаммеда, оскільки лише на нього може перейти божественна благодать, якою був наділений засновник ісламу.
Оригінальною і вільнодумною течією в ісламі - суфізм, який виник у ІХ столітті і являє собою синтез вчення Мухаммеда з елементами грецької, індійської та християнської філософії. Носіями його виступають дервіши, які ведуть чернецький спосіб життя і вважають за необхідне відмову від багатства, щоб врятувати душу. Недарма назва цього напрямку походить від арабського суф - у перекладі - вовна, тому що з грубої шерсті виготовлявся аскетичний одяг суфіїв. Крім того, дервіши культивують стан трансу та екстазу, який дає змогу злитися з божеством, вважаючи, що тільки повна самовіддача Аллаху дає спокій та щастя.
16.4.2. Основи віровчення та культу. Шаріат
Основні положення віровчення ісламу викладено в головній священній книзі мусульман - Корані (в перекладі з арабської "читання вголос, повчання"), який складається з 114 сур. Зібрання історій з життя Мухаммеда та його близьких утворило Суну, яка подібна до священного переказу християн.
В основі віровчення ісламу сім основних положень: віра в єдиного Бога - Аллаха, що створив усе суще і визначив його долю, вищого, всемогутнього, мудрого і милостивого суддю; віра в янголів і демонів; віра у святість Корану, який вважається вічним, нествореним; віра в пророків, печаттю яких є посланник Аллаха - Мухаммед; віра в рай і пекло; віра в божественне провидіння; віра у безсмертя душі, яка залишає тіло в день смерті, та її воскресіння в день Страшного суду.
Важливим поняттям у віровченні ісламу є джихад ("зусилля") - боротьба за віру. Це багатозначне поняття: джихад серця - боротьба з власними недоліками мусульманина; джихад мови - схвалювання того, що відповідає Корану і засудження того, що засуджує Коран; джихад руки - покарання за злочини перед вірою; джихад меча - пряма озброєна боротьба з невірними.
Мусульманський культ базується на таких основних п'яти обов'язках мусульманина, так званих "стовпах ісламу":
1) Іман - повторення формули віри (шахади): "Немає бога, крім Аллаха, а Мухаммед - посланець Аллаха", розуміння її смислу і щира переконаність у її істинності;
2) Сала(я)т (араб. "ас-салат", перс. "намаз") - щоденна п'ятиразова молитва та колективна молитва (джумма) в мечеті у п'ятницю;
3) Саум (перс. "рузе", турецьке - "ураза") - дотримання посту протягом дев'ятого місяця за місячним календарем;
4) Зак'ят - обов'язкова регулярна милостиня-податок на користь бідних, яка становить 1/40 частину річного доходу;
5) Хадж (ар. паломництво)- паломництво до Мекки у дванадцятий місяць мусульманського календаря, приурочений до свята жертвоприношення (курбан-байрам).
Невіддільною частиною ісламського культу є релігійні свята, такі як: Ід аль-фітр (Ураза-байрам) - свято закінчення посту, розговіння; Ід аль-адха (Курбан-байрам) - свято жертвопринесення; Мірадж - свято вознесіння; Маулюд - день народження пророка (дванадцятого числа третього місяця місячного календаря); Лей-лят аль-Кадр - ніч напередвизначення (цієї ночі почалось послання Корана Мухаммеду).
Молитовне приміщення мусульман іменується " мечеть" (араб. "масджид" - місце, де здійснюються земні поклони). У мусульман мечеть не є храмом. Це молитовний дім, як синагога у іудеїв або кірха у протестантів. Якщо у християн про початок церковної служби сповіщає дзвін, то у мусульман перед обов'язковою молитвою лунає спів муедзина (того, хто закликає), який речитативом читає азан (молитовний заклик) з галереї мінарету, звернувшись у бік Мекки.
У мусульман нема духовенства у християнському сенсі слова. Мулла є людиною, що проводить спільну молитву і пояснює Коран. Пророк також сказав, що в ісламі немає чернецтва. Вільний від роботи день в ісламі - п'ятниця - на честь дня, коли народився Пророк.
Характерною особливістю мусульманської релігії є те, що вона активно втручається в усі аспекти життя людей. Іслам не просто релігія, це - спосіб життя. Сукупність мусульманських правових норм, норм моралі, культурних приписів, які регулюють життя мусульманина, називається шаріат (араб. аш-шарія - належний шлях, закон, припис).
Шаріат базується на ідеї обов'язку людини перед Аллахом, точніше - її неоплатного боргу Творцеві. Людина, згідно з мусульманськими уявленнями, істота недосконала. Аллах допускає зло, аби випробувати людину. Отже, слід прагнути добра. Мусульманське право поділяє сі вчинки людини на п'ять категорій: суворо обов'язкові, бажані, дозволені (добровільні), небажані, суворо заборонені. Доброчинності людини, за шаріатом: правдивість, терпіння, вміння прощати, милосердя, відсутність заздрості, покірність владі. Мета людини - наблизитися до Аллаха.
Зараз має місце процес ісламського відродження - посилення ролі ісламу в економічному, політичному, духовному житті народів, які входять в орбіту традиційного поширення цієї релігії.